Поняття правоутворення та правотворчості, їх відмінність

Тема 8. Правоутворення та форми права

1. Поняття правоутворення
та правотворчості, їх відмінність

Правоутворення – це правове поняття, що охоплює різні
форми та способи виникнення і буття права, його упорядкування і розвитку.

{lang_content_nav}овна сторона правоутворення включає всі форми
і засоби виникнення, розвитку і зміни права:

• його зовнішнє відображення в письмових правових документах (нормативних договорах,
  судових прецедентах тощо);
• існування у ненормативному вигляді (правосвідомість, правові принципи, правові
  теорії і концепції, конкретні правовідносини тощо);
• процеси виникнення правових моделей поведінки та їх фактичної реалізації.

Сучасне розуміння сутності правоутворення базується:

– на концепції спільності і відмінності права і закону, згідно з якою право може
існувати і поза своєю інституційною формою (законодавством) у вигляді рівного і
справедливого масштабу свободи, який знаходить своє відображення у правових принципах,
суб`єктивних правах, конкретних правовідносинах і т.ін.;

– на теоріях правової держави і громадянського суспільства, згідно з якими домінуюче
значення має громадянське суспільство – спільність рівних, вільних і незалежних
осіб, які по відношенню до держави виступають громадянами. Громадянське суспільство
безпосередньо утворює право в формі типових правовідносин, що зумовлені соціальними
чинниками, емпіричною правосвідомістю населення. Роль держави полягає у дослідженні,
узагальненні і систематизації масових видів правової поведінки, правової взаємодії
членів громадянського суспільства. Держава формулює це «право суспільного життя»
у формалізованих, загальнообов`язкових правилах поведінки, зовнішньо відображених
у законодавстві – системі нормативно-правових документів. Крім цього, держава за
допомогою примусу й інших форм державного впливу забезпечує реалізацію юридичних
приписів всіма громадянами і охорону їх від порушень;

– на принципі поділу влад, який по суті є розподілом правових форм діяльності
держави чи форм здійснення державної влади по формуванню і забезпеченню реалізації
права як органами держави, так і громадянським суспільством.

Таким чином правоутворення як процес виникнення і становлення
права складається з трьох етапів:

– формування певних суспільних відносин в громадському житті, які в результаті
багаторазового повторення набувають нормативного характеру, тобто відбувається їх
самоврегулювання;

– узагальнення державою конкретних правових відносин, що виникла еволюційним шляхом,
формулювання відповідних правил поведінки загального характеру та їх відображення
у нормативно-правових актах чи інших правових документах;

–втілення формалізованих правових норм в конкретні суспільні відносини, але вже
більш упорядковані, стабільні, захищені.

Виходячи з того, що право існує не тільки у вигляді
правових норм, а й правовідносин, правомірної поведінки, доцільно виділити рівні
правоутворення:

– гносеологічний, який відображує процес виникнення
і ставлення права у формі правосвідомості;

– матеріальний, на якому право формується у
вигляді конкретних правовідносин – правового зв’язку суб’єктивних прав і обов’язків,
що із сфери можливого трансформуються в реальність за допомогою правомірної поведінки;

– інституційний, якому притаманне існування права
як системи правових норм.

Відтак, сучасне розуміння правоутворення відрізняється
від нормативного підходу, що превалював і базувався на процесі правотворчості. Правотворчість
в рамках вище викладеного тлумачення правоутворення є одним із його етапів, рівнів,
форм.

Правотворчість – це правова форма діяльності держави
за участю громадського суспільства (у передбачених законом випадках), пов’язана
із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього
дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб’єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні
чи скасуванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті-документі,
який називається нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту,
тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.

Правотворчість не можна зводити до законотворчості.
Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів держави (в
Україні – Верховна Рада) або народу (громадського суспільства) у передбачених законом
випадках.

Законотворчість – важлива складова частина правотворчості,
яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості – всі нормативно-правові
акти: закони, укази, розпорядження, рішення та ін. Вони з’являються внаслідок складної
діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної
адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість – поняття вужче ніж правотворення, вона – частина правоутворення,
його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність
прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи
може початися правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням – це не
правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість
починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового
акта, скажімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від правотворення є те,
що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.