Лекція № 1. ”Поняття конституційного права зарубіжних країн”

“Поняття конституційного права зарубіжних країн”

План:

1. Конституційне право як галузь права в зарубіжних країнах. Предмет і метод конституційно-правового регулювання

2. Система конституційного права зарубіжних країн

3. Суб’єкти конституційного права

4. Конституційно-правова відповідальність

5. Конституційне право зарубіжних країн як наука

6. Конституційне право зарубіжних країн як навчальна дисципліна

 

1.
Конституційне право як галузь права в зарубіжних країнах. Предмет і метод
конституційно-правового регулювання

Конституційне
право зарубіжних країн розглядається з трьох точок зору — в таких аспектах, як галузь права кон­кретних держав, як наука і
як навчальна дисципліна у сис­темі вищої юридичної освіти.

Конституційне
право в кожній зарубіжній країні — це
основоположна, фундаментальна галузь усієї національної сис­теми права. Як і
будь-яка інша галузь права, вона являє собою сукупність конституційно-правових
норм, що закріплюють економічну, політичну й соціальну основи держави; права та
обов’язки громадян (підданих); форми правління, державного устрою; політичний
режим; організацію, компетенцію і порядок діяльності вищих і місцевих органів
державної влади й управління; виборче право і виборчу систему. Дані норми
установлюються органами вищої державної влади і виражають волю пануючих у
суспільстві соціальних верств; вони закріплюються в системі конституційних
актів і спираються на примусову силу держави.

Визначаючи
предмет державного права як галузі в системі національного права, слід звернути
увагу на те, що вся сукупність норм державного права розділяється на окремі
групи норм — певні правові інститути із стійкою сукупністю однорідних норм, які регулюють конкретний вид суспільних
відносин. Це зумовлює структуру державного права як галузі відповідної
національної системи права.

Додатковою
підставою відмежування конституційного права від інших галузей права є метод
правового регулювання суспільних відносин. Найбільш поширеним є метод
зобов’язання. Наприклад, в ст.85 Конституції Республіки Куба 1976 р.
встановлена така зобов’язуюча норма: “Всі органи та державні підприємства
зобов’язані сприяти депутатам у виконанні ними своїх обов’язків”; в ст.94
Конституції Італії 1947 р. встановлено: “Уряд повинен отримати довіру від
палат”.

Поряд з цим у конституційному праві нерідко можна
зустріти забороняючі норми: “Дискримінація з мотивів раси, кольору шкіри, статі
й національного походження забороняється й переслідується законом” (ст.41
Конституції Республіки Куба); “Свобода думки й совісті не повинна порушуватися
(ст.19 Конституції Японії 1946 р.).

Конституційному
праву відомий також метод дозволу, який застосовується здебільшого щодо
регулювання статусу людини й громадянина, інколи цей метод застосовується при
визначенні повноважень державних органів: “Кабінет може прийняти рішення про
скликання надзвичайної сесії Парламенту” (ст.53 Конституції Японії).

 

 

2. Система конституційного права зарубіжних країн

Конституційне право є складною системою, що включає
велику кількість взаємодіючих частин і елементів, які характеризують внутрішню
побудову й відокремлюють його. Основні частини й елементи системи
конституційного права – це його принципи, інститути й норми.

Загальні принципи конституційного права – це основні начала,
які виражаються й містяться у даній галузі, у відповідності до котрих воно
будується як система правових норм, а також здійснюється конституційно-правове
регулювання суспільних відносин. Загальні принципи регулюють суспільні
відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми та
втілюються в цих нормах і в правозастосовчій діяльності органів держави.

В конституційному праві можна виявити, по-перше, загальні
принципи, які декларуються конституціями: народний суверенітет (ст.3
Конституції Франції), народне представництво (преамбула Конституції Японії),
поділ влад (ст.20 Основного закону для Німеччини 1949 р.), рівноправності (ст.3
Конституції Італії), невідчжуваності права (ст.1 Основного закону Німеччини)
тощо. Зазначені принципи не формулюють конкретні права та обов’язки й не завжди
забезпечені правовими санкціями, проте вони мають вихідне значення для багатьох
конституційно-правових норм. По-друге, це принципи, які мають чітку юридичну
форму вираження й безпосередньо застосовуються в державні діяльності: незалежність
депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції), судовий захист
конституційних прав (ст.53 Конституції
Іспанії 1978 р.), невідповідальності глави держави (ст.56 Конституції Іспанії).

Конституційно-правові інститути являють собою визначену систему
норм конституційного права, що регулюють однорідні й взаємопов’язані суспільні
відносини й утворюють відносно самостійну групу. Серед конституційно-правових
інститутів можна назвати такі: правовий статус людини і громадянина, основи
суспільного ладу, форма правління, виборче право (в об’єктивному розумінні),
народне представництво, конституційний контроль (нагляд) тощо. Ці великі
інститути (субінститути), в свою чергу, складаються з підінститутів. Наприклад,
інститут виборчого права включає такі підінститути, як виборче право (в
суб’єктивному розумінні), виборчий процес.

Конституційно-правові норми – це загальнообов’язкові правила
поведінки, встановлені або санкціоновані державою з метою охорони і регулювання
визначених суспільних відносин, які здійснюються через конкретні права і
обов’язки й забезпечуються примусовою силою держави.

Конституційно-правові норми мають внутрішню структуру:
гіпотезу, диспозицію та санкцію. До особливостей конституційно-правових норм
слід віднести такі: в більшості випадків конституційно-правова норма повністю
міститься в двох або більше статтях закону; деякі положення конституцій не
забезпечуються санкціями чи гіпотезами; ці норми регулюють найбільш широкі й
суттєві суспільні відносини тощо.

 

 

3. Суб’єкти конституційного права

Суб’єктами конституційних правовідносин вважаються такі
учасники соціальних зв’язків у сфері здійснення дер­жавної влади, які мають
конституційну правосуб’єктність і відповідний правовий статус. Традиційно — це глава держави (президент, монарх,
президія представницького органу влади); парламент, його палати, голови палат,
депутати; уряд, прем’єр-міністр, міністерства, центральні відомства, міністри;
органи конституційного нагляду, Конституційний Суд; місцеві органи влади та
управління, муніципалітети; федеральні органи державної влади; громадяни
(піддані).

Правовий
статус суб’єктів конституційних правовідносин відзначається різноманітністю
свого складу і широтою сфер правового регулювання. Насамперед необхідно згадати
конституційні правовідносини, що складаються між центральни­ми органами
державної влади, наприклад між главою держави і парламентом, парламентом і
урядом, між главою держа­ви та урядом у випадках контрасигнатури прем’єром чи
міністрами актів монарха чи президента; між главою держави, парламентом і
урядом, з одного боку, та органами конституційного нагляду — з другого, у порядку опротестування
останніми нормативно-правових актів, прийнятих згаданими центральними органами
влади.

Суб’єкти
конституційного права поділяються на дві великі групи: фізичні особи й
суспільні утворення.

До
першої групи суб’єктів відносяться громадяни, іноземці, групи громадян, виборці
та депутати як особи з спеціальною правоздатністю та їх групи (в Італії,
наприклад, групи виборців є суб’єктами права законодавчої ініціативи).

До
другої групи суб’єктів належить держава в цілому, її органи, а інколи й їх
відособлені частини (наприклад,
палати, комісії, партійні групи у парламентах), територіальні одиниці, установи
та органи місцевого самоврядування, а також політичні партії та інші суспільні
об’єднання.

Особлива
роль держави, як суб’єкта конституційного права, обумовлюється тим, що вона
виступає як регулятор суспільних відносин, перш за все як носій правотворчої
влади. Іноді держава виступає як учасник визначеного суспільного відношення,
тобто знаходиться в тих же умовах, що
передбачені нормами конституційного права для інших учасників правовідносин
(наприклад, у відносинах федеративної держави з суб’єктами федерації). Воно діє
або через державні органи, або через референдум.

Органи
держави як суб’єкти конституційного права наділені визначеною компетенцією в
відповідності до покладених на них завдань ( видання законів, контроль за
діяльністю інших органів, виконання законів тощо). Вони виступають у даних
відносинах, як носії владних повноважень або як підлеглі суб’єкти, а іноді як
рівноправні учасники договірних відносин.

Територіальні
утворення реалізують свої права або через свої органи, або безпосередньо шляхом
референдуму.

Політичні
партії стали порівняно недавно наділятися правосуб’єктністю
(інститутиалізуватися). В ряді країн (Німеччина, Болгарія тощо) прийняті закони
про політичні партії, в інших (Мексика) статус партій врегульований в виборчих
законах.

Правосуб’єктність
профспілок визначається конституціями (ст.39 Конституції Італії, ст.28
Конституції Японії) або звичайними законами.

В
деяких державах суб’єктом конституційного права виступає церков
(Великобританія).

 

 

4.
Конституційно-правова відповідальність

Дії
й акти суб’єктів можуть створювати підстави для виникнення і припинення
конституційно-правових відносин, а також до конституційно-правової
відповідальності і застосування санкцій. Конституційна-правова
(конституційна) відповідальність як форма юридичної відповідальності
має особливості, пов’язані насамперед з характером самого
конституційно-правового регулювання. Однак існують властивості і більш
загального характеру. Юридична відповідальність у цілому має два аспекти:
негативний і позитивний. Негативний аспект відповідальності пов’язаний з тим,
що державний примус застосовується з приводу вчинення правопорушення.

Позитивний
аспект зумовлений загальними ознаками права, і відповідальність пов’язується з
усіма без винятку моментами його дії, а не тільки з правопорушенням і
застосуванням санкцій. Отже, юридична відповідальність виникає не тільки у
зв’язку з дією охоронних, а й уста­новчих і регулятивних норм. Обмеженість ролі
і значення охоронних норм у системі конституційного права аж ніяк не свідчить
про відсутність і юридичної відповідальності.

Характер конституційного права як центральної
галузі системи національного права пов’язаний і з тим, що виконання норм цієї
галузі забезпечується практично усіма існуючими формами юридичної
відповідальності. Зокрема, порушення окремих норм конституційного права може
призвести до кримінальної відповідальності і застосування відповідних санкцій.
У цьому відношенні відповідальність за порушення норм конституційного права
сприймається як юридична відповідальність взагалі.

Існує
і власне конституційно-правова відповідальність з притаманним тільки їй
механізмом, колом суб’єктів і санкціями. Така відповідальність звичайно
пов’язана з діями безпосередньо політичного характеру і має відповідну природу.
Поняття конституційно-правової відповідальності вужче, ніж поняття
відповідальності за порушення норм конституційного права. Водночас ця форма
юридичної відповідальності не пов’язана лише з порушенням
конституційно-правових норм. Підставами для притягнення до
конституційно-правової відповідальності можуть бути порушення норм інших
галузей права, зокрема кримінального.

Конституційно-правова
відповідальність може існувати і за умов, коли норми права взагалі не
порушуються, але мають місце дії, які розцінюються як негативні у політичному
плані. Прикладом може служити політична відповідальність уряду.
Конституційно-правовій відповідальності підлягають усі суб’єкти відповідної
галузі, крім держави в цілому. Найчастіше таку відповідальність несуть органи
державної влади.

Одним
з основних різновидів конституційно-правової відповідальності є відповідальність
суб’єктів (носіїв) виконавчої влади і насамперед уряду та його членів. Така
відповідальність має дві конкретні форми. Це власне політична відповідальність
уряду перед парламентом і відповідальність у порядку так званого імпічменту або
в рамках подібних до нього процедур.

Існують
і інші різновиди конституційно-правової відповідальності. Наприклад,
відповідальність депутатів перед представницьким органом, відповідальність у
структурі державного механізму за ієрархією органів влади, відповідальність, що
випливає із статусу громадянства, тощо.

Конституційно-правовій
відповідальності властиві такі специфічні санкції:

1) усунення з посади і примусова відставка;

2) дострокове припинення повноважень депутата за рішенням
представницького органу, а також дисциплінарні санкції, передбачені
парламентськими регламентами;

3)
скасування і припинення дії актів;

4)
позбавлення громадянства;

5) позбавлення
державних нагород тощо.

 

 

5. Конституційне право зарубіжних країн як наука

Конституційне право зарубіжних країн як наука являє
собою цілісну систему теоретичних узагальнень, що досліджує національне
конституційне право кожної держави, вбачаючи у ньому фундаментальну галузь
правової системи. Ця наука вивчає всі основні інститути державного права як з
точки зору їх особливого, так і загального з огляду на схожість за змістом
окремих інститутів права світової системи. До того ж у зв’язку з даним
співвідношенням загального й особливого має визначитися і єдине — окремі інститути національного
конституційного права. Наприклад, порівнюючи конституційне право Німеччини та
Франції, слід зазначити загальне —
належність до романо-германської правової системи, а також особливе у змісті
правових інститутів президентства, у виборчих системах. Певною мірою таке
порівняння спричинено умовами розвитку держав і характером формування кон­ституціоналізму
як загального наукового напряму.

Перші спроби наукового пояснення питання про те, що має
вивчати конституційне право як наука, зробили представники формально-юридичної
течії, яка склалася у XX ст. Відомі
представники так званої історичної школи права (Г. Еллінек — у Німеччині, А. Есмен — у Франції, Ф. Кокошкін — у
Росії та ін.) стверджували, що конституційне право повинно бути тільки
юридичною наукою, незалежною від будь-якого філософського та соціологічного
впливу.

Крайнім
виразом юридичного напряму є чиста теорія права Г. Кельзена, за якою
безпосередньо ототожнюється держава і право та вважається, що держава — це не що інше, як система правових норм, і,
отже, конституційне право — ядро цієї
системи.

На початку XX ст. виник
соціологічний напрям, який на перше місце висунув не юридичні поняття, а
питання про політичне призначення тих або інших конституційно-правових
інститутів. З точки зору представників цієї школи, держава — це, по-перше, орган централізації
економічного життя, по-друге, —
суспільство, де існує поділ на керуючих і керова­них, на владних і підвладних.
Згодом на основі даного напряму утворилася так звана політична наука,
безпосередньо розроблена французькими викладачами конституційного права, яка
фактично замінила колишнє державознавство. За своїм обсягом політична наука
виходить далеко за традиційні межі державно-правового регулювання, оскільки
об’єктом її дослідження є не тільки безпосередньо конституційні ін­ститути, а й
такі, як профспілки, система лобізму, церква, різні об’єднання, преса і т. ін.
В основу покладено вчення про роль політичних партій у конституційному устрої.

Сучасна наука конституційного права має як політичний
характер, оскільки об’єктом її дослідження є найважливіші політичні інститути
(державна влада у сукупності з іншими: статус особистості, виборчі системи
тощо), так і юридичний ха­рактер, тому що у переважній більшості об’єктом
дослідження є система правових нормативних приписів конституцій і конституційних
законів тієї чи іншої держави. Крім того, у державному праві як науці
застосовують відповідні юридичні методи пізнання: прийоми систематизації
чинного законодавства, його юридичного аналізу та тлумачення. У сукупності все
це і визначає юридичний і соціально-політичний характер власне науки
конституційного права зарубіжних країн.

На наш
погляд, певний інтерес становлять міркування про систему науки порівняльного
правознавства одного з її засновників —
Рене Давіда. Узагальнюючи досвід міжнародних правових поглядів, він
запропонував класифікувати систему на англосаксонську, романс-германську,
релігійно-тра­диційну та радянську. В основу своєї класифікації він поклав
аналітичний метод узагальнення найбільш істотних характеристик тієї чи іншої
правової сім’ї. Слід зазначити, що наука порівняльного правознавства була
започаткована у відомому французькому університеті — Соборні — ще 1905 року з лекції професора Раймона Салейля,
згодом вона дістала за­гальне визнання, розвинулася в усіх країнах світу і
сформувалася у відповідні міжнародні наукові центри — Інститут порівняльного права у Барселоні, Міжнародний інститут
порівняльного права в Гаазі та інших державах, кожний з яких систематично
провадить наукові конференції та видає журнали. Крім того, у практику законодавчої
діяльності кожної сучасної держави увійшло обов’язкове правило: під час
опрацювання будь-якого нового законопроекту до нього неодмінно додаються тексти
аналогічних законів, прийнятих в інших дер­жавах, з відповідними супровідними
поясненнями.

 

 

6. Конституційне право зарубіжних країн як навчальна дисципліна

Узагальнюючи дані науки та зміст конкретних конституцій,
конституційне право зарубіжних держав як навчальна дисципліна має також
порівняльно-правознавчий характер. Тому воно будується за системою, яка дає
змогу, з одного боку, узагальнювати найбільш характерні (істотні) риси кон­ституцій
усіх зарубіжних держав, а з другого —
аналізувати особливості відповідних національних конституційних систем,
підкреслюючи специфіку того чи іншого інституту кон­ституційного права,
правового статусу особи, політичної системи та системи органів держави, їх
правового становища і т. ін.

Згідно
з таким підходом стосовно узагальнення інформації будується система навчального
курсу, де чітко розмежовані загальна й особлива частини.

Загальна
частина містить питання щодо поняття та сутності конституцій,
конституційно-правової основи суспільного ладу, конституційно-правового статусу
людини та громадянина, форми правління, виборів і референдуму, системи вищих
органів влади тощо.

Особлива частина присвячується докладному аналізу та
узагальненню конституційного права окремих держав світового співтовариства:
США, Англії, Франції, Німеччини, Іта­лії, Японії, Канади, Швеції, КНР, Польщі,
Болгарії, Куби, В’єтнаму, Індії та ін. Причому інформація узагальнюється по
кожній державі з урахуванням системи, що пропонується у загальній частині
курсу.

Будова навчального курсу на засадах порівняльного методу
передбачає органічне сполучення загального й особливого, властивого різним
конституційним системам, з одночасним використанням аналітичних і синтетичних
способів дослідження кожної правової системи. Крім того, слід особливо
підкреслити, що вивчення загальних закономірностей притаманних зарубіжним
державам, можливе тільки на основі пізнання певних конституційно-правових
систем та узагальнення правозастосувальної практики, що склалася за
конкретно-історичних умов.