Головні напрямки конституційної реформи в Україні

4. Головні напрямки конституційної реформи
в Україні

4.1. Парламентська
реформа в Україні

На жаль, концепції парламентської реформи, тобто нормативно-правового акту, який
би передбачав осмислену та послідовну систему дій і заходів у цьому напрямку, прийнято не було. Але коли йдеться про неї,
насамперед згадують всеукраїнський референдум 16 квітня 2000 р. на який було винесено
4 питання і які уже аналізувались у лекції.

До того ж, як відомо, ступінь розвитку
парламентаризму в кожному суспільстві віддзеркалює рівень його цивілізованості і
демократії. Практично для всіх постсоціалістичних країн характерними є нестабільність
державної влади і громадянського суспільства, особливо парламентських інститутів,
значна залежність парламенту від інших гілок влади або й відкрите протистояння між
ними. На жаль, не є сьогодні винятком у цьому плані і наша держава.

Але завдання полягає у тому, щоб український
парламент, маючи відповідні конституційні передумови, набув усіх ознак сучасного
парламенту. І саме в цьому – ключовий момент парламентської реформи, яка як складова
комплексної конституційної реформи покликана з урахуванням світового досвіду і національного
менталітету населення України створити досконалі політичні та юридичні механізми
реалізації загальних засад демократичного конституційного ладу України, привести
у повну відповідність з ними правовий статус українського парламенту.

Повноцінний статус Верховної Ради України
як єдиного органу законодавчої влади в умовах реалізації принципу поділу державної
влади, зрозуміло має ґрунтуватися виключно на конституційних засадах. То ж необхідним
і невідкладним вбачається внесення змін до
Конституції України, у межах парламентської реформи, а саме.

1. Визнання та реальне забезпечення одним
з головних напрямків діяльності українського парламенту процесу приведення законодавства
України до вимог Основного Закону України.

2. Подальшу гармонізацію українського
законодавства із законодавством Європейського Союзу. Основним документом у цьому
відношенні для України, є Угода про асоціацію України та Європейського Союзу.

3. Прийняття Закону України „Про Верховну Раду України”, особливо
з огляду на ч. 2 ст. 19 та п. 21 ч. 1 ст. 92 Конституції України.

4. Прийняття Закону України „Про тимчасові
спеціальні, слідчі та спеціальну тимчасову слідчу комісію”.

5. Прийняття нового Закону України „Про Рахункову палату”, де
було б зазначено, що вищий контроль за формуванням бюджету, виконанням прибуткової
частини Державного бюджету України та використанням бюджетних коштів здійснює Рахункова
палата. Загалом, назріла необхідність, розробити і прийняти закон „Про парламентський
контроль та контрольну діяльність Верховної Ради України”.

6. Посилення впливу Верховної Ради
України на формування тих чи інших структур виконавчої влади, забезпечення зміни
системи центральних органів виконавчої влади лише шляхом прийняття відповідного
закону.

7. Перенесення на рівень комітетів основної роботи по доопрацюванню
й узгодженню спірних питань, що сприятиме більш ефективній роботі парламенту під
час пленарних засідань. До того ж, необхідно врахувати, що в ряді зарубіжних країн
система парламентських комітетів сформована відповідно до системи міністерств. Загалом
прийшов час і є нагальна необхідність прийняти новий Закон України „Про комітети
Верховної Ради України”.

8. Прийняття Законів України „Про нормативно-правові акти в Україні”,
„Про закони та законодавчу діяльність”, „Про місцеві референдуми”, „Про народну
законодавчу ініціативу”.

9. Зменшення конституційного складу Верховної Ради України до
триста народних депутатів України, оскільки стабільно зменшується кількість виборців
в Україні.

10. Позбавлення народних депутатів України абсолютної депутатської
недоторканості.

11. Утворення двопалатної структури парламенту, за для забезпечення
представництва у Верховній Раді України адміністративно-територіальних одиниць.

Таким чином, успішне вирішення зазначених та інших актуальних
проблем парламентської реформи – одна із важливих умов розбудови України як демократичної
і правової держави.

4.2.
Адміністративна реформа в Україні

Під адміністративною реформою розуміється система політико-правових заходів, сутність
яких у структурних, функціональних, організаційних та інших удосконаленнях, насамперед
у сфері виконавчої влади, з метою перетворення її з владно-репресивного механізму
на організацію, що служить суспільству, і створення на цій основі ефективної системи
державного управління.

Державно-управлінська діяльність завжди
була і є необхідною. Головне полягає в обов’язкових змінах форм і методів цієї діяльності,
що диктуються умовами суспільного розвитку. Потреби в таких змінах найбільш наочно
заявляють про себе у кризові періоди, коли системи державного управління не можуть
забезпечити ефективності управлінського впливу, не встигаючи адекватно реагувати
на трансформацію соціально-економічних відносин.

У близькому до цього стані перебуває нині
система державного управління України. Однією з її слабких моментів є те, що вона
еклектично поєднала в собі, по-перше, інститути, які дісталися у спадок від радянської
доби; по-друге, нові інститути, що вже сформувались у період становлення незалежності
України. Конфліктуючи між собою, вони роблять управлінську систему суперечливою,
незавершеною, громіздкою та важкодоступною. Таким чином, існуюча система державного
управління у багатьох випадках стала гальмом у проведенні соціально-економічних
реформ.

Реагуванням на таке становище є низка
нормативних документів щодо реформування системи державного управління. Так, постанова
Верховної Ради України від 13 червня 1995 р. „Про розробку проекту Закону України
щодо структури виконавчої влади”, у п. 2 містила доручення Комісії Верховної Ради
України з питань правової політики і судово-правової реформи розробити проект Концепції
адміністративної реформи.

Указ Президента України від 7 липня 1997
р. „Про Державну Комісію з проведення в Україні адміністративної реформи” і „Положення
про Державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи”, затверджене
Указом Президента України від 2 жовтня 1997 р. зазначали, що комплексна адміністративна
реформа має радикально змінити систему державного управління всіма сферами суспільного
життя, перетворити її в один з визначних чинників економічних та соціальних реформ.

Указ Президента України від 22 липня 1998
р. „Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні”,
передбачав покласти в основу здійснення реформування системи державного управління
основні положення Концепції адміністративної реформи в Україні, розробленої Державною
комісією з проведення в Україні адміністративної реформи.

„Положення про робочу групу з проведення
реформи місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і державної
служби”, затверджене Указом Президента України від 10 вересня 1998 р., визначало,
що група створена для організації реалізації положень Концепції адміністративної
реформи в Україні в частині проведення реформи місцевих органів виконавчої влади,
органів місцевого самоврядування та державної служби.

Метою адміністративної
реформи є поетапне
створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України
як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем
життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим
чинником у світі та Європі. Її метою є також формування системи державного управління,
яка стане близькою до потреб і запитів людей. Головним же пріоритетом її діяльності
буде служіння народові, національним інтересам[1].

Концепцією адміністративної реформи в
Україні передбачалася така послідовність заходів, згідно якої на першому етапі мали
реформуватися Кабінет Міністрів України, система центральних органів виконавчої
влади та державна служба. Згодом реформовані центральні органи повинні були продовжувати
подальшу роботу щодо вдосконалення системи державного управління, в тому числі змінювати
методи та організацію діяльності. Перший етап розраховувався на два роки, але він
не завершився і досі.

Якщо прослідкувати реальні кроки щодо
реалізації адміністративної реформи, то перш за все слід визначити, що проект закону
„Про Кабінет Міністрів України” сім разів приймався Верховною Радою України, і рівно
стільки ж до нього застосовувалося право вето з боку глави держави. Він усе ж був
прийнятим 16 травня 2008 року №279-VI, але уже 7 жовтня
2010 року №2591-VI з’явився новий Закон України
„Про Кабінет Міністрів України”. При цьому величезні сумніви викликає легітимність
його прийняття.

Тож, враховуючи усе вище викладене, можна
висловити ряд пропозицій щодо продовження
адміністративної реформи. А саме.

1. При формуванні наступних урядів в Україні
бажано забезпечувати новий підхід в персональному відборі осіб на членство в Кабінеті
Міністрів України. В уряд повинні призначитися особи, які мають чітку політичну
програму дій щодо певного сектора державного управління, ініціативність та достатню
мужність для відстоювання своїх поглядів і впровадження їх у життя.

2. Для реального прискорення адміністративної
реформи є доцільним призначення міністра „без портфеля” з питань адміністративної
реформи. Тобто має бути визначений вільний від інших функцій член Кабінету Міністрів
України, який буде ініціювати в уряді та парламенті питання реалізації конкретних
заходів щодо проведення адміністративної реформи, координувати ці процеси та нести
політичну відповідальність за її проведення.

3. Для підвищення ефективності
діяльності Кабінету Міністрів України є раціональним вдосконалення діяльності урядових
комітетів. Для цього необхідно залучати до складу урядових комітетів лише членів
уряду, при кожному урядовому комітеті утворити окремий підрозділ Секретаріату Кабінету
Міністрів.

4. Необхідно продовжити роботу
щодо подальшої реорганізації Секретаріату Кабінету Міністрів України, з тим щоб
усунути дублювання в діяльності Секретаріату уряду та діяльності міністерств і інших
центральних органів виконавчої влади.

5. У Регламенті Кабінету Міністрів
необхідно продовжити чітке регулювання процедури прийняття рішень уряду, при цьому
важливо щоб проекти актів уряду готувалися, як правило, в міністерствах.

6. Принципово важливо, щоб усі
органи виконавчої влади були підпорядковані Кабінету Міністрів України або безпосередньо,
або через підпорядкування окремому члену уряду.

7. Уже давно йдеться про необхідність
оновлення Закону України „Про місцеві державні адміністрації”.

8. Є неприпустимим положення передбачене
ч. 4 ст. 118 Конституції України за якого „Голови місцевих державних адміністрацій
призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням
Кабінету Міністрів України”, оскільки місцеві державні адміністрації є складовими
частинами системи державної виконавчої влади і мають призначатися вищим органом
цієї системи.

9. Необхідно прискорити роботу
щодо законодавчого акта, яким регулюватимуться, адміністративно-процедурні відносини,
мається на увазі Адміністративно-процедурний кодекс.

10. Є нагальна необхідність у
прийняття Закону України „Про територіальний устрій України”.

При цьому впроваджуючи всі ці
заходи потрібно неухильно дотримуватися Конституції України і впроваджувати всі
новації у легітимній формі.