Національні конфлікти та способи їх вирішення
Національні конфлікти та способи їх вирішення
Національні (міжетнічні) конфлікти належать до найбільш заплутаних і складно розв’язуваних. Як показує історія, у більшості поліетнічних країн міжнаціональні, міжетнічні зіткнення за своїми масштабами, тривалістю та інтенсивністю значно перевершують інші типи соціальних конфліктів.
Конфліктність у взаєминах між націями виникає в умовах ущемлення інтересів однієї і панування інтересів іншої. Будь-яка нерівність – політична, правова, економічна, культурна, нарешті, конфесійна, пов’язані з пануванням одних над іншими, перешкоджає самостійному розвитку національних спільнот і викликає протиборства. Причому ущемлення інтересів може виявлятися й усвідомлюватися в різних сферах життя, не обов’язково в політиці. Поле конфлікту формується в різних ракурсах. Джерелом його може бути будь-яка історична проблема, яка має бути вирішена; захоплення території – життєвого простору етносу; руйнування його системи культурних цінностей і нав’язування чужих цінностей; деградація з вини іншого екологічного середовища; господарсько-економічна експансія; мовна нерівноправність та ін.
Зазвичай дослідники пропонують три основних шляхи врегулювання етнополітичних проблем:
- консоціація – тобто інкорпорація етнічних груп, і насамперед їх еліт, в політичну і адміністративну структуру держави;
- синкретизм – культурне представництво етнічної різноманітності (надання права на «національно-культурну автономію») при фактичній деполітизації етнічності;
- федералізація – децентралізація і поділ влади по вертикалі, що припускають передачу частини владних повноважень регіональним, а фактично – етнічним спільнотам.
Однак для того щоб домогтися успіху у врегулюванні етнополітичних конфліктів, «етнічність повинна бути максимально деполітизована, підпорядкована пріоритету прав людини і свободи особи. Націоналізм не повинен переходити в етнонаціоналізм, а повинен базуватися на загальногромадянській солідарності і патріотизмі. В системі політичних відносин етнічний фактор не повинен грати великої ролі і в ідеалі взагалі може бути виключений з політичної сфери як самостійний і самоцінний при обов’язковому зростанні його ролі в культурі.