Лекція № 5. ”Політичні партії і партійні системи”

“Політичні партії і партійні системи”

План:

1. Поняття і сутність політичних партій

2. Виникнення і розвиток політичних партій

3. Партійні системи

4. Класифікація політичних партій

5. Ідеологія, програми, передвиборні платформи та основні функції політичних партій

6. Інституалізація політичних партій

 

 

1. Поняття і сутність політичних партій

Політична партія
(лат. — частина, група од­нодумців) — це добровільна, активна й організована
частина суспільства, створена для вираження і захисту соціально-економічних, національних,
релігійних та інших інтересів по­літичними методами, тобто шляхом завоювання
влади, учас­ті в ній на коаліційній основі чи впливу на її здійснення.

З усіх громадських об’єднань, що діють на політичній арені, політичні
партії є “найбільш політичними”, оскільки відверто ведуть боротьбу за
місця у парламентах і урядах, за посади президентів і віце-президентів,
губернаторів і мерів. Маючи мандати на ці високі посади, лідери та члени полі­тичних
партій здійснюють управління державою, а через нього — всім суспільством, впливаючи в такий спосіб на прийняття і
реалізацію державних і політичних рішень.

Характерною рисою політичного життя демократичних держав є політичний
плюралізм, або багатопартійність. По­літичний плюралізм — це легальна діяльність різних полі­тичних партій. Він
закріплюється або конституцією країни, або спеціальними законами (див.: ст. З
Основного Закону ФРН 1949 р., преамбулу
Конституції Франції 1958 р., ст. 14 Конституції Японії 1947 р., ст. 16 Конституції
Іспанії 1978 р.).

В умовах багатопартійності владна партія (чи партії під час створення
коаліційного уряду) називається правлячою, а партія в опозиції до неї — опозиційною (лат. — протиставлення). У зарубіжних країнах накопичено великий і
здебільшого позитивний досвід взаємовідносин правлячих і опозиційних партій.
Активна діяльність опозиції становить природний елемент політичної культури.
Безсумнівно, що опозиція, опозиційна боротьба корисні і для правлячої партії, і
для виборців: правлячу партію вона вчить, як треба керува­ти країною і
вирішувати нагальні проблеми, а виборцям де­монструє, що опозиція здатна
запропонувати свою концепту­альну модель управління, виходу з кризи, реформ і
т. ін., як­що правляча партія неспроможна вирішити ці проблеми в державі. Чим професійніша і
авторитетніша опозиція, тим сумлінніше й обачніше діє правляча партія. Власне
опозиція утримує уряд від помилкових рішень, попереджає про набли­ження
суспільних потрясінь і т. ін. Яскравим підтверджен­ням цьому може слугувати
опозиційна діяльність Об’єднан­ня за підтримку республіки (ОПР) Франції кінця 80 — по­чатку 90-х років XX ст., коли при владі були соціалісти на чолі
з Франсуа Міттераном.

У деяких країнах
роль конструктивної опозиції вико­нують так звані “тіньові кабінети”. Перший
такий кабінет був сформований у 1937 р. в
Англії; у 1960 р. — у ФРН; у 1981 р. — у Франції. Члени “тіньових
кабінетів” перебу­вають на утриманні державної казни і мають деякі
привілеї діючих міністрів. Вони розробляють свої варіанти вирішення існуючих
проблем в уряді, допомагають громадськості квалі­фіковано міркувати про
діяльність міністрів, боротися проти бюрократизму, корупції та інших вад у
вищих ешелонах влади.

Необхідно розрізняти
опозицію помірну й радикальну (підтримує корінні й рішучі дії), лояльну (готова
до підтрим­ки влади) та конструктивну (формує змістовні пропозиції), а також
деструктивну (руйнівну).

Політичні партії,
взаємодіючи у боротьбі за завоювання політичної влади чи за участь у її здійсненні,
утворюють пар­тійну систему країни. Це може бути багатопартійна система
(Франція, Італія, Японія), двопартійна система (США, Вели­ка Британія) або
однопартійна система (Куба, КНДР).

 

 

2. Виникнення і розвиток політичних партій

Первісно політичні партії в їх сучасному розумінні
виникли в Європі в період буржуазних революцій. Процес виникнення політичних
партій пов’язується з характером політичних змін, а саме: замість королівського
суверенітету прийшов суверенітет народу; з’явилося й народне представництво.
Боротьба за представницькі мандати підштовхнула прибічників різних поглядів
об’єднуватися в партії. При цьому можна говорити про формування двох таборів:
ті, хто намагався відстоювати колишні порядки, привілеї монарха і феодалів, з
одного боку, і ті, хто виступав за політичні свободи, права людини і
рівноправність – з іншого. На цьому етапі політичні партії були небагато
чисельними й маловпливовими. Їх роль була допоміжною.

З часом ситуації почала швидко змінюватися. Факторами, що прискорили
розвиток партій стали: ускладнення соціальної структури суспільства;
загострення соціальних протиріч і, як наслідок, залучення до політики все
більших категорій населення; ускладнення державного механізму, загальне
підвищення регулюючої ролі держави; бурхливий економічний розвиток регіонів, що
зумовлювало появу специфічних регіональних інтересів, які потребували свого
захисту; технічний розвиток засобів комунікації, що призвело до інформаційного
вибуху тощо. Наслідком цих процесів була кількісна й якісна зміна партій. В
кінці 19 сторіччя значно розширився спектр політичних сил, проте з точки зору
закону політичні партії залишалися лише різновидом суспільних організацій.

Якісно новим етапом у розвитку політичних партій можна вважати середину
ХХ сторіччя. Швидко зростаюча роль і значення політичних партій підштовхнули
законодавця до конституційного врегулювання їх статусу, свідченням чого є перші
післявоєнні конституції (Франції, Італії, Японії тощо). Декілька пізніше – в
60-ті роки – в більшості зарубіжних країн стали прийматися спеціальні закони
про політичні партії. Останні отримали визнання де-юре, стали конституційно-правовим
інститутом. Був розроблений детальний правовий регламент порядку створення і
діяльності політичних партій. Вони стали органічною, тобто невід’ємною частиною
державного механізму.

Ще один етап розвитку політичних партій – 70-80-ті роки характеризується
введенням інституту державного фінансування політичних партій, тобто виділення
їм грошей із державного бюджету.

Деякі дослідники вважають, що сучасний етап розвитку політичних партій
характеризується занепадом останніх і зв’язку з зростаючою роллю
підприємницьких спілок, лобістів тощо.

 

 

3. Партійні системи

Термін “партійна
система” використовується як для ха­рактеристики взаємовідносин між політичними
партіями і державою, так і для відносин політичних партій між собою.

Поняття
“багатопартійна система” близьке до поняття
“багатопартійність”, але не тотожне. Якщо останнє вказує на кількість
партій, функціонуючих у державі, то “багатопар­тійна система”
означає, що реальну можливість боротися за владу мають більш як дві партії,
оскільки “двопартійна сис­тема” —
це також багатопартійність. За наявності багатопартійної системи, як правило,
формується коаліційний уряд.

Двопартійна система — це не показник кількості партій, що діють на
політичній арені конкретної країни. Їх завжди більше двох. Поняття
“двопартійна система” лише підкреслює, що в умовах багатопартійності
тільки дві політичні партії володіють реальною можливістю вести боротьбу за
владу і як наслідок, — можуть сформувати уряд. Одна з цих партій
стає правлячою, а друга — опозиційною. Як
правило, — це дві давно сформовані
партії, які почергово змінюють одна одну при владі. Інші політичні партії не
можуть стати владними, по-перше, через свою нечисленність і, по-друге, через
діючу мажоритарну виборчу систему. Мажоритарна виборча система не дозволяє
перемогти на виборах нечисленним партіям. Вона вигідна лише великим, численним
партіям. Так, у Великій Британії діють такі політичні партії: Консервативна,
Лейбористська, Ліберальна, Соціал-демократична, Демократична партія лівих сил,
“Зелені”. Національ­ний фронт та ін. Але прийти до влади можуть
тільки пред­ставники Консервативної чи Лейбористської партії.

Однопартійні системи
характерні для країн з авторитар­ним політичним режимом. Нині вони існують на
Кубі, в КНДР, Лаосі та ін. В умовах однопартійної системи спосте­рігається
зрощування партії з державним апаратом в єдиний бюрократичний механізм.
Внаслідок цього саме поняття “партія” як частина суспільства втрачає
сенс.

Заборонена
діяльність політичних партій у Саудівській Аравії, Кувейті, Омані, ОАЕ.

 

 

4. Класифікація політичних партій

Класифікуючи політичні партії, необхідно враховувати, що будь-яка
класифікація умовна, оскільки партії і партійні системи не є створеними за
усталеною схемою. Залежно від змін у співвідношенні політичних сил у країні
партії транс­формуються, змінюють свої назви, із партійних фракцій створюються
нові партії і т. ін. В основу класифікації можуть бути покладені різні
критерії: соціальна підтримка, ідеологія, принципи організації і т. ін. Чіткість класифікації значною
мірою цікавить політологів. У пропонованому виданні харак­теризуються ті
політичні партії, які за сучасних умов є най­більш популярними в зарубіжних
країнах і беруть участь у роботі парламентів, урядів і муніципальних органів.

Консервативні
партії (лат. — зберігання) є прибічниками
зберігання соціальних, економічних, політич­них, моральних устоїв, традицій і
принципів, притаманних класичному ринковому капіталізму. Вони, як правило, кри­тично
ставляться до різних перетворень, реформ і схва­люють лише ті новації, які, на
їхню думку, здатні зберегти існуючий устрій чи є гарантією його стабільності.
До цих партій належать консерватори Великобританії, Ліберально-демократична партія
Японії, Прогресивно-консервативна партія Канади та ін.

Партії
ліберально-демократичного напряму стоять на по­зиціях збереження механізмів ринкового
господарства і віль­ної конкуренції з мінімально необхідною регулюючою функ­цією
держави. Вони обстоюють помірний соціальний рефор­мізм, охорону міжнародної
безпеки, розвиток інтеграційних процесів (насамперед, у рамках ЄЕС). Партіями
ліберально­го напряму у політиці є Ліберальна Партія Великобританії, Італійська
ліберальна партія, Вільна демократична партія Ні­меччини.

Соціал-демократичні партії,
створені як партії робітничо­го класу, сьогодні змінили свій соціальний склад і
характер. Це пов’язано, насамперед, з динамікою соціальної структури суспільства.
У наш час ці партії підтримують не тільки тру­дящі, а й власники, чиновники
держапарату, представники творчої інтелігенції, пенсіонери, молодь. За сучасних
умов вони стали головними контрагентами консервативних пар­тій, усунувши з цієї
позиції лібералів. Широка соціальна ба­за таких партій забезпечує їм силу і
вплив. Ідеологічною ос­новою соціал-демократів є доктрина демократичного соціа­лізму,
основними цінностями якого проголошується свобода, рівність, соціальна
справедливість і солідарність. У соціаль­но-економічній сфері вони пропагують
контроль суспільства над економікою, плюралізм форм власності, забезпечення
соціальних прав, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримі­нації та експлуатації
людини людиною. Досягти цієї мети пе­редбачається тільки мирними засобами,
шляхом перетворень і реформ, без революцій і соціальних потрясінь. Тому
соціалістичні та соціал-демократичні партії часто називають реформістськими.

У деяких країнах
провідними і правлячими партіями є конфесіональні (лат. віросповідний). Вони об’єднують членів партії
на основі спільності віри. Найбільш впливовими в Європі вважаються партії, що
об’єднують ка­толиків: Християнсько-демократичний союз Німеччини, Християнсько-демократична
партія Італії, Австрійська на­родна партія та ін. Координує діяльність
конфесіональних партій католицького напряму Ватикан. Невелику підгрупу
конфесіональних партій становлять клерикальні партії (лат. церковний). Лідери
клерикальних партій нама­гаються підпорядкувати державу впливові певної Церкви.
Усі конфесійні партії — це партії правого
консервативного напряму. Найвпливовішими з них є Ісламська республікан­ська
партія Ірану, Мусульманська ліга в Індії. На особливу увагу заслуговує
діяльність японської партії Комейто (партія “чистої політики”), що
об’єднує представників буддійської релігії країни. У програмі цієї партії
зазначається, що Комей­то веде боротьбу за забезпечення добробуту всього народу
і керується концепцією “гуманного соціалізму”, закликає до
згуртування всіх партій опозиції, крім КПЯ, Партія широко представлена в обох
палатах японського парламенту.

Партії
“зелених” (екологічні партії) утворилися в резуль­таті злиття
громадських організацій, що виступають на за­хист навколишнього середовища. Це
відносно нові політичні об’єднання. Перша така партія була зареєстрована у 1980 р. у ФРН, а у 1983 р. “Зелені” завоювали 27 депутатських ман­датів у бундестазі. Сьогодні
“Зелені” працюють у парламен­тах Англії, Скандинавських держав,
Японії та ін. Це партії лівого, демократичного напряму, що виступають насамперед
з позицій захисту прав і свобод людини, чистоти довкілля.

Новацією
політичного життя останніх десятиріч стало створення гуманістичних партій.
Перша така партія виникла не в Європі з її демократичними традиціями, а в
Аргентині у 1969 р. Сьогодні гуманістичні
партії широко відомі на Заході. В основу своєї діяльності гуманісти покладають
загально­людські цінності. Вони виходять з того, що для будь-якої форми
організації суспільства головною цінністю мають бути не ідеї партії, держава
тощо, а людина. Звідси — завдання, що їх
висувають гуманісти: підвищення життєвого рівня лю­дини праці, боротьба за соціальну
рівність, з безробіттям. У сфері зовнішньої політики — роззброювання, без’ядерний світ та ін.

Серйозною
загрозою демократичним інститутам і джере­лом політичної напруженості є діяльність
неофашистських партій. Після закінчення другої світової війни багатьом здавалося,
що фашизму покладено кінець. Однак сьогодні у багатьох країнах активізується
діяльність неофашистських партій, у деяких з них неофашисти працюють не тільки
в муніципаль­них органах, айв парламентах (Італія, Франція та ін.), а у Франції
на виборах президента у 2002 р. лідер неофашистів
Жан-Марі Ле Пен балотувався навіть на посаду президента. Ідеологія фашистів — це войовничий антидемократизм, ра­сизм і
шовінізм, звеличування тоталітарної держави, автори­тарний режим, однопартійна
система, загарбницькі війни і т. ін. Після розпаду Радянського Союзу і
припинення ним матеріальної підтримки комуністичних партій зарубіжних країн
різко зменшився їхній вплив і чисельність. Проте ці партії навіть під час
найвищих своїх успіхів у перші роки піс­ля другої світової війни ніколи не
лідирували (крім колишніх соціалістичних НДР, Польщі, Болгарії та ін.). Основа
їх діяльності — марксистсько-ленінська
ідеологія. Щоправда, деякі з них (наприклад, комуністи Франції та Італії)
відмови­лися від принципу демократичного централізму, що завжди був наріжним
каменем діяльності комуністів.

Деякі комуністичні партії
перейшли на позиції соціал-демократів, інші —
змінили свої назви. Так, італійські кому­ністи називаються сьогодні
“Демократичною партією лівих сил”. Зберегли свої місця у парламентах
комуністи Франції, Італії, Японії та деяких інших країн.

Щодо організаційної класифікації, партії можна розподі­лити на такі.

1. Кадрові партії, що об’єднують у своїх лавах невелику
кількість членів, які є здебільшого професійними політика­ми. Це, можна
сказати, закриті для широких мас партії, їх підтримують могутні монополії,
банки і ТНК. Прикладами таких партій можуть бути ОПР і Республіканська партія
Франції.

2. Масові
партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав максимальної кількості членів
з метою забезпечення че­рез членські внески фінансової підтримки своєї
діяльності. Такими є соціалістичні та соціал-демократичні партії.

3. Партії,
побудовані на чітких, формально закріплених принципах членства. У таких партіях
визначені умови всту­пу до партії, її члени мають партійні квитки, зобов’язані
до­тримуватися статуту, підкорятися партійній дисципліні, ви­конувати партійні
доручення і регулярно сплачувати член­ські внески. До них належать
Християнсько-демократичний союз Німеччини, Ліберально-демократична партія
Японії, ко­муністичні партії.

4. Партії,
в яких відсутній інститут оформленого членст­ва, а належність до них виражається
через голосування за її кандидатів на виборах, є фактично апаратом
професіоналів і активістів, що розгортають свою діяльність під час підготов­ки
і проведення виборчих кампаній. По суті, такі партії є, скоріше, виборчими
рухами. Члени організаційно неоформлених партій не мають партквитків, не
сплачують членські внески, вільні від партійних доручень і партійної дисципліни.
Якщо необхідно довести належність до такої партії, то це ро­биться присяганням
на Біблії. У США до розряду офіційно неоформлених партій належать дві провідні
партії — Респуб­ліканська і Демократична.

 

 

5. Ідеологія, програми, передвиборні
платформи та основні функції політичних партій

Політична партія має свою
ідеологію, партійну програму і передвиборну платформу. Ідеологія (грец.
поняття, уявлення; слово, вчення) — це
система поглядів та ідей, в яких відбивається ставлення людей до дійсності. Ін­коли — це цілісна теорія, що містить політичні,
філософські, соціальні, правові, моральні, релігійні та інші погляди та ідеї на
організацію суспільства. Наприклад, теорія постіндустріального суспільства,
теорія плюралістичної демократії, тео­рія конвергенції, марксистсько-ленінська
теорія тощо. Знач­не місце в ідеології партії посідають ідеали й цінності, до
яких партія має прагнути. Коли партія приходить до влади, то концептуальну теорію
партії закладають в основу діяль­ності уряду, президента. В такий спосіб
ідеологія втілюється у життя, стає політикою. Відпрацьовують партійну ідеологію
так звані мозкові центри, створені у партійному апараті. Зазвичай,
ідеологія партії викладається у вступній частині пар­тійної програми.

Програма партії —
це ті цілі та завдання, які ставить пе­ред собою політична партія і які вона
зобов’язується втілити у життя, якщо прийде до влади. Вона є стратегічним доку­ментом
партії. Питання про партійні програми досить склад­не. Щоб залучити до партії
якнайбільше рядових членів (ад­же саме вони вирішують питання про прихід партії
до вла­ди), у партійних програмах часто формулюються такі цілі та завдання, які
б відповідали інтересам не тільки підприєм­ницьких прошарків, які беруть на
себе величезні матеріальні витрати у ході виборчої кампанії, а й рядових
членів, що го­лосують за партійних лідерів і забезпечують їх прихід до вла­ди.
Тому у партійних програмах і постають завдання щодо вирішення певних соціальних
питань, забезпечення прав і свобод громадян, захисту навколишнього середовища,
роз­зброєння тощо.

Передвиборна платформа партії — це
ті цілі та завдання, з якими партія йде на вибори, що мають відбутися. Це — до­кумент тактичного характеру. Від його
продуманих гасел і вимог, уміння зацікавити і переконати виборців залежить пе­ремога
кожної партії на чергових виборах.

Соціальна база
політичних партій є дуже строкатою. Як правило, до них входять найрізноманітніші
соціальні вер­стви. Наприклад, членами Християнсько-демократичного союзу
Німеччини — однієї з масових партій у
країні — є представники підприємницьких
кіл, дрібні власники, середні верстви, її підтримує духовенство. Більша частина
представ­ників молоді часто голосує за ХДС, тому що голосувати за цю партію
стало сімейною традицією, за неї голосували їхні батьки й діди. Реальна
політика цієї партії знайшла схвален­ня і підтримку основної маси виборців,
тому вже протягом кількох виборчих кампаній німці голосують не за
соціал-демократів, “зелених” чи комуністів, а підтримують христи­янських
демократів на чолі з Гельмутом Колем. У противно­му разі вони голосували б за
інші партії та їхніх лідерів.

Усі, хто голосує
за представників конкретної партії на парламентських, президентських або муніципальних
вибо­рах, є їх електоратом (лат. виборець), а основна маса електорату складає
соціальну базу партії.

Функції
політичних партій

Політичні партії виконують різноманітні функції, до голо­вних з яких
належать:

1) представництво інтересів
класу, соціальної групи, національної спільності (наприклад. Швед­ська народна
партія у Фінляндії), суспільства в цілому;

2)
розробка політичного курсу, вирішення існуючих у сус­пільстві проблем:
економічних, соціальних, національних, міжнародних та ін.;

3) боротьба за владу з метою реалізації своїх
партійних програм чи передвиборних платформ;

4)
вті­лення в життя свого політичного курсу, коли партія прихо­дить до влади,
діставши перемогу на виборах;

5) контроль
за діяльністю державних органів, коли партія опозиційна;

6) ідеологічна функція партії, що полягає у
пропаганді пар­тією свого світогляду, своїх цінностей не тільки з-поміж її
членів і прибічників, а й у суспільстві в цілому. У демокра­тичному суспільстві
не може бути монополії однієї партії, навпаки, йдеться лише про змагання ідей,
їх вільної конку­ренції;

7) робота із
залучення до партії нових членів, праг­нення до створення могутньої соціальної
партії;

8) кадрова політика в партії.
Виховання активістів, добір лідерів і їх ви­сування як у партійному апараті,
так і в державних структу­рах;

9)
внутрішньопартійними функціями політичних партій є регулювання
внутрішньопартійного життя, вирішення різ­них внутрішньопартійних питань.

У
багатьох партіях надзви­чайно гострою є проблема боротьби між фракціями:
лівими, правими, центристами, радикалами тощо. Інколи розбіжнос­ті у поглядах
на вирішення нагальних проблем усередині партії бувають гостріші й серйозніші,
ніж між різними полі­тичними партіями. Гостра міжфракційна боротьба паралізує
ту чи іншу партію, може призвести до її розпаду.

 

 

6. Інституалізація політичних партій

Постійно
зростаюча роль політичних партій у житті суспільства, ускладнення форм і методів
їх діяльності зумовили необхідність їхньої інституціоналізації, тобто надання
кожній конкретній партії статусу інституту, офіційно оформленого і визнаного
державою. Це правове закріплення ролі та місця партій у політичній системі
суспільства, регламентація по­рядку їх утворення і припинення діяльності,
визначення їх внутрішньої структури і принципів роботи, вимог щодо ідео­логії і
програм, врешті, порядку фінансування. Явище це до­сить нове. Тривалий час політичні
партії діяли поза межами правового регулювання з боку держави. Ні в конституції
США, ні в поправках до неї зовсім не йдеться про політичні партії. Щоправда, на
рівні штатів така регламентація існува­ла. В Європі перші кроки на цьому шляху
були зроблені Великою Британією у 1937 р.
У цілому ж в зарубіжних країнах законодавство відносно правової регламентації
діяльності по­літичних партій почало розвиватися після другої світової війни.

Інституціоналізація
політичних партій відбувається у двох напрямах: конституційному і законодавчому.
Для пер­шого напряму характерне визначення правового статусу по­літичних партій
конституцією конкретної держави. Так, ст. 6 Конституції
Іспанії 1978 р. гласить: “Політичні
партії відпо­відно до принципу політичного плюралізму конкурують у формуванні і
вираженні народної думки і є основним елемен­том політичної діяльності”.
Аналогічні положення зустрі­чаються у конституціях ФРН, Італії, Франції,
Португалії, Болгарії та ін.

Спеціальні закони розвивають
і конкретизують конститу­ційні принципи. Такими є закон ФРН 1967 р., доповнений у 1969 і 1983 рр., закони
Фінляндії 1969 р., США 1974 р., Франції 1988 р. та ін. Деякі закони дають визначення полі­тичної партії.
Закони про політичні партії приділяють велику увагу по­рядку реєстрації партій,
визначенню умов, необхідних для цього, порядку створення партійних фракцій у
парламентах і т. ін. Така детальна регламентація характеризує, наскільки
глибоко партії інтегровані у політичний механізм реалізації влади.

Відомо, що політичні партії
у ході виборчих кампаній заз­нають великих витрат. Кошти вони отримують в
основному з трьох джерел:

1) членські
внески;

2) відкриті та таємні по­жертвування
підприємців і банкірів;

3) державне
фінансу­вання.

Членські внески надають
фінансової підтримки лише ма­совим партіям. У кадрових партіях членські внески
станов­лять не більше як 10-15 відсотків
їхніх різних витрат. Інко­ли вони мають суто символічний характер. Так,
членство у Консервативній партії Великобританії коштує всього один фунт
стерлінгів на рік, а в партії Лібе­ральних демократів — три фунти стерлінгів.

Левова пайка всіх
матеріальних витрат партій покри­вається за рахунок підприємницьких структур і
спілок, які щедро фінансують партії, а потім вимагають від них (у разі приходу
партії до влади) додержання певного політичного курсу, прийняття конкретних
законів, перегляду податкової політики, просування своїх представників на
посади у дер­жавному апараті і т. ін.

Державне
фінансування партій регламентується як зако­нами про політичні партії, так і виборчими
законами. Робота політичних партій з рядовими членами здійс­нюється переважно
за територіальним принципом.

Усе зазначене
вище про діяльність політичних партій в зарубіжних країнах дозволяє зробити
такі висновки:

1) полі­тичні партії, які
глибоко інтегровані у політичний механізм влади, чинять усе більший вплив на
соціально-економічні та політичні процеси, що відбуваються у суспільстві;

2) ви­сновки про діяльність партії слід робити
не за назвою, про­грамою, передвиборною платформою чи популярними гасла­ми, які
вона висуває під час виборчих кампаній, а за кон­кретними справами, коли партія
приходить до влади, працює у владних структурах на коаліційній основі або як
опозицій­на партія.