Національні релігії

Тема 2. Сучасні релігії світу. Релігійні течії та конфесії в Україні

1. Національні релігії

Одним із історичних типів у структурі релігій сучасного
світу є національні релігії. Назва цього типу релігій не зовсім точно
відображає їхню сутність, оскільки чимало релігій цього типу виникли в умовах
існування ще тільки народностей. Нації виникли лише за капіталістичної фор­мації.
Але історія цих релігій тісно пов’язана з історією відповідних етносів, а
звідси й назви цих релігій – національні. Головне, що ці релігії поширилися
серед населення окремого етносу (народу, нації) та переважно у межах окремої
держави. Національні релігії взагалі виросли із соціально-політичних умов
кожного народу і тому залежать від етносу.

Національні релігії сформувались у надрах родоплемінних
та еволюціонували в період станов­лення і розвитку класового суспільства,
відображаючи процес формування народностей, а згодом націй. Послідовниками
національних релігій є в основному представники даного етносу, хоч особи інших
етносів також можуть бути за визначених умов прихильниками даної релігії.

У своїй еволюції національні релігії пройшли ряд етапів:
від ранніх національних релігій, що сформувалися за рабовласницького ладу, до
пізніх національних релігій, які склались у період існу­вання народностей та
зародження націй. Ранні національні релігії мали обмежений вплив на насе­лення,
так як до виконання культу не допускалися раби і частина бідноти. Термін їх
існування був досить коротким. Із падінням рабовласницьких суспільств вони
перестали функціонувати, хоча їхні цінності потім перейшли у пізні національні
релігії. Раннім національним релігіям властивий по­літеїзм із певною формою
диференціації богів на головних та їхніх помічників, яким надавалося другорядне
значення. Для цього етапу розвитку релігій характерні обов’язковість і
складність культових ритуалів. До ранніх національних релігій в історії
культури відносять давньоєврейську, давньовавилонську, давньоєгипетську,
давньогрецьку, давньоримську та інші релігії етносів ра­бовласницької формації.

Пізні національні релігії формувалися в епоху переходу
від рабовласницького до феодального ладу, занепаду окремих національних держав
чи повного їх зникнення. На них відбивалися не тільки зміни соціального
характеру, а й виникнення нових народностей, на основі яких згодом формувались
окремі нації. За широкої асиміляції народностей пізні національні релігії
набували вагомішої мотивації, їм властива більша живучість, окремі з них
існують у межах етносу і зараз. Окрім політеїстичних релігій, виникали
монотеїстичні національні релігії (наприклад, сикхізм). У цих релігіях сталися
певні зміни в ритуалах культу в бік спрощення, з’явилися зовсім нові ідеї у
віро­вченні, завдяки яким останні зберегли свій вплив на сучасних представників
етносу. До пізніх націо­нальних релігій відносять індуїзм, сикхізм, синтоїзм та
ін.

Національні релігії в історії культури були могутнім
чинником духовної інтеграції різноманітних етнічних груп, консолідації народів
або націй, збереження самобутності національних культур і звичаїв, підтримки
національних потреб того чи іншого етносу.

Дотепер збереглись і функціонують такі національні
релігії: індуїзм, сикхізм, джайнізм, конфу­ціанство, даосизм, синтоїзм, іудаїзм
та ін. Розглянемо стисло їхні еволюцію, віровчення і культ.

Індуїзм – одна з поширених релігій сучасної Індії.
Виникла в VI-IV ст. до н. є. на грунті давніх релігійних вірувань і реформованого
брахманізму. Термін “індуїзм” походить від арабського визначення
складного комплексу явищ культури, відмінних від ісламу, буддизму і джайнізму.

Індуїзм – політеїстична релігія. Основні боги індуського
пантеону — Брахма (творець світу), Вішну (бог-охоронець) і Шива (бог
руйнування). До цього пантеону належать також численні боги місцевого характеру
та боги буддизму. Особливо шанованими серед послідовників індуїзму є боги Вішну
і Шива, на основі яких виникли в індуїзмі дві течії — вішнуїзм і шиваїзм. Кожний
з названих богів мав дружину чи власну жіночу іпостась. Дуже сильно шанували
дружину Шиви, Парваті, – її ще називали Дурга, або Калі. Культ Калі дуже
поширений в Індії.

Основними догматами віровчення індуїзму є вчення про дхарму, яка визначає соціальні
обов’язки та місце людини в суспільстві, карму
– відповідальність людини перед богом за свої вчин­ки, ахінсу – безумовне непротивлення
насильству, сансару –
переродження душі після смерті. Віруючих переконують, що життя людини від
народження і до поховального вогнища є виконанням релігійного обов’язку та
неперервних ритуальних дій під керівництвом брахманів, жерців.

На вшанування окремих богів споруджують безліч храмів,
каплиць і вівтарів. Окрім останніх, велика кількість святих місць, річок і
предметів. Найсвященнішою вважається річка Ганг. У храмах установлюють
скульптури богів, на вівтарях горить вогонь, куряться благовіння та запашіють
квіти. Останні, напевно, — найпоширеніша форма жертвоприношень, хоча в жертву
богам приносять також фрукти, овочі, а інколи й тварин.

В Індії шанують не тільки богів, а й окремі атрибути
їхнього життя. Так, в окремих храмах поклоняються скульптурі бика, який є за
традицією їздовою твариною бога Шиви. Чимало тварин індуїсти вважають святими,
а особливо — корову, мавпу і змію. Убивство корови, приміром, є тяжким
злочином. На честь святих тварин будують також храми і здійснюють
жертвоприношення. Серед послідовників індуїзму поширені віра в добрих і злих
духів, гарні та погані прикмети тощо.

Правовірний індус щоденно здійснює молитви біля
домашнього вівтаря або просто перед зображенням бога у своєму домі. Тільки
чоловіки мають право здійснювати поховальні та поминальні обряди.

Найсвятішим місцем для індусів є храм Бенарес, який
складається з майже 1500 будівель і стоїть на березі Гангу. Паломники тисячами
приходять сюди для ритуальних купань у священній воді Гангу, щоб напитись його
води і в такий спосіб очиститися від гріхів, позбутися хвороб. Тут же на березі
Гангу на особливих майданчиках горять поховальні вогнища, на яких спалюють
померлих людей, а попіл розвіюють над річкою. Цвинтарів в індуїзмі не існує,
покійників спалюють у священ­них місцях.

Негативним елементом індуїзму в минулі часи було
освячення кастового поділу населення. І хоча кастова дискримінація заборонена
конституцією Індії, ці традиції зрідка ще побутують серед якоїсь частини
населення.

Наступною національною релігією
є джайнізм. Джайнізм – релігія, що виникла в VI ст. до н. е. в
Індії. Поширення джайнізму обумовлено релігійною реакцією на кастовий лад,
освячуваний індуїзмом. Тому джайнізм заперечує станово-кастову систему і
визнає, що врятуватися, звільнитися від карми, переродження можуть усі,
незалежно від кастової належності. Джай­нізм виступає проти брахманських
обрядів і панування брахманів, заперечує існування світової душі (Брахмеї) та
бога як творця і спасителя.

Джайнізм учить, що весь матеріальний світ є зло, тому
людині слід звільнитися від нього. Особливо великим злом є дурне життя. Тому
сенсом життя для послідовника є спасіння, врятування душі, досягнення нею
нірвани. Для цього треба вірити у пророків, розуміти їхнє вчення,
самовдосконалюватися, суворо дотримуватись установлених правил поведінки: не
вбивати, не обманювати, не красти, не перелюбствувати, бути поза шлюбом, не
бути користолюбним. Особливе значення нада­валося нормі ахімса – не вбивати
нічого живого, бо за вченням джайнізму вічних душ стільки, скільки є живих
істот і навіть більше, з огляду на духовність окремих предметів. За ахімсою
(“не вбивай”) не можна вбивати навіть комах, а щоб не проковтнути їх
випадково з водою або вдихаючи повітря, джайніст повинен прикривати рот
тканиною.

Чернецтво у джайністів розвитку не набуло, але вони
досить широко пропагують суворий аске­тизм. Культ у джайнізмі проводиться
урочисто, пишно і зводиться до поклоніння Джині як божеству, його учням,
декларуються священні тексти (мантри), здійснюються масові сповіді.
Богослужіння проводять у грандіозних храмах із розкішно оформленим інтер’єром. Джайнізм
зберігся в Індії дотепер. Його послідовниками є в основному заможні міщани,
пред­ставники торгово-промислового капіталу.

Ще однією національною релігією
є сикхізм. Сикхізм склався наприкінці XV – на початку XVI ст. і
являв собою окрему течію в індуїзмі. Ця релігія має поширення серед сикхів –
етнічної групи населення Індії. Сикхізм було засновано Нанаком, сином дрібного
торговця з касти кшатріїв. Основна мета нового вчення Нанака — це об’єднання
мусульман та індуїстів. З ісламу він запозичив ідею про те, що Бог — це добро і
любов, що слід прагнути до злиття з Богом під керівництвом наставника – гуру.
Таким гуру в очах його послідовників і вважався сам Нанак. Бог для віровчителів
сикхізму був реальністю, і потреби доводити його реальне існування не було.
Сикхізм учить, що всі люди рівні перед Богом, незважаючи на кастове положення
людини. Виступивши проти каст і брахманів з їхніми ритуалами, проти аскетизму,
Нанак увів принцип спільної трапези та спільної кухні, де всі їдять щось одне і
поряд один одного у храмах. Проповіді гуру і його послідовників були сприйняті
населенням Пенджабу. Після цього виникла секта сикхів, вплив якої на населення
посилювався. Сикхи суворо дотримуються традицій одягу, не стрижуть волосся і не
голять бороди, не палять, вшановують священну книгу “Сахіб Грантх”,
де викладено погляди Нанака і його учнів. З XVII ст. серед сикхів поширився
обряд посвячення в бойові дружини. Це стосувалося зміни зовнішнього вигляду
людини. До існуючих правил не підстригатися додавалася необхідність носити
бороду, короткі та зручні для бою штани, у волосся вставляти гребінь, мати
короткий меч і бойовий браслет. На початку XVIII ст. сикхи домоглися успіху в
створенні незалежної від монголів держави у Пенджабі, яку скасували англійці
1949 р.

Від кінця XVI ст. сикхи почали помітно еволюціонувати в
бік індуїзму. У храмах ставилися ідоли. Але індуїсти продовжували вбачати в
сикхах окрему релігійну течію. У наш час сикхи – досить активна етнічна
релігійна спільнота, яка має вплив на політичне життя сучасної Індії.

Однією з найпоширеніших
національних релігій є конфуціанство. Конфуціанство – релігія, що
виникла на основі філософсько-етичного вчення Конфуція (Кун-цзи) у VI ст. дон.
є. на території Китаю. Погляди Кун-цзи були викладені його учнями у книзі
“Лунь-юй” (“Бесіди і судження”). Релігією конфуціанство
стало тільки на зламі нашої ери.

Погляди Конфуція відобразили прагнення захистити
суспільство від соціальних потрясінь. З цією метою він розробив соціальний
ідеал. Високоморальна людина повинна володіти двома важли­вими якісними рисами:
гуманністю й почуттям обов’язку. Гуманність розумілася Конфуцієм як скромність,
справедливість, стриманість, любов до людей. Але людина, за Конфуцієм, повинна
мати ще одну якісну рису – це почуття обов’язку. Обов’язок гуманна людина
своїми вчинками накладає на себе. Почуття обов’язку обумовлено знанням і вищими
принципами, але не розрахунком. Конфуцій розробив низку інших понять, таких як
вірність, щирість, дотримування церемоній та обрядів.

Наслідування всім цим принципам Конфуція було обов’язком
благородної людини (цзюнь-цзи). Справжній цзюнь-цзи байдужий до життєвих
зручностей і матеріальних благ. Себе вона присвячує високим ідеалам, людям і
пошукові істини.

Кожна людина, за віровченням Конфуція, повинна знати своє
місце в суспільстві та житті, згід­но з її класовою та родинною належністю, встановленою
Небом. Цей принцип закріплено у книзі “Лунь-юй”: “Государ
повинен бути господарем, підданий — підданим, батько — батьком, син —
сином”. Суспільство має складатися з двох категорій: верхів і низів — тих,
хто думає і керує, і тих, хто працює і кориться.

Одним із важливих принципів соціального порядку, за
вченням Конфуція, була сувора покора старшим людям, які мусили бути авторитетом
для молодших.

У конфуціанстві сильно розвинений культ послідовників —
як мертвих, так і живих. Шанобли­вий син мав піклуватися про рідних. Культ
синовньої поваги протягом часу досяг у Китаї загального визнання.

Конфуціанський культ попередників сприяв розквітові
культу людини. Інтереси родини наба­гато перевершували інтереси окремої
особистості. Родини, засновані, скажімо, братами, родичами, об’єднувались у
клани. Символом кланової єдності був храм попередників.

Для конфуціанства був характерним свій культ. Усі ритуали
й церемонії здійснювались у храмах керівниками родин, кланів або державними
чиновниками. Поклонялися послідовники кон­фуціанства як своїм попередникам, так
і Конфуцію, який став богом, та його учням. Освячувалися також культ
імператорів, “синів неба”, і культ духів природи. У конфуціанстві
були жертвопри­ношення тварин і речей, але жерців не було.

Нині конфуціанство у Китаї стало чимось більшим, ніж
просто релігія. Це і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор
економічних і соціальних процесів.

Ще однією національною релігією є даосизм. Ця релігія
виникла у V-VI ст. до н. є в Китаї. Спочатку даосизм був філософським ученням.
Релігією він став у ІІ ст. до н. є. Основи філософського вчення мислителя
Лао-цзи були викладені його учнями в книзі “Дао-де цзин”. У центрі
доктрини даосизму – вчення про велике Дао – закон буття. Дао панує скрізь і в
усьому. Його ніхто не створював, але все виходить із нього. Вищою метою людини,
згідно з ученням даосизму, є відхід од пристрастей і метушні життя. Даосизм
пропагує простоту і природність. Проголошений у “Дао-де цзин” принцип
“увей” (недіяння) означає, що людина не повинна втручатись у
природний перебіг подій.

Основу даосистського віровчення складають п’ять
заповідей, які повторюють заповіді буддиз­му, а також даосистські уявлення про
добродійність. Це насамперед: виконання синовнього обов’язку, вірність, любов,
терпіння, самопожертвування, напучення проти злих учинків, розведення тварин,
висадження дерев, прокладання доріг, риття криниць, просвітлення нерозумних,
читання священних книг, виконання обрядів.

Культ даосизму має багато спільного з конфуціанством. До
його пантеону поряд із главами релігійних доктрин (Лао-цзи, Конфуцій, Будда)
входили й інші божества та герої. На честь богів і великих героїв (полководців,
захисників ремесел тощо) даоси створювали храми, де ставили ідолів і збирали
підношення. Такі храми обслуговувалися духовенством, монахами. В даосизмі у ІІ
ст. до н. є. склалося жрецтво. Його заняттями були ворожіння, астрологія,
медицина, фізіологія людини, магічні обряди. Специфічну категорію божеств
даосизму становили “безсмертні генії”. Особливою шаною користуються
вісім безсмертних, “ба-сянь”, розповіді про яких надзвичайно поширені
серед народу, а їхні фігурки та зображення на полотні знайомі кожному китайцеві
з дитинства.

Поступово даосизм у Китаї відтісняли буддизм і
конфуціанство. Його традиції збереглися донині у фольклорі та народній
медицині, у практичних рекомендаціях із медитації та ритуальної гімнастики.
Прихильників віровчення і культу даосизму в сучасному Китаї небагато.

Національною релігією в Японії
є синтоїзм, що виник у процесі розвитку і культурного синтезу місцевих
родоплемінних вірувань. Синто (шлях духів) – позначення світу надприродного,
богів і духів, яких здавна шанували японці. Витоками синтоїзму були первісні
форми вірувань – анімізм, тотемізм, культ предків, культ вождів тощо.

Основи віровчення синтоїзму викладено у священній книзі
“Кодзикі”, складеній у УШ ст. Вона містить міфи про створеність
світу, виникнення держави і народу тощо. Пантеон синтоїзму великий. Для
відправлення молитов, обрядів та здійснення жертвоприношень будувалися невеликі
храми (дзиндзя), спорудження яких у Японії почалося під впливом буддизму. У
храмі віруючі зупиняються перед вівтарем (закрита частина храму, де зберігають
символ “Камі”, талісман), кидають монету, поклоняються і плескають у
долоні, іноді вигукують при цьому слова молитви. Раз або двічі на рік у храмі
буває свято з урочистими жертвоприношеннями й богослужіннями. Культ здійснюють
у храмах жерці різних рангів, посада яких передається спадково. Широко
вшановується богиня Аматерасу, зображення якої є у храмах та в домашніх
вівтарях (камідан).

Синтоїзм, як і релігійний даосизм у Китаї, не міг
задовольнити потреб суспільства, що активно розвивалось, у філософському
осмисленні світу. Тому новий для Японії буддизм швидко посів про­відні позиції
в духовній культурі держави і, зокрема, злився з синтоїзмом. Глибоко
націоналістичний синтоїзм до середини XX ст. був державною релігією, основою
патріотизму та моралі японських самураїв.

Національною релігією, яка
виникла приблизно на межі ІІ – Ітис. до н. є. на території
Південно-Західної та Середньої Азії є зороастризм. Цю релігію називають у світі
по-різному: зороастризмом — від імені її легендарного засновника пророка
Заратустри, або Зороастри; маздаїзмом – від імені Ахурамазди, – головного бога,
який уособлює світ, добро, істину і життя; магізмом – тому що її жерці є
вихідцями з племені магів; релігією Авести – від назви збірки священних книг;
вогнепоклонством – у зв’язку з пошануванням вогню; парсизмом — послідовники
мешкають в Індії тощо.

Особливістю віровчення зороастризму є його дуалізм –
уявлення про протиборство доброго і злого початків, сили світла й царства
темряви. Зороастризм приписує поклоніння вогню, що вва­жається очищувальною
силою тіла. Священною книгою зороастризму є Авеста, в якій викладено основні
положення віровчення. Зороастризмові притаманне вчення про страшний суд, про
загробне життя, про кінець світу внаслідок вогненної космічної катастрофи, в
якій грішники загинуть разом із їхнім заступником, а праведники – послідовники
доброго бога за допомогою Митри воскреснуть і очистяться вогнем. Послідовників
зороастризму після смерті (труп покійника — символ нечистоти) не віддають ні
землі, ні вогню, ні воді, бо вважається, що кремація чи поховання в землю
споганює їх. Тому послідовників ховають на “вежах мовчання” (або на
високих горах), де їхні трупи з’їдають хижі звірі та птахи. Прихильники
зороастризму окрім вогню вшановують і деяких тварин (коня, собаку тощо).

Об’єднання зороастризму з іудео-християнством привело до
того, що у ІІІ ст. виникло мані­хейство – вчення, яке за Середньовіччя дало
багато нових, нетрадиційних для зороастризму, на­прямків: богомилів, катарів,
альбігойців, павликан і та ін. У VII ст. після завоювання Середньої Азії
арабами позиції цієї релігії були обмежені. Значна кількість послідовників
зороастризму емігрувала до Індії, де їх згодом почали називати парсами. Нині
послідовники зороастризму живуть на території Пакистану, Південного Ірану,
Південно-Західної Індії.

Однією з найдавніших у світі національних релігій є іудаїзм– монотеїстична релігія, яка має значну кількість прихильників серед
єврейського населення в багатьох державах. До основних догматів віровчення
іудаїзму належить віра в єдиного Бога Ягве, у прихід месії, у безсмертя душі та
в існування загробного царства.

Іудейський культ має велику кількість різноманітних
обрядів, молитов, постів, обмежень, ви­мог, заборон і свят.

Основними різновидами культу є:

• молитва – здійснюється
  тричі на добу за наявності молитовного свистка, з одяганням на лоб і ліву руку
  філактерії (амулетів із текстами Тори) тощо;
• омовіння – здійснюється
  напередодні суботи та іудейських свят у мивці (спеціально обладнаний басейн із
  дощовою чи джерельною водою), з попереднім омиванням рук перед кожною молитвою,
  перед входом до синагоги тощо;
• обрізання –
  особлива ознака заповіту Ягве з єврейським народом;
• кошерна, чи трефна, їжа – культ
  дозволеної чи недозволеної (нечистої) їжі;
• мезуза й цицит. Віруючі
  повинні розвішувати мезузу (клаптик пергаменту з віршами книги
  “Второзакония”) у футлярі на одвірки та носити цицит (китиці з
  вовняних ниток, закріплених до кінцівок арбаканфорту, що їх одягають під
  верхній одяг). Мезуза й цицит оберігають від злих духів;

Особливим багатством культурно-релігійних обрядів
відзначаються іудейські свята, їх можна розділити на три групи:

1) свята, на які здавна здійснювали паломництво до
Єрусалима (шалом регалім) – Песах (Пасха), Шавуот, Сукот;

2) релігійні свята Рош-Ашана (Новий рік) і Йом-Кіпур
(Судний День);

3) свята на честь знаних подій з історії життя
єврейського народу – Ханука, Пурим тощо. За іудейською традицією свята
починаються ввечері, тому святкові свічки запалюють іще до заходу сонця (за
встановленим календарем запалювання свічок).

Джерелом віровчення іудаїзму є Тора і Талмуд. Тора (Вчення) – це перші п’ять книг
Старого Заповіту, П’ятикнижжя Мойсея (їхній зміст складають міфи про створення
світу, розповіді про потоп, зруйнування Содома й Гоморри, свідчення про
відкриття Бога Ягве Мойсееві, про вручення Богом десяти заповідей, повчання про
культ тощо). Тора містить також безліч приписів про жертво­приношення,
ритуальну чистоту, харчові заборони, богослужіння, організацію жрецтва є в Торі
медичні та санітарно-гігієнічні приписи, що узагальнюють досвід того часу.

Талмуд (Вивчення) –
багатотомний збірник іудейських догматичних правових, релігійно-філософських,
моральних і побутових приписів, що склалися протягом восьми століть – від IV
ст. до н. є. по IV ст. н. є.

Досить поширеним серед іудаїзму є хасидизм (благочестя), що виник у XVIII ст. серед євреїв Польщі
та України. Засновником хасидського віровчення був Ізраїль Бешт (1689-1760).
Він учив, що крім Бога нічого не існує, людина посідає особливе місце у світі,
а її мета — служіння Богові, пізнання божественних таїнств і єднання з Богом.
Цієї мети можна досягти не вивченням Тори й Талмуду, чого вимагають рабини, а
пристрасною молитвою, старанним виконанням усіх релігійних заповідей,
благочестивою поведінкою. Праведним заступником людини перед Богом є цадик
(святий, праведник), якому відкрита “книга людської долі”, він
знаходиться в постійному спілкуванні з Богом, він чудотворець, і віруючі
повинні перед ним благоговіти.

Нині хасидизм існує головно у формі хабад-хасидизму
(любавицька течія), що поєднує у своєму віровченні містику хасидизму з рабинським
богослов’ям. Сучасний хасидизм значну увагу приділяє іудейським святам,
виокремлюючи в їхньому змісті “національне зерно”. Хасиди вшановують
Песах, Пурим, Хануку, Шабат та інші єврейські свята підтримують надію
прихильників.

Отже, національні релігії є особливою складовою духовної
діяльності людей, засобом упорядкування та збереження народних традицій і
звичаїв. На відміну від національних релігій, в яких домінує віровчення якоїсь однієї
нації, світові релігії сповідують народи різних країн, що сприяє духовній
єдності людського роду взагалі, значущості загальнолюдських моральних норм і
цінностей.