Закон України ”Про забезпечення санітарного благополуччя населення”

Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”

Цей закон регулює суспільні відносини, що виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права й обов’язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

Стаття 4. Права громадян. Громадяни мають право на:

— безпечні для здоров’я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці;

— навчання, виховання, побут, відпочинок та безпечне навколишнє природне середовище;

— участь у розробленні, обговоренні та громадській експертизі проектів програм і планів забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, внесення пропозицій з тих питань до відповідних органів;

— відшкодування збитків, завданих їх здоров’ю внаслідок порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства;

— достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, здоров’я населення, а також про наявні та можливі чинники ризику для здоров’я та їх ступінь.

Стаття 5. Обов’язки громадян. Громадяни зобов’язані:

— піклуватися про своє здоров’я та здоров’я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;

— брати участь у проведенні санітарних і проти-епідеміологічних заходів;

— проходити обов’язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках;

— виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

— виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя.

Стаття 6. Права підприємств, установ і організацій. Підприємства, установи і організації мають право на:

— одержання від органів виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, а також відповідних органів і закладів охорони здоров’я інформації про стан здоров’я населення, санітарну та епідемічну ситуацію, законодавчі, нормативні акти з питань забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та санітарні норми;

— відшкодування збитків, завданих їм внаслідок порушень санітарного законодавства підприємствами, установами, організаціями та громадянами.

Стаття 7. Обов’язки підприємств, установ і організацій. Підприємства, установи і організації зобов’язані:

— за пропозиціями посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби розробляти і здійснювати санітарні та протиепідемічні заходи;

— у випадках, передбачених санітарними нормами, забезпечувати лабораторний контроль за виконанням вимог цих норм щодо безпеки використання (зберігання, транспортування тощо) шкідливих для здоров’я речовин та матеріалів, утворюваних внаслідок їх діяльності викидів, скидів, відходів та чинників, а також готової продукції;

— на вимогу посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби надавати безоплатно зразки використовуваних сировини і матеріалів, а також продукції, що випускається чи реалізується, для проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи;

— виконувати розпорядження і вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні ними санітарно-епідеміологічного нагляду;

— усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні інфекційні хвороби або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги із соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов’язкового медичного огляду або щеплення від інфекцій, перелік яких встановлюється Міністерством охорони здоров’я України;

— негайно інформувати органи, установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби про надзвичайні події і ситуації, що становлять загрозу здоров’ю населення, санітарному та епідемічному благополуччю;

— відшкодовувати у встановленому порядку працівникам і громадянам збитки, завдані їх здоров’ю внаслідок порушення санітарного законодавства.

Власники підприємств, установ і організацій та уповноважені ними органи зобов’язані забезпечувати їх необхідними для розроблення та здійснення санітарних і протиепідемічних заходів санітарними нормами.

Стаття 8. Захист прав громадян, підприємств, установ і організацій,

Рішення і дії посадових осіб органів державної виконавчої влади, місцевого та регіонального самоврядування, а також громадян, які порушують права підприємств, установ, організацій чи громадян з питань забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, можуть бути оскаржені впродовж місяця відповідному головному державному санітарному лікарю або в суді.

Стаття 10. Державна санітарно-гігієнічна експертиза. Державна санітарно-гігієнічна експертиза полягає у комплексному вивченні документів (проектів, технологічних регламентів, інвестиційних програм тощо), а також діючих об’єктів та пов’язаних з ними небезпечних факторів на відповідність вимогам санітарних норм.

Державна санітарно-гігієнічна експертиза передбачає:

— визначення безпеки господарської та іншої діяльності, умов праці, навчання, виховання, побуту, що безпосередньо чи опосередковано негативно впливають або можуть вплинути на здоров’я населення;

— встановлення відповідності об’єктів експертизи до вимог санітарних норм;

— оцінку повноти та обґрунтованості санітарних та протиепідемічних заходів;

— оцінку можливого негативного впливу небезпечних чинників, пов’язаних з діяльністю об’єктів експертизи, визначення ступеня створюваного ними ризику для здоров’я населення.

Важливе значення має Закон “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”. Закон викладено в новій редакції (згідно із Законом України від 3 березня 1998 року № 155/98-ВР).

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) — особливо небезпечне інфекційне захворювання, що викликане вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність спеціальних методів профілактики та ефективних методів лікування спричиняє смерть.

Масове поширення цієї хвороби в усьому світі та в Україні зокрема створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства. Боротьба з цим захворюванням є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров’я населення.

Наведемо деякі нормативно-правові акти щодо охорони здоров’я:

— Постанова Кабінету Міністрів від 24.04.1999, № 696 “Про затвердження Правил санітарної охорони території України”;

— Постанова Кабінету Міністрів від 23.04.1999, № 667 “Про Комплексні заходи боротьби з туберкульозом”;

— Постанова Кабінету Міністрів від 09.03.1999, № 341 “Про Програму профілактики СНІДу та наркоманії на 1999— 2000 роки”;

— Постанова Верховної Ради від 19.02.1999, № 453 – ХІV “Про проект Закону України про захист населення від інфекційних хвороб”;

— Постанова Кабінету Міністрів від 23.03.1998, № 357 “Про комплексні заходи для запобігання розповсюдженню хвороб, що передаються статевим шляхом”.

Еколого-правове регулювання ґрунтується на законодавстві України з охорони навколишнього природного середовища, зокрема на Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища”, а також земельному, водному, лісовому кодексах, законодавстві про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону та використання рослинного і тваринного світу, а також передбачає мету, завдання, принципи та механізми забезпечення ефективного природокористування, охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки.

У Законі визначені принципи охорони навколишнього середовища:

— пріоритетність вимог екологічної безпеки;

— гарантування екологічної безпеки для життя та здоров’я людей;

— екологізація матеріального виробництва;

— науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства;

— збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об’єктів і комплексів;

— гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього середовища, формування у населення екологічного світогляду;

— науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє середовище;

— стягнення плати за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього природного середовища та зниження якості природних ресурсів;

— вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкої міжнародної співпраці.

Закон закріплює екологічні права та обов’язки громадян України:

— право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;

– участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення та реконструкції об’єктів, що можуть негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища;

— участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

— одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров’я населення;

— право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування збитків, заподіяних їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов’язані:

— оберігати природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства, здійснювати діяльність із дотриманням вимог екологічної безпеки, екологічних нормативів;

— не порушувати екологічні права та законні інтереси інших суб’єктів;

— вносити плату за спеціальне природокористування;

— компенсувати шкоду, заподіяну шляхом забруднення та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Закон з охорони навколишнього природного середовища передбачає встановлення відносин у галузі охорони, використання та відновлення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської діяльності на довкілля.

Закон наголошує на необхідності підвищення екологічної культури населення, а також на потребі підготовки кваліфікованих спеціалістів через обов’язкове навчання і виховання охороні навколишнього природного середовища в навчально-виховних закладах.

Державний контроль у сфері охорони довкілля здійснюють Ради депутатів, Міністерство екології та природних ресурсів України.

Громадський контроль здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища.

Нагляд за дотриманням вимог законодавства здійснює Генеральний прокурор України.

Закон регулює також використання природних ресурсів. Для здійснення заходів з охорони навколишнього середовища створено державний і регіональний фонди. Кошти у фонди надходять за рахунок:

— штрафів за забруднення довкілля;

— штрафів за порушення норм і правил охорони навколишнього природного середовища;

— добровільних внесків підприємств та громадян.

У Законі визначено заходи щодо гарантування екологічної безпеки, а також природні території та об’єкти, що підлягають окремій охороні (природно-заповідний фонд, курортні та лікувально-оздоровчі зони тощо).

Порушення законодавства України про охорону довкілля тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, кримінальну відповідальність.

Основним нормативним документом, що регламентує вимоги щодо пожежної безпеки, є Закон України “Про пожежну безпеку”. Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки в Україні, регулює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

Згідно із Законом України “Про пожежну безпеку”, відповідальність за пожежну безпеку підприємств, установ покладено на роботодавців або уповноважених ними осіб. Обов’язки роботодавців або уповноважених ними осіб, а також орендарів щодо забезпечення пожежної безпеки обумовлено статтею 5 Закону України “Про пожежну безпеку”. Згідно з цим законом вони зобов’язані:

— розробляти комплекс заходів щодо забезпечення пожежної безпеки;

— відповідно до нормативних актів з пожежної безпеки розробляти і затверджувати положення, інструкції, інші нормативні акти, що діють у межах підприємства, здійснювати контроль за їх виконанням;

— організовувати навчання працівників щодо пожежної безпеки;

— утримувати в справному стані засоби протипожежного захисту і зв’язку, пожежну техніку, обладнання та інвентар, не використовувати його не за призначенням;

— проводити службове розслідування причин виникнення пожежі.

Відповідно до статті б Закону України “Про пожежну безпеку”, громадяни України зобов’язані:

— дотримуватись правил пожежної безпеки, облаштовувати будівлі, які їм належать на правах особистої власності, первинними засобами гасіння пожеж і протипожежним інвентарем, навчити дітей правил поводження з вогнем;

— повідомити пожежну службу про виникнення пожежі та вжити заходів щодо ліквідації, рятування людей і майна.

Закон України “Про дорожній рух” визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя та здоров’я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху та охорони навколишнього природного середовища.

Закон регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов’язки і відповідальність суб’єктів — учасників дорожнього руху, міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, об’єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання.

Зокрема, в статті 14 визначено права та обов’язки учасників дорожнього руху. Учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні шляхи, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та перевезення вантажів за допомогою транспортних засобів. До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, велосипедисти, погоничі тварин.

Учасники дорожнього руху мають право на:

— безпечні умови дорожнього руху, на відшкодування збитків, завданих унаслідок невідповідності стану автомобільних шляхів, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху;

— вивчення норм і правил дорожнього руху;

— отримання від гідрометеорологічних, дорожніх, комунальних та інших служб, а також органів Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України інформації про умови дорожнього руху.

Учасник дорожнього руху може оскаржити дії працівника органів Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України у разі порушення з боку того чинного законодавства.

Учасники дорожнього руху зобов’язані:

— знати і неухильно дотримуватися вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху;

— створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам;

— виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.

Закон України “Про правові засади цивільного захисту” визначає правові та організаційні засади у сфері цивільного захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного, природного та військового характеру, повноваження органів виконавчої влади та інших органів управління, порядок створення і застосування сил, їх комплектування, проходження служби, а також гарантії соціального і правового захисту особового складу та підрозділів цивільного захисту.