Гендерна політика як основа паритетної демократії: зарубіжний досвід
ТЕМА 5. ГЕНДЕРНА
ПОЛІТИКА ЯК ОСНОВА ПАРИТЕТНОЇ ДЕМОКРАТІЇ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
1. Досвід скандинавських країн.
Гендерні квоти.
2. Досвід ЄС, Британської
Співдружності Націй та США
Корисним в плані вдосконалення національної моделі паритетної демократії
уявляється аналіз зарубіжного досвіду впровадження зваженої гендерної політики.
З цієї точки зору доцільно звернути увагу, в першу чергу, на досвід
скандинавських країн, що є прикладом формування дієвої егалітарної моделі,
котра є найбільш оптимальною.
Жінки країн Скандинавії (Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія та Швеція)
за багатьма параметрами політичної участі, у тому числі по представленості в
законодавчих органах та урядах, у муніципалітетах та органах регіонального
управління, випереджають інші країни світу. Вони займають посади голів великих
міст, спікерів у парламентах, лідерів політичних партій. У 1980–1990-тіроки
Гру Гарлем Брунтланд тричі була прем’єр-міністром Норвегії, завоювавши собі
великий авторитет усередині країни та на міжнародній арені. У лютому
2000року у Фінляндії Тарья Халонен стала першою жінкою-президентом в
Скандинавії.
Скандинавські жінки виявилися серед перших у світі за досягненнями і в
інших сферах суспільного життя. Так, на посаду священиків жінки були допущені у
Норвегії в 1952році, в Швеції – 1958році, у Фінляндії –
1988році. До речі, в Британії аналогічне рішення було прийнято тільки в
1992році. Раніше, ніж в інших країнах в Швеції, Норвегії та Фінляндії
також було прийнято законодавство, яке встановлює рівну оплату за рівну працю.
Успішне просування до гендерної рівності в скандинавських країнах
пов’язане з тим, що держави у цих країнах розглядають емансипацію жінок як
найважливішу проблему всього суспільства. Вони вважають забезпечення рівних
прав і можливостей для жінок одним зі своїх пріоритетних завдань, за що їх
справедливо називають «феміністськими».
Причому просування до гендерного паритету в цих країнах поєднує два
аспекти – політичну емансипацію жінок і створення державного механізму
гендерної рівності. Розглянемо їх на прикладі трьох найбільш розвинених у
питаннях гендерної рівності державах: Фінляндії, Швеції та Норвегії.
Отже, щодо політичної емансипації слід сказати, що жінки Скандинавії
одними з перших у світі отримали право брати участь у парламентських і
муніципальних виборах. Вже у 1949році частка жінок в парламентах
Фінляндії, Швеції і Норвегії становила відповідно 12%, 10% та
5%. А вже у 1966році вона складала відповідно 17%, 13%
і 6% – рівень, який і нині залишаються недосяжним для багатьох
країн світу. Зараз, як вже зазначалось вище, жінки в Скандинавії складають
42% складу парламентів.
Якщо прослідкувати хронологічно розвиток представництва жінок у
парламентах цих країн (на базі даних Г. Каплана за 1929-1990рр., а також Міжпарламентського
союзу за 2000-2012рр.), то побачимо планомірний розвиток – постійне
збільшення цього показника. Так, з 1990р. по 2012р. цей показник
збільшився у Фінляндії на 11% (з 31,5% до 42,5%), у Швеції на
6,8% (від 38,1% до 44,7%), а в Норвегії на 3,8% (з
35,8% до 39,6%).
Значну роль в процесі політичної мобілізації жінок у скандинавських
країнах відіграли політичні партії, які під тиском активних членів-жінок
включили сформульовані ними програми вимог у свої маніфести і зробили їх
офіційною партійною політикою.
У скандинавських країнах з їх давно сформованою партійно-політичною
структурою і стійкими виборчими системами не виникли окремі жіночі партії
(виняток – Ісландія, де така партія грає позитивну роль в політичному житті).
Політична енергія жінок була направлена в русло вже існуючих партій, а в
організаційному плані вона прийняла форму жіночих партійних секцій.
Велику роль тут відіграли партії у впровадженні механізму гендерного
квотування, що зараз широко використовується у скандинавських країнах та, на
нашу думку, є найбільш вдалим для запозичення Україною.
Незважаючи на їх рекомендаційну форму, такі гендерні норми політичної
присутності є вельми дієвими. Так, у Швеції в 1979році жінки з п’яти
найбільших партій – соціал-демократичної, партії центру, комуністичної,
ліберальної і помірної (консервативної) – об’єдналися, щоб вимагати від
керівництва збільшення політичного представництва. Їх ініціатива призвела до
чудового результату – прийняття всіма цими партіями (швидше у вигляді наміру,
ніж обов’язкової директиви) принципу, згідно з яким у внутрішньопартійних
списках кандидатів на керівні посади на муніципальному, регіональному та
національному рівнях представництво кожної статі не повинно бути нижче
40% і вище 60%. Незважаючи на свою рекомендаційну форму, цей
принцип виявився досить дієвим. У 1980-і роки частка жінок у керівних органах
цих партій помітно зросла, а їх вплив посилився.
У 1987р. Урядовою комісією з представництва жінок була розроблена
національна програма «Кожне друге місце – жінці», в якій викладений поетапний
план підвищення представництва жінок в органах влади: до 1992р. (перший
проміжний етап) кількість місць для жінок мала скласти 30%; до
1994р. (другий проміжний етап) – 40%; до 1998р. – вийти на
межу 50%. Суб’єктами реалізації проекту були жіночі організації, жіночі
комітети в партіях і профспілках, засоби масової інформації. Уряд схвалив і
прийняв до виконання програму, профінансувавши трирічний стартовий проект,
поданий Міністерством праці, яке відповідало за реалізацію концепції рівних
можливостей. Крім того, уряд виділив кошти ще на 114 проектів. До фінансування
підключилися також недержавні фонди.
В результаті реалізації проектів поставлені цілі були досягнуті. Головною
запорукою успіху треба вважати тверду позицію уряду соціал-демократів, який,
починаючи з 1984р., послідовно проводив на практиці політику
представництва 40/60, щоправда, без відповідного законодавчого закріплення.
Широкого поширення гендерні квоти отримали в Норвегії. Там квоти
застосовуються політичними партіями як при внутріпартійних виборах і
призначеннях, так і при висуванні кандидатів у члени парламенту. Соціалістична
ліва партія застосовує обидві ці форми гендерних квот починаючи з середини
1970-х років, лейбористська партія – з середини 1980-х років. Партія центру і
Християнсько-демократична партії прийняли квоти у 1993р. І лише
консервативна партія Норвегії і партія прогресу до останнього часу не
використовували гендерні квоти ні в якій формі.
Нині гендерні квоти розглядаються як один із основних видів позитивної
дискримінації, що має на меті підвищення соціального статусу жінок та
передбачає застосування до них системи компенсацій, пільг, додаткових гарантій
їх прав тощо. Вони є політико-правовим засобом подолання гендерної асиметрії.
Так, Т.Мельник зауважує, що гендерні квоти – це явище тимчасове,
направлене на подолання гендерного дисбалансу у суспільстві, що має привести до
перетворення патріархальної культури у паритетну, коли необхідність в таких
квотах відпаде сама собою.
Гендерні квоти, як показує світовий досвід, є доволі поширеною практикою
– зі 182 держав-членів ООН, що мають парламент, жінки представлені у вищому
законодавчому органі у 173 країнах, у 83 з них застосовуються гендерні квоти,
більше ніж у 10 країнах вони застосовувались раніше.
Світовою практикою сформовано чотири механізми для впровадження гендерних
квот: конституційні положення щодо резервування місць у парламенті) з
зазначенням пропорцій; виборче законодавство – регламентація застосування
принципу рівних можливостей суб’єктами виборчого процесу, визначення гендерної
норми і встановлення санкцій за порушення цього принципу у виборчих законах або
законах про партії; закон про рівноправність, принцип рівних можливостей тут
може підкріплюватися положеннями виборчого законодавства; статути політичних
партій – близько 200 партій в 61-й країні в такий спосіб регламентують
досягнення гендерної рівності. В усіх цих документах може бути вказаний
відсоток або кількість місць у парламенті, інших органах державної влади та
партіях для жінок. Зазначені види квот можуть застосовуватись не тільки
самостійно, а і в комплексі одна з одною.
Гендерне квотування широко використовується у країнах Європи (Бельгії,
Чехії, Угорщині, Литві, Польщі та ін.). Так, у 1994році в Бельгії
прийнятий закон, що забезпечує поступове збільшення місць для жінок в
парламенті. В 1996році партійні списки могли мати не більше, ніж три
чверті кандидатів однієї статі, а з 1999року – дві третини. На виборах
2002року застосування квотування було розширене. Тобто верхні три позиції
не можуть обіймати особи однієї статі. На наступних виборах такий принцип стосувався
до перших двох позицій. Завдяки такому законодавчому регулюванню більше
30% місць у бельгійському Парламенті належить жінкам. Партійні квоти, які
забезпечують не менше 20% представництва жінок у партійних списках
провідних партій, використовуються у Чехії, Угорщині, Литві і Польщі.
Наприклад, три польські партії – «Союз лівиці демократичної», «Унія праці» і
«Унія вольносці» – мають 30% квоти. На початок 2012р. це
трансформується в 23,7% жінок у Сеймі. У чеському парламенті – 22%
жінок, у Литві – 19,1%, а в Угорщині – поки що 8,8%.
В Україні питання квотування не отримали закріплення в законодавстві, не
запроваджено жодного з вказаних вище механізмів. Так, проблема квотування у
партіях в нашій державі на даний час є
невирішеною. Питання про участь жінок у партії розглядається в основному перед
виборами і полягає, в основному, у включені до списку якоїсь конкретної жінки.
Корисним у даному контексті є досвід Європейського Союзу в забезпеченні
паритетного представництва жінок та чоловіків, а також гендерного квотування.
Так, ЄС, запроваджуючи принцип рівних можливостей, переходить від принципу
однакового ставлення (закріплення рівних прав і можливостей) до позитивних дій.
Отже тут відбувається перехід до забезпечення соціальних умов утвердження
гендерної рівності.
При проведенні дослідження у рамках участі
України у Комітеті з питань державного управління Організації економічного
співробітництва та розвитку щодо гендерному підходу до реалізації кадрової
політики на державній службі на центральному та місцевому рівнях «Забезпечення
рівних прав і можливостей жінок та чоловіків у всіх сферах життя українського
суспільства» – «Погляд на уряд 2013» визначено, що «позитивна дія – це такі адекватні заходи,
до яких мають удаватися жінки, аби виправити становище з огляду на нерівні
стартові умови, що склалися у патріархальному суспільстві. Позитивна дія у
своєму крайньому вияві – це позитивна дискримінація, коли збільшення
представництва жінок (чи інших дискримінованих категорій громадян) досягають
наданням певних пільг чи запровадженням квот».
Стандарти щодо гендерної рівності є частиною як первинного, так і
вторинного законодавства ЄС, проте прямих директив щодо представництва жінок і
чоловіків в органах влади вони не містять. Однак Лісабонський договір
2009р. та Директиви ЄС заохочують держави-учасниці робити відповідні
кроки.
О.Манько відзначає, що «головним фактором, що обумовлює успішність
застосування законодавчо закріплених положень про квотування, є детально
розроблені і зведені в ранг обов’язкових для виконання норми, а також
встановлення санкцій до суб’єктів, які ухиляються від дотримання цих норм (в
Аргентині партії, що не дотримались квот у виборчому списку знімають з
перегонів). Загалом, демократичний рух на Заході, особливо його жіноча
складова, відстоює сьогодні паритетне – 50 на 50 – гендерне представництво в
органах влади. При цьому, соціологи і суспільствознавці дійшли висновку, що
наявність 30% жінок в управлінні будь-якого суспільства призводить до
якісних змін щодо прийнятих суспільно вагомих рішень».
Слід зауважити, що гендерне квотування буде ефективним лише за
комплексного системного підходу, в сукупності з використанням інших засобів
подолання гендерного дисбалансу (гендерно чутливого законодавства, формування
свідомого громадянського суспільства, забезпечення поінформованості населення
про стан забезпечення гендерної рівності, підвищення гендерної обізнаності у
суспільстві тощо).
Відносно другого аспекту просування до гендерного паритету в Скандинавії
– створення державних механізмів з подолання дискримінації за ознакою статі та
забезпечення рівних можливостей для всіх членів суспільства, то вони склалися в
усіх країнах регіону впродовж останніх сорока років. Ці механізми включають у
себе, з одного боку, широку мережу установ і посад з просування політики
гендерної рівності, з іншого – систему антидискримінаційного законодавства.
Виникнення державних інститутів рівного статусу в Скандинавії датується
початком 1970-х років. У 1972році в Норвегії на базі Ради з питань
заробітної плати, що функціонувала з 1959року, була створена Рада з
рівного статусу. У тому ж році були створені Ради з питань рівності у Фінляндії
і в Швеції. Всі вони організовувалися як консультативні органи при урядах і
парламентах і були покликані також привернути увагу суспільства до проблеми
гендерної дискримінації. Їх особливість в тому, що вони були засновані ще до
прийняття законів про гендерну рівність.
На сучасному етапі в усіх трьох країнах є посади міністра з питань
рівності, а також омбудсмени з питань рівності (у Швеції – омбудсмен з питань
рівних можливостей). У складі міністерств Норвегії та Швеції є відділи з питань
гендерної рівності.
Так, у Швеції рада з питань рівності складається з 27 представників від
жіночих організацій, політичних партій та організацій роботодавців і найманих
працівників. Він збирається чотири рази на рік.
Наступним етапом після створення консультаційних рад з гендерної рівності
стало становлення в скандинавських країнах інститутів контролю над проведенням
в життя відповідної політики і, перш за все над виконанням законів з гендерної
рівності, які були прийняті в Норвегії і Швеції в 1978році і в
1979році, а в Фінляндії в 1986році (введені в дію на рік пізніше).
Норвегія була першою країною в світі, яка у 1979р. призначила
Омбудсмена – уповноваженого з гендерної рівності та апеляційну Комісію для
розгляду питань, пов’язаних з гендерною рівністю. Швеція ввела посаду
Омбудсмена і створила аналогічну комісію у 1980р., Фінляндія – в
1987р. У всіх трьох країнах головним завданням Омбудсмена є контроль за
дотриманням законодавства про рівність статей та інформування громадськості про
відповідні вимоги закону.
Органи рівного статусу в скандинавських країнах поширилися аж до
урядового рівня, включаючи введення посад міністрів з питань рівності, що не є
членами кабінету (у Швеції в 1976р., у Фінляндії у 1980р.). У
Норвегії в 1997році при коаліційному уряді запроваджено посаду заступника
прем’єр-міністра, відповідального за питання гендерної рівності. Проте
спеціальних автономних міністерств з питань гендерної рівності не існує ні в
одній зі скандинавських країн. Відповідні міністри та пов’язані з ними групи
співробітників примикають до інших міністерств, причому їхнє місце розташування
може варіюватися. Проте в 1978році у Норвегії за ініціативою парламенту
був створений відділ рівного статусу і сім’ї при міністерстві споживання та
сім’ї. У 1994році він був перейменований у відділ гендерної рівності і
приписаний до міністерства у справах сім’ї та дітей.
Найбільш ґрунтовно питання гендерної рівності у контексті інституційного
забезпечення опрацьоване у Швеції, тому трохи детальніше зупинимось на досвіді
саме цієї держави.
Так, в 1994р. уряд Швеції вирішив покласти відповідальність за
проведення політики в галузі рівності статей на Віце-прем’єр міністра. На всіх
міністрів було покладено завдання з аналізу впливу діяльності їх відомства на
становище в галузі рівності статей у зонах відповідальності їх міністерств.
Того ж року уряд прийняв постанову про заснування спеціального мандату,
відповідно до якого всі урядові комісії з розгляду різноманітних питань повинні
аналізувати і обговорювати свої пропозиції крізь призму проблеми рівності
статей, а також інструкцію, адресовану Шведській статистичній службі, вимагаючи
від неї подавати всі статистичні дані роздільно за обома статями. Через два
роки уряд доручив Національній адміністрації з зайнятості подавати статистичні
дані роздільно за обома статями в галузі зайнятості.
Відповідальність за прийняття та озброєння методів і процедур, покликаних
забезпечити врахування можливого впливу на рівність статей у роботі
адміністрацій, у процесі планування і прийняття бюджету покладається на
Держсекретаря при кожному Міністерстві. Держсекретар з питань трудового
законодавства і з питань рівності статей відповідає за координацію і
спостереження. Він організовує регулярні засідання з Держсекретарями, що
представляють інші міністерства, з проблематики статей. Він пропонує також
міністерствам програми підготовки і навчання персоналу з цієї тематики.
Підрозділ міністерства, який займається питаннями рівності статей,
розробляє методи і механізми забезпечення гендерної рівності, розглядає усі
пропозиції щодо проектів законів та інших рішень уряду, які запропоновані
різними міністерствами, до їх обговорення та ухвалення Кабінетом міністрів.
Мета – забезпечити в ході цього процесу врахування проблематики рівності між
жінками і чоловіками. Інше важливе завдання полягає в спостереженні за
призначеннями, запропонованими урядовим комітетам і комісіям, і схвалення
поданих кандидатур до того, як ці пропозиції направляться для остаточного
вирішення в Кабінет міністрів. Поставлена урядом мета полягає в тому, щоб
найближчим часом досягти рівного представництва чоловіків та жінок в рамках
офіційних комісій і урядових комітетів.
На регіональному рівні Адміністративні бюро графств, які є урядовими
інстанціями, відповідають за інтеграцію проблематики рівності між жінками і
чоловіками в усі сфери діяльності державної влади. Адміністративні бюро графств
найняли фахівців з цих питань, щоб запустити, підтримувати та відслідковувати
процес інтеграції самого поняття «рівності» статей в звичайну щоденну роботу в
усіх сферах життя. Кожне бюро підготувало і подало до уряду середньостроковий
стратегічний план роботи з заохочення і зміцнення рівності статей на період
1997–2000pp.
В 1995р. уряд Швеції виділив кредити Шведській Асоціації місцевої
влади з тим, щоб допомогти прогресу в інтеграції проблематики рівності статей у
діяльність влади на місцевому рівні. Під абревіатурою JAMKOM була запущена
дворічна програма, що має на меті вивчення того, яким чином комітет або комісія
можуть на систематичній основі працювати в інтересах просування ідеї рівності
статей в рамках свої власної сфери діяльності. Заключна доповідь по програмі
була подана уряду в лютому 1998р.
Перші семінари з роз’яснення різних питань в рамках проблеми, що
розглядається, і для відповідної підготовки кадрів були організовані в
1994р. і призначалися для представників вищих ешелонів влади. Ці семінари
проводяться і сьогодні. Підрозділ, що займається питаннями рівності статей,
підготував тригодинне навчальне стажування/семінар з питань рівності статей,
розраховане на міністрів, держсекретарів, політичних радників, спеціальних
комісарів і високопоставлених чиновників. Головною метою цих семінарів було
ознайомлення зі статистичними даними і фактами, які характеризують становище
жінок і чоловіків у шведському суспільстві. На семінарах обговорювалися і інші
важливі проблеми: шляхи досягнення цілей національної політики в галузі
рівності статей і методи та механізми, які можуть бути використані в рамках
стратегії комплексного підходу. Щоб забезпечити потреби урядових служб і
державної адміністрації в спеціальній підготовці, підрозділ, який займається
питаннями рівності статей, користується послугами десятьох спеціальних
викладачів, а також фахівця з питань рівності статей і представника шведської
Служби статистики. Уряд також найняв «мобільного експерта в галузі рівності
статей», який відвідує різні міністерства для надання допомоги у розробці відповідних
методів і процедур для інтеграції проблематики рівності між чоловіками і
жінками в різні процеси, що відбуваються в суспільстві.
Після проведення згаданих семінарів в міністерствах проходять регулярні
засідання за участю Держсекретаря, відповідального за політику в галузі
рівності статей, і керівника підрозділу, який займається питаннями рівності між
чоловіками та жінками. На цих засіданнях обговорюються такі аспекти, як
необхідність активних заходів з метою просування принципу рівності статей, аналіз
його впливу на становище відповідно обох статей, відображення проблематики
рівності статей у бюджеті і репрезентованість жінок у державних комісіях і
комітетах.
Підрозділ, якому доручено займатися питаннями рівності статей, розробив
аналітичний метод оцінки різноманітних наслідків реалізації урядових проектів
для становища жінок і чоловіків. Ряд міністерств в порядку експерименту
скористається цим методом. Державна влада та
місцеві органи самоврядування використовують аналогічні методи. Наявний
досвід застосування цих методів оцінки ще не достатній як на урядовому рівні,
так і на рівні місцевих адміністрацій.
Міністерство, яке відповідає за трудове законодавство і питання рівності
статей, в січні 1998р. сформувало робочу групу з питання до проблеми рівності
статей під головуванням Держсекретаря з питань рівності статей, у складі якої є
представники і представниці національного, регіонального і місцевого рівнів. Ця
група має на своїй меті розробку програми спеціальної підготовки з проблематики
рівності між жінками і чоловіками і розробку інструментів оцінки зовнішнього
впливу на обидві статі і методів спостереження і оцінки здійснюваної політики.
Міністр виділив групі кредити з тим, щоб дати їй можливість проводити семінари,
слухання і здійснювати дослідницькі проекти й експерименти.
Підрозділ, що займається питаннями рівності статей, крім всього іншого,
старанно вивчає бюджетні документи, що мають доленосне значення для прогресу в
справі зміцнення рівності між жінками і чоловіками. Ця проблематика повинна також
враховуватися в діалозі, який ведуть уряд і державно-суспільні структури з
питань бюджету.
Завдяки такому механізму забезпечення рівних прав та можливостей жінок і
чоловіків сьогодні Швеція є лідером серед скандинавських країн, що мають
найвищі показники представництва жінок.
Експерти з Шведської Асоціації місцевих влад затверджують, що саме успіхи
в утвердженні гендерної рівності дозволили домогтися економічних успіхів,
високого рівня життя, соціальних досягнень, що мають місце в Швеції. Приклад
цієї країни свідчить, яких результатів у суспільному розвитку можна досягти на
шляху гендерної рівності.
При ознайомленні з досвідом скандинавських країн також важливо
відзначити, що ще в 1960-х роках тут почало розвиватися дослідження жіночих
проблем. Уряди фінансують дослідження жіночої тематики, надаючи їм важливу,
державну роль. Під тиском національних центрів жіночих досліджень в північних
країнах (Фінляндія, Норвегія, Швеція, Ісландія, Данія) Північна Рада міністрів
ухвалила рішення фінансувати посаду координатора жіночих досліджень у регіоні,
який відіграє важливу роль в обміні інформацією, координації програм
досліджень, обміні студентами та вченими і т.д. Характерна риса останнього часу
– підвищення інтересу до дослідження гендерної проблеми під кутом зору
чоловіків. Саме скандинавські дослідниці ввели термін «державний фемінізм» у
застосуванні до «скандинавської моделі» гендерної рівності.
З усього вищенаведеного видно, що в усіх скандинавських країнах кампанія
за рівність чоловіків та жінок, збільшення представництва останніх у
парламентах велася цілеспрямовано і дуже активно, починаючи з другої половини
ХХст. Таким чином, вже в той час починає формуватись гендерна політика
держав цього регіону. Велику роль в цьому відношенні відіграв поворот політичних
партій до підтримки стратегії позитивної дискримінації, активізація самих жінок
та широке сприйняття ідеї гендерної політичної рівності чоловіками, у
партнерстві з якими жінки більш ефективно домагалися своїх цілей.
Заслуговує на увагу запозичення досвіду та вироблення єдиної гендерної
політики в країнах Британської Співдружності Націй. Незважаючи на те, що до
Співдружності входять держави, що знаходяться в різних частинах світу, мають
істотні відмінності у культурному плані, різний рівень демократизації (а деякі
взагалі не вважаються демократичними країнами), всі вони у своїй політиці
пропагують гендерну справедливість. Основу політико-правового механізму
реалізації гендерної рівності в країнах Британської Співдружності Націй складає
Програма дій щодо гендера та розвитку, схвалена у 1995р. Основну ідею
програми складають такі тези: «Цей світ, в якому жінки й чоловіки матимуть
рівні права та можливості на всіх етапах свого життя, матимуть можливості
реалізувати всі прагнення та мрії; світ, в якому до жінки ставитимуться з
повагою як до рівної, вважатимуть її за найбільшу цінність, як і чоловіка.
Жінка матиме стільки ж прав щодо соціальних цінностей, справедливості,
рівності, демократії, поваги до людини, як і чоловік. Над створенням таких
соціальних цінностей чоловіки та жінки працюватимуть на засадах партнерства і
співробітництва, щоб забезпечити розвиток усіх країн на основі утвердження
людини як головної цінності».
Цікавим, особливо в контексті ролі жіночого руху, є досвід США. Гендерна
політика тут сформувалась кардинально іншим шляхом, ніж у європейських країнах,
це було обумовлено відмінною політичною системою та місцевими особливостями. У
1960–1970-хрр., в результаті формального закріплення
гендерної рівності в США встановлюється «гендерно нейтральна» політика, а у
1980–1990-хрр. – у зв’язку з переходом до стратегії рівних
можливостей, що передбачає використання «позитивних дій» та спеціальних прав
жінок – «гендерно чутлива».
Важливу роль у становленні реальної рівності жінок та чоловіків відіграла
Національна організація жінок, створена у 1966р. під керівництвом Беті
Фрідан. Основним завданням організації стало подолання конституційного принципу
США відмінного правового статусу жінок та чоловіків.
В США не було прийнято єдиного спеціального антидискримінаційного
нормативного акту. Хоча діяльність по внесенню поправки про рівні права до
конституції країни почалась ще з 1923р., коли активістки ліберального
крила жіночого руху США її сформулювали. В 1972р. поправка навіть була
прийнята обома палатами Конгресу, проте за десять років, відведених для її
ратифікації, вона так і не була підтримана необхідною кількістю штатів, отже –
не стала частиною американської конституції.
Проте активістки Національної організації жінок та інших жіночих
організацій вирішили діяти іншим способом – перейшли до вирішення проблеми
гендерного дисбалансу в окремих сферах. І, потрібно сказати, вони робили це
доволі ефективно. Так, починаючи з 1960-хрр. в Сенаті та Палаті
представників, діяло потужне жіноче лобі. Завдяки йому вже у 1963р. був
прийнятий перший анти дискримінаційний закон – про рівну оплату за рівноцінну
працю. 1968р. – закон про рівність у житловому будівництві.
1970-тірр. – встановлення рівності у галузі підприємницької
діяльності. 1972р. – поправка до закону про вищу освіту (заборона
дискримінації, в т.ч. за ознакою статі).
Перехід до гендерно чутливої політики пов’язують з введенням системи
«позитивних дій» 1965р., коли був прийнятий президентський указ, що
зобов’язував фірми, які мають контракти від федерального уряду, «здійснювати
позитивні дії щодо забезпечення принципу рівного поводження з усіма
працівниками незалежно від їх раси, кольору шкіри, релігії або національного
походження через два роки». Під тиском об’єднаної коаліції жіночих організацій
президент включає в новий указ категорію «стать».
Система «позитивних дій» дозволяла встановити рівність у сфері
працевлаштування, освіти, а також в цілому підвищувала статус жінки в
суспільстві. Починаючи з 1970-хрр. активно підіймаються проблеми спеціальних
прав жінок, це – відпустка у зв’язку з вагітністю та народженням дитини
державна підтримка дитячих закладів, захист від порнографії та насильства на
вулиці і в родині, від сексуальних домагань на роботі тощо.
В результаті діяльності жіночих громадських організацій та під їх тиском
поступово був сформований державний механізм гендерної політики, що охопив всі
три гілки влади. Антидискримінаційне законодавство підкріплювалось створенням
низки структур виконавчої влади (наприклад, Президентська комісія по статусу
жінок), що відповідали за утвердження принципу гендерної рівності на практиці.
Судова система на всіх рівнях розглядала справи щодо гендерної дискримінації, а
Верховний Суд відміняв закони, що мали дискримінаційний характер.