Типологія політичної участі

Типологія політичної участі

(за американським соціологом Л. Мілбретом):

– демонстрація плакатів і афіш, оформлення політичних стендів, епізодична участь у політичних дискусіях (навчальна діяльність);

– участь у політичних зборах або мітингах, підтримка грошовими пожертвами, контакти з офіційними особами або політичними лідерами (проміжна діяльність);

– керівництво державними або партійними закладами, забезпечення партійних фондів;

– участь у закритих або таких, що виробляють стратегію, засіданнях;

– постійна участь у проведенні політичних кампаній і виборів (активна діяльність).

Розрізняють також індивідуальну й колективну, добровільну і примусову, активну й пасивну, традиційну й альтернативну, революційну та охоронну політичну участь.

До найбільш розповсюджених видів політичної участі можна віднести: 

– дії по делегуванню політичних повноважень (електоральна поведінка);

– активістську діяльність, яка спрямована на підтримку кандидатів і партій у виборчих компаніях;

– професійну політичну діяльність як публічних політиків, так і осіб, що фахово забезпечують реалізацію політико-державних функцій;

– відвідування мітингів, політичних зборів та участь в демонстраціях;

– участь в діяльності партій, політичних рухів і груп інтересів.

Політичну участь можна також поділити на такі різновиди:

– автономна участь – це добровільна політична діяльність людей, які переслідують особисті чи групові інтереси;

– мобілізована участь – має примусовий характер, її стимулами є адміністративний примус, страх, сила традиції тощо. Як правило, мобілізована участь спрямована на підтримку політичної системи; її метою є демонстрація відданості правлячій еліті, “всенародної єдності” і схвалення чинної політичної лінії. Такий тип участі домінує в автократіях (тоталітарних і авторитарних режимах);

– “ангажована” участь – характеризує цілеспрямовану на реалізацію групових інтересів (партій, руху, лобі, політичної “команди”) політичну поведінку, яка є цілком усвідомленою, спланованою та, здебільше, професійною. Ангажовану позицію посідають природно всі партійні лідери та помітні партійні діячі, практично всі відомі публічні політики є безпосередньо чи приховано “ангажованими” впливовими політичними силами; абсолютна більшість засобів масової інформації також “ангажована” певними політичними групами, організаціями чи державою.

Політична активність у різних людей варіюється. М.Вебер у своїй лекції “Політика як покликання і професія” виділив три можливих рівні участі у політиці:

– професійне заняття політикою;

– участь у політиці “за сумісництвом”;

– участь у політиці “за випадком”.

Професійний рівень заняття політикою демонструють політичні лідери, що зробили політику “справою життя”, а також люди, які в професійному плані обслуговують політичних лідерів: партійні функціонери, державні чиновники, політтехнологи, журналісти.

Другий рівень участі у політичному житті виражений активістами партій і суспільних рухів, які, хоча і займаються політикою, беручи участь у мітингах, виступаючи в ролі агітаторів, спостерігачів на виборах, все ж мають сферу професійних інтересів, що лежить поза політикою.

Третій рівень об’єднує більшу частину громадян, чия політична активність проявляється в участі у виборах, в акціях протесту або підтримки.

Політична соціалізація

– процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.

Вперше цей термін застосували у XIX ст. американський соціолог Ф. Гіддінс і французький соціопсихолог Г. Тард.

Політична соціалізація передбачає комплекс заходів , які готують людину до життя у сфері політики, визначають її політичну поведінку, впливають на уподобання та рішення.

Високий рівень політичної соціалізації громадян є передумовою високого рівня розвитку суспільних відносин та їх стабільності.

Торкаючись етапів соціалізації, виділяють її первинну та вторинну стадії.

первинна соціалізація – починається з раннього дитинства, закладає фундамент подальшої політичної соціалізації і є найважливішоюз огляду на два принципи:

– принцип первинності, оскільки перше завжди засвоюється краще;

– принцип структуризації, бо засвоєне першим надалі структурує процес засвоєння.

Політична соціалізація здійснюється через вплив на індивіда конкретних осіб або ж соціальних інститутів, які називаються агентами.

Основними агентами стадії первинної соціалізації є:

БАТЬКИ. Спочатку саме батьки є головними агентами соціалізації, виступаючи для дитини першим уособленням влади. Їх система заохочення та покарання – це уявлення про систему контролю і санкції. Від батьків діти дізнаються про партійну приналежність, вибори, політичних лідерів. Так, за статистикою, більше половини американської молоді голосує за ті ж партії, що й батьки. Є також непрямий вплив сім’ї – це модель сімейних відносин, авторитарність батьків і свобода дитини, що формує установки на участь у політиці.

ШКОЛА, ВЧИТЕЛІ. Із системою влади дітей знайомить сама організація навчального процесу, яка привчає до соціального порядку, дисципліни та відповідальності. Наприклад, почерговість уроків та перерв. Навчальна програма передбачає знайомство з історією та традиціями держави, державною символікою, національними героями тощо, забезпечує патріотичне виховання. Ряд шкільних навчальних курсів гуманітарного циклу, таких як історія, література, право, суспільствознавство, забезпечують пряму політичну соціалізацію, оскільки містять політичний (ідеологічний) зміст.

НАЙБЛИЖЧЕ ОТОЧЕННЯ. Це можуть бути друзі, однолітки, сусіди, які часто є носіями протилежних цінностей та поглядів на політичні відносини. Механізм політичного впливу оточення базується на залученні до норм групової поведінки, спонуканні до захисту власної точки зору і т.ін.

Особливістю первинної соціалізації є та, що людина змушена адаптуватися до політичної системи та норм політичної культури, ще не розуміючи їх сутності та значення. Відтак на цій стадії соціалізація відбувається передусім на емоційному рівні.

Вторинна соціалізація – це формування власного ставлення до політичної системи, коли людина безпосередньо включена у політичне життя, взаємодіючи з певними політичними структурами: партіями, органами влади, політиками тощо.

Вторинну соціалізацію називають іще парципаторним етапом, під яким розуміють кілька циклів життя людини:

– оволодіння фахом,

– строкова служба в армії,

– трудова діяльність,

– створення сім’ї.

Саме на етапі вторинної соціалізації можлива так звана ресоціалізація, що полягає у здатності відмовлятися від попередніх політичних цінностей та приймати нові, здійснюючи вибір завдяки накопиченим знанням та досвіду, а також під впливом соціально-економічного статусу людини, приналежності до певної професійної, етнічної, конфесійної групи.

На стадії вторинної соціалізації значно збільшується кількість її агентів. Йдеться про політичні партії, рухи, громадські організації, церкву, коло ділового спілкування.

Серед дієвих агентів вторинної соціалізації виділяють такожзасоби масової інформації (газети, журнали, телебачення, радіо, інтернет), що надають людині левову частку інформації про політичні події. При цьому найдієвішим є телебачення, яке, порівняно з іншими, є найбільш доступним засобом донесення інформації, не вимагаючи при цьому ані особливих інтелектуальних зусиль, ані відповідного освітнього рівня. Вплив на споживача інформації посилюється за рахунок поєднання зорового та слухового факторів сприйняття, використання ефекту популярності диктора, музику, відеоряд (як відомо, візуальна інформація засвоюється значно краще). Разом з тим, неупорядкована подача інформації часто заважає створити у свідомості чітку картину, руйнуючи раціональне мислення. До того ж телебачення є дієвим засобом маніпуляції політичною свідомістю. Відомо, що імідж політика на 70% формується саме через телебачення.

Типи особистості по відношенню до політики

– активісти, компетентні спостерігачі, компетентні критики, пасивні громадяни, аполітичні й відчужені (класифікація польського політолога Єжи Вятра)

Ознаки:

1. Процес політичної соціалізації триває неперервно впродовж усього життя індивіда, має історичний характер, що визначається специфікою цивілізаційного розвитку, розміщенням соціальних і політичних сил, особливостями політичної системи, а також своєрідністю сприймання всіх цих чинників кожним індивідом.

2. Політична соціалізація, скерована державними органами і партіями, має певну класову, політичну, моральну, естетичну та етичну спрямованість, покликана формувати “політичну людину” з певними громадянськими якостями.

3. Процес політичної соціалізації є накопиченням соціально-політичного досвіду відбувається постійне видозмінювання або закріплення відповідних позицій у діяльності людини.