Становлення теорії прийняття політичних рішень як навчальної дисципліни

Становлення теорії прийняття політичних рішень як навчальної дисципліни

Протягом усієї історії людства відбувався
пошук оптимальної моделі політичного рішення, ці моделі змінювались відповідно до
трансформацій форм правління та вимог правлячих осіб, елітних груп, правлячого класу
та суспільства в цілому. Паралельно відбувалось філософське, а згодом – соціологічне
та політологічне осмислення феномену рішення. Можна стверджувати, що питання прийняття
політичних рішень, підготовка законів та інших актів завжди приваблювала увагу дослідників.

Слід відзначити вагомий внесок у
розвиток теорії державного управління Платона, Шан Яна та інших політичних мислителів.
Значну увагу в розробці концепції прийняття рішень приділяв Аристотель, який сформулював
вихідний категоріальний апарат і розробив базову концепцію прийняття рішень.

Питання раціонального та ефективного
прийняття політичних рішень інтенсивно досліджувались мислителями доби Просвітництва
(Т. Гоббс, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо).

Найбільш давніми із зазначених політичних
вчень та систематично розроблених поглядів на проблему державної діяльності та політичного
рішення можна вважати погляди китайського мислителя та видатного політичного діяча
й педагога Конфуція. Він обґрунтував
ряд положень про мету, зміст і акторів управлінської діяльності, дав ґрунтовні рекомендації
щодо вибору між добрим та поганим рішенням, який має зробити правитель. Конфуцій
вважав головною метою політичного рішення інтереси народу. Проте він вважав, що
«самому народові його власні інтереси незрозумілі і без освічених конфуціанців-правителів
йому не обійтися.

Конфуцій вважав, що суспільство
має складатися із двох основних категорій: а) тих, хто управляє; б) тих, хто трудиться
й кориться. Саме першій категорії належить право приймати рішення. Заслуговують на увагу погляди Конфуція на роль
чиновників в управлінській діяльності та прийнятті рішень, які покликані стати,
з погляду мислителя, вірними й надійними помічниками правителя у процесі формування
та реалізації політичного вибору. Реалізувати своє право на управління державою
вони можуть тільки справедливістю, мудрістю й чесністю.

Одними із перших, хто розглядав
політичні рішення в залежності від форми правління, були мислителі доби античності.
Ідеї Платона та Аристотеля становлять фундамент вихідних наукових уявлень про владу
та політичні рішення правителів, що мають винятково важливе теоретико- методологічне
значення. Розглядаючи теоретичну спадщину давньогрецького мислителя Платона у контексті проблеми політичного
рішення, можна констатувати, що неминуще значення має платонівське положення про
те, що вміння управляти людьми та приймати політичні рішення є одним з найскладніших
і важко досяжних умінь. Актуальною є теза античного мислителя про те, що закон має
бути вищий від правителів, які лише слуги закону. Їх безпосереднє завдання – приймати
політичні рішення з метою реалізації такого курсу, який привів би до «Золотої доби»,
що існувала у минулому.

У творі Аристотеля «Політика» визначаються різні аспекти та складові світу політичного,
у тому числі – визначено необхідні умови для політичного рішення в залежності від
форми правління. Для Аристотеля політика – це державна наука й мистецтво створювати
закони, а також політичний досвід, який приходить і який збагачується в результаті
участі у тих або інших політичних справах. Найвищою метою державної політичної діяльності,
а отже – критерієм ефективності політичного рішення для Аристотеля є служіння спільній
користі. Методологічне значення має аристотелівське положення про політичність як
ознаку професійної діяльності політика, яке виражається в тім, що, приймаючи рішення,
політик має справу із суспільними інтересами, владою, 12 управлінням. Мета політичного
рішення – служіння суспільству, підтримка в ньому законності, порядку й миру. Таким
чином, для дослідження сутності феномену політичного рішення є цінними, насамперед,
антропоцентризм Конфуція, а також положення Платона й Аристотеля про політичну діяльність
як мистецтво, спрямоване на управління суспільними відносинами.

Теоретики Середньовіччя, які працювали
у межах релігійної доктрини, підпорядковували державу церкві та, відповідно, державні
рішення церковним. Це проявляється у теорії Геласія щодо «Двох мечів» та Августина
Блаженного щодо «Граду Божого» та «Граду Земного». У Середньовіччі, наряду із домінуванням
теологічної доктрини, яка наголошувала на значній ролі церкви у політичному житті,
сформувалось декілька впливових альтернативних течій.

Серед дослідників умов та засобів реалізації політичного
рішення та його технологій в епоху Відродження особливе місце належить Н. Макіавеллі, який сформулював власне розуміння
ролі і призначення влади в суспільстві, висловив практичні рекомендації щодо методів
прийняття та реалізації політичного рішення. Н. Макіавеллі виступав прибічником
цілісності суспільно-політичної системи, започаткував силову інтерпретацію політичної
діяльності та політичного рішення, виходячи із розуміння політики як сфери владних
відносин, рішень і дій, що мають власну логіку (раціональність), відмінну від логіки
людських дій в інших сферах суспільного життя, й не зумовлену поняттям морального
блага, або теологічною доктриною. Згідно з Н. Макіавеллі, раціональність політичного
рішення обумовлена специфічною логікою політичної діяльності, а цілісності суспільства
можна домогтися не тільки шляхом узгодження інтересів, а й 13 шляхом насильницьких
дій щодо тих сил і класів, інтереси яких протилежні інтересам правлячої еліти. Окрім
цього, Н. Макіавеллі, використовуючи конкретно-історичний матеріал, збагачує теорію
технологій політичного рішення та механізмів їх прийняття. Важливим компонентом
цього є судження мислителя про політичне рішення, що вимагає від державця мудрості
й відповідальності, здатності не допустити тиску стороннього інтересу у процесі
його реалізації. Якості політика, з погляду Н. Макіавеллі, викликаються й зумовлюються
характером і змістом завдань, які розв’язуються державою в конкретний історичний
період. Сильний відбиток на простір політичного рішення, прийоми і способи діяльності
накладають загальна й політична культура народу, його менталітет, традиції та звички.
В основі ідеї імперії, як способу організації політики та прийняття політичного
рішення, знаходяться наступні положення. По-перше, ідея єдності людського роду.
Вона полягає у наступному : «людина, як розумна істота, жива істота – єдина за своєю
природою з іншими людьми; людство в цілому складає один живий організм, який має
чітко позначену мету свого розвитку (хоча і у різних мислителів вона різна); незалежно
від раси, мови, національності людини, те, що добре для однієї людини, добре потенційно
і для всіх інших».

У XVII столітті англійський мислитель
Т. Гоббс сформулював концептуальні основи теорії суспільного договору, виходячи
з власного розуміння ролі політичного рішення. В основі поглядів Т. Гоббса щодо
теорії політичного рішення – ідея збереження та розвитку суспільства і держави.
Будучи етатистом, прихильником централізації влади й супротивником її розподілу,
Т. Гоббс вважав, що мірою відносної досконалості тієї чи іншої форми правління є,
з одного боку, ефективність прийняття й реалізації владних рішень, а з другого –
політична свобода громадян. Політичні рішення правителя мають бути підпорядковані
єдиній вищій меті : благо народу – найвищий закон. Конкретизуючи цю тезу, мислитель
називає основні напрями політичної діяльності : захист суспільства й держави від
зовнішніх ворогів; збереження внутрішнього миру; збагачення громадян у межах, що
не загрожують суспільній безпеці; свобода, що не завдає шкоди іншим. Серед засобів
володарювання та передумов політичного рішення Т. Гоббс істотну роль відводить законам.

У середині ХХ століття основним
фактором, який визначає умови політичного рішення, виступає взаємодія двох найважливіших
інституцій демократичного соціуму – держави та громадянського суспільства. У процесі
розвитку громадянського суспільства формується коло суб’єктів політичного вибору,
які впливають на утворення публічної влади, що є результатом взаємного впливу держави
та суспільства. Слід відзначити, що у першій половині ХХ століття у науковому пізнанні
складається ситуація, коли соціологічні концепції домінують на макрорівні досліджень
суспільства та влади, а психологічні – на мікрорівні. Саме у цей період закладаються
основи розуміння політичного рішення у двох площинах – структурно-функціоналістському
та біхевіористському. Вже після Другої світової війни починається етап осмислення
сутності та механізмів політичного рішення безпосередньо в рамках політичної науки.
Ті уявлення, які склались на цей момент у суспільно-політичній думці, не давали
системного опису поняттю «політичне рішення», а лише опосередковано зачіпали окремі
компоненти процесу його прийняття і реалізації. Разом з тим було створено широкий
соціально-гуманітарний контекст для розвитку наукових концепцій політичного рішення.
Із середини ХХ ст. починається новий етап у розвитку наукового знання про категорію
«політичне рішення» як самостійного теоретичного напрямку. Зазначимо, що першість
у розробці теорії прийняття рішень, як автономної наукової дисципліни, належить
таким ученим, як Г. Аллісон, Г. Брук, Б. Сапін, Р. Снайдер. У подальшому дослідницькі
напрямки формувались навколо центральних категорій аналізу Г. Аллісона (моделі раціонального
вибору, організаційної та бюрократичної моделей).

У подальшому було сформовано наступні
візії сутності політичного рішення, які базувались на теоріях політичної науки.

По-перше, з позицій теорій організацій
та політичного менеджменту рішення виступає результатом горизонтальної взаємодії
управлінських структур (зокрема, урядових чиновників), які керуються бюрократичними
інтересами та перетворюють процес прийняття рішень на рутинну операцію з урахування
в ході компромісу інтересів пануючого класу (Р. МакДермотт, Дж. Марч та ін.).

По-друге, з позицій когнітивного
напрямку прийняття політичного рішення відбувається завжди в умовах обмеженої інформації
та темпорального дефіциту (Дж. Барон, П. Скотт та ін.).

По-третє, політичне рішення як складова
теорії політико- управлінського циклу (Дж. Андерсен, П. Щедровицький та ін.).

По-четверте, з позицій системного
підходу, розробкою якого в політичній науці займалися Д. Істон, К. Дойч, Г. Алмонд
та ін., аналіз політичного рішення ґрунтується на понятті «політична система», яка
володіє тенденціями саморегуляції та саморозвитку, реагуючи на імпульси ззовні.
Метою розвитку системи є підтримка стабільності та посилення підтримки з боку громадян
держави. Рушійною силою розвитку є механізм зворотного зв’язку. Громадяни формулюють
свої вимоги і підтримку системі, котрі спрямовуються на її вхід, а на виході система
виробляє рішення та дії, які, у свою чергу, викликають нові вимоги громадян. У подальшому
цю теорію було розроблено Г. Алмондом, який розширив поняття політичної системи,
включив до неї не тільки політичні інститути (інституційний аспект), а й політичну
культуру (орієнтаційний аспект)

По-п’яте, з позицій структурного
функціоналізму (Т. Парсонс, Р. Мертон та ін.) аналіз політичного рішення виходить
з поняття структури, під якою розуміється сукупність відносно стійких елементів
політичної системи. В якості таких виступають стійкі зразки поведінки індивідів
у системі, нормативні очікування індивідів відносно дій інших. Дії та роль індивідів
у системі є функцією. Структури однозначно не пов’язані з конкретними індивідами,
однак є позиціями участі індивідів у системі. Функціями є те, що виконується структурними
елементами, т. зв. функціональними імперативами, такими як пристосування системи
до навколишнього середовища, організація комунікації між її членами, розв’язання
конфліктів у системі.

По-шосте, особливе місце в дослідженнях
процесів прийняття політичних рішень займає біхевіористська теорія (Г. Лассуелл
та ін.), яка наголошує на психологічних особливостях політичних акторів, які взаємодіють
з метою прийняття того чи іншого рішення.