Характеристика суспільного та державного ладу країн Стародавнього Сходу
Зміст сторінки:
2. Характеристика суспільного та державного ладу країн Стародавнього Сходу
Стародавнім
Сходом називають країни Азії та Північно-Східної Африки, в яких декілька тисяч
років тому виникли перші в історії людства держави і право. Це, передусім,
Єгипет, Межиріччя, Вавилон, Ассирія, Сирія, Фінікія, Ізраїльсько-іудейське царство,
Перське царство, Індія та Китай.
Природні
умови, зокрема теплий клімат, наявність великих річок (Ніл – у Єгипті, Тигр і
Євфрат – у Вавилоні, Інд і Ганг – в Індії) сприяли розвиткові землеробства.
Сезонні розливи річок добре зволожували землю, але нерівномірно. Єдиною
можливістю отримання постійних врожаїв, а отже, й виживання населення, була
побудова та утримання зрошувальних систем (каналів і дамб). Належна організація
цих складних робіт вимагала поєднання зусиль усього населення під єдиним
керівництвом, яке й перебрала держава.
Ще одним
фактором, який активізував формування держав у Стародавньому Сході, стали
війни. Їх активно вели всі стародавні народи з метою захоплення нових
територій. Для утримання у покорі завойованих народів, примусу їх до праці на
користь завойовників потрібен був постійно діючий апарат влади, що спирався на
різноманітні знаряддя примусу (армію, поліцію тощо). Таким міг бути лише апарат
держави.
Становище
людини в суспільстві визначалося розмірами її земельних володінь. Верховним
власником землі був цар, який уособлював державу. Царський земельний
фонд формувався передусім із захоплених у війнах земель. Крім царів, верхівку
суспільства складала аристократія (нащадки родоплемінної знаті), вищі
військові та цивільні чиновники, служителі релігійних культів, які також
володіли землями та рабами, отриманими як військова здобич або царські
дарування.
Основним
виробником був селянин. Селяни сплачували державі натуральні податки
(продуктами), виконували громадські роботи, зокрема риття каналів, ремонт дамб,
будівництво палаців та ін., а також служили у війську. Усім державам
Стародавнього Сходу було властиве збереження такого залишку первіснообщинного
ладу, як сільська община.
Загалом, сільська
община була перехідною формою від первісного колективного господарства і
колективної власності на землю до індивідуального господарства і приватної
власності на землю, властивих державі. Вона поєднала в собі обидві форми
господарювання – первісну і державну: кожна окрема родина володіла власною земельною ділянкою, але
більшість земель залишалась у колективній власності общини. Нерідко общинники
спільно обробляли общинну землю, віддаючи отриманий врожай у вигляді податків.
Отже,
оскільки на територіях Стародавнього Сходу першою умовою землеробства було штучне зрошення землі, а спорудження і підтримка зрошувальних систем
вимагали колективної праці, сільська община зберігалась і після утворення
держави. Управління общинами здійснювали загальні
збори общинників і ради старійшин.
За
економічним становищем общинники були неоднорідні. Відбувалося масове розорення
селян, які за борги були змушені продавати
себе чи родичів у рабство.
Раб уважався
майном і не мав жодних прав. Водночас, хоча країни Стародавнього Сходу і були рабовласницькими, рабство в них було патріархальним (домашнім). Тобто, праця рабів використовувалася
переважно в домашньому господарстві. Раб, з точки зору права, ще не став річчю, якою власник міг би розпоряджатися
необмежено. Раби, з дозволу своїх власників, могли навіть мати сім’ї, майно. Кількість рабів була
відносно невеликою.
Раби поділялися на державних (палацевих), колективних (храмових
та общинних) і приватних. Головним джерелом рабства був воєнний полон. Рабами ставали також діти рабів. Окрему групу рабів
складали неплатоспроможні боржники – громадяни, які не змогли виплатити борг у
встановлений термін. Боргове рабство було дуже поширеним. Нерідко рабів купували на спеціальних ринках. Віддання у рабство могло також бути
покаранням за злочин.
Державний лад країн Стародавнього Сходу.
Організація
управління в державах Стародавнього Сходу була майже ідентичною. Більшість із них були монархіями.
Особливою
формою правління, і водночас політичним режимом була східна деспотія. Її характерними рисами вважаються
практично необмежена влада монарха, особа і влада якого обожнюються; наявність
численного централізованого чиновницького апарату; відсутність прав і свобод
громадян.
Сильна
централізована влада потрібна була, щоб організовувати населення на
будівництво та обслуговування зрошувальних споруд. Зміцненню влади сприяло
обожнювання правителів, оголошення їх посередниками між богом і людьми,
носіями божої волі. Втім, стародавнім царям доводилося рахуватися з інтересами
жрецької, військової та служивої знаті. За допомоги великого бюрократичного
апарату рабовласницька держава підтримувала громадський порядок, утримувала в
покорі пригноблені класи.
Основними
відомствами управління у державах Стародавнього Сходу
були: 1) відомство публічних робіт, яке
керувало будівництвом та утриманням зрошувальних систем, доріг; 2) військове – забезпечувало ведення
війн і постачання рабів-іноземців; 3) фінансове
– фінансувало армію, апарат управління, громадські роботи.
Суд у
країнах Стародавнього Сходу не був відділений від адміністрації. Це означало,
що голова держави й чиновники одночасно виконували як адміністративні функції,
так і судові. Вищу судову владу мав цар. Він міг особисто вирішувати
найважливіші справи, розглядав скарги на рішення нижчих судів, мав право
помилування. Більшість судів були колегіальними. Існували спеціальні суди –
царські, храмові.
Армії в країнах
Стародавнього Сходу спочатку будувалися за принципом народного ополчення. У
період розквіту держав ядро армії складали професійні воїни. Під час походів до
професійної армії додавалось ополчення.
Поліція. Спершу у
країнах Стародавнього Сходу не було централізованої поліції, а поліцейські
функції в разі потреби виконувала армія. Згодом виникли спеціалізовані
постійні загони, які охороняли канали, зерносховища, храми, приміщення, де
утримувалися державні раби.