Станово-представницька монархія

2.
Станово-представницька монархія

Виникнення
станово-представницьких установ у державах Західної Європи.

Економічний
образ західноєвропейських держав істотно змі­нився в ХІІІ-ХІV ст., що зумовило
перехід до нової форми фео­дальної держави, а також певні зміни у праві. В
Європі спостеріга­лося бурхливе зростання міст, кількості міського населення.
Це сприяло зміцненню внутрішнього ринку. Розвиток товарно-грошо­вих відносин,
поштовх яким дали організовані католицькою церк­вою хрестові походи, викликав
розквіт ремесла і торгівлі.

Ідейними
організаторами походів були римо-католицька церк­ва та рицарство, які прагнули
розширити свої земельні володіння.

Феодали, які мали на території своїх земельних
володінь міста, нещадно грабували міщан, викликаючи в їхнім середовищі не лише
гнів, а й постійні повстання. Міста прагнули звільнитися від зверхності
феодалів і нерідко вдавалися до купівлі у короля хартій свободи.

У цій ситуації інтереси міст і короля багато в чому
збігалися. Міщани прагнули міцної централізованої держави, в якій були б умови
для захисту їхніх інтересів, власності, вільного розвитку ремесла й торгівлі.
Король також хотів єдності та могутності країни. Міста боролися проти сваволі
феодалів, і король бажав обмеження влади останніх. Так і виникла неписана
угода: міста забезпечують короля грошима і солдатами, король забезпечує містам
захист від домагань феодалів. Отже, серйозні зміни в економічному укладі
зумовили зміни і в суспільному житті.

Зміни у суспільному ладі в період станово-представницької монархії

В аналізований період у державах Західної Європи
остаточно сформувалися такі стани: дворянство, духовенство і третій
стан, куди входили міщани і селяни. Проте розподіл на стани
не повністю відображав правове становище різних груп насе­лення, оскільки ці
стани складалися з неоднорідних прошарків су­спільства.

Вищими, привілейованими станами залишалися дворянство
і духовенство. У середовищі дворян відбулося розшарування, в ре­зультаті якого
утворилася група вищих дворян із загалу старої феодальної знаті й багатих міщан
(у Франції це – дворяни шпаги, в Англії – лорди, в Німеччині – князі-курфюрсти, в Росії – бояри). Підпорядковане становище посідали дворяни,
які вийшли з рица­рів, чиновників і суддів. Такий самий розподіл відбувся й у
стані духовенства.

Бурхливий розвиток капіталістичних відносин у містах
забез­печив значну вагу в суспільному житті третьому станові – міщанам. Міське
населення, як і два інші стани, було досить неоднорідним. Вищий прошарок міщан
– патриціат – захопив найважливіші по­сади в містах і протиставив себе бюргерству(у Франції – бур­жуазія), тобто середнім прошаркам міського населення, а
також плебейській частині міського населення, що складалася з підмайст­рів,
поденників та інших бідняків.

Із розвитком товарно-грошових відносин і ринків
відбувалися значні зміни в правовому становищі та складі селянства. Феодали,
які потребували грошей для придбання предметів розкоші, почали заміняти
натуральні повинності грошовими. Це зумовило розвиток товарності селянських
господарств, диференціацію селян на верхівку і малоземельних бідняків. Заможні
кріпосні селяни викуповува­ли собі право переходу в становище вільних,
орендували землі у феодалів, які розорялися, і скуповували їх у бідняків.
Одночасно відбувався процес обезземелювання селян-бідняків, які мали шу­кати
роботу в заможних господарствах, поповнювали ряди міського й сільського пролетаріату.

Зміни соціально-економічних відносин, обумовлені
ростом продуктивних сил, викликали ряд змін і в політичній галузі. Роз­виток
міст свідчив не лише про порушення замкнутості феодальних господарств і
посилення економічних зв’язків, а й про створення реальних передумов для
формування єдиної, більш або менш централізованої держави (зокрема у Франції).
У місті сформувався новий суспільний лад, який втілив у собі подальший розвиток
ви­робництва та обміну і став природним союзником королівської влади в її
боротьбі з великими феодалами за об’єднання феодаль­но-роздрібненої держави.

Однією з характерних ознак політичного устрою держав
цього періоду є утворення станово-представницьких
установ: у Франції це – Генеральні штати, в Англії – парламент, у Німеччині
– рейх­стаг. Ці установи значною мірою відрізнялися від феодальних з’їздів
минулої епохи, маючи представників трьох станів, а не двох. Крім того, якщо
феодальні з’їзди були найчастіше зброєю знаті в боротьбі проти централізованої
політики монархів, то ста­ново-представницькі органи були знаряддям політики
зміцнення влади, централізації держави.

 

 

Суспільний
та державний лад Франції, Англії та Німеччини

Станово-представницька монархія у Франції

Головною зміною в державному ладі аналізованого
періоду бу­ла поява нової форми держави – станово-представницької монар­хії.У Франції станово-представницький орган (Генеральні штати) утворився
1302 р., в період правління Філіпа IV.

Приводом для заснування Генеральних штатів у Франції
по­служила суперечка між Філіпом IV і Папою Римським з питань фінансів.
Невпинні війни з Англією вимагали великих коштів, і Філіп IV наказав
французькому духовенству сплачувати в держав­ну скарбницю все те, що раніше
відраховувалося до папської курії. Папа Римський був цим розгніваний і викликав
Філіпа IV до Рима. Тоді Філіп IV відправив запрошення графам, герцогам і вищим
служителям церкви прибути на засідання Генеральних штатів. Дрібне дворянство і
міщани надіслали на збори виборних представ­ників. Як і розраховував король,
Генеральні штати підтримали його в суперечці з папою. Було проголошено, що у
світських спра­вах король залежить лише від Бога. Становище Папи Римського
сильно похитнулося, і протягом 70 років Папи змушені були пере­бувати в місті
Авіньйоні у Франції, що поставило їх у залежність від французьких королів, хоч
Авіньйон і не входив до королів­ського домену.

Генеральні штати скликалися головним чином в тих
випадках, коли королі потребували грошей, але за умов феодальної роздроб­леності
мали отримати згоду на субсидії та введення податків. Отже, серед найважливіших
повноважень Генеральних штатів було пра­во на самооподаткування. Найчастіше цей
орган скликався в XIV, XV і XVI ст.

У XIV ст. нерідко траплялися конфлікти Генеральних
штатів із дофіном (спадковим принцом), майбутнім королем Карлом V. Зрештою,
спалахнуло повстання паризьких ремісників. Під тиском Генеральних штатів у 1357
р. було видано «Великий берез­невий ордонанс», який передавав
Генеральним штатам контроль над управлінням і витратою фінансів.

За своїм складом Генеральні штати представляли
духовенст­во, дворянство і міську аристократію. Під час засідань депутати від
цих станів утворювали окремі групи. Кожний стан засідав і виносив рішення
окремо від інших і володів одним голосом, не­залежно від кількості депутатів,
які входили до його складу. За такого порядку голосування перевага завжди була
на боці представників дворянства і духовенства, якщо між ними не було роз­біжностей.

Урочисте відкриття і закриття Генеральних штатів
проводило­ся в загальній залі в присутності короля. Генеральні штати намага­лися
обмежити королівську владу і вплив на вирішення державних питань. Але цьому
заважали суперечності між двома привілейова­ними і третім станами.

У середині XV ст. майже в усій Франції утворилися
штати в окремих сеньйоріях. Вони формувалися за таким же принципом, як і
Генеральні штати, і клопоталися здебільшого питаннями подат­ків, розглядом
проблем місцевого розвитку.

Станово-представницька монархія в Англії

До ХІІІ ст. англійська феодальна монархія відзначалася
силь­ною королівською владою і значною централізацією системи управління.
Зміцненню влади монархів сприяла боротьба між завойовниками, зокрема
нормандською знаттю і англосаксонсь­кими феодалами. Проте згодом, коли
завойовники асимілювалися з місцевим населенням, зв’язок англійської знаті з
троном почав слабшати. Всі прошарки населення – від феодалів до селян – по­чали
протестувати проти сваволі і деспотизму королівської вла­ди. Невдоволення
населення ще більше загострилося через пораз­ки Англії у війні з Францією.
Цікаво, що в потужному русі за обмеження королівської влади, який очолили
феодали, об’єд­нались і церква, і міста, і навіть значна частина селянства. Річ
у тім, що всі прошарки населення і стани піддавалися нещадному здирству і
поборам з боку бездарних королів, які програвали війну за французькі землі.

Приводом до відкритого антикоролівського виступу стала
ка­пітуляція короля Іоанна Безземельного перед римським папою, васалом якого
він зобов’язався стати.

У 1215 р. барони, дрібне рицарство і міщани зі зброєю
в руках підступили до королівської резиденції. Король змушений був піти на
поступки і підписав запропоновану йому баронами Велику хар­тію вольностей.

Період станово-представницької монархії в Англії
характери­зувався створенням станово-представницького органу – парламен­ту,
зміною та вдосконаленням окремих ланок системи державного управління.

Велика хартія вольностей не поклала край боротьбі
короля і баронів. У XIII ст. було створено олігархічний орган – раду. Вона була
скликана 1258 р. королем Генріхом III і складалася з баро­нів та вищого
духовенства. Рада зажадала від короля затвердження Оксфордських провізій, що за
своїм характером були рівнозначні конституції. Оксфордські провізії передбачали
широкі повнова­ження для баронської ради та її комітетів. Король повинен був
здійснювати свою владу через комітети, які наділялися правом контролювати
діяльність усіх вищих посадових осіб держави: великого юсциніарія, канцлера та
ін. Встановлювалося, що рада баронів повинна збиратися тричі на рік, і навіть «мірою
потреби».

У 1259 р. Генріх III спробував залучити на свій бік у
боротьбі з баронами дрібних і середніх феодалів, видавши Вестмінстерські
провізії, які передбачали: а) звільнення васалів великих феодалів від
обов’язкової участі в роботі курій баронів; б) заборону баронам вимагати від
своїх васалів більших грошових внесків або служби, ніж було встановлено
спочатку. Проте дрібні та середні феодали не стали опорою короля. Мало того,
1264 р. саме завдяки їхній підтримці барони дістали перевагу над королем.

Згодом, після перемоги, барони створили при королі
раду з 19 членів, яка повинна була брати участь в управлінні країною. Тоді
поширилася доктрина, згідно з якою король обмежений у своїх діях законами. Так,
у творі англійського юриста ХІІІ ст. Брайтона зазначалося: «Король має над
собою Бога і право, тому що право робить його королем».

Парламент. Ще більше було обмежено королівську
владу в Англії після створення парламенту. Спершу цей орган лише ви­значав
розміри податків. З часом він перетворився на вищий зако­нодавчий орган країни.
Щоправда, парламент скликався з волі короля, який міг схвалювати або відхиляти
законопроекти. Король не міг видавати або змінювати законів (статутів), але
зберігав право видавати ордонанси, що містили загальні норми. Відсутність чіт­кого
розмежування між статутами й ордонансами дозволяла коро­лю обминати статути, а
іноді й змінювати їх.

Королю належало верховне командування армією, флотом.
Він оголошував війну та укладав мир, призначав на найвищі посади як у центрі,
так і на місцях.

Керівництво країною здійснювалося через державну раду.
Управлінські функції виконували також особи, які очолювали державні установи,
зокрема канцлер (керівник канцелярії), члени центральних судів, лорд-скарбник,
королівський камергер та ін. Особистим радником короля був хоронитель печатки
(він мав ста­тус міністра).

Війни, що їх у XIII ст. вела Англія, призвели до
розладу фінан­сів, а це вимагало нових поборів з населення. Через це виникла
потреба скликання великої королівської ради, яка вже називалася парламентом.

У 1254 р. вперше була скликана велика рада
королівства, яка включала представників двох станів: духовенства та світських
феодалів. Представники третього стану (міщани) дістали доступ у парламент лише
через 11 років.

У 1256 р. після перемоги феодалів під керівництвом
Симона де Монфора до великої ради були запрошені по два представники від деяких
міст.

До складу парламенту, скликаного у 1295 р. королем
Англії Едуардом І, крім представників світських і духовних феодалів, увійшли
також по двоє представників від 37 графств і по двоє – від міст. Цей парламент
отримав назву «зразкового».

У другій половині XIV ст. відбувся поділ парламенту на
дві па­лати: верхню (палата лордів) і нижню (палата общин).
Своєрід­ність цього поділу полягала в тому, що рицарі та міщани опинилися в
одній палаті. Спершу вони могли лише затверджувати рішення, прийняті баронами і
духовенством, які складали велику раду.

У 1352 р.
обидві половини парламенту почали засідати окремо.

Загалом у період станово-представницької монархії парламент
мав такі права:

а) вирішувати
питання про розмір зборів на користь королів­ської скарбниці;

б) брати участь у виданні законів;

в) здійснювати контроль за вищими посадовими
особами;

г) провадити судочинство.

Право контролю за діяльністю посадових осіб дозволяло
палаті общин виступати з обвинуваченням найвищих посадових осіб дер­жави.
Обвинувачуваний міг бути засудженим навіть до страти з позбавленням будь-яких
спадкових прав і конфіскацією майна.

Виняткове право на видання законів виникло з права парламен­ту
подавати королю петиції. Король міг відхилити вимоги парла­менту або погодитися
з ними.

Станово-представницька монархія у Німеччині

У той час, коли встановлення станово-представницької
монар­хії у Франції сприяло посиленню королівської влади, об’єднанню й
централізації країни, а в Англії не призвело до ослаблення процесу
централізації, Німеччина розпадалася на велику кількість князівств, графств
тощо. Наскільки Німеччина була роздрібненою, можна уявити на підставі таких
даних: до кінця XVII ст. в Німеччині існувало 324 територіальні одиниці, які
мали права самостійних держав, і 1475 вільних рицарських володінь, подібних до
сучасного Ліхтенштейну.

Наприкінці XIII ст. Німеччиною фактично управляли сім
найбільших князів-курфюрстів. Незадоволені посиленням баварсь­кого дому,
курфюрсти ще за життя короля Людвіга обрали на пре­стол чеського короля Карла
Люксембурга. Карл IV (1347-1378 рр.) піклувався насамперед про зміцнення свого
спадкового королівст­ва – Чехії. Тому, прагнучи встановити спокій в імперії,
він йшов на поступки князям.

Отже, німецька імперія, яка з кінця XV ст. іменувалася
«Свя­щенною Римською імперією німецької нації», не являла собою єдиної, тим
паче централізованої, держави. Формально до її складу, крім Німеччини, входили
Нідерланди, дрібні італійські держави.

Вища влада в імперії належала не імператорові, а
князям-курфюрстам. Імператор, власне, був одним із можновладних князів і
реально мав у своєму розпорядженні лише ті засоби, що їх давали його спадкові
землі. Коронні володіння попередніх династій і ко­ролівські регалії були
привласнені князями ще в період міжцарювання, і відновити їх було неможливо. Не
було ні загальноімперського уряду, ні загальноімперських збройних сил.
Імператор, окрім власних військ, міг розраховувати лише на добровільну допомогу
васалів – князів та імператорських рицарів. Верховним органом імперії була
колегія курфюрстів, яка мала право обирати і зміща­ти імператора. Законодавча
влада формально визнавалася за рейх­стагом, який складався з «імператорських
чинів» – курфюрстів, князів, представників імперських і вільних міст. Але сфера
діяль­ності рейхстагу була надто вузькою: він узагалі не втручався в політичне
життя князівств, а клопотався лише
загальноімперськими справами.

У той час як в імперії дедалі більше слабшав зв’язок
між різ­ними регіонами, у князівствах, навпаки, відбувався процес полі­тичного
зміцнення. Князі підпорядкували собі все населення, яке жило на їхній
території, збирали податки, користувалися прибут­ками від ремесла й торгівлі,
карбували власну монету. У князівствах скасовувалася васально-ленна система.
Військові сили васалів за­мінялися найманими військами. Створювалося
централізоване управління з чиновників, які отримували оплату. Запроваджувалось
єдине князівське (земське) право. У кожному князівстві сформу­вався власний
станово-представницький орган – ландтаг(земський з’їзд), що складався з місцевого дворянства, духовенства і пред­ставників
земських міст.

У 1437 р. імператорська влада остаточно перейшла до
рук Габсбургів. Імперія щораз більше набувала характеру слабкої федерації
самостійних німецьких держав.

 

Характеристика
пам’яток права Західної Європи.

Франція. «Великий
берез­невий ордонанс» 1357 р. передавав Генеральним штатам контроль над
управлінням і витратою фінансів. В ордонансі було перед­бачено виняткове право
Генеральних штатів на видачу субсидій, а також регулярне скликання цього органу
та інші гарантії. Загалом «Великий березневий ордонанс» став апогеєм діяльності
Генераль­них штатів, але діяв цей документ усього півтора року.

Англія. Велика хартія вольностей містила
права і привілеї вільного населення країни (духовенства, феодалів, міщан). Що ж
стосується закріпачених селян (віланів), тобто більшості населення Англії, то
хартія не надавала їм особливих прав.

Велика
хартія вольностей містила статті, присвячені:

а) обмеженню прав короля стосовно феодалів;

б) забезпеченню
особистої недоторканності вільних людей і забороні довільного застосування до
них покарань;

в) обмеженню фінансових прав короля;

г) підтвердженню
прав і свобод Лондона та інших міст.

Велика
хартія вольностей забороняла
довільне тлумачення ленних прав
корони (наприклад, установлення опіки короля над спадкоємцями його васалів,
надання дозволів на одруження, що дозволяло англійським королям одержувати
значні суми грошей). Закріплювалися певні розміри поборів. Так, рельєф (сума данини, яку сплачував
королю спадкоємець земельних володінь), згідно з хартією, встановлювався
залежно від розміру землеволодіння. Крім того, особистий опікун міг одержувати
на свою користь лише помірні прибутки і не завдавати «збитку і розорення ні
людям, ні речам» опікуваного володіння.

Велике значення для визначення васальних відносин мала
ст. 16 хартії, яка передбачала, що «ніхто не повинен примушува­тися до несення
більшої служби за своє рицарське володіння чи за інше вільне утримання, ніж та,
яка вимагається з нього».

Стаття 39 передбачала істотні обмеження королівської
влади в царині відправлення правосуддя: «Жодна вільна людина не буде
заарештована, або ув’язнена, або позбавлена володіння, або ого­лошена поза
законом, або вигнана, або в якийсь інший спосіб зне­долена, і ми не підемо на
неї та не пошлемо на неї інакше, як за законним вироком їй рівних і за законом
країни». Були й інші статті, які обмежували судову владу короля. Так, ст. 17
встанов­лювала, що розгляд цивільних справ повинен відбуватись у пев­ному
місці. Стаття 45 забороняла призначати на посади суддів, констеблів, шерифів
осіб, які не знають законів країни і не мають бажання їх добровільно
виконувати. Вона забороняла також стягу­вати довільні й непропорційні судові
мита.

Захищаючись від сваволі з боку короля і його
чиновників, ба­рони, рицарі, духовенство і вільні громадяни міст ввели до
хартії статті 12 й 14, які обмежували фінансові права короля. Робити стягнення
з міста Лондона на користь короля дозволялося лише за згоди ради королівства,
що складалася з осіб, які отримали землю безпосередньо від короля (зокрема його
васалів).

У хартії передбачались обмеження повинностей вільного
насе­лення щодо будівництва гребель і мостів (ст. 23). Заборонялося примушувати
вільних людей приймати на постій солдат і надавати фураж (статті 28, 30).

Хартію було затверджено присягою короля та його
васалів. У ст. 61 було передбачено створення особливого комітету 25 ба­ронів
для нагляду за виконанням цього документа. У разі пору­шення положень хартії
комітет міг закликати васалів до опору та захоплення замків і земель короля,
поки той не відновить поруше­них прав.

Велика хартія вольностей свідчила про опозицію до
королів­ської влади усього вільного населення Англії. Незважаючи на те, що
хартія ще нечітко формулювала положення про комітет 25 і про раду васалів, за
суттю вона стала юридичною основою опору королівській владі і створила умови
для утворення пар­ламенту.

Золота булла (Німеччина). У 1356 р.
Карл IV видав Золоту буллу – основ­ний закон німецького багатовладдя. Золота
булла законодавчо закріпила фактично встановлений порядок обрання короля (імпе­ратора)
колегією курфюрстів, яка складалася з трьох духовних князів (архієпископів
майнського, кельнського і трірського) і чо­тирьох світських (короля чеського,
герцога саксонського, марк­графа брандербургського і пфальцграфа рейнського).
Визначався суворий порядок проведення виборчих засідань курфюрстів. Скликати
засідання повинен був архієпископ майнський у Франкфурті-на-Майні. Обрання
короля (імператора) здійснювалося про­стою більшістю голосів.

Між курфюрстами розподілялися ранги і титули. Першим
се­ред духовних князів вважався майнський архієпископ, серед світ­ських –
чеський король. Золота булла підтверджувала попередні привілеї князів і
надавала нові. Курфюрстам дозволялося вільно володіти монетною і гірничою
регаліями. Заборонялися спілки міст, спрямовані проти князів. Водночас феодалам
дозволя­лося створювати коаліції та вести приватні війни, щоправда, за умови
оголошення стану війни за законом, тобто за три дні до її початку.

 

Утворення
Московської централізованої держави.

Виникнення Московської держави (Московії). Московське
князівство сформувалось у ХІІІ-ХV ст. в умовах монголо-татарського панування. У
другій половині XIII ст. Мос­ковське князівство виокремилось як уділ
Володимиро-Суздальського князівства, а на початку XIV ст. стало незалежним.
Дипломатична політика московського князя Івана Калити забезпечила князівству
піднесення. З милості хана Золотої Орди за розгром Твері І. Калита у 1328 р.
дістав титул «великого князя всієї Русі» та ярлик на управ­ління. Він поширив
вплив на Новгород і Псков, майже на всі пів­нічні князівства. За вірність
Золота Орда доручила І. Калиті збір данини та підтримувала його політику
територіальної експансії.

За князювання Івана III (1462-1505 рр.) до
Московського кня­зівства було приєднано Ярославське (1463 р.), Ростовське (1474
р.), Тверське (1485 р.) князівства, Новгород (1478 р.), В’ятську землю (1489
р.) тощо. За Івана III було також складено перший збірник законів Московського
князівства – Судебник 1497 р., який започаткував оформлення кріпосного права.

Політику територіальної експансії продовжив Василь III
(1505-1533 рр.), який приєднав до Московського князівства Псковську землю і
Рязанське князівство, м. Смоленськ та ін. У XV ст. в Московії в основному
сформувалась ідеологія самодержавної монархії.

У 1547 р. Іван IV Грозний (1533-1584 рр.) в
Успенському со­борі Москви урочисто «вінчався на царство» і оголосив себе царем
«всієї Русі». За його царювання було загарбано Повол­жя і Західний Сибір. У
1552 р. було завойоване Казанське ханство, а в 1556 р. – Астраханське. Владу
царя були змушені визнати Ка­барда і Башкирія, Сибірське ханство (1598 р.). До
Московського князівства увійшли землі народів комі, карелів, удмуртів, мордви,
чувашів, марійців, татар та ін. Московія розпочала запеклу і довго­тривалу
боротьбу за вихід до Балтійського, а згодом – і Чорного морів.

Отож, до середини XVI ст. остаточно сформувалося
Московське князівство як багатонаціональна феодальна держава. Зміцнення
Московського князівства було тісно пов’язане з посиленням фео­дального гніту та
експлуатацією народів.

Суспільний
та державний лад Московії.

На початку XV ст. встановився порядок, за яким удільні
князі були зобов’язані підпорядковуватися великому князеві просто на підставі
його становища. В середині XVI ст. істотно змінилася форма правління.
Ранньофеодальну монархію заступила станово-представницька.

Причиною виникнення станово-представницької монархії
була відносна слабкість влади монарха, який прагнув до встановлення
самодержавства, але був змушений ділити владу з Боярською ду­мою. У царя
виникла потреба на противагу Боярській думі залучи­ти до державного управління
дворян і верхівку міщан.

Розвиток товарно-грошових відносин повинен був
по-різному позначитися на господарстві князів, бояр-вотчинників,
дворян-поміщиків. Бояри здебільше несли службу в Москві, а господар­ство вели
прикажчики, які привласнювали значну частину прибут­ків. В умовах розвитку
товарно-грошових відносин боярству дово­дилося вести боротьбу проти дворянства
за робочі руки, зокрема затримувати своїх селян легшими формами експлуатації.
Це часто вело до розорення окремих бояр.

Дворянство мало іншу економічну і політичну програму.
Воно порушувало питання про роздавання йому нових земель за рахунок
експропріації боярських вотчин або захоплення нових територій у сусідніх
народів, домагалося закону про загальне закріпачен­ня селянства, вимагало
доступу до органів влади та управління Московії.

У той час інтереси помісного дворянства, міських
купців і ре­місників певною мірою збігалися. Вони були зацікавлені у сильній
царській владі, спрямованій проти старої феодальної знаті (уділь­них князів), у
перебудові всього державного апарату, в завоюванні інших країн.

Іван Грозний провів низку реформ із метою зміцнення
Росій­ської централізованої держави та обмеження влади удільних князів і
бояр-вотчинників.

За Івана IV утворилася рада з близьких до нього людей,
відома в історії під назвою Обраної ради. Чле­ни ради розуміли потребу
серйозних перетворень у Російській державі. Рада вела політику, засновану на
компромісі між боярами і дворянами. Іван IV разом із радою провів ряд заходів,
які забез­печили посилення економічного і політичного становища помісно­го
дворянства і купецтва.

У 1564 р. Іван IV здійснив систему заходів, відомих
під назвою опричнини. Мета – остаточно ліквідувати економічний і політич­ний
вплив боярства. Всю державу було поділено на дві частини: земщину та оприч­нину
– спеціально виділені володіння, які належали особисто цареві (від слова
«опріч» – окремо). Цар відписав в опричнину вотчини найбільш опозиційних
дворян. Значну кількість князів було страче­но. Всі ці заходи цар провів за
допомоги створеного ним війська (опричників), яке набиралося з малоземельних
дворян.

Цар. За часів правління Івана Грозного
Московська держава перетворилася на станово-представницьку монархію. В 1549 р.
цар вперше скликав Земський собор. Завдяки проведеним у той час заходам, зокрема
експропріації боярських вотчин, яка підірвала економічне і політичне значення
феодальної знаті, перебудові по­літичного апарату посилилася царська влада.

Після введення опричнини у державному устрої сталися
деякі зміни. Утворилися дві системи управління. У земщині все залиши­лось як і
раніше: там функціонувала Боярська дума – вищий орган державної влади, який
ділив владу з царем. В опричнині фактично необмежена влада належала цареві. Там
була особлива система державних органів: опрична дума, спеціальні опричні
прикази, опричне військо, опрична скарбниця. Опрична дума контролювала Боярську
думу, істотно обмежуючи її права.

Боярська дума була вищою законодорадчою і судовою уста­новою,
її склад і чисельність у різні часи були неоднаковими. Спер­шу Дума складалася
з представників феодальної знаті. Потім, під час боротьби царя з князями, вона
поповнилася представниками «худорідних» родів. На початку XVII ст. значну роль
почало відігравати старе боярство. У XVII ст. до складу думи входили пред­ставники
тих служивих людей, дворянства і дітей боярських, які висунулися в епоху
селянських війн (Болотникова, Разіна) і заре­комендували себе як надійні
захисники нової династії та нового ладу. Кількість членів Боярської думи (бояр,
окольничих, думних дворян, дяків і придворних думних чинів) збільшувалася з
кожним новим царюванням. До думи чимраз більше проникали представ­ники
неродових сімей. Поступово відбувався процес її бюрократи­зації, а водночас –
обмеження політичного впливу.

Наприкінці XVII ст. виникло особливе відділення думи,
де ви­рішувалися судові справи, – Розправна палата.

У другій половині XVI ст. реальне політичне значення
думи було значно вищим, ніж у XVII ст. Боярська дума разом із царем здійснювала
законодавчу владу. Вона вирішувала найважливіші питання суду, управління,
зовнішньої та внутрішньої політики. У заголовку царського Судебника 1550 р.
вказувалося: «Цар і великий князь Іван Васильович усієї Русі зі своєю братією і
боя­ри цей Судебник уклали». Далі в цьому ж Судебнику говориться, що подальші
закони повинні видаватися «из государева докла­ду со, всех бояр притвору». Дума
була і вищою судовою інстан­цією.

Маючи значну владу, Боярська дума не мала самостійної
ком­петенції. За загальним правилом, її рішення або обговорювалися і приймалися
разом із царем, або обговорювалися і приймалися без царя, але ним
затверджувалися.

Особливої ваги набувала влада Боярської думи в період
між царюваннями. Тоді вона ставала єдиним постійним органом влади.

Земський
собор – центральна станово-пред­ставницька установа, яка не
була постійно діючою, а збиралася в разі потреби. Лише в перше десятиліття
царювання Михайла Романова Земський собор дістав значення постійного
представниць­кого органу.

Земські собори складалися з трьох частин – Боярської
думи, собору вищого духовенства (освяченого собору) і зборів представ­ників
різних чинів, тобто помісного дворянства і купецтва. Спочатку, як-то у
скликанні собору 1566 р., представництво організовувалося не за обранням, а за
довірою (як і в Європі). Але згодом для деяких чинів було організовано справжні
вибори.

Постійно скликалися лише дворяни і діти боярські
(середні та дрібні феодали). Посадські (представники міст) збиралися рідко.
Селяни (і то лише державні) брали участь у соборі тільки один раз – 1613 р.,
коли обрали на престол царя Михайла Романова та було започатковано нову
династію.

Право скликання Земського собору мав цар або ті органи
влади чи посадові особи, що його заступали, тобто Боярська дума, патрі­арх,
тимчасовий уряд. Іноді ініціатива зібрання належала попередньому соборові. Про
скликання Земського собору зазвичай надси­лалася грамота на ім’я воєводи, яка
оголошувалась у головному храмі міста. У ній вказувалося, яку кількість
виборних слід відпра­вити до Москви і до якого терміну вони повинні з’явитися.
Іноді пояснювалась і мета Земського собору.

Кожна частина Собору обговорювала питання, винесені на
роз­гляд, окремо і формулювала своє рішення письмово. Ці рішення
узагальнювалися на других загальних зборах. Зазвичай це був тільки матеріал, на
основі якого свої висновки робив цар чи Бояр­ська дума.

Земські собори скликалися для вирішення найважливіших
державних питань: для обрання царів, для вирішення питань війни і миру, для
встановлення нових податків, для ухвалення особливо важливих законів.

Власне, земські собори були органами впливу помісного
дво­рянства і найвищого купецтва. Зі зростанням суперечностей між цими
соціальними групами собори стали непотрібними і навіть небезпечними для
верхівки помісного дворянства, яке остаточно перетворилося на правлячий клас і
домагалося встановлення абсо­лютизму.

Приказна система. Розвиток
кріпацтва (слово «кріпацтво» по­ходить від назви документа, що від кінця XV ст.
фіксував прикріп­лення селян до землі) викликав загострення класових
суперечностей. Селянство почало відповідати на посилення експлуатації організа­цією
загонів, які нападали на поміщицькі садиби. У помісного дво­рянства і купецтва
з’явилася нагальна потреба створити такі органи, які могли б достатньою мірою
захистити їхні права та привілеї. Стара система управління вже не забезпечувала
інтересів панівного класу. Тому виникла потреба у створенні принципово нових
органів центрального управління. Такими стали прикази, які почали розви­ватися
вже у попередній період. Остаточного розвитку приказна система набула у другій
половині XVI ст. Прикази виникали мірою потреби без заздалегідь виробленого
плану. Окремі прикази по­ділялися на відділи, які, поступово розвиваючись,
перетворювалися в самостійні прикази. Наприклад, з приєднанням України було
утворено Малоросійський приказ. Безплановість організації приказів обумовила
нечіткість розмежування компетенції між ними. Кіль­кість приказів постійно
змінювалася, доходячи іноді до 50.

Оскільки в той час адміністрація і суд не розділялися,
то прика­зи були не лише адміністративними установами, а й судовими.

Прикази поділялися на палацово-вотчинні (приказ
Великого палацу, який відав утриманням царського палацу, Сокольничий тощо),
військові (Стрілецький, Козачий, Іноземний), судово-адмі­ністративні
(Холопський, Помісний), обласні (Нижегородський, Малоросійський), спеціальні
(Посольський, Аптекарський, Монастирський).

Склад приказів також не відрізнявся визначеністю.
Іноді на чолі були вищі чини: бояри, окольничі, а іноді – прості дворяни, дяки.
Очевидно, все залежало від важливості приказу в системі управ­ління. Загалом у
приказах працював численний канцелярський апарат – дяки і піддячі.

Приказний лад розвинувся з органів палацово-вотчинного
управ­ління і тому зберіг багато рис старої системи управління. У середи­ні
XVII ст. вади приказної системи почали визнаватися урядом. Не наважуючись на
пряму відмову від неї, уряд шукав виходу в об’єднанні окремих приказів. У 1658
р. було здійснено спробу централізації управління через заснування Таємного
приказу без­посередньо при царі. Цей приказ повинен був поєднувати конт­роль
над державним управлінням.

Джерела та
основні риси права Московії.

Джерела права. Державно-політична
централізація супрово­джувалася створенням загальноросійської правової системи
і пе­ребудовою феодального суду. «Руська правда» – кодекс Давньої Русі — до
кінця XV ст. втратила своє пряме значення. З погляду А.А. Зиміна, вона
застосовувалася лише як зразок, «яким належало керуватися в повсякденній
практиці, швидше, слідуючи її духові, а не букві».

Розвиток феодальних відносин, загострення класової та
внутрі­класової боротьби, потреба централізації державного і, зокрема, судового
апарату, підтримки панування феодалів над експлуатова­ним народом обумовлювали
появу різного роду грамот. Велике значення мали статутні грамоти намісницького
управління.

Першою спробою узагальнення окремих законодавчих поло­жень
стало видання в другій половині XV ст. у північноросійських землях
Новгородської та Псковської судних грамот.

Новгородська судна грамота, що була
укладена у 1456 р. (але дійшла до нас у редакції 1471 р.), містила норми
судоустрою і су­дочинства. Перші перелічували види судів, які діяли в
Новгороді, – церковний, князівський, суди посадника, тисяцького, новгородських
докладачів, особливої колегії з представників «кожного новгород­ського кінця»,
очолюваної княжим тіуном (господарським управи­телем). Норми судочинства,
засновані «на старовині», були спря­мовані на посилення впливу московських
великокнязівських наміс­ників у новгородському суді.

Псковська судна грамота 1462-1467
рр. являла собою поєд­нання грамот псковських князів Олександра і Костянтина з
подаль­шими приписами у вигляді постанов псковського віче ХІV-ХV ст. Грамота
містила норми як процесуального, так і матеріального права, з яких особливо
повно було розроблене цивільне право.

Відображаючи інтереси феодалів-хліборобів, грамота
приділяла особливу увагу захистові їхніх земельних багатств, установлюючи
порядок судочинства у справах про польову землю, водні угіддя і спадкування
майна. Вона відрізняла володіння від права власнос­ті, яке могло бути здійснене
за допомоги купівлі, міни, данини, приплоду тощо, визначала порядок
взаємовідносин феодалів з різними категоріями залежних людей. Заохочуючи
торгові корпо­рації псковського купецтва, грамота регламентувала договори по­клажі,
позики, займу, дарування, знахідки тощо.

Крім того, Псковська судна грамота запроваджувала
низку но­вацій у процесуальне й кримінальне право. Так, розглядаючи зло­чин як
діяння, що порушує інтереси не лише приватної особи, а й усього суспільства, вона
вперше ввела поняття «перевету» – дер­жавної зради; відрізнила слідчий процес
від позовного, припустила використання наймитів у судовому поєдинку,
передбачала широке застосування такого виду покарання, як смертна кара.

Першу систематизацію в загальноросійському масштабі
було здійснено в Судебниках 1497 і 1550 рр.

Судебник 1550 р. поділявся на
чотири частини за досить прос­тою системою: перша містила постанови, що
стосувалися суду центрального; друга – суду обласного; третя – цивільного права
і процесу; четверта містила додаткові статті. Отже, Судебник являв собою
головним чином збірник судового права.

Слід зауважити, що джерела права цього періоду містили
нор­ми не лише світського, а й церковного права. До найважливіших джерел
церковного права належить складений майже одночасно з Судебником 1550 р. Стоглав
(1551 р.) Він був результатом зако­нодавчої діяльності собору, скликаного з
ініціативи уряду, який запропонував програму церковних реформ. Крім постанов
собору, Стоглав, або, як його називали переписувачі XVIII ст., «Стоглавник»,
містив описання діянь цього зібрання духовенства. Це дало привід деяким
дослідникам заперечувати канонічне значення Стоглава. Але протягом другої
половини XVI ст. — першої половини XVII ст. він був основним кодексом, що регламентував
внутрішнє життя представників духовного стану, його відносини з суспіль­ством і
державою.

Якщо судебники ХV-ХVІ ст. були збірками законів
переважно процесуального характеру, а вказані книги наказів хоч і містили норми
матеріального права, але об’єднували законодавство лише за принципом відомчої
належності в хронологічному порядку, то Соборне уложення 1649 р. було
вже значним кроком вперед у розвитку права. Цей документ перевершував попереднє
законо­давство як обсягом регульованих відносин, так і рівнем системати­зації
норм права, які розташовувалися відповідно до сфер правового регулювання, що
згодом оформилися в галузі.