Лекция № 4. “Форма держави в конституційному праві й політичний режим”

“Форма держави в конституційному праві й
політичний режим”

План:

1. Форма державного правління: поняття і види. Основні риси монархій і республік. Змішані форми правління

2. Поняття політико-територіального устрою. Унітарна держава: поняття і характерні риси. Федерація: поняття, характерні ознаки. Автономні утворення у зарубіжних державах

3. Політичний режим: поняття і види

 

 

1. Форма державного правління:
поняття і види. Основні риси монархій і республік. Змішані форми правління

Під формою
правління розуміють структуру, правове становище і співвідношення вищих органів
державної влади. Сама по собі форма правління у такому розумінні не може дати
вичерпної відповіді на те, як реально здійснюється політична влада у країні,
які Її методи, засоби і результати в цілому. Тому неодноразово робилися спроби
поповнити поняття “форма правління” іншими елементами, наприклад
розглядати відносини між органами влади і населенням тощо. Взагалі, це сприяє
виявленню сутності державного правління, однак відводить від вузького розуміння
форми правління і розкриває механізм державної влади. Отже, форму правління
можна розуміти у вузькому смислі або тлумачити поши­рено.

Форма
правління, що існує у конкретній державі, залежить від організації верховної
державної влади, точніше, від визначення правового становища глави держави.
Розбіжності між двома основними формами правління, що властиві зарубіжним
країнам, — монархією і республікою — визначаються тим, хто стоїть на чолі
держави, — монархом або президентом.
Демократизм або реакційність, агресивність або миролюбність, централізація або
децентралізація, ступінь злиття правлячої партії з державним апаратом,
політичний режим та інші чинники не перебувають у прямій залежності від форми
правління. Разом з тим форма правління має істотне значення, оскільки впливає на
структуру державного апарату і характер взаємовідносин між його окремими
ланками.

Монархія як форма правління характеризується тим, що влада глави держави (монарха) не
вважається похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх
править за власним правом спорідненості чи спадщини, юридичне безстрокове і не
несе відповідальності. Він передає у спадок не тільки свій пост, а й особливий
титул (короля, імператора, царя, султана і т. ін.) і формально вважається
осередком усієї державної влади країни. Прерогатива монарха пронизує всю
державно-правову систему. Усе державне управління країни здійснюється від імені
монарха. Порядок престолонаслідування визначається звичайно конституціями або
кон­ституційними чи органічними законами, які доповнюються звичаями. У
кримінальному законодавстві монархічних країн передбачені особливі склади
злочинів, спрямованих проти особи монарха або його гідності.

Монархії є
пережитками феодальної системи, але, незважаючи на це, вони зберігаються в
багатьох державах. Найпоширенішою є така класифікація монархічних форм
правління: абсолютні й обмежені (конституційні) монархії. Конституційні
монархії, у свою чергу, розділяються на дуалістичні, парламентарні та виборні.

Абсолютна
монархія є попередницею сучасної монархії. Вона була притаманна феодальному
типу держави. За абсолютної монархії (самодержавство, абсолютизм, необмежена
монархія) вся повнота верховної влади зосереджується в руках монарха. Він
одноособове видає закони, призначає і звільняє міністрів і т. ін. Для абсолютної
монархії характерною є відсутність конституційних актів, які обмежують
повноваження монарха, будь-яких представницьких органів. На цей час абсолютна
монархія зустрічається дуже рідко (існує у Саудівській Аравії та в Омані).

У Саудівській
Аравії діє більш розгалужений урядовий апарат. Як і в Омані, він має переважно
династичний характер. Однак уряд Саудівської Аравії наділений повноваженнями і
компетенцією, що закріплені у законі, а Рада Міністрів — “верховенством з усіх питань виконання” і “з усіх
адміністративних питань”. Король призначає прем’єр-міністра і міністрів.
Останні несуть відповідальність перед прем’єр-міністром, а він, своєю чергою, — перед королем. Рішення Ради Міністрів
вважаються остаточними, крім тих, які повинні бути затверджені королівським
декретом. Цього вима­гають усі закони (у тому числі закон про бюджет), усі
міжнародні угоди і всі договори про концесії. Інакше кажучи, вся законодавча
влада у тій мірі, в якій вона входить до ком­петенції Ради Міністрів,
зосереджена в кінцевому підсумку в руках короля.

Таким чином,
очевидно, що в обох країнах у руках монархів зосереджена вся повнота
законодавчої і виконавчої влади, а у короля Саудівської Аравії — і вища релігійна влада. Отже, форму
правління Оману слід характеризувати як абсолютну монархію, а форму правління
Саудівської Аравії — як абсолютну
теократичну монархію.

Як уже
зазначалося, для конституційної монархії власти­вим є те, що повноваження
монарха як глави держави обме­жені конституційними нормами. Залежно від ступеня
такого обмеження розрізняють дуалістичну і парламентарну монархії.

Дуалістична
монархія характеризується подвійністю (дуалізм) влади наслідного монарха і
виборного представницького органу-парламенту. На цей час у класичному
варіанті дуалістична монархія практично ніде не збереглася, але її елементи є
характерними для форми правління Кувей­ту, Катару, ОАЕ, Бахрейну, Марокко. За
такою формою правління монарх юридичне і фактично не залежить від парламенту у
сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність тільки
перед ним. Парламент, наділений законодавчими повноваженнями, ніяк не впливає
ні на формування уряду, ні на його склад, ні на його діяльність. Парламентської
відповідальності уряду не існує. Законодавчі повноваження парламенту істотно
обмежені монархом. Він реально має право вето, право розпуску парламенту, право
видавати надзвичайні укази, що мають силу закону. У Ката­рі, наприклад, емір
видає закони після подання рекомендацій Консультативною радою і здійснює
виконавчу владу через сприяння Радою Міністрів. Емір очолює уряд. Він призначає
міністрів і звільняє їх від обійманої посади. Усі міністри несуть колективну та
індивідуальну відповідальність перед еміром. Консультативна рада
“створюється, щоб висловлювати свою думку еміру і Раді Міністрів, допомагати
їм виконувати свої обов’язки” і “висловлює думку у вигляді
рекомендацій”. Консультативна рада обов’язково бере участь у законодавчому
процесі шляхом обговорення всіх урядових законопроектів і закону про бюджет.
Хоча міністри несуть відповідальність лише перед еміром. Консультативна рада
наділена правом вимагати від Ради Міністрів пояснень з питань законо­давства і
політики. Однак, з іншого боку, рекомендації Консультативної ради не мають
обов’язкової юридичної сили і враховуються главою держави далеко не завжди.
Якщо бути зовсім точним, то таку форму монархії можна охарактеризувати як
проміжну між абсолютною і дуалістичною монархіями.

Дещо інший
стан справ у Марокко. Глава держави —
король. Вища законодавча влада належить виборному однопалатному парламенту — палаті представників. Виконавча влада
здійснюється Радою Міністрів, склад якої без будь-яких обмежень з боку
Конституції визначається королем. У цій моделі є низка рис, що наближають її за
формою правління до парламентарної монархії. Це проявляється, насам­перед, у
принципі парламентської відповідальності уряду. Цей принцип доповнюється правом
палати представників виносити резолюцію осуду Раді Міністрів. Проте, з іншого
боку, уряд — відповідальний і перед
королем, і в цьому виражається ідея дуалізму, притаманна формі правління у
Марокко.

Парламентарна
монархія вперше виникла в Англії після реставрації королівської династії
Стюартів наприкінці XVII ст. Через
значний проміжок часу вона дістала поширення в інших країнах. За наших часів
згадана форма правління існує в Австралійському Союзі, Бельгії, Великобританії,
Данії, Іспанії, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Канаді, на Мальті, у Монако,
Нідерландах, Норвегії, Швеції, Японії та в деяких інших державах. Загальні
принципи, на яких ґрунтувалася парламентарна монархія, були чітко сформульовані
Ш. Монтеск’є на історичному досвіді Великобританії. Основним положенням є поділ
на законодавчу і виконавчу влади. Ці ідеї засновані в перших європейських
конституціях Франції 1791 р. і Польщі 1791 р. У подальшому вони були сприйняті
конституціями інших держав, деякі з них діють й досі (наприклад. Конституція
Норвегії 1814 р.).

Якщо
спробувати визначити парламентарну монархію в самих загальних рисах, то
необхідно зазначити, що глава держави має спадкоємний титул, посада його
передається у спадок, уряд формується парламентською більшістю і має довіру
парламенту (нижньої палати). Особливого значення набув інститут парламентської
відповідальності перед парламентом. Спочатку він означав кримінальну
відповідальність за посадові злочини. Це була особлива судова процедура (ім­пічмент),
яка порушувалась і здійснювалась парламентом. Подібні положення про кримінальну
відповідальність міністрів збереглися і в нині діючих конституціях Бельгії,
Данії, Норвегії, Іспанії. Слід зазначити, що для механізму здійснення влади
важливе значення мають не положення про кримінальну відповідальність міністрів,
а принцип парламентської відповідальності уряду (в повному складі) перед
парламентом. Даний принцип сформувався і реально став вперше застосовуватися
також у Великій Британії.

У практиці
сучасних держав (парламентарних монархіях і республіках) вираження вотуму
недовіри уряду парламентом трапляється рідко і часто пов’язане з ініціативою
самого уряду. Однак це не означає тотожності становища глави держави у
парламентарній монархії і парламентарній республіці. Очевидним є те, що
президент республіки обирається, а влада монарха передається у спадок (історії
та сучасності відомі й виборні монархії). Влада монарха не вважається похідною
від будь-якої іншої влади чи виборного корпусу, що притаманне республіканській
формі правління. Монарх, на відміну від президента, має титул, який передається
у спадок. Він наділений зовнішніми атрибутами влади — трон, мантія, корона тощо. Збереження інституту монархії вказує
на те, що феодальна форма пристосована до вимог сьогоднішнього дня і відображає
історичні традиції у розвитку конкретних держав. Конституції багатьох країн з
монархічними формами правління характеризують главу держави як “символ
держави і єдності народу”, “символ єдності і сталості” тощо. Ця
обставина суттєво впливає на широкі верстви населення і вміло використовується
правлячими колами. Пишні урочисті обряди за участі монарха дозволяють
привернути увагу всієї нації, підкреслюють не тільки історичні традиції, а й
культивують в умах людей ідеї про єдність народу і політичну неупередженість
монарха. У реальній дійсності “нейтралітет” глави держави за
будь-якої форми правління уяв­ляється надто умовним.

Монарх як
глава держави, на відміну від президента, не несе відповідальність за свої дії.
Усунути його з посади практично неможливо, однак історична практика знає
випадки “добровільного” зречення престолу.

Таким чином,
слід зазначити, що у кожній окремій країні парламентарна монархія має свої
особливості, характерні риси, які стосуються повноважень монарха, порядку форму­вання
уряду, розстановки політичних сил у парламенті тощо. Звернемося до деяких
конкретних прикладів.

Після
закінчення першої світової війни в Європі було всього три держави з
республіканською формою правління. Повоєнні революційні події в Європі привели
до заміни монархій республіками у ряді країн. Але незважаючи на це, у Північній
Європі такі перетворення не відбулися. Під час проведення конституційних реформ
вимоги про ліквідацію монархій не висувалися. Вивчаючи причини збереження
даного феодального інституту за наших часів, багато авторів наголошують на
пристосованості сучасних монархій до умов, що змінюються. Королівська влада
фактично відмовилася від втручання у законодавчий процес, поступилася значною
частиною своїх повноважень урядам. Тому, вирішуючи питання щодо форми
правління, більшість висловлювалася на користь монархії. Приваблювала також і
трива­лість царювання монархів. У Швеції король Густав V правив 43 роки (1907—1950), у Норвегії Хокон VII — 52 роки (1905—1957),
у Данії Кристіан Х — 35 років (1912—1947), у Великобританії з лютого 1952 р. править королева Єлизавета II, в Іспанії з листопада 1975 р. —
король Хуан Карлос І і т. ін. Ця обставина, як правило, зумовлювала відсутність
криз спадкування. Монархи мають добру особисту репутацію, і це також не може не
зацікавити.

Особа монарха
законодавством відповідних країн визнається недоторканною і навіть священною.
Окремі статті з цього приводу містяться у конституціях монархічних дер­жав.
Так, Конституція Данії 1953 р.
проголошує: “Король не несе відповідальності; його особа
недоторканна” (§ 13). Конституція
Князівства Ліхтенштейн 1921 р. ухвалює:
“Князь є главою держави… Особа його священна і недоторканна” (ст. 7); шведська форма правління 1974. р. декларує: “…король не може
бути притягнутий до відповідальності за свої дії” (§ 7, гл. 5); аналогічне
положення міститься в Конституції Іспанії 1978
р.: “…особа короля недоторканна, і він не підлягає
відповідальності” (п. З ст. 56). Більш
того, монарх не несе відповідальності і за свої власні акти, оскільки в
більшості конституційних монархій існує інститут контрасигнатури, який покладає
відповідальність за подібні акти на посадову особу (наприклад, главу уряду),
яка своїм підписом скріпила цей документ. Один з англійських авторів зауважив:
“Наслідний король —це унікальний
символ історії, спадкоємності, сталості та єдності народу. Народна спрага
таїнства, кольору, пишності може бути задоволена королівським титулом. Монарх — це особистість і символ. Він робить владу та
державу і зрозумілими, і таємничими. Президенти не роблять ні того, ні
іншого”. Звідси визначається роль монарха у здійсненні ідеологічної
функції держави.

Монархи не
можуть брати шлюбу без згоди парламентів, а престолонаступники — без згоди монархів, а фактично уряду, в
противному разі вони позбавляються права на трон.

На утримання
монарха і його двору, а також наступника престолу парламенти виділяють кошти за
цивільним листом на весь час царювання. Крім того, вони визначають замки та
інші володіння і власність, яка передається у власність мо­нархові. Так,
англійська королівська сім’я — одна із
найбагатших у світі. Її члени — найбільші
землевласники в Англії, і загальна вартість маєтків корони складає близько 1,2 млрд. фунтів стерлінгів. До володінь
королівської сім’ї належать Букингемський палац у Лондоні, Віндзорський замок у
передмісті столиці, Балморальський замок і палац Холірудхаус у Шотландії, замок
Сандрихем у графстві Норфолк, Кенсингтонський і Сент-Джеймський палаци, а також
маєток Хайгроув у графстві Глостершир. Відомості про фінансову спроможність
сім’ї Віндзорів тривалий час не розголошувались. Крім того, значна частина
володінь вважається власністю британської корони, а не королеви Єлизавети II чи її дітей. Відомо, проте, що вартість
пакета акцій, який належать особисто королеві, складає понад 350 млн. фунтів стерлінгів. Річний прибуток її
Величності перевищує 50 млн. і скла­дається
з державної “пенсії” (7,9
млн.), дивідендів, що виплачуються по акціях і цінних паперах (19 млн.), а також виграшів від перемог
королівських коней на бігах тощо.

Утримання
“символу нації” коштує англійським платникам податків 170 тис. фунтів стерлінгів щоденно. У багатьох
парламентарних монархіях глава уряду призначається актом монарха. Вибір глави
уряду не є вільним, тому що існують правові норми, писані й неписані, що
вказують на осіб, які можуть посісти цей пост. Як правило, це особа, яка
користується довірою нижньої палати парламенту. Ситуація, коли жодна з партій
не має абсолютної більшості місць у нижній палаті парламенту, є досить
характерною для ряду європейських монархій, наприклад Данії, Норвегії,
Нідерландів, Бельгії. У такій ситуації глава держави, перш ніж зробити свій
вибір на користь певної особи, проводить серію консультацій з лідерами найбільш
впливових політичних партій. Потім монарх пропонує кандидатуру на пост
прем’єр-міністра, як зазначено у ст. 99
Конституції Іспанії. Аналогічне положення міститься у ст. 6 Конституції Японії.

Монархові
належить право розпуску нижньої палати парламенту. Однак це можливо, якщо
ініціатива про розпуск парламенту виходить від уряду. Про це йдеться,
наприклад, у ст. 115 Конституції Іспанії.
Конституції Бельгії, Нідерландів, Данії вказують на необхідність контрасигнації
указів глав держав про розпуск парламенту.

Згадана форма
правління явно свідчить, що незважаючи на те, що монарх не має змоги самостійно
приймати рішення з державних справ, він все-таки відчутно впливає на цей
процес. Маючи, як правило, значний досвід державної діяльності, добру особисту
репутацію, монархи часто вислов­люють свою думку, на яку звертають увагу. Таким
чином, ідея про те, що монарх не бере участі у цьому питанні, далеко не завжди
відповідає дійсності.

У деяких
державах, що входять до Співдружності нації, у тому числі Канаді, Новій
Зеландії та Австралії, формально також зберігається монархічна форма правління,
яка набула особливої форми міждержавних відносин. У цих країнах функції глави
держави здійснює від імені британського мо­нарха генерал-губернатор — посадова особа, яка призна­чається
британським монархом за пропозицією уряду відповідних країн.

Виборна
монархія. У деяких країнах, що мають систему вищих органів влади на зразок
парламентарної монархії; посада глави держави заміщується незвичним для монарха
шляхом. Так, за Конституцією 1957 р.
Малайзія являє собою рідкісну різновидність конституційної монархії — виборну монархію. Глава Федерації Малайзії
дістав владу не в порядку престолонаслідування, а завдяки обранню терміном на
п’ять років. Глава держави обирається нечисленною колегією — Радою правителів, яка складається з
правителів, що входять до федерації дев’яти монархічних держав. Чотири
губернатори зі складу Ради в обранні Верховного правителя участь не беруть.

Більшістю
голосів члени Ради правителів обирають (у порядку черговості) правителя однієї
з монархічних держав главою федерації. Монарх може подати у відставку або може
бути усунений з посади Радою правителів. Власне, він має звичайні повноваження
парламентарного монарха.

Таким чином,
форма правління у Малайзії являє собою поєднання монархічної та
республіканської форм правління за очевидної переваги першої.

Республіка

Республіка — це така форма правління, за якої всі
вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною
представницькою установою. Республі­канська форма правління була відома як
рабовласницькій, так і феодальній державі, однак найбільшого поширення вона
зазнала за сучасних умов. Республіка як форма правління є найзручнішою і
досконалою формою здійснення державної влади. Практика державного будівництва в
зарубіжних країнах знає два основних види республіканської форми правління — президентську та парламентарну.

Президентська
республіка. Історично республіканська форма правління в зарубіжних країнах
виникла насамперед у вигляді президентської республіки.

Теоретично
президентська республіка будується за принципом жорсткого поділу влади. У
конституціях відповідних країн існує чітке розмежування компетенції між вищими
ор­ганами законодавчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади не
тільки структурно відокремлені, а й мають значну самостійність відносно один
одного.

Такий вид
республіки характеризується, насамперед, тим, що в руках президента поєднані
повноваження глави держави і глави уряду. Існує і формальна відмінна ознака
президентської республіки — відсутність
посади прем’єр-міністра. Глава держави обирається загальним прямим або непрямим
голосуванням. Уряд призначається президентом і не несе відповідальності перед
парламентом. Президент не має права розпуску парламенту.

Уперше ця
форма правління була встановлена в США відповідно до Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська
форма правління була зразком для багатьох країн, але найбільшого поширення вона
дістала у державах Латинської Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі,
Гондурасі, Домініканській Республіці, Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та
ін.).

Система вищих
органів США базується на принципі “стримувань і противаг”, згідно з
яким президент, Конгрес і Верховний Суд наділяються такими повноваженнями, які
дозволяють їм впливати один на одного.

У
президентській республіці президент, як уже згадувалося, і глава уряду поєднані
в одній особі. Він сам добирає членів уряду і звільняє з посади. Члени уряду не
утворюють єдиного колегіального органу, не несуть солідарної відповідальності і
діють, власне, індивідуально, здійснюючи вказівки глави держави.

Суттєвою
ознакою, що характеризує президентську республіку, є незалежне становище
президента і парламенту відносно один одного. Виконавча влада безроздільно
зосереджена в руках уряду на чолі з президентом, а законодавча — в руках загальнонаціональної представницької
установи: їх влада здійснюється протягом визначеного терміну повноважень.
Навіть, якщо між ними немає спільної думки з питань внутрішньої і зовнішньої
політики, вони вимушені діяти протягом усього терміну повноважень. Як правило,
така ситуація не призводить до будь-яких серйозних наслідків. Парламент
позбавлений права вимагати відставки уряду, який, своєю чергою, не має права
розпуску парламенту. Ця обставина позбавляє їх можливості шантажувати один
одного. Отже, у президентській республіці за умов дотримання кон­ституційної
законності уряд функціонує відносно стабільно, а парламент менш підданий впливу
з боку виконавчої влади. У той самий час не слід розглядати ці взаємовідносини
спрощено.

Так, на
практиці президент, який не має законодавчої ініціативи, звертається до
парламенту з посланням або доручає своїм прибічникам внести білль,
підготовлений адміністрацією для розгляду у Конгресі. Прийнятий палатами
парламенту законопроект передається на підпис президенту. На цій стадії
законодавчого процесу глава держави може ефективно брати участь у процесі
прийняття закону. Президент має право вето. Так, наприклад, згідно з
Конституцією США (ст. II розд. 7) президент може у десятиденний термін повер­нути
Конгресу текст законопроекту без свого підпису. До тексту додаються пояснення,
які спонукали главу держави відхилити направлений йому законопроект. Якщо ця
ситуація складається під час сесії, то Конгрес більшістю голосів у дві третини
(у кожній палаті) може уникнути цієї заборони. Якщо ж законопроект потрапив до
президента в останні десять днів роботи сесії, він не повинен повертати його до
Конгресу, супроводжуючи відповідним обґрунтуванням свою відмову в підписі.
Законопроект залишається в “кишені” у президента, тобто йдеться про
так зване “кишенькове вето”.

Вето — дійова зброя в руках президента. Практика
свідчить, що уникнути “відкладального вето” складно, а
“кишенькового” — практично
неможливо. Відсутність парламентської відповідальності президента не означає,
що його не можна усунути з посади і притягнути до відповідальності. Дострокове
усунення президента з посади можливе лише у двох випадках: якщо він визнаний
винним судом імпічменту або подав у відставку.

Імпічмент — особлива судова процедура, яка порушується і
здійснюється стосовно осіб, які перебувають на службі США. у тому числі і
президента (ст. II, розд. 4 Конституції). Рішення щодо притягнення глави
держави до суду імпічменту виноситься палатою представників. Сенат виступає як
суд, де і виноситься виправдувальний або звинувачувальний вердикт більшістю
голосів у дві третини.

Президент є
главою політичної партії, яка перемогла на президентських виборах, керівником
уряду США, у зв’язку з чим займає становище, яке уможливлює його вплив на
громадську думку і тим самим на курс законодавчої політики Конгресу США.

Президент
наділений і судовою владою. До повноважень, наданих президентові конституцією,
належить призначення важливих посадових осіб: федеральних суддів, включаючи
суддів Верховного Суду, що має бути ствердженим у Сенаті. Друге, досить вагоме
право, яким наділений президент, — це
право повного або умовного помилування будь-якої осо­би, звинувачуваної у
порушенні федерального закону (за виключенням випадків імпічменту). Право
помилування охоплює право зменшення термінів ув’язнення і розмірів штрафів.

Відповідно до
Конституції президент є федеральною посадовою особою, яка несе головну
відповідальність за вза­ємовідносини США із зарубіжними державами. Він
призначає послів, посланників і консулів, кандидатури яких підлягають
затвердженню у Сенаті, приймає іноземних послів та інших офіційних осіб. Разом
з Державним секретарем він здійснює керівництво всіма офіційними контактами з
інозем­ними урядами. Президент може особисто брати участь у зустрічах на вищому
рівні, які провадяться з метою безпосередніх консультацій між главами держав.
Так, президент Томас Вільсон очолював американську делегацію на Паризькій
конференції наприкінці першої світової війни; президент Франклін Рузвельт брав
участь у конференціях з главами союзних урядів на судні, а також у Криму, в
Азії та Африці Під час другої світової війни; президенти Гаррі Трумен, Ду-айт
Ейзенхауер, Джон Кеннеді, Ліндон Джонсон, Річард Ніксон, Джералд Форд, Рональд
Рейган, Білл Клінтон — зустрічалися з
державними діячами зарубіжних країн з метою обговорити питання щодо послаблення
міжнародної напруже­ності та скорочення гонки озброєнь. Перше місце у США серед
співпрацівників президента посідає віце-президент. Проте це не означає, що він
є його найближчим соратником і помічником. Іноді цей пост посідає один із
суперників пре­зидента в боротьбі всередині партії за висунення кандидата на
цей пост, що сприяє згуртованості партійних лав. У ціло­му віце-президент може
відігравати активну роль у випадку вступу на посаду президента, якщо сам
президент залишив по­саду до закінчення терміну повноважень. Так сталося в США
у 1945 р. (Г. Трумен), 1963 (Л. Джонсон) та 1974 р. (Д. Форд).

У багатьох
президентських республіках Латинської Аме­рики застосовується система прямих
виборів президента. Обрання глави держави прямим голосуванням часто вико­ристовується
як доказ на користь установлення сильної президентської влади, тому що у цьому
разі свій мандат він одержує “прямо від народу”. Внаслідок цього
багато президентських республік у Латинській Америці часто називають
“суперпрезидентськими”, тим самим підкреслюючи їх відмінності від
класичної форми правління у США.

Але історична
практика свідчить про те, що пост глави держави у таких країнах частіше
заміщався не шляхом виборів, а в результаті державних переворотів. За 150 років незалежного існування
латиноамериканських республік у них відбулося
535 державних переворотів. Крім того, прямі вибори президента,
незважаючи на їх зовнішній демократизм. створюють інколи певні передумови для
появи авторитарних тенденцій у здійсненні президентом своєї влади. Президент,
який вважається обраним безпосередньо населенням, може не тільки протиставити
себе Конгресу, а й поставити його у ряді випадків у залежне від себе становище.
Цьому значною мірою сприяє велике коло прерогатив, які має президент.

Поєднуючи у
своїх руках функції глави держави і глави уряду, вільного від парламентської
відповідальності, президент, як правило, є також головнокомандуючим Збройними
Силами республіки, що у сукупності з його правом оголошувати в країні
надзвичайне або осадне становище перетворює його, власне, на “суддю
останньої інстанції, на верховного арбітра у державі”. Широкі повноваження
у сфері законодавства, значна у низці країн залежність судових органів і
органів місцевого управління від глави виконавчої влади — усе це сприяє ще більшій концентрації влади в руках президента.
Часто він очолює і саму впливову партію у державі.

Президент має
право відкривати й закривати чергові сесії Конгресу, скликати Конгрес на
надзвичайні сесії, припиняти чергові сесії, коли палати не доходять загальної
згоди. Крім того, глава держави наділений широкими законодавчи­ми
повноваженнями. Так, президенту належить виключне право внесення бюджетних
законопроектів, законопроектів з питань судової системи, державної служби та
ін., а також право видання декретів, що мають силу закону, з допомогою яких
регулюються найважливіші сфери соціально-економічного та політичного життя
країни (Конституція Бразилії 1969р.).

Право вето
президента у республіках Латинської Америки ширше права вето президента США,
оскільки президенти в цих країнах уповноважені відхиляти законопроекти як у
цілому, так і в будь-яких їх частинах. Останнє, тобто вибіркове вето,
Конституцією США не передбачено. Шляхом одного або навіть двох повернень
законопроекту Конгресу президент може домогтися внесення у текст вигідних для
нього змін.

Глава держави
може втручатися і в межі законодавчої компетенції Конгресу. Цьому значною мірою
сприяє поширена практика делегованого законодавства. Контролювати практику
президентського делегованого законодавства складно, тому що глава держави часто
поступається своїм правом іншим, нижчим органам виконавчої влади. У результаті
такої субделегації нормотворчістю займаються члени уряду, глави міністерств,
керівники різних відомств. Їхня діяльність, навіть формально, не підпадає під
контроль Конгресу.

Втілюючи у
життя закони, прийняті парламентом відповідної країни, президент повинен
забезпечити “їх точне виконання” (ст.
80 п. І Конституції Мексики 1917
р.). З цією метою він видає різні акти, які на практиці не тільки
“сприяють” реалізації законів, а й нерідко змінюють сенс і значення
окремих положень діючих законів.

Наведені
положення свідчать про те, що сильна президентська влада, досить широкі
повноваження глави держави у галузі законодавства деякою мірою обмежують
функції за­гальнонаціональної представницької установи навіть за умов режиму
демократії. У той самий час не слід вважати, що парламенти повністю втратили
своє значення нормотворчого органу. Дарма що президент має широкі повноваження,
йому в цілому ряді випадків доводиться зважати на позицію парламенту.

Парламентарна
республіка. За такої форми правління на чолі держави стоїть виборна посадова
особа. Уряд формується і діє за умови, що він має підтримку, тобто довіру
нижньої палати парламенту (або обох його палат). Уперше подібна форма правління
з’явилася у Франції у 70-ті роки XIX ст.
Розбіжності у Національних зборах, відсутність єдності в питаннях державного
будівництва у той період призвели до появи “тимчасової” республіки,
побудованої на зразок конституційної монархії. “Тимчасова”
парламентарна республіка, що встановилася у Франції, виявилася досить
довговічною. У подальшому схожа форма правління була встановлена у багатьох
зарубіжних державах. На даний час така форма правління існує в Італії,
Німеччині, Греції, Угор­щині, Словакії, Чехії, Індії, Ізраїлі, Лівані,
Туреччині, Гайані, Тринідаді, Тобаго та деяких інших державах.

Характерною
особливістю парламентарної республіки є проголошення принципу верховенства
парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність.
Формальною ознакою даної форми правління є наявність посади прем’єр-міністра.
Звідси “дуалізм виконавчої влади”, тобто поділ її на
безвідповідального главу держави та відповідальний перед парламентом уряд на
чолі з прем’єром. Головним засобом впливу парламенту на відповідальний перед
ним уряд є вотум недовіри, який призводить до відставки міністрів. У свою
чергу, за парламентом визнається право на достроковий розпуск нижньої палати
парламенту. Іншою особливістю є те, що уряд формується парламентарним шляхом з
числа лідерів партії, яка перемогла на парламентських виборах, тобто яка має
більшість у нижній палаті. Участь президента у формуванні уряду має суто
номінальний характер. Вибір глави держави, як раніше згадувалося, відзначається
результатом парламентських виборів. Тому правління у парламентарній республіці
носить партійний характер.

Глава держави
у парламентарній республіці може обиратися різними способами, найчастіше — парламентським шляхом. Так, у Греції та в
Італії президент обирається парламентом, у Німеччині — Федеральними зборами у складі всіх членів бундестагу і такої ж
кількості делегатів ландтагів, тобто парламентів земель. В Австрії глава
держави обирається безпосередньо виборцями за мажоритарною системою абсолютної
більшості. Якщо жоден з кандидатів не набирає потрібної більшості у першому
турі, то на другий тур допускаються кандидати тільки двох партій, які набрали
найбільшу кількість голосів у першому турі. Тому найхарактернішою ознакою
парламентарної республіки є політична відповідальність уряду перед парламентом.
Це положення закріплене конституціями, законами чи звичаями всіх парла­ментарних
республік. З огляду на те, що міністри несуть солідарну відповідальність, дії
окремого міністра розцінюються як вияв загальної політики уряду. Осудження
діяльності ок­ремого міністра може бути розцінене як прояв вотуму недовіри
всьому уряду.

Положення про
вотум недовіри викладені в конституціях різних держав неоднаково. В Італії,
наприклад, конституція закріплює принципи політичної відповідальності уряду
перед обома палатами парламенту (ст. 94
Конституції 1947 р.). Кожна палата
виказує довіру або недовіру шляхом прийняття мотивованої резолюції. Питання
щодо резолюції недовіри може бути поставлене на обговорення тільки тоді, коли
вона підписана не менш як десятою частиною членів палати і з моменту її
прийняття пройшло не менш як три дні.

У Німеччині
уряд несе відповідальність тільки перед бундестагом, тобто нижньою палатою
парламенту. Стаття 67 Основного Закону
ФРН визначає, що виказати недовіру федеральному канцлеру можна лише за умови,
що бундестаг обере йому спадкоємця. Конституція Греції 1975 р. (зі змінами у 1985
р.) передбачає, що вотум недовіри може бути виказаний на підставі
резолюції” осуду уряду. Резолюція підписується не менш як шостою частиною
депутатів, і її обговорення розпочинається не раніше, ніж через два дні після
її винесення. Рішення приймається абсолютною більшістю голосів присутніх
парламентаріїв, що має складати не менш як дві п’яті облікового складу
депутатів (ст. 84).

Президент у
парламентарній республіці є носієм офіційної політичної доктрини і не є
активним керівником держа­ви. Він не наділений надзвичайними повноваженнями, не
може видавати нормативні акти. рівнозначні законам, і тому серйозного впливу на
процес прийняття важливих політичних рішень не справляє. У більшості
парламентарних республік існує інститут контрасигнатури. Нормативний акт
президента набуває юридичної сили тоді, коли він підписа­ний міністром, з
відомства якого він видається, або прем’єр-міністром. Президент може
висловлювати свою думку щодо виданого акта, проте вирішального голосу не має.
Ця обставина певною мірою пояснює принцип політичної безвідповідальності глави
держави, якого можна притягнути до кримінальної відповідальності тільки у разі
вчинення тяжкого злочину.

Змішані
форми правління

В історії
розвитку деяких зарубіжних країн, а також у практиці сучасного державного
будівництва зустрічаються такі форми правління, які сполучають у собі елементи
як президентських, так і парламентарних республік. У низці країн Східної Європи
та Латинської Америки періодично виникали подібні форми правління. Цьому варіанту
змішаної форми правління притаманні дві основні ознаки. По-перше, існування
поста глави уряду поряд з посадою президента; по-друге, визначений ступінь
відповідальності Ради Міністрів перед законодавчим органом, наприклад у Перу з 1933 р. аж до державного перевороту 1968 року. Але різновиди цієї форми правління
у певних країнах проявлялися по-різному.

Відповідно до
Конституції Перу 1933 р. поряд з
президентом у структурі виконавчої влади існував і такий орган, як голова Ради
Міністрів. Він призначався президентом після консультації з лідерами політичних
партій, які мали більше місць у парламенті. Глава уряду мав певні повноваження,
які у країнах Латинської Америки зосереджені в руках президента або, як у США,
здійснюються главою держави за згодою з Сенатом. Так, призначати і звільняти
членів уряду президент міг лише за згодою з головою Ради Міністрів. Сформувавши
Раду Міністрів, президент не міг у подальшому здійснювати будь-які зміни в її
складі, без згоди на це з главою уряду. Рада Міністрів, а не президент,
призначала на вищі посади в армії і на флоті, скликала Конгрес на надзвичайні
сесії, розробляла бюджет, укладала міжнародні договори тощо. Характерною рисою
форми правління Перу було подвійне становище уряду стосовно глави держави і
Конгресу. Рада Міністрів несла політичну відповідальність як перед Президентом,
так і перед парламентом. Отже, посада президента у цій країні була не настільки
значною, як в інших країнах.

Ще один
приклад з історії державного будівництва країн Американського континенту. У Панамі
за Конституцією 1972 р. існувала змішана
форма правління, властивістю якої було особливе становище уряду в системі
державних органів. Основною фігурою в державному механізмі був не президент, а
глава уряду. Він мав великі повноваження відповідно до ст. 227 Конституції
1972 р. Найважливішим було право командувати Збройними Силами,
призначати і звільняти членів уряду, призначати командирів різних родів військ,
присвоювати офіцерські звання, призначати за згодою з урядом суддів Верховного
Суду, Генерального прокурора, укладати міжнародні договори тощо. Особливістю
форми правління в Перу була наявність двох державних органів, які здійснювали
законодавчі функції. За конституцією нормотворчість належала до компетенції
парламенту і національної законодавчої ради у складі глави уряду, президента,
віце-президента, голови Національних зборів, міністрів і чле­нів законодавчої
комісії. Отже, президент посідав не основне місце у структурі органів державної
влади Перу.

Найтиповішим
прикладом змішаної форми правління, існуючої за сучасних умов, є Франція за
Конституцією 1958 р. Центральною фігурою
в системі вищих органів державної влади є президент. Він наділений дуже
великими повноваженнями і обирається з 1962
р. шляхом прямих виборів. Уряд формується президентом і несе перед ним
політичну відповідальність. Парламент фактично позбавлений можливості
контролювати уряд. Це положення закріплене у ст.
23 Конституції 1958 р.:
“Функції члена уряду несумісні з парламентським мандатом, з будь-якою
посадою професійного представництва загальнонаціонального характеру, з
будь-якою державною службою…”. Президент головує у Раді Міністрів, а
прем’єр-міністр, який виконує підготовчу роботу
— у Раді Кабінету. Поряд з повноваженнями, властивими главі
президентської республіки, президент наділений і правами президента
парламентської держави. Так, президент має право розпуску парламенту і фактично
перевершує главу держави у президентській республіці. Наведені положення
дозволяють зробити висновок про деякі найхарактерніші ознаки президентської
республіки. Для напівпрезидентської республіки типовим є обрання президента
загальним голосуванням; наділення глави держави власними прерогативами;
незалежність президента від уряду; наявність відповідального перед парламентом
уряду на чолі з прем’єр-міністром.

В Європі
існують держави, які можуть бути віднесені до парламентарних республік досить
умовно. Так, в Австрії, Ісландії, Ірландії на практиці глави держав не
виконують багатьох своїх повноважень, наданих їм конституціями. У Португалії і
Фінляндії урядова влада в реальній дійсності зосереджена в руках як президента,
так і прем’єр-міністра. Аналогічне положення існує в Болгарії, Польщі, Румунії.

Досить
своєрідна форма правління склалася в Швейцарії. Функції глави держави тут
здійснює колегіальний орган — Федеральна
рада. До її складу входить сім членів, які обираються терміном на чотири роки
Федеральними зборами (парламентом) і виконують одночасно функції глави держави
та уряду. Керує роботою Федеральної ради президент, який обирається на один рік
Федеральними зборами з-поміж членів Федеральної ради. Отже, функції глави
держави ви­конує Федеральна рада на чолі з президентом.

Виникнення
змішаних форм правління часто пов’язують з прагненням послабити сильну
президентську владу, перешкодити встановленню режиму особистої влади. Деякі
автори вказують на спроби відмовитися від президентської форми правління і
здійснити перехід до парламентарної республіки. Певною мірою можна погодитися з
наведеними доказами, однак слід нагадати, що удавання до змішаної форми правління
скоріше пояснюється прагненням правлячих кіл одночасно використати у своїх
цілях різні сторони як президентської, так і парламентської форми правління.

Історичний
досвід свідчить про поступову трансформацію змішаних форм правління в одну з
чітко встановлених державних форм.

 

 

 
2. Поняття
політико-територіального устрою. Унітарна держава: поняття і характерні риси.
Федерація: поняття, характерні ознаки. Автономні утворення у зарубіжних
державах

Під
політико-територіальним устроєм слід розуміти національно-територіальну
організацію держави, що обіймає правове становище складових частин держави
(республік, штатів, провінцій, земель, кантонів тощо) і порядок взаємовідносин
між центральними та місцевими органами влади.

Політико-територіальний
устрій вивчає проблеми з питань організації території держави, її складових
частин, їх правове становище, взаємовідносини між центральними й місцевими
державними органами влади.

Розрізняють
дві основні форми політико-територіального устрою: унітарну та федеративну. Вибір
конкретної форми політико-територіального устрою залежить від багатьох
чинників: соціально-економічних, географічних, історичних, національних, площі
території тощо.

Унітарною
називається єдина централізована держава, з територією, що розподілена на звичайні
адміністративно-територіальні або національно-територіальні одиниці, до складу
яких не належать державні утворення. У сучасному світі більша частина держав — і однонаціональних, і багатонаціональних як
республіканських, так і монархічних — є
унітарними.

Унітарна
форма закріплена деякими Конституціями. Так, у Конституції Іспанії зафіксовано,
що Конституція ґрунтується на непорушній єдності іспанської нації, яка є єдиною
і неподільною для всіх іспанців. Китайська Народна Республіка є, як відомо,
багатонаціональною державою. Проте за формою політико-територіального устрою
КНР є унітарною державою. Конституція КНР 1982
р. проголошує її єдиною багатонаціональною державою, яка була утворена
загальними зусиллями народів різних національностей усієї країни, а автономія
надається національним меншостям, що компактно мешкають на її території. А ось
Конституція Республіки Болгарії 1991 р.,
на території якої проживає національна меншість (турки), проголошуючи Болгарію
єдиною з місцевим самоврядуванням, додає, що у державі утворення територіальної
автономії вважається недопустимим.

Більшість
конституцій зарубіжних держав безпосередньо не закріплює унітарної форми
державного устрою.

Унітаризм
прийшов на зміну феодальній роздрібненості й тому в історичному сенсі зіграв
прогресивну роль. На сучасному історичному етапі є змога простежити тенденцію
щодо зміцнення центральної влади у державах, посилення контро­лю центральних
органів влади за місцевими органами та органами самоврядування. З погляду на
управління державою унітарній формі віддається перевага перед федерацією.

Як
політико-територіальна форма устрою унітаризм має такі головні ознаки: на
території всієї країни діє єдина конституція; функціонує єдина система вищих
органів державної влади й управління, а її юрисдикція поширюється на всю
територію країни; правосуддя здійснюється у межах централізованої системи на
підставі єдиних норм матеріального та процесуального права; діє єдина структура
органів конституційного контролю (нагляду); територія розподіляється, як правило,
на прості адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції, округи,
воєводства тощо), а іноді й на автономні адміністративно-територіальні чи
національно-тери­торіальні одиниці, правове становище яких регулюється
конституцією й нормативними актами (КНР, Італія, Іспанія); права органів влади
і самоврядування встановлюються в однобічному порядку центральною владою;
встановлене єдине громадянство.

Унітаризм
певною мірою зумовлюється також потребами ринкової економіки.

Федеративна
форма політико-територіального устрою менш поширена порівняно з унітарною
формою.

Сьогодні у
світі існують такі федеративні держави, як Росія, США, Канада, Австралія,
Німеччина, Австрія, Бельгія, Союзна Республіка Югославія, Аргентина, Бразилія,
Мексика, Індія та ін., тобто до них належать країни, які відіграють, провідну
роль в економіці світу. Вони розташовані на різних континентах, вирізняються
площами своїх територій (від Австралії, яка займає весь континент, до невеликих — Австрії та Бельгії) та є унікальними за ступенем
свого політичного й культурного розвитку, а також за національним складом
населення. Загальна кількість їх населення наближається до півтора мільярда
громадян.

Спочатку
федерація виникла у США (1787 р.).
Політико-територіальний устрій окремих країн не є сталим. Про це свідчить
досвід деяких європейських держав. Так, протягом XX ст. Чехословаччина була унітарною державою (1918 — 1968 рр.), федеративною державою (1969 — 1992 рр.), а з січня 1993 р. Чехословацька Федерація взагалі
припинила своє існування. На її території утворилися дві унітарні держави — Чеська Республіка і Словацька Республіка
(Словаччина).

У 1946 р. була утворена Югославська Федерація,
до складу якої входили шість республік і два автономних краї. Події кінця 80-х — початку 90-х років XX ст. призвели до розпаду федерації у тому вигляді, який був
передбачений Конституцією 1974 р., і
утворена нова Югославська Федерація —
Союзна Республіка Югославія, суб’єктами якої стали лише дві республіки — Сербія та Чорногорія. Решта колишніх
суб’єктів Югославської Федерації тепер існує як само­стійні національні
держави.

У 1993 р. завершився довгий процес перетворення
Бельгії з унітарної держави на федеративну.

Федерація — це союзна держава, що складається з окремих
державних утворень (республік, штатів, земель, провінцій). До складу Російської
Федерації входять різноманітні суб’єкти федерації: республіки; краї; області;
автономна область; Москва, Санкт-Петербург —
міста федерального підпорядкування — та
автономні округи. Ці державні утворення мають назву “суб’єкти
федерації”. Правове становище республік, штатів, земель, провінцій
регулюється конституцією федерації та власними конституціями суб’єктів федера­ції,
що мають відповідати конституціям спілки (союзу). В Індії, наприклад, тільки
один штат з 25 (Джамму й Кашмір) має
власну конституцію.

Обов’язковість
відповідності конституцій суб’єктів федерації конституції союзу передбачена у
законах Німеччини, Австрії та інших федеративних держав. Так, ст. 28 Основного Закону ФРН проголошує, що
конституційний устрій земель повинен відповідати основним завданням
республіканської, демократичної та соціальної правової держави згідно з
вимогами сучасного Основного Закону. Суб’єктам федерації надається право в
межах їх компетенції приймати закони, що не суперечать загальнофедеративному
законодавству.

В окремих
федераціях (США, Бразилія, Мексика, Австралія та ін.) утворені своєрідні
територіальні одиниці. Так, у США, Мексиці та інших федеративних державах
існують фе­деральні округи, є острівки, рифи, континентальний шельф, внутрішні
морські води, які не є суб’єктами федерації.

Конституції
федеративних держав не надають суб’єктам федерації права виходу з федерації,
тобто права сецесії.

Проте, як
свідчить історія федералізму, інколи цього не досить, щоб стати перешкодою для
виходу з федерації окремих суб’єктів за їх бажанням.

Так,
Конституція Югославії 1974 р. і
Конституційний закон про Чехословацьку Федерацію
1968 р. не надавали суб’єктам федерації права на вихід з неї. Проте
колишні суб’єкти федерації, зокрема Хорватія, Словенія та інші суб’єкти,
розірвали федеративну спілку, провівши референдум.

Чехословацька
Федерація припинила своє існування на підставі прийнятих Федеральними зборами
Чехословаччини низки конституційних законів.

Політичній
історії відомі інші випадки виходу з федерації та створення незалежних держав.
Це розпад СРСР та утворення суверенних незалежних держав, вихід Бангладеш з
Пакистанської Федерації, а Сінгапуру — з
Федерації Малайзії. Однак у деяких випадках спроба вийти зі складу федера­ції
придушувалася збройними федеральними силами. Закінчилася поразкою у жовтні 1995 р. спроба з допомогою референдуму вийти
зі складу переважно англомовної Канадської Федерації франкомовної провінції
Квебеку.

Принципи
устрою федерації. Федерація, побудована за територіальним принципом. Це
США, Бразилія, Мексика, Австрія, Німеччина, Австралія та ін. Так, жоден із 50 штатів США не був утворений за національною
ознакою, однак на півдні країни темношкіре населення складає більшість; у
Мексиканських Сполучених Штатах існує три національні групи і 31 штат; в Аргентині утворено 22 штати, де є дві національні групи; у
Німеччині є одна нація, а суб’єктів федерації після об’єднання з НДР — 16; в Австрії проживає одна нація, проте
земель, які є суб’єктами федерації, — 9.

2. Федерація, побудована за національним
принципом. Суб’єктами федерації Союзної Республіки Югославії за Конституцією 1992 р. є дві республіки — Сербська Республіка та Республіка
Чорногорія. Незважаючи на дуже велику від­мінність у кількості населення,
суб’єкти федерації мають рівні права. Досить сказати, що коли президентом СРЮ
буде обраний серб, то прем’єр-міністром буде чорногорець, і нав­паки;
республіки мають свої конституції і громадянство.

Рівноправними
суб’єктами бельгійської федерації, починаючи з
1993 р., коли завершилася трансформація Бельгії від унітарної до
федеративної держави, є община Фландрія, де використовується нідерландська
мова, община Валлонія, що застосовує французьку мову, та Брюссельський регіон,
де вживають обидві мови. Суб’єкти цієї федерації рівноправні. Утворенням
федерації були припинені сепаратистські тенденції серед фламандців, які
складають близько 60% десятимільйонного
населення Бельгії.

Індія — багатонаціональна держава, що об’єднує понад
десять націй, велику кількість народностей та етнічних груп. Період з 1956 по 1960
рр. відзначено як добу реорганізації індійської федерації за національною
основою. Значну частину багатонаціональних штатів було реорганізовано в
однонаціональні. У 1989 р. функціонувало 25 штатів і кілька союзних територій. У цілому
національний принцип побудови федерації в Індії виправдав себе.

3. Федерація, побудована за змішаним принципом:
національним і територіальним. Згідно з Конституцією Російської Федерації до
складу держави входять утворені за національним принципом 21 республіка, одна автономна область.» 10 автономних округів, за територіальним
принципом 49 областей і два міста федерального значення.

Суб’єкти
федерації мають свої законодавчі, виконавчі та судові органи. Називаються вони
по-різному. Так, законодавчий орган штатів в Індії є легіслатурою, у США — законодавчою чи генеральною асамблеєю, у
Мексиці — законодавчим органом, у
Німеччині та в Австрії —ландтагом землі
тощо.

Законодавчі
органи суб’єктів федерації обираються виборчим корпусом штату (землі). За своєю
структурою вони або однопалатні (Німеччина, Австрія, більшість штатів Індії та
один штат — Небраска — у США), або двопалатні.

Виконавчу
владу уособлює губернатор, який обирається повнолітніми громадянами (США,
Мексика та ін.) або призначається президентом (Індія). Іноді це робить уряд
землі, який обирається ландтагом землі (Німеччина, Австрія).

Суб’єкти
федерації мають, як правило, особисте громадянство. Характерною формальною
ознакою федеративної держави є подвійне громадянство. Подвійне громадянство
зафіксовано у конституціях США, Німеччини, Австрії.

Так, розділ І
й поправка XIV до Конституції США
передбачають, що особи, народжені або натуралізовані у США та підлеглі їх
владі, є громадянами США і штатів, де вони проживають.

У
конституціях латиноамериканських федерацій (Мексика, Бразилія, Аргентина.
Венесуела) закріплюється союзне громадянство та громадянство суб’єктів. Але
відносини у галузі громадянства регулюються переважно законами федерації.

У Конституції
Австрії (ст. 6 п. 1) записано, що для кожної землі існує своє громадянство. Головною
передумовою громадянства землі є належність до однієї з її общин. З набуттям
громадянства землі набувається й громадянство федерації. Кожен громадянин
федерації має у будь-якій із земель такі самі права й обов’язки, що й громадяни
цієї землі.

Конституція
ФРН відносить до компетенції федеральних органів встановлення громадянства
федерації (ст. 73 п. 2), а ст. 74
п. 8 встановлення громадянства земель
відносить до конкуруючого законодавства. Кожен німець має у кожній землі
однакові громадянські права та обов’язки (ст. 33
п. І). З набуттям федерального громадянства автоматично на­дається громадянство
окремої землі. Конституція Індії вста­новлює тільки союзне громадянство.

Федеральний
парламент, як правило, будується за двопалатною схемою. Верхні палати
відбивають інтереси суб’єктів федерації. Вони мають різні назви: Сенат (США,
Мексика, Бразилія, Канада); Рада штатів (Індія), Федеральна Рада (Австрія),
Рада федерації (Росія).

Нижні палати
є органами загальносоюзного представництва, вони обираються за територіальними
виборчими округами на менш тривалий строк повноважень, ніж верхні палати.

Верхні палати
є представниками інтересів суб’єктів федерацій, вони обираються на довший
термін, ніж нижні палати. Існують різні способи утворення верхніх палат:

1) перший
спосіб полягає у тому. що вони обираються у фіксованому складі, незалежно
від кількості населення суб’єктів федерації, площі їхніх територій та інших
критеріїв. Так, усі 50 штатів США
обирають до Сенату по два сенатори; кожен штат і федеральний округ
Мексиканських Сполучених Штатів також обирає по два члени палати сенаторів, а
кожен штат Бразилії — по три сенатори;

2) другий спосіб утворення верхніх палат передбачено, наприклад, конституціями Австрії та
Індії. Кількість членів Федеральної ради Австрії та Ради штатів в Індії, які
обираються відповідно землями та штатами, залежить від кількості населення
суб’єктів федерації. Так, найчисленніша земля Австрії обирає до Федеральної
ради 12 представників, а значно більший
за кількістю населення Індійський штат — 34
члени до Ради штатів. Менш населені суб’єкти цих федерацій відповідно — 3 і 4
представники. Характерну рису утворення Ради штатів в Індії стано­вить
призначення 12 її членів президентом
республіки;

3) третій спосіб притаманний Сенату Канади та бундесрату
Німеччини. Конституції цих держав установили різні норми представництва, які
залежать від кількості населення провін­цій у Канаді (4-24) та земель у Німеччині (3-6).
Сенатори у Канаді призначаються генерал-губернатором, а члени бун­десрату
призначаються та відкликаються урядами земель;

4) нарешті, останній спосіб — розмежування компетенції між союзом і
суб’єктами федерації — має велике
значення, ос­кільки від принципів розподілу такої компетенції залежать правове
становище суб’єктів федерації, їхні відносини поміж собою та з центром.

Ці
питання вирішуються неоднаково в різних федераціях і на різних ступенях їх
розвитку. Усе за­лежить не тільки від відносин поміж класами й націями все­редині
країни, а й від причин, що диктуються міжнародним становищем.

Федерації
розрізняються за ступенем централізації або децентралізації влади.

Конституції
передбачають розмежування компетенції між центром і державними утвореннями.

Компетенція — це сукупність закріплених у правових нормах
повноважень у різних сферах діяльності, розподіл прав між федерацією в цілому
та її суб’єктами.

Такий
розподіл забезпечується нормативними актами в різний спосіб. Часто компетенція
має кілька видів: виключну компетенцію федерації (тобто таку, яка виконується
тільки союзними органами); виключну компетенцію суб’єктів феде­рації; сумісну,
або збіжну, компетенцію федерації та її чле­нів; залишкову компетенцію (в
Австрії та у Німеччині існує поняття “конкуруючої компетенції”,
остання являє собою різновид збіжної, або сумісної, компетенції).

У деяких
країнах (США, Канаді, Латиноамериканській Федерації) існує два види
компетенції: виключна компетен­ція союзу та залишкова компетенція суб’єктів
федерації. До виключної компетенції США належить: карбування монет, вста­новлення
стандарту міри та ваги; оголошення війни; призов до військової служби та
утримання армії; створення та утри­мання Військово-Морського Флоту; здійснення
зовнішніх відносин; укладення позик від імені США; видання законів для
забезпечення цих повноважень (ст. 1 розд. 8 та ін.). Решта питань, не згаданих у цьому
переліку, згідно з попра­вкою X,
стосуються виключної компетенції штатів (прове­дення виборів, встановлення
органів місцевого самовряду­вання, охорона здоров’я і громадського порядку,
прийняття та внесення змін до Конституції штату та його органів влади й
управління, ратифікація поправок до Конституції США).

Конституція
Індії закріплює такі види компетенції: ви­ключну компетенцію союзу, виключну
компетенцію штатів і сумісну компетенцію союзу і штатів.

До виключної
компетенції союзу Конституція Індії відно­сить
97 питань, у тому числі всі питання щодо організації і здійснення
оборони країни; зовнішньої політики (відносини з іноземними державами;
дипломатичне, консульське й торго­ве представництва; участь у міжнародних
конференціях; ук­ладення угод з іноземними державами; питання війни та ми­ру;
громадянство, натуралізація та іноземні піддані. До них належать також питання
щодо залізничних, морських і по­вітряних шляхів сполучення, засобів зв’язку;
грошового обі­гу; монетарної системи, іноземної валюти, банкової справи,
фондових і товарних бірж; розвитку основних галузей про­мисловості; розвитку й
керівництва культурними установа­ми національного значення тощо).

До виключної
компетенції штатів належать: забезпечен­ня громадського порядку і поліцейська
служба; здійснення правосуддя; місцеве самоврядування; охорона здоров’я, осві­та
(за винятком питань, віднесених до компетенції союзу);

засоби
зв’язку, а також велике коло питань, пов’язаних з сільським господарством.
Проте за умов надзвичайного ста­ну союзний парламент має право приймати рішення
з будь-яких питань.

До сумісної
компетенції союзу і штатів віднесено: кримі­нальне право і кримінальний процес;
законодавство про шлюб, сім’ю та опіку; значна частина цивільного права і ци­вільного
процесу; законодавство про профспілки, промислові і трудові конфлікти; контроль
за цінами.

Питання, що
не передбачені жодним з видів компетенції, належать до повноважень штатів.

Автономні
утворення у зарубіжних державах

У сучасному світі нараховується
близько двох тисяч ве­ликих і малих народів. Серед них більш як 320 перевищують мільйонне населення. На
планеті немає держави, де разом з основною нацією, яка дала своє ім’я державі,
не жили б представники інших націй, народностей або етнічних груп. Одні
національні меншості проживають компактно, інші
— розсіяні серед основної нації.

Конституції
держав з демократичними традиціями прого­лошують рівність громадян, незалежно
від їх расової та на­ціональної належності, а національні меншості, що прожива­ють
компактно, представлені у різних видах автономії. Іноді рівноправність у всіх сферах суспільно-політичного, економічного
та культурного життя декларується іншим способом.

Автономія — це внутрішнє самоврядування певної дер­жави,
яка має географічні, історичні, національні або інші особливості. Автономія
притаманна як унітарним (Італія, Іс­панія, Велика Британія, Данія, КНР,
Португалія, Фінляндія тощо), так і федеративним (Індія, Росія) державам.

За характером
автономія буває національно-територіаль­ною та адміністративно-територіальною.

До
національно-територіальної автономії належать союз­ні території й автономні
округи в Індії; автономії німецького населення в Італії (область
Трентино-Альто-Адидже), в Іспа­нії (Країна Басків, Каталонія, Галісія тощо),
Аландські ост­рови у Фінляндії (заселені шведами), Гренландія у Данії (за­селена
ескімосами). У КНР утворено кілька видів національ­но-територіальних автономій.

Адміністративно-територіальна
автономія утворюється з урахуванням історичних, географічних, господарських та
ін­ших умов стосовно різних частин держави, наприклад Азорські острови та
острови Мадейри (Португалія); Шотландія та Північна Ірландія (Велика Британія).

Адміністративно-територіальна
автономія має більше прав, ніж звичайна адміністративна одиниця. Правове стано­вище
автономних утворень закріплено в конституціях, а та­кож в окремих статутах
(положеннях про національно-тери­торіальну автономію).

Згідно з
Конституцією Італії республіка розподіляється на області, які користуються широкою
децентралізацією в межах єдиної і неподільної республіки. Серед двадцяти об­ластей
існує п’ять (Сицилія, Сардинія та ін.) областей, що були утворені в кількох
районах для компактно проживаю­чих етнічних меншостей. Якщо правове становище
п’ятнад­цяти звичайних областей регулюється конституцією й нор­мативними актами
уряду, однаковими для всіх областей, то устрій п’яти національних областей
регулюється спеціальни­ми статутами, що були прийняті у формі конституційних за­конів.

Так, згідно з
Конституційним законом про спеціальний статут область Трентино-Альто-Адидже має
такі органи: об­ласну раду, що обирається на загальних виборах за пропор­ційною
системою на п’ять років, обласну джунту та її голову (виконавчий орган). Склад
обласної ради повинен відповідати мовним групам, представленим у раді області.
Заступни­ки голови належать відповідно до італомовної та до німецькомовної
груп.

Обласну раду
може бути розпущено, якщо вона чинить дії, які суперечать конституції, або
серйозно порушує закони.

Нормативні акти
забезпечують їй значні повноваження з питань управління місцевими справами
(охорона громад­ського порядку, організація місцевих органів, економіка, ту­ризм,
керівництво благодійними закладами й органами охо­рони здоров’я, ремісниче та
професійне навчання, допомога школі, транспортні засоби тощо). Виконуючи свої
функції, обласна рада приймає закони за умови, що останні не пере­шкоджатимуть
національним інтересам інших областей. За­кони оприлюднюються за згодою уряду.
Спори стосовно та­ких законів вирішує Конституційний Суд.

Національна
проблема в Іспанії є однією з найскладні­ших. Країна має десять великих
автономних одиниць, серед яких Каталонія (населення — 6 млн). Країна Басків (2
млн), Галісія, Андалусія та Балеарські острови. Цим одиницям на­дано статус
національної автономії. Країна Басків, до якої входить три провінції, вперше
дістала автономію ще у 1425 р., Каталонія — у 1914
р. За режиму Франко автоно­мію було скасовано.

Конституція
Іспанії 1978 р. відновила автономію для
кількох регіонів. Правовий статус регіональних автономних одиниць регулюється
Загальним положенням до конституції (ст. 2
ч. 8 гл.
1, 2, 3) та органічними законами 1979
р. про статут автономії Каталонії і про статут автономії Країни Басків.

Інші
регіональні автономні утворення також мають свої статути. Конституція (ст. 2) заснована на непорушній єднос­ті іспанської
нації, єдиної й неподільної для всіх іспанців. Во­на також визнає й гарантує
право на автономію для національностей і регіонів, їх складових частин, а також
відноси­ни солідарності між ними.

Право
клопотання про утворення автономії належить Зборам представників провінції або
кожного з островів. Во­ни мають розробляти статути. Статус автономії затвер­джується
Генеральним парламентом. Регіональні об’єднання мають свої органи самоврядування:
законодавчу асамблею, яка обирається загальними виборами та урядову раду, яка
здійснює виконавчі й адміністративні функції. Голова, що її очолює,
призначається королем за поданням законодавчої асамблеї. Статут регулює питання
про компетенцію автоном­ного утворення.

КНР — багатонаціональна держава. Крім основної
нації — китайців (хань) — у країні проживає близько 60 національ­них меншостей, серед яких
найбільш чисельними є чжуани (14 млн),
уйгури (6 млн), дунгани, тибетці, монголи
(по 4 млн кожна меншість), мяо (близько 5 млн), корейці
(2 млн) та ін. Загальна кількість некитайських народів перевищує 120 млн чоловік, або 10 відсотків всього населення країни. Національні меншості
розселені переважно на околицях, на великій площі, що складає 60 відсотків усієї території кра­їни.

Конституція
КНР проголошує рівноправність усіх націо­нальностей, гарантує їм законні права
та свободи, охороняє їхні права, забороняє дискримінацію, пригноблення
будь-якої національності та дії, що спрямовані на підрив єдності між
національностями та їх розбрат.

У регіонах
компактного проживання національних мен­шостей здійснюється національна
автономія, створюються органи самоврядування.

Залежно від
чисельності населення національної меншос­ті та площі території, яку вона займає,
ступеню громадсько-політичного, економічного та культурного розвитку створено 159 автономних одиниць різного рівня. Серед них
п’ять най­більших автономних районів (Тибет, Внутрішня Монголія,
Сидзян-Уйгурський тощо), кілька десятків автономних окру­гів та автономних
повітів. Національні автономні райони іс­нують як невід’ємна складова частина
КНР. Конституція КНР (розділ 6) та закон
про національну районну автономію 1984 р.
закріплюють правове становище автономних оди­ниць. Органами самоврядування у районах
національної ав­тономії є збори народних представників і народний уряд. Во­ни
виконують повноваження місцевих органів влади, а та­кож користуються правом на
самоврядування у межах ком­петенції, встановленої конституцією, законом про
національ­ну районну автономію та іншими законами. Організація та порядок
діяльності органів самоврядування у районах націо­нальної автономії зафіксовані
Положенням про автономію.

Органи
самоврядування у районах національної автоно­мії мають право розпоряджатися
фінансами на місцях, пла­нувати господарське будівництво місцевого значення, ке­рують
справами освіти, науки, культури, охорони здоров’я, фізичної культури та
спорту, охороняють пам’ятники куль­тури. мають право формувати (з санкції уряду
республіки) загони громадської безпеки для охорони порядку. У межах своєї
компетенції органи самоврядування приймають поста­нови.

 

 

3.
Політичний режим: поняття і види

Учення про
політичний режим посідає надзвичайно важ­ливе місце в системі державознавства.
Воно сполучає і об’єднує у собі характеристики соціальної сутності держави та
її політичної форми. Ось чому поняття “політичний ре­жим” є досить
складним і є вельми значущим для визначен­ня сучасної держави. Звичайна річ,
саме на характеристиці політичного режиму конкретної держави наголошують чис­ленні
дослідники з питань держави — соціологи,
юристи, по­літологи. Проте не всі однаково усвідомлюють дане поняття. Отже,
виникає потреба з’ясувати його зміст і обсяг.

Під
політичним режимом слід розуміти особливості полі­тичного панування певних
соціальних сил, що здійснюється правлячими угрупованнями, які з допомогою
спеціальних ме­тодів, засобів та заходів безпосередньо управляють держа­вою.

У навчальних
і наукових виданнях породжує заперечен­ня поширений погляд на політичний режим
тільки як на один (поряд з формою правління і формою державного устрою) з
елементів форми держави, на його характеристи­ку, виключно як сукупність
методів, форм і засобів здійснен­ня політичної влади, не торкаючись її
соціальної основи, на протиставлення політичного режиму державному.

Щоб
детермінувати характер державного режиму в окре­мих країнах, користуються
різноманітними термінами. Йдеться про режими: конституційно-демократичний і
одно­особової влади, ліберальний і поліцейський, монархічний і республіканський,
парламентський і диктаторський, дво- і багатопартійний, тоталітарний і режим
законності, теокра­тичний і військової диктатури, верховенства права і расист­ський.
Така різноманітність пов’язана з тим, що в певних країнах режими відрізняються
один від одного за численни­ми ознаками. До них належать: методи впливу
державної влади на економічні, міжкласові, міжнаціональні, міжконфесійні,
ідеологічні відносини; ступінь державної захищеності особи; характер соціальної
бази державної влади; становище законності; ступінь централізації або
децентралізації і в ціло­му характер організації влади; характер партійного
спектра і роль партій, взаємодії держави з правом, державного управ­ління і
державного устрою і т. ін.

Політичний
режим, по-перше, не може розглядатися як відокремлений елемент форми держави,
він має значно шир­ший зміст. Методи, які застосовуються пануючими соціаль­ними
угрупованнями, містять встановлення певних форм правління та державного устрою,
щоб полегшити здійснення державних завдань. Згаданим методам властиві
особливості політичного режиму в конкретних країнах. Так, безумовно, існують
відмінності у політичних режимах за умов прези­дентської і парламентарної
республіки, конституційної та аб­солютної монархії, унітарної та федеративної
держави. Звід­си випливає висновок, що слід погодитися з тими, хто роз­глядає
політичний режим не як елемент форми держави, а, навпаки, вбачає у формі
держави складову частину політич­ного режиму.

По-друге,
поняття “політичний режим” взагалі виходить за межі властивостей
методів і засобів здійснення влади і по­няття “форма держави” в
цілому, тому що має більш глибо­кий зміст, оскільки характеризується крім
застосованих дер­жавною владою засобів ще й тим, які соціальні групи або
прошарки опинилися при владі. Від того, на яку соціальну базу безпосередньо
спирається і в чиїх інтересах діє держав­на влада, залежать методи її здійснення. Це стосується тих, хто безпосередньо (політичне угруповання,
партія, суспіль­ний прошарок, особа, колегія) здійснює державну владу.

Як відомо, ще
за античності державну владу класифіку­вали на різновиди залежно від того, хто
саме її здійснював. Йшлося, насамперед, про ступінь участі населення у здійс­ненні
даної влади. Відповідно да цього критерію розрізняли демократію, аристократію,
олігархію, тиранію, охлократію і т. ін., тобто владу всіх, більшості, меншості,
особи, натовпу тощо. Розподіл держав згідно з кількістю правлячих осіб,
здійснений ще Арістотелем, зберігає своє значення і за на­ших часів, оскільки
дозволяє розрізняти держави за широ­чінню їх соціальної бази. Владі народу,
бюрократії — кожно­му властиві свої
засоби здійснення влади. Останні перебувають у прямій залежності від соціальної
бази держави. Встановлення, наприклад, теократичного режиму ісламсько­го
фундаменталізму в Ірані невід’ємне від приходу до влади верхівки
мусульманського духовенства.

Методи
здійснення державної влади, що разом з її со­ціальною базою становлять основу
характеристики політич­ного режиму, досить різноманітні. Більшість їх використо­вується
у діяльності держави сукупно, окремі з них можуть превалювати. До методів
здійснення державної влади нале­жать організаційна і виховна робота,
застосування примусу (силового тиску), пряме насильство (у тому числі зовнішня
агресія), заохочення, переконання, соціальна демагогія. Дер­жава може спиратися
на методи парламентської боротьби, впливати на громадську думку через засоби
масової інфор­мації, встановлювати режим терору, використовувати набір
політичних прав і свобод людини і т. ін. Державні методи можуть бути законними
(конституційними), незаконними, загальновизнаними (звичайними) і надзвичайними.

На характер
політичного режиму суттєво впливає існу­вання чи відсутність у країні системи
партій і ставлення до них державної влади, а також інших політичних і релігійних
угруповань. В окремих країнах партії відсутні у зв’язку з державною забороною
на їх існування, яка може тривати по­стійно (Саудівська Аравія, ОАЕ, Йорданія)
або тимчасово через призупинення діяльності партій (Гана, Мавританія).
Однопартійність має місце в деяких авторитарних країнах, особливо в тих, що
схиляються до тоталітаризму (Куба, КНДР, КНР при режимі Мао Цзедуна, Камерун,
Габон). По­ширеними є двопартійні (США, Велика Британія, Нігерія) та
багатопартійні (Італія, Франція, Індонезія, Японія) системи, кожна з яких має
певні різновиди.

Політичні
партії є недержавними структурами. Проте во­ни суттєво впливають на здійснення
політичної (державної) влади. Політичний режим визначається методами діяльності
як державних, так і недержавних політичних організацій (партій, рухів,
суспільних утворень). Але діяльність цих ор­ганізацій відбувається у межах,
визначених державними за­конами, пов’язана із здійсненням державної влади
(прагнен­ня до її захоплення, боротьба за державну владу, опозиційна діяльність
щодо існуючої влади, участь у різних формах у здійсненні державної влади;
вирішення питань, що мають

державне значення і т. ін.). Саме вплив на
фракції політич­них партій, особливо тих, що складають парламентську біль­шість,
є найважливішим засобом проведення державної по­літики головою уряду через
парламент, спрямування його законодавчої та інших форм діяльності.

Щоб визначити характер політичного режиму,
слід з’ясу­вати, яка партія є правлячою і саме в чому виявляється її провідна
роль. Прихід до влади нової політичної партії так чи інакше певною мірою
відбивається на характері політичного режиму. Тому немає сенсу відокремлювати
такі два поняття, як політичний і державний режими. Здійснення політичної влади
розуміється як державна монополія, завдяки чому по­літичний режим є завжди
режимом державним.

Політичний режим — це динамічне явище. У жодній країні він не може залишатися
незмінним. Оскільки режим залежить від соціальної бази і методів здійснення
державної влади, а також від характеру влади безпосередньо пануючої групи, то
зміна кожного з цих факторів неминуче вносить певні зміни в характер
політичного режиму або навіть може привести до зміни режиму. Тому, щоб
визначити політичний режим будь-якої країни, до уваги слід брати конкретно-істо­ричний
етап її розвитку. Основне значення для встановлен­ня характеру режиму має в
усякому разі властива йому со­ціальна база та наявність безпосередньо владної
структури. Саме від них залежать засоби і методи здійснення влади, властиві
тому чи іншому режиму.

Усі види політичних режимів, що існують у
різних країнах, можна розбити на дві великі групи: режими демок­ратичні та
режими авторитарні.

Демократичний режим

Демократичному режиму як одному з величезних
завою­вань світової цивілізації притаманна широка соціальна база державної
влади та відповідні методи її здійснення: чим шир­ше його соціальна база, тим
демократичнішим він є. У роз­винених демократичних державах цю базу становить
весь народ, але, так чи інакше, за умов демократичного режиму влада завжди
підтримується більшістю населення. Легітима­ція влади (її визнання громадською
думкою) у даних дер­жавах відбувається під час проведення загальних, заснова­них
на демократичних принципах виборів. Легітимною влада стає внаслідок делегування
її від одного суб’єкта — народу — іншому суб’єкту — державі. Отже, влада сприймається сус­пільством не тільки як
законна, а й як така, що відповідає його прагненням. Шляхом виборів народний
суверенітет пе­ретворюється на суверенітет держави, обмежений лише не­обхідністю
дотримуватися основних прав людини.

Наявність певних ознак громадянського
суспільства зу­мовлює створення демократичного режиму. Необхідно та­кож, щоб у
країні склалися конкретні форми самоврядуван­ня. Його існування й розвиток є
однією з ознак і важливим напрямом функціонування та поширення демократії.

За умов демократії має бути виключене
зловживання владою. Свобода кожної людини поєднується зі свободою всіх
громадян. У суспільстві право панує як міра свободи, за­гальної і рівної для
всіх.

У сучасному розумінні демократичний режим
базується на додержанні й гарантованому захисті невід’ємних прав лю­дини, на
участі населення у формуванні і діяльності держав­них органів, прямої його
участі у вирішенні державних справ. За сучасних умов головними ознаками
демократичної держави є визнання найвищої цінності особистості, захище­ність її
природних і невід’ємних прав. належне забезпечення всіма економічними,
політичними, ідеологічними та юридич­ними гарантіями у тому числі судовим
захистом проти будь-яких порушень, охоплюючи ті, що мають бути з боку суто
державних структур. Демократичний режим, що діє в інте­ресах громадян, є
обов’язково конституційним. Належить, щоб його функціонування було засноване на
визнанні при­мату права перед державою, обмеженості останньої правом,
неухильному дотриманні законності, спрямованості на до­держання принципів
правової держави (наприклад, верхо­венство правового закону, відповідальність
не тільки людини перед державою, а й держави перед людиною).

Винятково важливим для демократичного режиму
є здійснення принципу поділу влади. Він не обмежується кон­статуванням
існування законодавчої, виконавчої, судової та наглядово-контрольної гілок
влади.

Кожна гілка здійснює певні функції. Відносини
між ними засновані на взаємних стримуваннях і противагах, що гаран­тує певну
рівновагу між владами. Це виключає узурпацію влади будь-якою з її гілок
і забезпечує захист інтересів кож­ної особи.

Демократичний
режим характеризується економічною, політичною та ідеологічною різноманітністю
(плюралізмом), не допускає монополізації в будь-якій з цих сфер. Рівень де­мократії
при цьому безпосередньо не залежить від кількості існуючих і конкуруючих
політичних партій і організацій, від однопартійного чи коаліційного складу
уряду. Він залежить від рівня політизації населення і свідомої підтримки
суспіль­ством окремих партій, рівня політичної культури партійних функціонерів
і громадян.

Політичне
життя у країнах з демократичним режимом має проходити на засадах гласності та
врахування громад­ської думки. Дуже важливо, щоб поряд з підкоренням мен­шості
рішенням, прийнятим у конституційному порядку біль­шістю проводились
консультації і дебати між окремими суб’єк­тами політичних відносин з метою
узгодження різних точок зо­ру, досягнення компромісу або консенсусу,
запобігання конфронтації, гарантування миру і злагоди у суспільстві.

За умов
демократичного режиму слід забезпечити охоро­ну прав усіх громадян, включаючи
тих, хто складає мен­шість. Тому більшість не повинна тиснути на меншість. За
меншістю — етнічною, політичною,
релігійною — збері­гаються визначені
законом права. На неї поширюється прин­цип рівності всіх перед законом.
Меншість має право вису­вати власні ініціативи, бути репрезентованою у різних
дер­жавних органах (наприклад, парламентських комісіях), мати у процесі дебатів
своїх співдоповідачів, може критикувати виконання прийнятих рішень і т. ін.
Більшість не уповнова­жена просто ігнорувати меншість, а зобов’язана уважно роз­глядати
і обґрунтовано відповідати на її критичні зауважен­ня. Саме в інтересах
меншості найважливіші політичні рі­шення приймаються кваліфікованою більшістю
голосів.

Звичайно,
демократичний режим існує і за відсутності тих чи інших властивих йому ознак.
Наприклад, під час бур­жуазної революції в Англії і після неї, коли виникла
вкрай обмежена елітарна цензова демократія, така її важлива озна­ка, як
конституційність режиму, складалася і реалізувалася без наявності системи
партій, що, як вже підкреслювалось, є однією з головних ознак демократії.

Можливі різні
рівні і зміст демократизму і, безперечно, є значні відмінності між режимами
розгорнутої або обмеженої так званої елітарної демократії, де владним є
невеликий про­шарок суспільства, а державне керівництво здійснюється вузьким
колом осіб (аристократія, верхівка бізнесу, фахівці та ін.). Рівень
демократизму залежить від питомої ваги при­мусу в процесі здійснення державної
політики.

Щодо
розвинутої демократії, то її виникнення можна очі­кувати ляше тоді, коли влада
здійснюється безпосередньо або через представницький орган широкими верствами
насе­лення і коли права кожної особи надійно захищені, незалеж­но від того, хто
саме у даний момент при владі. Ця захище­ність має спиратися, в першу чергу, не
на державний при­мус, а на високу свідомість представників державного апара­ту
й усього населення.

Від філософів
Просвітництва (Ж.-Ж. Руссо) до політич­них ідеологів сучасності (Ш. де Голль)
наголошується на пе­ревазі демократичного режиму, що спирається, головним чи­ном,
на пряме здійснення народовладдя всім населенням че­рез референдуми, петиції,
народні обговорення і т. ін., порів­няно з таким, основою діяльності якого є
народне представництво, тобто парламентський режим, деякі перева­ги якого слід,
однак, визнати. Лише він уможливлює прий­няття рішень на належному професійному
рівні, узгодження в рамках представницького органу, різноманітних поглядів з
допомогою компромісу. Парламентаризм дозволяє врахову­вати в ході державного
управління переконання і права мен­шості. Саме тому представницьке правління
більш сприяє формуванню корисного, обґрунтованого, ефективного зако­нодавства і
становить вищий рівень демократичного режи­му. Усе це не виключає корисності, а
в деяких випадках і не­обхідності сполучати парламентське правління з
безпосеред­нім народовладдям. Останнє є пріоритетним тоді, коли вирі­шуються
особливо важливі державні питання, прямо віднесені до компетенції суверенного
народу, проведення ре­ферендуму з яких визначено законом як обов’язкове. Умо­жливлюється
й те, що з появою сумнівів стосовно відповід­ності волі вищого представницького
органу до волі народу, виникає необхідність проведення референдуму за народною
ініціативою. У зв’язку з цим воля народу фактично пере­вершує над волею
народного представництва.

Одним з різновидів демократичного режиму є
лібераль­но-демократичний режим, в умовах якого передбачається су­воре
обмеження міри втручання держави в суспільні і, особ­ливо, економічні
відносини. Так, на ранньому етапі розвитку капіталізму державна влада фактично
виконувала функцію “нічного вартівника” суспільних відносин. За
останні роки певні зрушення в бік лібералізму спостерігаються у США. У Великій
Британії поворот до лібералізму був пов’язаний з правлінням консервативного на
чолі з М. Тетчер уряду, який розгорнув активну діяльність щодо денаціоналізації
націона­лізованих лейбористським урядом підприємств. Через змен­шення
політичної ваги лівих сил у Франції за наших часів там розпочалися аналогічні
процеси. Ряд авторів, констатую­чи існування ліберальних режимів у розвинених
країнах у XIX ст., зазначає їх виникнення
за сучасних умов у деяких країнах, що розвиваються (Індія, Філіппіни). Як
ознаки цього режиму вони підкреслюють наявність вузької соціаль­ної бази
правлячої еліти, неспроможність більшості населен­ня користуватися
демократичними інститутами внаслідок його культурної відсталості. У певних
країнах, що розви­ваються, політичні режими дійсно мають згадані особливос­ті,
але навряд чи це є підставою для їх належності до лібе­рально-демократичних
режимів.

Особливо слід підкреслити, що найважливішою
рисою демократичного режиму є те, що він характеризується одно­часно як режим
законності. Жодні зміни державного керів­ництва не дозволяють відмовитися від
цього режиму, відхи­литися від дотримання чинного, правового за змістом, зако­нодавства.

Безумовно, навряд чи можна стверджувати про
існуван­ня в сучасному світі моделі ідеальної демократії. За наших часів в
окремих країнах спостерігається відсутність тих чи інших перерахованих вище
ознак і принципів демократії чи відхилення від них. Це, наприклад, порушення
власного за­конодавства, спроба занадто обмежити окремі права люди­ни, вводити
без істотних підстав режим президентського правління тощо. Наявність згаданих
явищ в умовах збере­ження переважної частини ознак і принципів, притаманних
демократичному режиму, не може розглядатися як знищен­ня цього режиму, не виключає
його існування, хоча й у більш вузьких рамках.

Авторитарний режим

Авторитарний режим суттєво відрізняється від
демокра­тичного. Він характеризується такими головними ознаками, як підвищений
ступінь централізації влади; обмеження або повна відсутність автономії особи;
широке застосування в державному управлінні силових методів; обмеження плюра­лізму;
формальність або недостатній рівень гарантування прав особи; пріоритет держави
перед правом. В умовах авто­ритарного режиму провідне місце посідають примусові
мето­ди державного керівництва, завжди панує надмірно жорстка державна
дисципліна, регулярно застосовуються надзвичай­ні методи державного
керівництва, відкрите насильство. У системі державних органів немає поділу
влади, знеціню­ється значення народного представництва, встановлюється
пріоритет виконавчої або навіть партійної влади чи об’єднан­ня останньої з
владою державною, спостерігаються слабкість і відсутність дійсної незалежності
судових органів. Відомі численні засоби переходу від демократичного режиму до
ав­торитарного. У деяких випадках такий перехід відбувається легальним шляхом,
включаючи законний прихід до влади ан­тидемократичних угруповань внаслідок їх
перемоги на за­гальних виборах. Класичним зразком цього є прихід до влади в
умовах Веймарської республіки у Німеччині націонал-со­ціалістичної фашистської
партії на чолі з Гітлером. Автори­тарний режим установлюється шляхом державних
переворо­тів (режими Піночета у Чілі, Перона в Аргентині, Аюб-Хана у Пакистані,
так званих “чорних полковників” у Греції). В Іспанії 1930-х років
авторитарний тоталітарний режим, очолений генералом Франко, було встановлено
через анти­державний заколот і громадянську війну.

Авторитарний режим може встановлюватися
поступово з огляду на загарбання влади антидемократичними силами на основі
створення в союзі з деякими політиками правлячо­го демократичного режиму нового
коаліційного уряду. У ре­зультаті утворення такої коаліції можуть скасовуватися
ін­ститути колишньої демократичної системи. У такий спосіб може скластися режим
авторитарності державної влади від­носно низького рівня. Згодом цей рівень
легалізується з прийняттям нової, антидемократичної за змістом конституції
країни.

Соціальна база авторитарної держави значно
вужча, ніж демократичної і завжди становить меншість населення. При владі
перебувають представники державно-партійної бюрок­ратії; верхівка так званої
номенклатури, релігійної, фінансо­вої або земельної аристократії, расової
меншості, група зако­лотників тощо. Залежно від соціальної основи влади серед авторитарних
режимів розрізняють режими одноособової влади (С. Хусейна в Іраку, М. Каддафі у
Лівії), расистські (тривалий режим апартеїду у ПАР), воєнної диктатури (чис­ленні
режими, що виникали у країнах Південної Африки й Азії внаслідок військових
переворотів) і т. ін. За авторитар­ного режиму повністю або здебільшого
відсутні ознаки гро­мадянського суспільства.

Деякі прояви авторитаризму іноді
спостерігаються ще в умовах демократичного режиму. Це, наприклад, концентра­ція
влади, обмеження плюралізму, посилення центральних державних органів, надмірні
вимогливість до державної дис­ципліни та відповідальність за її
порушення. У цілому ця тен­денція є негативною. Але поява цих ознак далеко не
завжди перетворює демократичний режим на авторитарний. Більш того, вимоги до
підвищення рівня авторитарності державної влади нерідко висуваються
переконаними прихильниками демократії і можуть бути корисними, навіть
необхідними, для поліпшення організаційних основ державного керівницт­ва. Із
застосуванням у рамках демократичного режиму від­повідних заходів нерідко
складаються сприятливі умови для посилення ефективності впливу держави на
розвиток еконо­міки країни, підвищення відповідальності виконавчої влади,
зміцнення громадського порядку і законності, здійснення ре­волюційних
перетворень. Отже, згадані заходи за деяких умов можуть стати необхідними і
корисними. Це має особ­ливо велике значення за так званих перехідних періодів
або після здобуття країною політичної незалежності (прикладом є існування
однопартійного політичного режиму Ататюрка в Туреччині, а також стан справ у
ряді сучасних африканських країн).

Якщо елементи авторитаризму, виконавши своє
завдан­ня, поступово зникають, це сприяє розвитку демократичного політичного
режиму. Отже, наявність елементів авторита­ризму не завжди свідчить про
існування власне авторитар­ного режиму. Авторитарний режим, як і демократичний,
може перебувати на різних рівнях. Обмежений авторитаризм поєднує елементи
демократичного й авторитарного режимів і, спираючись на існуючі в його рамках
демократичні інсти­тути, хоч і не розвинені й належним чином не гарантовані
(вибори, народне представництво, права людини), він здат­ний перерости у
демократію.

Іноді у країнах розвиваються більш жорсткі
форми авто­ритаризму, який можна назвати твердим, або передтоталітарним. Ці,
досить різноманітні форми засновані на підвище­ній концентрації державної
влади, пріоритеті держави, від­сутності установ, що мають самоврядування; на
відвертій ліквідації політичного плюралізму і створенні однопартійних систем; відкиданні
або, принаймні, значному обмеженні ря­ду демократичних принципів і свобод
(гласності, свободи ін­формації тощо); поширеному застосуванні репресивних захо­дів
щодо противників існуючого режиму і т. ін. Якщо деякі інститути демократії
формально зберігаються за такого ре­жиму (легальна опозиція, представницькі
установи тощо), то вони є не більш як своєрідною вітриною державної влади.
Властиві авторитарному режиму негативні риси сягають крайнощів при тоталітаризмі — найбільш жорстокому йо­го різновиді. Не
можна погодитися з тими, хто вважає, що тоталітаризм є, поряд з демократичним і
авторитарним ре­жимами, самостійним видом політичного режиму. Насправді йому
властиві ті самі вкрай негативні риси, що характери­зують авторитаризм у
цілому. Але за тоталітаризму вони на­бувають гіпертрофованого вигляду, і в той
самий час зника­ють окремі властивості, притаманні режиму демократії.

Соціальною основою тоталітарного режиму є
панування партійної (іноді релігійної) верхівки, державно-партійної но­менклатури,
верхівки чиновницької та військової бюрократії. В умовах тоталітаризму народ
повністю відчужений як від власності на засоби виробництва, так і від
політичної влади. Відсутні будь-які ознаки громадянського суспільства,
підвищується роль держави і фактично керуючих нею партійних структур. Держава
поглинає суспільство, панує над ним. Разом з партією вона виступає в ролі
адміністра­тивно-командної системи, яка має необмежену владу.

Найважливішою ознакою тоталітарного режиму є
здійс­нення цією системою монопольного керівництва і контролю над усіма сферами
життя суспільства — економікою,
політикою, соціальним життям, ідеологією, культурою, навіть над приватним
життям.

Роль особистості зводиться нанівець і людина
розгля­дається як знаряддя досягнення мети, проголошеною прав­лячою верхівкою.
Інтереси особи повністю підпорядковані інтересам партії і держави. Ті мізерні
права людини, що фор­мально проголошуються, вбачаються як подаровані держа­вою.
Держава намагається контролювати навіть думки підда­них, широко пропагуючи лише
програмні положення панів­ної верхівки у сфері суспільного розвитку
(націоналістичні та теократичні теорії, програмування
“соціалістичних” пере­творень). Великого розмаху набуває соціальна
демагогія, яка є однією з типових ознак тоталітаризму.

Державна ідеологія, сформульована правлячою
партією, має загальнообов’язковий характер (ідеологія націонал-соціалізму у
фашистській Німеччині, сталінізму у колишньо­му СРСР, мусульманського
соціалізму в Іраку, Лівії, іслам­ського фундаменталізму в Ірані). Правлячі
структури здійс­нюють монополію на інформацію. Будь-які думки, незбіжні з
офіційною ідеологією, розглядаються як інакомислення, що переслідується
законом.

Тоталітаризму притаманне зосередження влади в
руках однієї особи — своєрідного
некоронованого абсолютного мо­нарха. За умов крайніх виявів тоталітаризму,
наприклад у Південній Кореї, є навіть тенденція фактичної передачі вла­ди за
спадщиною. Одноособова влада ідеологічно підтри­мується пропагандою культу
особи.

Відомі два основних різновиди, що існували у XX ст., то­талітарних держав — класичний фашизм (Німеччина, Італія,
Іспанія, Португалія) та панування адміністративно-команд­ної системи в колишніх
країнах так званого соціалістичного табору (Північна Корея, КНР за режиму Мао
Цзедуна, ко­лишній СРСР та ін.). У деяких країнах останнім часом тота­літарні
режими складаються також на базі панування верхів­ки мусульманського
духовенства.

Тоталітарні держави характеризуються широким
засто­суванням насильства. Воно спрямовано на створення атмос­фери загального
страху, проти потенціальних ворогів усере­дині країни. За тоталітаризму
особливо широко розвинута система каральних органів, що мають великі
повноваження, в’язниць і концентраційних таборів. Характерним є створення
розвинутого ВПК із сучасним озброєнням армії. У біль­шості таких країн
складається мілітаризована й контрольована державою економіка, провадиться
агресивна зовнішня полі­тика.

Насильство в умовах тоталітаризму сягає
велетенських масштабів. Здійснюється політика фізичного знищення цілих народів,
тобто розгортання масових незаконних вбивств, ув’язнення, примусового
переселення і довголітньої приму­сової, фактично рабської, праці мільйонів
людей. У Кампучії режимом Пол Пота було запроваджено політику відкритого
геноциду навіть проти власного народу —
фізично було зни­щено понад мільйон кампучійців. Усе це викриває антина­родну
сутність тоталітаризму як режиму відвертого свавіл­ля. Держава за таких умов
стоїть над правом, не обмежена ним. Закони закріплюють свавілля, мають
здебільшого антиправовий характер, вони виконують роль простого знаряд­дя
здійснення державної (партійної) політики, встановлюють суворі покарання за
відхилення від офіційної ідеології і уста­леного способу життя.

Але головну роль у суспільстві відіграє
навіть не держа­ва, а партія, лідер якої (вождь, фюрер, дуче, каудильйо.
аятола) концентрує у своїх руках усю повноту влади. Пар­тійне керівництво має
такий характер, що держава нібито відсувається на другий план, стає своєрідним
придатком партії. З другого боку, відбувається змішування партійних і державних
функцій, фактичне ототожнення партії і держави. Одержавлена правляча партія
безпосередньо через свій апа­рат застосовує державний примус. Держава передає у
разі необхідності кошти зі свого бюджету, фінансує партійну діяльність, безпосередньо
підпорядковує партії державні структури тощо.

Отже, в умовах тоталітаризму складається
своєрідна діа­лектична суперечність в розвитку суспільства. З одного бо­ку,
спостерігається небувале зростання ролі держави, що має тотальний характер, її
управлінського апарату. Особли­во поширюється роль каральних органів і армії.
Але, з друго­го боку, держава втрачає функцію одноособового керівника, оскільки
цілком перетворюється на знаряддя в руках правля­чої партійної (або релігійної)
верхівки.

У цілому тоталітарний режим не може бути
зведений до набору стандартних ознак. У певних країнах спостерігається різноманітність
у рамках цього режиму і за характером його виникнення, і за соціальною базою, і
за роллю у керівництві економікою, і за методами здійснення насильства тощо.
Так, у сфері економіки тоталітарна держава лише інколи прова­дить повну або
часткову націоналізацію засобів виробницт­ва. Тому в умовах тоталітарної
економіки в одних країнах в основу була покладена керована державою велика
приватна власність, у других — так звана
змішана приватно-державна власність, у третіх —
відбувалося повне усуспільнення засо­бів виробництва. Проте тоталітарна держава
прагне замаску­вати свою антинародну сутність. Зберігається суто формаль­не
існування деяких демократичних установ (насамперед, парламенту), проголошення
тих чи інших прав людини, уро­чисте прийняття “демократичних”
конституцій. Провадиться широка, безмежна соціальна демагогія щодо нібито
здійснен­ня принципів народовладдя у будь-якій країні.

Слід зважати на
те, що історично режими розвивалися від авторитаризму в умовах необмеженої
монархії до демо­кратичного конституційного парламентського правління. З цієї
точки зору установлення за сучасних часів таких ре­жимів, як фашистський,
расистський, теократичний, війсь­кової диктатури і т. ін. є поверненням у новій
формі від де­мократії до авторитаризму, тобто прояв соціального регресу.

Після
ліквідації тоталітарного режиму і проголошення мети перебудови суспільства на
демократичних засадах на­стає посттоталітарний перехідний період, коли
поступово формується громадянське суспільство, відбувається перехід до
демократії. Посттоталітаризм у державній сфері поєднує ознаки авторитарного і
демократичного режимів з поступо­вим нарощенням елементів демократизму і
зменшенням еле­ментів авторитаризму.

У
“чистому” вигляді окремі режими взагалі не існують. Розвиток в межах
демократичного режиму деяких ознак ав­торитаризму або, навпаки, у межах
авторитарного режиму — окремих ознак
демократії є свідченням більшої або меншої можливості зміни політичних режимів,
їх взаємопереходів. Як уже зазначалося, в умовах перехідного періоду для де­мократичних
перетворень корисними можуть бути навіть та­кі елементи авторитаризму, які
здатні сприяти забезпеченню більшої організованості, порядку й ефективності
реформа­торської діяльності держави і які поступово зникатимуть з

вирішенням
головних завдань цього періоду. Так, саме існу­вання тих чи інших демократичних
інститутів і установ за авторитарного режиму відкриває певні можливості
переходу до демократичного режиму шляхом поступового реформу­вання старої
системи під тиском громадської думки і полі­тичних конкурентів або з власної
ініціативи державної вла­ди. У цілому перехід від вищого ступеню авторитаризму
до нижчого і далі — до демократичного
режиму може відбува­тися мирним шляхом, як це було з переходом від фашист­ського
до демократичного режиму в Іспанії, з ліквідацією на конституційній основі
расистського режиму в ПАР.

Об’єктивною
основою демократизації влади є поступове формування елементів громадянського
суспільства, розши­рення соціальної бази держави. Можливе й протилежне, ко­ли
дії скомпрометованої державної влади заходять у гостру суперечність з волею
народу, тобто влада втрачає легітимність. У таких випадках на базі різкого
загострення політич­ної боротьби на порядку денному може стати питання про
повалення старого режиму шляхом застосування насиль­ницьких методів. Саме так
розгорталися події при поваленні режиму Чаушеску в Румунії, Гамсахурдія — у Грузії.