Лекція № 10. “Судова влада та конституційний контроль у зарубіжних країнах»
Зміст сторінки:
“Судова влада та конституційний контроль у
зарубіжних країнах”
План:
1. Судова влада в зарубіжних країнах. Види судових органів та судові системи
2. Порядок формування судів в зарубіжних країнах. Загальні суди
3. Поняття конституційного контролю (нагляду)
4. Види і способи організації конституційного контролю
5. Компетенція органів конституційного контролю
6. Порядок розгляду та вирішення справ в органах конституційного контролю
1. Судова влада в зарубіжних країнах. Види судових
органів та судові системи
Судова влада – це один із елементів
системи державної влади. У відповідності до принципу розділу влад судова влада
є однією із її гілок.
Судова влада – це система судових
органів держави, які здійснюють правосуддя. На відміну від законодавчої влади,
судова влада має розгалужену систему органів (судів), кожний з яких є носієм
судової влади у рамках своєї компетенції.
Сукупність судів та їх діяльність
називаються в науці конституційного права зарубіжних країн юстицією (від
лат. Justіsіtsa – справедливість). Діяльність суду з розгляду правових
конфліктів називається юрисдикційною, а предметна й просторова сфера їх
діяльності називається юрисдикцією (лат. Jurisdictio – судовий округ,
судовий розгляд). Наприклад, конституційна юрисдикція, місцеві суди тощо.
Юрисдикційна діяльність є характерною
деякою мірою й представницьких органів, адміністративних комісій при радах, що
розглядають адміністративні справи, адміністративним органам, що також
розглядають відповідні справи в багатьох зарубіжних країнах, що маю назву
“позасудовий розгляд”.
Юрисдикційна діяльність судів – це здійснення правосуддя, тобто винесення
дійсно правових рішень з розглядуваних конфліктів. Соціальна роль судової влади
полягає в тому, щоб забезпечувати верховенство права (справедливості) під час
розгляду конфліктів. При цьому розгляд конфліктів здійснюється між різними
суб’єктами правовідносин між громадянами (фізичними особами), між юридичними
особами, між юридичними і фізичними особами, в тому числі державними органами.
Особливий інтерес в конституційному праві зарубіжних країн являє розгляд
конфліктів між державою і громадянином (об’єднанням громадян). Так, при
розгляді конфліктів між сторонами, однією з яких не є держава, в демократичних
країнах суди намагаються виносити законне, об’єктивне, усебічне, справедливе
рішення. В тих випадках, коли однією з сторін при судовому розгляді є держава –
результат залежить від багатьох неконституційних факторів. Це перш за все
залежить від політичного режиму в країні, від рівня правосвідомості посадових
осіб, законності і правопорядку в цілому, що може вплинути на принцип
незалежності судів або конкретного суду (судді) й, природно, на законність та
справедливість прийнятого рішення. Таких прикладів у житті можна зустріти,
нажаль, багато.
У зв’язку з викладеним вище постає питання про вплив політичного фактору
на діяльність судів. Судова влада повинна бути повністю деполітизована.Конституції зарубіжних країн в більшості випадків забороняють для своїх
громадян суміщення судово діяльності з політичною (ст. 98 Конституції
Республіки Вірменія, ст. 86 Конституції Грузії тощо). На практиці, звичайно,
повна деполітизація судової влади неможлива. Судді, особливо при вирішенні
справ у сфері публічного права, не можуть не передбачувати політичних наслідків
тих чи інших своїх рішень, й виносячи рішення, не можуть не враховувати ці
наслідки. Вирішуючи справи, що мають політичний зміст, суд повинен застосовувати
до них саме право. Політичні симпатії й партійні упередження суд взагалі
виражати не вправі, бо інакше це не суд.
Однією з проблем судової влади поряд з тими, які ми вже розглянути, є
проблеми вартості правосуддя. Мова йдеться про ціну звернення до суду. Ціна ця
виражається, як у грошах, що необхідні для діяльності суду й які має платити
позивач, так і у часі, що необхідне для винесення рішення.
Обсяг конституційного регулювання судової влади є різним. Можна відмітити
тенденції щодо збільшення місця, яке відводиться цій гілці влади в
конституціях.
Структура судової влади охоплює самі суди. Кожен з судових органів
розглядає і вирішує конкретні справи абсолютно самостійно, керуючись виключно
законом. Носієм судової влади є всі судові органи, а не тільки верховний суд.
У країнах англосаксонської правової системи часто вони являють єдину
систему, в якій різні гілки замикаються на єдиний верховний суд.
В той же час в більшій кількості країн континентальної системи права
спостерігається тенденція до полісистемності. Це означає, що в країні
утворюється декілька незалежних один від одної систем спеціалізованих судів на
чолі з своїми вищими судами. Самий яскравий приклад полісистемності надає
Основний закон ФРН 1949 року, в якому передбачено встановлення поряд з
Федеральним конституційним судом (ст. 92-94) ще п’яти вищих судів: Федеральної
судової палати, Федерального адміністративного суду, Федерального трудового
суду, Федеральної фінансової палати й Федерального соціального суду, які
утворюють спільний сенат.
В країнах з романською правовою системою і деяких інших поряд з системою
судів загальної юрисдикції (тобто які розглядають головним чином цивільні й
кримінальні справи) утворюється окрема система адміністративної юстиції, на
чолі з органом, який часто має назву державна рада й виконує також деякі інші
функції (Франція, Італія, Болгарія, Чехія), або верховним адміністративним
судом (Швеція, Польща).
Військові суди у багатьох країнах у мирний час не утворюються (Австрія),
а там, де існують, вони утворюють спеціальну гілку судів загальної юрисдикції.
Теж саме можна сказати й про адміністративні суди там, де не утворена замкнута
їх система, й про деякі інші спеціальні суди: сімейні, ювенільні (із справ
неповнолітніх), трудові, патентні, фінансові (податкові) тощо.
Особливе місце в країнах континентальної Європи займають конституційні
суди. Детальніше це питання ми розглянемо нижче.
В деяких країнах (Франція, Польща) утворюються суди для розгляду справ
про конституційну відповідальність вищих посадових осіб. У державах з
романською системою права та деяких інших до судової влади відносяться й
рахункові палати (Італія).
У мусульманських країнах поряд з державними судами діють шаріатські суди
(шаріат – це сукупність релігійних та
юридичних норм мусульманського права, основаних на Корані, що діють у країнах,
де Іслам є державною релігією).
Структурою судової влади охоплюються, крім судів, деякі інші види
державних органів і установ, що обслуговують судову владу. Серед них:
1) органи попереднього розслідування;
2) органи прокуратури (в деяких країнах вони являють собою
систему, в інших – ні);
3) адвокатура;
4) судова поліція тощо.
Прокуратура. Це
орган, функції якого полягають у:
1) кримінальному переслідуванні осіб, які
здійснили злочинні діяння;
2) підтримці публічного обвинувачення в суді;
3)
нагляді за законністю попереднього розслідування злочинів і утримання осіб у
місцях позбавлення свободи;
4) загальному нагляді за дотриманням законності в
державі.
В переважній
більшості країн прокуратури до складу конституційних інститутів не входять,
однак основні елементи їх статусу як правило закріплюються в конституціях.
Більш детально їх статус регулюється спеціальними законами і
судово-процесуальним законодавством.
Виходячи з місця
прокуратури в системі державних органів, можна виділити чотири групи країн:
1. країни, де прокуратура знаходиться у складі
міністерства юстиції (США, Франція, Польща, Японія), а міністр юстиції – це
генеральний прокурор;
2. країни, де прокуратура включена до складу суддівського
корпусу (магістратури) і знаходиться при судах (Іспанія, Італія);
3. країни, де прокуратура виділена в окрему систему і
підзвітна парламенту (це колишні соціалістичні країни) за схемою: Парламент –
генеральний прокурор – прокурори нижчої ланки;
4. країни, де прокуратура відсутня взагалі (Великобританія).
Генеральний атторней очолює адвокатський корпус, представники якого в
необхідних випадках виступають на судових процесах як обвинувачі. Коли ж
розглядаються особливо важливі кримінальні справи, обвинувачення підтримує
спеціальна посадова особа – директор публічних слухань.
Адвокатура. Це
об’єднання висококваліфікованих юристів, що професіонально надають юридичну
допомогу фізичним і юридичним особам.
Конституції дуже
рідко згадують про адвокатуру. У переважній більшості країн статус адвокатури,
як правило, регулюється законами. Але є і виключення. Прикладом є одна з двох
адвокатських корпорацій у Великобританії – корпорація баристерів. Ця
привілейована корпорація об’єднує найбільш кваліфікованих адвокатів, які мають
справу виключно з вищими судами. В її організацію і діяльність держава
традиційно не втручається. Крім неї існує корпорація соліситорів, статус
якої регулюється Актом про соліситорів. Вони готують справи для баристерів,
ведуть менш важливі справи.
У Великобританії
на будь-яку судову посаду можна потрапити тільки через адвокатуру.
У США найбільш
впливовим загальнонаціональним об’єднанням адвокатів є Американська асоціація
юристів. Єдиного законодавства щодо адвокатури немає, але є законодавство
штатів, судові правила, а в ряді штатів – статути адвокатських об’єднань.
У Франції,
Німеччині та інших європейських країнах статус адвокатури регулюється Законами
про адвокатуру.
Послуги
адвокатів високооплачувані і законодавство в демократичних країнах зазвичай
передбачає пільги незаможним аж до надання юридичної допомоги за державний
кошт.
Інші
допоміжні органи і установи. Вони також рідко знаходять своє
регулювання в Конституціях, але окремі приклади такого регулювання є.
Конституція Румунії (ст.129) передбачає судову поліцію, що знаходиться на
службі судових інстанцій. Конституція Болгарії встановлює, що слідчі органи
знаходяться в системі судової влади і здійснюють попереднє слідство з
кримінальних справ.
2. Порядок формування судів в зарубіжних країнах.
Загальні суди
У країнах з романськоюправовою системою судді, прокурори і слідчі об’єднуються загальним поняттям
– магістратура. Термін “магістрат” містить багато значень,
однак в цьому випадку магістратом вважаються судді, починаючи з основного рівня
(ланки), прокурори та слідчі.
В інших країнах
такої узагальнюючої термінології не існує, але слідчі в німецькомовних країнах
називаються слідчими суддями, в дореволюційній Росії – судові слідчі.
Суддівський
корпус формується, як правило, шляхом призначення, хоча зустрічаються і випадки
виборності (наприклад, у більшості штатів США судді обираються, причому нерідко
балотуються як представники тієї або іншої партії – це данина історичній
традиції, коли обрання робить суддю відповідальним перед громадськістю).
При виборах
суддів неминуче діє політичний чинник, оскільки виборці керуються швидше
політичними переконаннями, аніж особистими якостями претендента. Це вступає у
протиріччя з об’єктивною вимогою максимально можливої деполітизації судової
влади. Переважання призначення суддів має серйозний плюс, хоч існують і певні
переконання в недемократичності цього інституту.
Політичний
чинник відіграє певну роль і при призначенні суддів, але він значно
послаблюється тим, що ця процедура вимагає узгодженої волі двох або навіть
трьох гілок влади.
Органи
конституційної юстиції формуються в особливому порядку, який більш детально
розглядатиметься далі.
Важливим
принципом, що гарантує незалежність носіїв судової влади, є їх
незмінність: вони не можуть бути усунуті або переміщені без своєї згоди
інакше, як за рішенням вищої влади, їм гарантуються особливі можливості
захисту. Наприклад. у США федерального суддю можна звільнити достроково тільки
у порядку імпічменту.
У країнах
континентальної Європи зазвичай встановлюється верхня вікова межа (як правило
65 років), після досягнення якої суддя або інший чиновник судової влади
автоматично виходить у відставку із збереженням певних пільг і привілеїв.
Законодавство
встановлює несумісність функцій судді (взагалі магістрату) з іншими заняттями,
а також забороняє їм участь у політичних, а інколи і в профспілкових об’єднаннях(Іспанія).
Як приклад
конституційно-правового регулювання порядку формування судової влади в
демократичних країнах, можна навести Італію. Згідно з Положенням про судоустрій
1941 р. (з наступними змінами та доповненнями) особа може допускатися до
здійснення суддівських функцій при наявності наступних умов: італійське
громадянство; цивільна правоздатність; бездоганна цивільна і етична поведінка;
фізична придатність; відповідність професійним вимогам, встановленим законом.
Магістрат
складає присягу, він зобов’язаний жити в комуні, де знаходиться судовий орган.
Він звільнений від будь-якої посади або публічної повинності, не пов’язаної зі
службою. Магістрати не можуть займати: державні або приватні посади або пости
(крім сенаторів і депутатів); займатися підприємництвом, торгівлею або іншою
діяльністю; не допускається заняття магістратами посад у судових органах, якщо
вони пов’язані відносинами спорідненості (до 4-го рівня, наприклад, не можна
разом працювати з троюрідною сестрою дружини).
Перш ніж стати
суддею або прокурором, особа повинна пройти стажування як судовий аудитор, для
чого проводиться конкурс за результатами трьох письмових екзаменів (цивільне
і римське право; адміністративне право; кримінальне право); восьми усних (римське
право, цивільне право, кримінальне право, цивільний процес, кримінальний
процес, адміністративне і конституційне право, трудове і соціальне
законодавство, церковне право, міжнародне право і основи статистики). На
кожному письмовому екзамені треба набрати не менше як 12 балів з 20, на усному
не менше 6 з 10. До конкурсу допускаються особи не молодше 21 року і не старші
30 років, які мають диплом юридичного факультету університету. Якщо Вища рада
магістратури вважає, що особа не відповідає вимогам високої моральності і
бездоганної поведінки, вона не допускає її до конкурсу і опротестувати це
рішення не можна. Конкурс проводиться в Римі один раз на рік.
Конституційно-правові
принципи організації і діяльності судових систем
I. З
організаційних принципів, на які спирається судова влада, визначальним є принцип
незалежності суддів, які підзвітні тільки закону. їх незалежність
гарантується: незмінюваністю; імунітетом; винагородою, яка не зменшується під
час перебування на посаді; адміністративною і фінансовою автономією судової
влади.
II. Широко
поширений конституційний принцип здійснення правосуддя тільки законно
встановленими судами із забороною надзвичайних судів.
III. У
ряді конституцій передбачена участь народу у здійсненні правосуддя, передусім
через присяжних або народних засідателів.
Чим же
відрізняються ці два інститути Для інституту народних засідателів
(скопійованого з німецького суду шеффенів і який досить широко використовувався
в соціалістичних країнах) характерна формальна рівноправність народних
засідателів (що обираються трудовими колективами) з професійними суддями при
вирішенні всіх правових питань.
Присяжні ж не
обираються, а відбираються за спеціальними методиками зі списків громадян,
складених з цією метою місцевою адміністрацією. У списки включаються всі
громадяни, які відповідають встановленим законом вимогам. Відмовитися без
поважних причин громадянин не має права. Але головна відмінність не в тому, що
лава присяжних нараховує не 2-х, а 6, 9 або 12 присяжних, а в тому, що присяжні
вирішують питання не права, а факту, для чого їм особливих юридичних знань не
потрібно. У кримінальному процесі, де найчастіше за все використовується цей
інститут, вони повинні визначити: чи мало місце діяння, що ставиться за провину
підсудному, чи здійснив він його, чи винен у здійсненні і чи заслуговує на
поблажливість, якщо винен.
Останні
десятиріччя характеризуються відомим послабленням суду присяжних. Нерідко
кримінальна справа розглядається в суді присяжних тільки на вимогу підсудного.
У англійських судах біля 90% кримінальних справ розглядаються судами без участі
присяжних.
IV. Принцип
інстанційності, який часто виражається у вигляді права на оскарження
вироків, полягає в тому, що рішення суду, яке ще не вступило в силу, може бути
переглянуте судом вищої інстанції.
Існують дві
основні форми оскарження судових рішень: апеляція і касація.
При апеляції апеляційний
суд переглядає рішення, яке ще не набрало законної сили по суті з новою
перевіркою раніше розглянутих і знову представлених доказів, ухвалює нове
рішення, скасовуючи тим самим рішення суду нижчої інстанції.
При касації переглядається
судове рішення, що набрало законної сили; вищестоящий суд перевіряє тільки
дотримання закону нижчестоящим судом і тільки в рамках заявленої скарги.
Нарівні з цими
основними формами оскарження вироків, що не набрали чинності, існує і змішана
форма – ревізія, що поєднує риси і апеляції і касації. При ревізійній
формі вищестоячий суд може відмінити рішення нижчестоячого суду і постановити
своє, як при апеляції, але може повернути справу на новий розгляд в
нижчестоячий суд, як при касації.
V. країнах
англосаксонської системи права застосовується виключно апеляційне оскарження у
другій інстанції, і касаційне у третій. Німецька система поєднує апеляційне
оскарження у другій інстанції з ревізійним – у третій.
VI. Щодо принципів
діяльності, то це основоположні принципи судового процесу, тобто
встановленого законом порядку розгляду і вирішення судових справ. Найчастіше
серед конституційних принципів судового процесу зустрічається законність,
гласність, публічність, доступність. Досить поширеним є конституційний принцип
обмеженості суддів тільки законом. Система судів загальної юрисдикції
Судові системи
переважної більшості зарубіжних держав належать до однієї з двох найбільш поширених
моделей: англосаксонської (англо-американська) і романо-германської
(континентальна).
Основні
ознаки англосаксонської моделі: історична прихильність до загального права,
визнання правотворчої ролі суду і судового прецеденту як джерела права; відпрацювання
процесуальних форм судового переслідування, передусім судовою практикою, а не
законодавчими встановленнями; виключно апеляційна форма оскарження вироків;
гранична змагальність, при якій суд в основному виконує пасивну роль і стежить
головним чином за дотриманням сторонами процесуальних норм; допущення у
кримінальному процесі операції про визнання провини; більш широке використання
інститутів присяжних засідателів і мирових суддів; більш широка практика
обрання суддів.
Ця модель
виникла раніше континентальної і традиції, що склалися в її рамках, досить
стійкі до законодавчих новацій. Основні ознаки континентальної моделі:досить розвинена законодавча база, що визначає організацію і діяльність судів;
формальне невизнання судового прецеденту як джерела права; використання нарівні
з апеляційною формою касаційної і ревізійної (наглядової) форм оскарження
вироків; активна роль судді в процесі; відносно менше поширення інституту
присяжних; переважне призначення професійних суддів низового рівню (дільничних
суддів, помічників суддів тощо.).
Щодо загальної
схеми судів загальної юрисдикції, то первинна ланка – мировий суддя,
поліцейський суддя, дільничний суддя і т.д.; основна ланка – окружний
суд, трибунал і т.д.; апеляційна ланка – апеляційний суд, Верховний Суд;вища ланка – касаційний суд, Верховний суд, Вищий суд. Ця схема в кожній
країні знаходить свій конкретний вираз, причому якої-небудь з званих ланок може
і не бути.
Потрібно
зазначити, що територіальна організація судів, як правило, не співпадає з політико-адміністративним
розподілом. Судовий округ або дільниця – особлива територіальна одиниця, для
якої ніяких інших органів, крім суду, не створюється. Це покликано посилити
незалежність суду від інших державних органів і органів місцевого самоврядування.
3. Поняття і органи конституційного контролю
(нагляду)
В усіх конституціях закріплюється принцип
конституційної законності, що випливає з положення про найвищу юридичну силу
конституції по відношенню до всіх інших нормативно-правових актів. Функція щодо
встановлення відповідності таких актів основному закону покладається на органи
конституційного контролю (нагляду). Ці органи мають різні назви: Конституційний
Суд (РФ, Україна, Грузія), Федеральний Конституційний Суд (Німеччина),
Конституційна рада (Франція), Конституційний трибунал (Польща).
Конституційний контроль в широкому розумінні розглядають будь-яку форму
перевірки на відповідність до конституції актів і дій органів публічної влади,
громадських об’єднань, що беруть участь у здійснені публічної влади. Сюди
відносять і діяльність парламенту, глави держави, судів та інших органів, а
також у деяких випадках самим народом шляхом референдуму.
У вузькому розумінні конституційний контроль – оцінка судами загальної
або спеціальної юрисдикції нормативно-правових актів на предмет їхньої
відповідності конституції.
У співвідношенні законодавчої, виконавчої та судової влади конституційний
контроль найчастіше відносять до судової влади незалежно від того, чи
здійснюють його загальні суди, чи спеціальні органи. Проте в більшості країн
(Республіка Білорусь, Республіка Болгарія, Франція, Іспанія та ін.)
конституційний контроль виділяється у самостійний інститут, що не належить до
судової влади з огляду на юрисдикційні повноваження, наприклад, у спорах про
розподіл компетенції між органами держави.
Загальними органами конституційного контролю є: глава держави, парламент,
уряд, омбудсман, генеральний контролер, контрольна (лічильна) палата,
уповноважений з прав людини (народний захисник), прокуратура та інші.
Спеціалізованими органами конституційного контролю є: суди загальної
юрисдикції, спеціальні суди чи квазісудові органи.
Терміни повноважень органів конституційного контролю більш тривалі при
забороні повторного переобрання суддів або часткового поновлення складу (12 років
– у Німеччині, 9 – у Франції, Болгарії, Угорщині, Іспанії, Італії, Югославії,
Словенії, Македонії, 8 – у Колумбії, Польщі, Хорватії, 7 – у Словаччині, 6 – у
Португалії, Монголії). Кількісний склад, як правило, невеликий – від 6
(Молдова) до 19 членів (РФ). Судді органів конституційного контролю мають
відповідати таким цензам: підвищений віковий ценз, значний професійний стаж,
особисті моральні якості, заборона або обмеження політичної діяльності тощо.
4. Види і способи організації конституційного
контролю
В залежності від органів, що наділені загальною чи
спеціальною компетенцією розрізняють конституційний контроль політичний і
судовий. Політичний конституційний контроль здійснюється президентом,
парламентом, урядом та іншими державними органами.
Судовий конституційний контроль поділяють умовно на американський та
європейський. За американською системою конституційність нормативно-правових
актів перевіряють суди загальної юрисдикції. У деяких країнах (США, Аргентині,
Бразилії, Японії, Норвегії) конституційність законів має право перевіряти
будь-який суд, а в інших це може здійснювати тільки Верховний Суд після
розгляду конкретної справи нижчими судами (в Австралії, Індії, на Мальті).
Європейська система конституційного контролю передбачає заснування
спеціальних судових або квазісудових органів (РФ, Болгарія, Угорщина,
Словаччина, Чехія, Румунія, Німеччина, Італія, Іспанія тощо).
Розрізняють три способи формування органів конституційного контролю:
парламентський, позапарламентський і змішаний. Парламентський спосіб
застосовується у невеликій кількості держав: у Німеччині по вісім членів
федерального Конституційного Суду обираються бундестагом і бундесратом, а члени
конституційних судів земель – ландтагами. В Угорщині члени Конституційного Суду
обираються Державними зборами, а у Хорватії – нижньою палатою за поданням
верхньої.
Прикладом позапарламентського формування органу конституційного контролю
є Японія, де 15 членів Верховного Суду призначає Кабінет Міністрів, в
Головного суддю – імператор за поданням
Кабінету Міністрів.
У більшості країн застосовується змішаний спосіб, за якого у формуванні
органів конституційного контролю беруть участь представники різних гілок влади
або самостійно, або сумісно (Італія, Болгарія, Франція, РФ, Чехія тощо).
За часом здійснення розрізняють попередній і подальший контроль. За
попереднього контролю акт перевіряється щодо відповідності до конституції до
набрання ним сили (Швеція, Фінляндія, Франція), а подальший контроль стосується
офіційно опублікованих діючих актів (США, Італія, Німеччина).
За характером правових наслідків конституційний контроль може бути
консультативним або ухвальним. Рішення органу конституційного контролю,
прийняте у порядку консультативного контролю, не набирає юридичної сили й має
рекомендаційний характер, його виконання ґрунтується на авторитеті органу
конституційного контролю. За ухвального контролю рішення є
загальнообов’язковими як у разі визнання акта відповідним до конституції, так і
в протилежному випадку.
За обов’язковістю проведення конституційний контроль може бути
обов’язковим або факультативним. Обов’язків контроль проводиться у випадках,
передбачених законом. Факультативний контроль здійснюється тільки у разі
виявлення ініціативи уповноваженого суб’єкта конституційного контролю.
За формою конституційний контроль може бути абстрактним або конкретним.
Абстрактний контроль здійснюється при перевірці конституційного акта чи його
частини поза зв’язком з конкретною справою. Попередній контроль завжди є
абстрактним. Конкретний контроль здійснюється найчастіше у зв’язку з конкретною
судовою справою (подальший контроль).
За змістом конституційний контроль може бути формальним або матеріальним.
При формальному контролі перевірці підлягає дотримання конституційних умов і
вимог (чи входить видання акта до компетенції даного органу, чи дотримані
процесуальні норми та форма акта). Матеріальний контроль означає перевірку
відповідності змісту акта до приписів конституції.
5. Компетенція органів конституційного контролю
Повноваження органів конституційного контролю за
своїм обсягом різні в окремих країнах. Це залежить від виду даних органів, від
об’єктів конституційного контролю тощо. Перш за все до їх компетенції органів
конституційного контролю належить розгляд справ про відповідність
(несуперечність) законів та інших актів парламенту, актів президента, уряду,
міністрів і деяких керівників центральних органів виконавчої влади, місцевих
державних органів і місцевого самоврядування до конституції та конституційних
законів. Іншими повноваженнями органів конституційного контролю є перевірка
проектів міжнародних договорів або вже підписаних міжнародних договорів до їх
ратифікації на відповідність конституції. Перевірці також підлягають дії
державних органів та посадових осіб. Рішення про неконституційність дій
посадових осіб, як правило, спричиняють їх усунення від посади за процедурою
імпічменту.
Об’єктом конституційного контролю є акти та дії громадських організацій,
в тому числі політичних партій, які відповідно до закону мають певні владні
повноваження. Органи конституційного контролю вирішують спори про компетенцію
між вищими державними органами, а в федеративних державах – між федеральними
органами державної влади суб’єктів федерації, а також між вищими державними
органами суб’єктів федерації.
Важливим для правозатосувальної діяльності є право органів
конституційного контролю давати загальнообов’язкове тлумачення конституції.
До специфічних функцій можна віднести право виносити рішення про
законність обрання президента та віце-президента, народного представника
(Болгарія), вирішення скарг про затвердження мандата депутата парламенту
(Словаччина) тощо.
6. Порядок розгляду та вирішення справ в органах
конституційного контролю
Особливість
механізму реалізації повноважень органів, що здійснюють конституційний контроль
визначається насамперед колом суб’єктів, що мають право його ініціювати.
Відповідна правосуб’єктність залежить від прийнятої в тій чи іншій країні форми
конституційного контролю. При наступному контролі шляхом заперечення питання
конституційності ініціюються під час розгляду в звичайному суді конкретної
цивільної або кримінальної справи однією з сторін цієї справи. Як правило,
такою стороною є фізична або юридична особа. Індивід може бути ініціатором
розгляду справи і в органі конституційної юстиції за умов попереднього або
наступного контролю шляхом дії у порядку подання спеціальної скарги.
Суб’єктами права
ініціювання конституційного контролю при попередньому і наступному контролі
шляхом дії є державні органи і посадові особи. Так, в Австрії, Росії та ФРН
таким правом наділені федеральний уряд і уряди суб’єктів федерації, у Болгарії,
Литві, Румунії, Словаччині та Угорщині – уряд, в Італії – також уряд, але щодо
так званих обласних законів, в Іспанії, Казахстані і Франції – глава уряду.
У Білорусі,
Болгарії, Казахстані, Росії, Литві, Румунії, Словаччині, Франції та Угорщині
ініціювати розгляд питань в органі конституційного контролю може глава держави
– президент. У Росії це можуть робити кожна з палат федерального парламенту, а
також законодавчі органи суб’єктів федерації. В Іспанії, Італії і Португалії
відповідне право надано органам автономій. У деяких випадках воно належить
органам місцевого самоврядування.
В Австрії,
Білорусі, Румунії та Угорщині органи конституційного контролю можуть самі
ініціювати розгляд справи. В Австрії і Болгарії це мають право зробити вищі
суди загальної та адміністративної юрисдикції, а в Білорусі і Росії – верховний
і вищий арбітражний (господарський) суди. До того ж, як зазначалося, майже в
усіх країнах, де існує конституційна юстиція, суд загальної юрисдикції може
звернутися до органу конституційного контролю в разі виникнення сумнівів щодо
конституційності застосованого ним закону.
Ініціатором
розгляду справи в органі конституційного контролю може бути і певна частина
депутатського корпусу. В Австрії і ФРН – це третина складу нижньої палати
парламенту, в Болгарії, Казахстані, Литві, Словаччині і Росії п’ята частина
відповідно складу всього представницького органу або кожної з палат. В Іспанії
право ініціювати справу мають 50 депутатів у кожній палаті, в Румунії – 50
депутатів у нижній і 25 у верхній палаті, в Польщі і Угорщині – 50 у нижній
палаті і в цілому парламенті відповідно. У Франції кількість депутатів у кожній
палаті, яким надано таке право, дорівнює 60. Крім того, воно також належить
головам обох палат. У Білорусі та Угорщині до суб’єктів відповідного права
віднесені постійні комісії парламенту.
Іноді правом
ініціювати конституційний контроль наділені посадові особи: прокурор (Білорусь,
Болгарія, Іспанія і Словаччина) і омбудсман (Іспанія, Польща).
Участь того чи
іншого суб’єкта в процесі здійснення конституційного контролю нерідко залежить
від характеру справ, які виносять на розгляд відповідних органів, а також від
механізмів реалізації повноважень цих органів. Одним з таких механізмів є спеціальна,
так звана конституційна скарга. Звичайно така скарга має субсидіарний
характер: вона подається до конституційного суду тільки після того, як була
розглянута в інших, загальних або адміністративних судах, і результати цього
розгляду не задовольнили заявника. Офіційному розгляду конституційної скарги
передує її прийняття. У ФРН цим займається спеціальна комісія конституційного
суду, до складу якої входять три його члени. В середньому вона приймає до
розгляду близько десяти відсотків скарг від щорічної їх кількості. У тих
країнах, де конституційний контроль здійснюється загальними судами, відповідні
питання розглядаються на основі звичайних норм судочинства.
Рішення органів,
які здійснюють конституційний контроль, мають різний характер і юридичні
наслідки. Зокрема, законодавчі акти, визнані органами конституційної юстиції
неконституційними, скасовуються. Самі ж рішення цих органів є остаточними. У
Польщі та Румунії рішення органів конституційного контролю щодо
конституційності законодавчих актів можуть бути скасовані за результатами
голосування в нижній палаті і в обох палатах парламенту відповідно. Для цього
потрібна кваліфікована більшість голосів.
У переважній
більшості країн, де прийнята американська модель організації конституційного
контролю, відповідні рішення віднесені тільки до конкретних судових справ. Суди
тут не анулюють закони, але, визнаючи їх неконституційними, відмовляються ці
закони застосовувати. У США, якщо верховний суд визнав той чи інший закон або
(що буває набагато частіше) окремі його положення неконституційними, останні не
можуть бути застосовані жодним судом. Тим самим положення закону, не будучи
скасованими юридично, втрачають силу фактично.
У цілому слід
зазначити, що конституційний контроль у зарубіжних країнах визнаний як одна з
реалій їх державно-політичного життя. Він покликаний забезпечити виконання
приписів основного закону. При цьому найсуттєвішого значення набувають якості
самої конституції, зокрема чіткість і визначеність її положень.