Античні держави та право: Афіни та Спарта

4. Античні держави та право: Афіни та Спарта

Афінська рабовласницька держава, її
суспільний та державний лад, характерні риси права.

Рабовласницька
держава досягла найвищого рівня розвитку у Стародавній Греції та Стародавньому
Римі. В історичній науці рабовласницьке суспільство цих країн прийнято називати
антич­ним (від лат. – стародавній).

Маси простих
вільних громадян античних держав чинили впертий опір спробам знаті взяти їх у
кабалу, що привело до ран­ньої ліквідації боргового рабства, активного розвитку
дрібного селянського господарства і ремісничого виробництва. Ті ж при­чини
викликали прагнення до максимального розширення раб­ства іноплемінників. Тому
рабовласництво в античному суспільст­ві втратило риси патріархальності і стало
основою системи, спрямованої на виробництво товарів і отримання додаткового
продукту за допомоги нещадної експлуатації рабів. Водночас це потягло за собою
неминучу кризу всієї системи, призвело до роз­орення селян і ремісників,
неспроможних витримати конкурен­цію дешевої рабської праці, поставило перед
панівним класом проблему підтримки вільної бідноти, яка стікалась у великі
міста. Фізична робота стала рабською діяльністю, яка безчестила віль­них людей.
У результаті рабство почало гальмувати розвиток виробництва. Саме ця
нерозв’язна суперечність спричинила за­гибель античного суспільства.

Для античної
держави був характерним республіканський лад – аристократична або демократична республіка. Монархія, яка у Гре­ції
прибрала вигляд тиранії, не була типовою. Але в період кризи й занепаду у
Греції та Римі створювалися великі монархії.

Широкий
розмах торгових і лихварських операцій в античному світі привів до утворення
високорозвиненої системи права. Товар­не виробництво і міжнародна торгівля дуже
рано посіли помітне місце в економіці старогрецьких міст. Активно розроблялися
пра­вові інститути, пов’язані з розвитком приватної власності (види договорів,
їх забезпечення, як-то застава, кредитні угоди, спадко­ве право тощо). Проте
незрівнянно вищого рівня досягла правова система в Римі, де було створено
найдосконалішу форму права. Вона була пристосована до широкого міжнародного
товарообігу, який відбувався в середземноморському басейні. Саме тому римське
право виступало як «право народів», придатне для різних країн і народів у
регулюванні ділових зв’язків.

До утворення
Македонської монархії Греція не була єдиною централізованою державою. Вона
складалася з незалежних міст-держав – полісів.
Державний лад полісів був різноманітним. В одних переважала форма, яка
нагадувала східну деспотію, коли вся влада зосереджувалася в руках однієї людини,
в ін­ших була демократія, у третіх – аристократія управляла дер­жавою.
Об’єднувало їх те, що всі держави-міста були рабовлас­ницькими.

Найбільшої
могутності з численних грецьких полісів досягли дві держави – Афіни і Спарта.
Саме вони помітно вплинули на долю більшості інших грецьких держав.

Першим
кроком до утворення афінської держави були рефор­ми, що їх приписують Тесеєві.
У повір’ях розповідається, що після того, як до царської влади доступився
Тесей, який поєднував у собі силу з розумом, він упорядкував країну. У
стародавню епоху Атти­ка (область Греції, де згодом виникла афінська держава)
складалася з кількох самостійних держав, що ворогували між собою. Реформою
Тесея окремі племінні поселення Аттики було об’єднано в один афінський народ.
Це об’єднання дістало назву синойкізм.

Окрім того,
Тесей запровадив поділ населення за родом занять на три категорії: евпатридів (аристократію), геоморів (землеро­бів) і деміургів (ремісників).
Так офіційно було закріплено не ті­льки соціальну, а й політичну нерівність між
вільними. Евпатриди мали виняткове право заняття вищих державних посад,
зокрема, обиралися дев’ять архонтів, які згодом перебрали все
керівництво країною. Усі колишні та діючі архонти (знову ж таки евпатриди)
входили до складу ареопагу, який обирав і контролював архонтів, наглядав
за народними зборами, здійснював вищу судову владу. Геомори і деміурги мали
право лише брати участь у народних зборах, роль яких однак знизилась.

Остаточного
удару родовому ладу завдали реформи Солона і Клісфена.

Солон і його законодавство

У 594 р. до
н. е. на політичну арену виступив Солон. Він нале­жав до гурту великих людей
Греції. Не випадково його зарахову­вали до семи грецьких мудреців.

Солон був
обраний архонтом і наділений широкими повнова­женнями – зберігати і скасовувати
майновий порядок або вводити новий, бути «посередником», «законодавцем» і
«миротворцем».

Ядро
солонівських реформ становили законодавче визнання приватної власності, дозвіл
поділу земель і розпорядження ними. Це сприяло підприємницькій ініціативі,
оживляло економічну дія­льність і давало новий поштовх рабовласницькій
культурі.

Серед інших
реформ Солона – скасування боргового рабства (сисахфія), введення єдиної
грошової одиниці, запровадження єдиних мір і ваги.

Логічним
завершенням усіх заходів Солона була його політич­на реформа – тимократія. До
того панівне становище евпатридів забезпечувалося не лише їхнім багатством, а й
політичними приві­леями. Право зайняття вищих посад і здійснення політичного
керів­ництва зберігалося за ними спадково. Солон у принципі знищив політичні
привілеї народження – генекратію. В
Аттиці встанов­лювався привілей майна – тимократія. Так, за майновим станом усе
населення Аттики поділялося на чотири класи, або розряди. За основу поділу було
взято прибуток, одержуваний від землі (що й зрозуміло в сільській Аттиці).
Права та обов’язки громадян установлювалися відповідно до розмірів їхньої
земельної власності. Зокрема, вищі державні посади могли обіймати лише
представни­ки першого розряду. Представники найнижчого розряду (фети) не
обиралися ні на які посади. Отже, вплив стали набувати імущі кла­си. Вони
витісняли старі родові об’єднання. Тож родовий лад за­знав поразки.

Вищим
джерелом влади за законодавством Солона визнавався весь народ. Політичним органом, що виражав волю народу, була еклесія – народні збори, в яких могли брати участь усі дорослі афінські громадяни чоловічої статі,
зокрема й фети. Еклесія оби­рала всіх посадових осіб. Але обраними на державні
посади могли бути лише громадяни
перших класів. Найвищі, пов’язані з вели­кими витратами, посади архонтів
обіймали найбагатші люди.

Важливим
демократичним органом, запровадженим Солоном, була геліея – суд присяжних. Геліея складалася з шести
тисяч осіб, які щорічно
обиралися жеребкуванням із загалу громадян, які досягли 30-літнього віку: від кожної філи (адміністратив­но-територіальної одиниці) по 600 осіб. Геліея
поділялася на де­сять колегій. Коло
справ, які підлягали розглядові конкретного складу суду, визначалося ранком
того дня, коли мало відбуватися судове засідання, щоб усунути вплив на суддів з
боку зацікавле­них осіб.

Геліея була
вищим судовим органом Афін. Як суд першої інстанції вона вирішувала
найважливіші справи, зокрема про дер­жавні та посадові злочини, розглядала скарги
на рішення інших судів, контролювала діяльність посадових осіб і, крім цього,
брала участь у процесі законотворчості – остаточно затверджувала рішення
народних зборів.

Підготовча
робота у справах, що надходили на розгляд еклесії, покладалася на новостворену
раду чотирьохсот. Члени ради оби­ралися у родових філах: по сто осіб від кожної
філи. Ареопаг хоч і зберігався, але його права були істотно обмежені. Частина
функ­цій ареопагу перейшла до геліеї та ради чотирьохсот.

Законодавство
Солона остаточно оформило державу і заклало основи афінської демократії. Втім,
було й чимало невдоволених реформами.

Після того,
як Солон втілив у життя свої закони, він склав пов­новаження і виїхав з Афін.

У 509 р. до н. е. розпочалися нові реформи.

Закони Клісфена

Першою
реформою Клісфена був поділ території держави на три округи:

1) місто Афіни з
передмістями;

2) внутрішня централь­на смуга;

3) берегова смуга.

Кожен округ
поділявся на десять час­тин – тритій. Три тритії (по одній з кожного
округу) складали од­ну нову філу. Так сформувалося десять територіальних філ.
При цьому кожна клісфенівська філа являла собою не суцільну терито­рію, а
кілька локально розділених громад, які об’єднувалися під час голосування. Мета
реформи – змішати населення, роз’єднати роди і в такий спосіб послабити вплив
евпатридів.

Раду
чотирьохсот скасували і замінили радою
п’ятисот, що складалася з громадян, які досягли 30-літнього віку та були
пред­ставниками філ: по 50 осіб від кожної з 10 філ.

З метою
охорони держави від можливого перевороту, від захоп­лення влади тираном Клісфен
запровадив екстраординарний «суд черепків» – остракізм. Сутність
остракізму зводилася до такого: щороку навесні скликалися екстрені народні
збори, які голосуванням визначали, чи немає серед громадян осіб, небезпечних
для громадянської свободи. Якщо такі виявлялися, то збори скликали­ся вдруге, і
тоді кожен їх учасник писав на глиняному черепку (остраконі) ім’я того, хто, на
його думку, був небезпечним. Засу­джений більшістю голосів видалявся за межі
Аттики на десять років. Після закінчення цього строку можна було повернутися до
Афін. Відновлювалися й усі громадянські права, які належали осо­бі до
засудження.

Законодавство
Клісфена відіграло велику роль в історії Афінського полісу як кінцевий етап
реформ, розпочатих Солоном. На політичну арену відтоді вступали усі громадяни
Афін. Самі греки вважали Клісфена родоначальником грецької демократії.

 

Суспільний
лад Афін

Повноправними
громадянами (у політичному аспекті) вважа­лися лише афіняни, які досягли
18-річного віку. Це, однак, не озна­чало рівності між ними за майновою ознакою.

Інша
категорія населення – метеки (іноземці). Вони були осо­бисто вільними, володіли майном, торгували, але не
мали політич­них прав: не могли брати участі в народних зборах та обіймати
державні посади.

Подібним
було положення вільновідпущеників –
колишніх рабів, які дістали свободу за особливі заслуги.

Раби в Афінах
були повністю безправними. Раб уважався річ­чю, яку можна купити, продати,
подарувати, віддати у найми. Вбивство раба не тягло за собою відповідальності.
Раб не міг мати майна: усе вироблене ним було власністю хазяїна. Кількість
рабів в Афінах, за свідченням сучасників, значно перевищувала кіль­кість
вільних. Так, на 21 тис. афінських громадян і 10 тис. метеків було 400 тис.
рабів.

Раби були
двох категорій: державні й ті, які належали приват­ним особам. Державні були в
кращому становищі: могли мати своє господарство і набувати майно. З державних рабів
вербували полі­цейських. Вони охороняли порядок у народних зборах, судах, гро­мадських
місцях. Із державних рабів також вербувалися тюрем­ники, виконавці судових
вироків.

Державний
устрій Афін

Управління Афінами у V-IV ст. до н. е. здійснювали
народні збори, рада п’ятисот – буле, судові органи – ареопаг (до реформи 462
р.) i гелiея, а також виборні посадові особи (стратеги, архонти).

Народні
збори. У них могли брати участь лише повноправні громадяни,
тобто ті, які походили від шлюбу афінянина та афінянки. Особи, які народилися
від змішаних шлюбів, іноземців, рабів, а також жінки, не брали участі у
народних зборах. Правлячі кола Афін суворо стежили за тим, щоби відвідували
збори лише ті, хто мав право. Для цієї мети залучали поліцейських i наглядачів,
які мали списки повноправних громадян.

Постанови народних зборів поділялися на закони (що
встанов­лювали загальні норми) i псефiзми (які стосувалися приватних питань).

Рада п’ятисот була вищим адміністративним органом
Афінської держави. Вона поділялася на 10 комісій для зручності ведення справ.
Засідання ради протоколювалися. Були архіви, де зберігалися протоколи і
рішення.

Із судових органів найдавнішим був ареопаг, який
розглядав справи про умисні вбивства. Для розгляду кримінальних справ існувала
також колегія одинадцяти. Їй були підсудні справи розбійників, нічних злодіїв,
кишенькових крадіїв, викрадачів громадян тощо.

Геліея була першою інстанцією з найважливіших судових
справ i апеляційною інстанцією у справах, вирішених іншими судами.

Основні принципи діяльності посадових осіб в афінській
державі були такими:

а) платність посади;

б) колегіальність посади (тільки
стародавні посади залишилися одноособовими – архонт, бази­левс);

в) відсутність
ієрархічної градації між посадами (за винятком військового управління);

г)
підзвітність усіх посадових осіб.

Слід зауважити, що афінська демократія пережила дві
кризи під час війни зі Спартою, яка почалася 431 р. до н. е. i тривала 27
років.

Основні риси
права Афін

Невдоволення народу чинним ладом, що накопичувалося,
при­звело до Кiлонової смути у 30-х роках VII ст.

Першою серйозною поступкою афінської аристократії
(евпат­ридiв) було видання писаних законів. У 621 р. одному з архонтів – ­Драконтовi
– було доручено переглянути i записати чинне звичає­ве право, що він i
здійснив. Так виникли Драконтовi закони. Згідно з переказами, ці закони
відзначалися надзвичайною жорстокістю, за що увійшли в історію як «драконівські
закони». «Зако­ни Драконта написані не чорнилом, а кров’ю» – так характеризу­вали
їх caмі греки. Стратою каралися навіть такі проступки, як ледарство i крадіжка
овочів. Розповідали, що коли запитали само­го законодавця, чому він майже за
вcі злочини призначає страту, Драконт набито відповів, що незначні проступки,
на його думку, заслуговують цього покарання, для значних же він не міг приду­мати
більшого. Особливо суворою була кара за порушення прав приватної власності –
крадіжки, підпали, а також за вбивство. Kpiм страти, у законах Драконта було
встановлено й інші види пока­рання: безчестя, вигнання та штрафи, обчислювані
биками.

За всієї жорстокості й технічної недосконалості закони
Дра­конта мали велике історичне значення хоча б тому, що деякі їхні статті були
спрямовані проти кровної помсти. Це свідчило про перемогу рабовласницького
демократичного ладу над родовим ладом. Крім того, писане право сприяло
упорядкуванню майнових відносин.

Законодавством
Солона закони Драконта (за винятком тих, що передбачали відповідальність за
вбивства) було скасовано.

 

Суспільний та державний лад Стародавньої Спарти. Право.

Держава
Стародавньої Спарти виникла у IX ст. до н. е. Вона являла собою поліс –
державу-місто. Спарта змогла об’єднати нав­коло себе інші міста Південної
Греції й утворити Пелопоннеський союз. Розширення території через захоплення
чужих земель поста­вило перед спартанською общиною нові завдання. Необхідно
було створити такі органи влади, які могли б діяти в нових умовах. У результаті
було винайдено своєрідне поєднання сильної, терористич­ної за методами,
державної влади зі збереженням органів первісно­общинного ладу. У цьому полягає
головна особливість держави Стародавньої Спарти.

Суспільний лад Спарти

На відміну від Афін Спарта була землеробською общиною.

Повноправними
громадянами вважалися спартіати. Вони мали громадянські та політичні
права, наділялися земельними ділянка­ми, що їх обробляли інші люди – ілоти.
Вільному громадянинові Спарти заборонялися ремесла і торгівля – ці заняття
призначалися для невільних людей. Головним заняттям спартіата була військова
справа, у вільний час – бенкети, полювання та спорт.

Завдяки
особливій системі виховання своїх громадян Спарта досягла високої військової
могутності. З семи до двадцяти років хлопчики навчалися військовому мистецтву,
а в тридцять років могли одружуватися.

Обмеженими
правами у Спарті користувалися періеки. Вони були особисто вільними і
правоздатними у цивільних відносинах (могли набувати власність, укладати
угоди), у більшості своїй ре­місникували і торгували, оскільки їм було
відведено малородючі землі. Періеків призивали до армії як важкоозброєних
воїнів (спо­рядження вони купували за власний рахунок). Але періеки не мали
політичних прав. Спартіати їм не довіряли і тому встановили по­стійний контроль
з боку держави. Для цього були засновані спе­ціальні посади гармостів. У випадку
непідкорення періеків до них застосовували методи позасудової розправи.

Становище ілотів мало багато особливостей, що
відрізняло їх від рабів античного суспільства. Ілоти несли вій­ськову службу в
армії як легкоозброєні воїни. Ілот не був власни­ком землі, але мав своє
господарство і власні знаряддя праці. Він працював на ділянці, наданій державою
спартіату, і змушений був сплачувати оброк, який складав 50% зібраного врожаю
(зерна, олії). Ілоти становили власність держави. Проте спартанець, у роз­порядженні
якого був ілот, міг його вбити або (з дозволу влади) відпустити на волю,
передати іншому спартанцеві. Заборонялося лише продавати ілотів за межі
держави.

Кількість
ілотів набагато перевищувала загал спартіатів. Своє панування над ілотами
спартанці підтримували методами жор­стокого терору. Не обмежуючись стратами
окремих ілотів, вони час від часу чинили масові вбивства найбільш сильних і
сміливих ілотів (криптії — тренувальні
уроки для молоді). Терором керували спеціальні посадові особи – ефори. Щорічно
вони оголошували війну ілотам, намагаючись виправдати нелюдську розправу над
ними.

Державний лад Спарти

Спарта
уявлялася взірцем рабовласницької аристократичної рес­публіки. Вищими органами
влади були два царі, рада старійшин (герусія), народні збори (апела) та
ефори.

Два царі —
це, очевидно, результат об’єднання двох племен, кож­не з яких зберегло свого
вождя. Царям належала верховна жрецька і судова влада, яку згодом було
обмежено. Панівна верхівка Спарти прагнула не допустити утворення сильної
одноособової влади. Тому навіть у військових походах царі перебували під
наглядом ефорів.

Загалом царі
були оточені пошаною. Проте кожні вісім років ефори проводили гадання по зірках
(своєрідну атестацію царя). Якщо зірки, на їхню думку, показували несприятливу
ситуацію, тобто, якщо цар ставав небажаним, то проти нього порушувалося судове
переслі­дування, яке могло призвести навіть до позбавлення влади.

Другим за
значенням органом у спартанській державі була рада старійшин – герусія. Вона
складалася з найвизначніших представників панівного класу. До складу герусії
входили обидва царі та 28 членів, обраних народними зборами з громадян, які
досягли 60-літнього віку.

Герусія
готувала питання для обговорення на народних зборах. Якщо народні збори
приймали небажане рішення, вона мала право накласти на це рішення вето –
заборону. Крім того, герусія розгля­дала кримінальні справи про державні
злочини, а також справи про відповідальність царів.

Народні
збори вирішували питання війни і миру, підтримува­ли
відносини з іншими державами; обирали вищих посадових осіб (ефорів, геронтів) і
послів; вирішували, кому з двох царів йти у похід; розглядали питання про
надання або позбавлення громадян­ства; здійснювали судочинство у справах про
посадові злочини. У народні збори допускалися всі повноправні громадяни
(спартіати), які досягли 30-літнього віку. Збори скликалися раз на місяць. Але
в разі потреби скликали надзвичайні збори.

Зазначимо,
що народні збори ніколи не посідали провідного міс­ця в системі державних
органів Спарти. Найвища влада належала невеличкій кількості громадян –
представникам знаті. Так, найпо­мітнішу роль в управлінні Спартою відігравали ефори (п’ять осіб), які щорічно обиралися народними зборами. Їхня влада поширюва­лася
навіть на царів. Ефори скликали народні збори і раду старійшин, керували
діяльністю цих органів, а також мобілізацією війська, зовнішніми відносинами.
Вони порушували перед народними збо­рами питання про війну і мир (до того ж
робили це без згоди царя, а іноді – проти його волі). Ефорам належала також
поліцейська вла­да. Важливим їх обов’язком був нагляд за діяльністю посадових
осіб, щорічні перевірки звітів. Ефори могли звільнити будь-якого посадовця,
притягнути його до відповідальності. Самі ефори зві­тували про свою діяльність
лише своїм наступникам.

Основні риси права Спарти

Тривалий час
у Спарті діяв звичай. Потім з’явилися закони. Вони закріплювали, передусім,
безправне становище ілотів і охо­роняли майно спартіатів.

Найбільш
відомі закони Лікурга, що були спрямовані на за­безпечення єдності
спартіатів, попередження деспотії. Відповідно до цих законів, будинок спартіата
мав бути побудований скромно. Не дозволялося прикрашати житло ліжком на срібних
ніжках і розкішним покривалом. Заборонялися золоті й срібні монети. Гроші
наказувалося чеканити у вигляді великих і важких монет, щоб ускладнити їх
накопичення. На думку законодавців, ці заходи мали відбити бажання красти і
брати хабарі. Гроші, набуті в нече­сний спосіб, не можна було сховати.

Норми
кримінального права вказували лише на ті діяння, вчи­нення яких було караним.
Як види покарання застосовувалися страта (скинення зі скелі, задушення),
вигнання, штрафи, атимія (позбавлення прав). Атимія призначалася за боягузтво на війні, зокрема щодо тих, хто
втік із поля бою або здався у полон.