Бібліотека Studies працює за підтримки агентства Magistr.ua

Тема 3. Діловий (службовий) етикет

Тема 3. Діловий (службовий) етикет


План:

 

1. Етикет службової діяльності

2. Правила поведінки працівників органів внутрішніх справ у громадських місцях та на офіційних заходах

3. Правила поведінки та спілкування працівників органів внутрішніх справ з іноземцями

 

 

Вступ. Прискорені
темпи розвитку сучасної цивілізації стверджують актуальність унормованих (сталих)
форм поведінки у спілкуванні людей між собою. Унормовані форми поведінки
існують для:

а) полегшення взаємодії між соціальними суб’єктами;

б) позбавлення
людських стосунків надлишкової емоційної напруги;

в) ствердження наявності між
суб’єктами соціальної комунікації єдиного морального і смислового простору, що забезпечує
реалізацію самого процесу соціальної взаємодії; тощо.

Перехід від неусвідомлених
форм поведінки до більш складних, комплексних, таких, що формуються при
безпосередній участі свідомості, відбувається у розвитку
людини від рівня індивіда як номінального представника людського роду до рівня
особистості як значимої соціальної одиниці. Даний перехід передбачає наявність
відповідного бачення і розуміння світу – неподільної системи понять і уявлень,
що утримує образ світу і взірці діяльності, які забезпечують пристосування
людини до середовища, а також є необхідними для організації поведінки. Процес
переходу від невмотивованої поведінки до усвідомлення необхідності
дотримуватися у ній встановлених правил можна назвати переходом від природи до
культури, від ненормованих форм міжособистісного спілкування до сталих,
цивілізованих форм комунікаційної взаємодії співгромадян.

Етикет
виступає зовнішньою формою вираження норм і принципів моралі будь-якої історичної
спільноти, підкреслюючи при цьому визнання людиною моралі як необхідної й
особливої форми духовного єднання, що виступає безумовною основою співжиття як
способу власне людського існування. У даному контексті норми моралі виступають
конкретними правилами поведінки, що визначають, як людина має вести себе по
відношенню до суспільства, колективу, інших людей; дотримання норм
забезпечується силою суспільної думки й механізмом самооцінки самої людини.
Принципи моралі ж є найбільш загальними вимогами до поведінки людини в її
ставленні до середовища і до себе, що визначають основну лінію її діяльності.
Правила поведінки – це найбільш елементарні, конкретні вимоги до поведінки
людини в конкретних умовах, що є похідними від норм і принципів моралі, і саме вони
складають основу етикету.

Таким
чином, етикет виступає засобом збереження культурного (цивілізованого) рівня
розвитку суспільства і забезпечує повноцінну міжособистісну взаємодію
співгромадян даного суспільства.

 

 

1. Етикет
службової діяльності

Етикет (з фр. –
ярлик, етикетка) – це сукупність формальних правил, що регулюють зовнішній
прояв людських стосунків, а саме: поводження з людьми, формули звертання,
вітання, вибачення, подяки, поведінка у місцях загального користування, манери,
одяг тощо. Етикет – це не лише форма самовираження та самореалізації, але й, в
першу чергу, форма стримування, самоконтролю, опанування емоцій і вчинків.
Розрізняють наступні види етикету: діловий (службовий), військовий та
повсякденний (звичаєвий).

Історія виникнення і становлення етикету. Поняття
«етикет» вперше вжив французький король Людовік XIV у XVII ст. На одному з
прийомів у цього монарха гостям вручили картки, де перераховувалися правила
поведінки, яких вони мали дотримуватися. Від назви цих карток (етикеток) і
з’явилося поняття етикет.

Греки розвинули дипломатичний етикет, створивши урочистий
посольський церемоніал. Їхні посли носили так звані жезли Гермеса, бо саме бог
Гермес був покровителем послів у Давній Греції. Верхню частину жезлів обвивав
лавр, як доказ слави грецького посланця. До жезла прикріплювалися крила, що
символізували вміння політика маневрувати. Два переплетені вузли свідчили про
його хитрість. Послу вручали інструкцію, як вести переговори. Вона була
написана на двох картках або табличках, складених навпіл. Їх називали
дипломами. Звідси і з’явилося слово “дипломатія”.

У середньовіччі етикетні правила поширювалися на різні
верстви населення. Навіть мандрівні студенти й музиканти мали свої етикетні
кодекси. Але особливо суворо дотримувалися правил етикету при дворах високих
правителів.

Чітко дотримувалися етикетних правил при дво­рах
французьких, англійських та особливо іспанських королів. Історія пам’ятає
трагічний випадок, що стався з іспанським королем Філіпом III. Якось він сидів
біля каміна, в якому сильно розгорілося полум’я. Король нікому з придворних не
дозволив поставити заслінку, бо це мав зробити відповідальний за церемоніал
вогню, а він саме кудись відійшов. Однак Філіп III згідно з етикетом гасити
вогонь не мав права і не рушив з місця, виявляючи стійкість своєї монаршої
честі. Така впертість призвела до того, що монарх отримав сильні опіки і за
кілька днів помер.

Траплялися й веселі курйози. Так, французький король
Людовік XIII приїхав до кардинала Ришельє вирішувати невідкладне важливе
питання, а той був хворий і лежав у ліжку. Але ж король не міг розмовляти з
підданим, стоячи або сидячи, коли той лежить. Зрештою, король знайшов
оригінальний вихід — ліг поряд із кардиналом і так спілкувався з ним.

На основі дипломатичного етикету був сформований
цивільний етикет. Почала з’являтися відповідна література. 1204 р. іспанський
священик Педро Альфонсо написав книгу “Disciplina Clerikalis”
(“Дисципліна клерікаліс”). Це перша книга з етикету. Вона написана
для священиків та ченців, але користувалась успіхом і в цивільного населення. На
основі цієї книги з’явилися посібники з етикету в Англії, Голландії, Франції.

За часів Київської Русі вихованню надавали великого
значення, звертаючи увагу і на культуру поведінки. Так, 1117 р. великий князь київський
Володимир Мономах написав “Повчання”, яке було адресоване і дітям, і
дорослим. Мономах вважав, що виховання залежить не від окремих настанов, а від
сукупності виховних засобів, серед яких виокремлював етикет і хороші манери.
Він стверджував, що чемність і ввічливість залежать не від людської суті, а від
навичок і вмінь, набутих завдяки тренувальним вправам.

У Росії в XVII ст. було видано “Домострой”,
який регламентував поведінку городян. У цій книзі розповідалося, як виховувати
дітей, вести господарство, готувати їжу, приймати гостей. Давалися рекомендації
щодо навчання дітей ремесел і торгівлі, а якщо вони були неслухняними, то можна
було і “ребра трощити”. Жінка ж мала господарювати й виховува­ти
дітей, а за помилки та недогляд карали її “грізно”. Етикет домашнього
життя зводився до повної покори “главі дому”. Така необмежена влада
чоловіка відповідала духу феодальних стосунків.

У другій половині XVIII ст. починають активно виходити
посібники з етикету, які перекладалися з французької або німецької мов.
Наприкінці століття з’являються книги й російських авторів.

Існували правила поведінки і для бідних. Так, у XIX ст.
була видана брошура “Прості поради простим людям”. Від них вимагалося
не юрмитися, не смітити, з повагою ставитися до своїх господарів. Цим і
обмежувалися етикетні норми для представників нижчих верств суспільства.

Значна кількість літератури з етикету з’явилася в Україні
та Росії наприкінці XX ст.

На особливу увагу заслуговує фундаментальна праця
американки Е.Пост “Етикет” (М., 1996). 1946 р. у США вона заснувала
Інститут етикету, аби, зберігаючи усталені традиції, розвивати нові форми поведінки
та поширювати їх у суспільстві.

Етикет у США формувався на загальновідомих принципах
етикету різних країн. Кожний народ привносив у розвиток етикету свою специфіку,
свій національний колорит. Однак, як зазначав англійський письменник
О.Гольдсміт у книзі “Громадянин світу, або Листи китайського
філософа”, хоча в кожній країні існують свої церемонії, справжня
ввічливість усюди однакова й породжується вона здоровим глуздом і
доброчинністю.

Досягнення гармонійної єдності високих моральних надбань:доброти, чесності в особистому і
суспільному житті і краси зовнішнього; прояву цих якостей є одним із зовнішніх завдань естетичного розвитку особи. Отже, в етикеті поєднуються етичне з
естетичним.

Однак
виховання культури спілкування не зводиться до засвоєння норм “красивої поведінки”, тому що глибино ці норми
поведінки пов’язані з моральними
принципами, моральними цінностями. Зовнішня культура поведінки є відображенням прояву і вираження
культури внутрішньої, всього духовного
світу і складу особистості. Зупинимося детальніше на морально-психологічних
аспектах культури поведінки людини.

Так,
великою мірою масова поведінка людей складається зі звичок. У повсякденній
індивідуальній поведінці звички займають вагоме місце. Багато наших звичок за
своїм емоційним наповненням мають моральний або аморальний зміст. До аморальних
звичок мають пряме відношення: брехня, бездіяльність, пліткарство, внесення
смути до нормальних людських відносин, пошук негативних підтекстів усіх
людських дій. Сюди ж відносяться звички не довіряти людям, бачити в них лише
погане, звичка думати лише про себе й не турбуватися про інших; звичка не
повертати борги; нав’язувати людям свою думку й не терпіти зауважень щодо неї;
звичка без дозволу брати чужі речі. Робити себе центром уваги оточуючих, нікого
не любити, хвалитися, жалітися, не поважати близьких, не помічати реакції людей
на власну поведінку, не помічати чужих труднощів, не вітатися, не прощатися –
всі ці звички витікають від як від недоліку виховання, так і від дефіциту
моральності. Негативне значення таких звичок очевидне – шкода від них
надзвичайно відчутна оточуючими.

У людях
поруч із негативними виробляються різноманітні морально-позитивні звички, що
високо цінуються оточенням і є, безумовно, предметом виховання. Протягом часу у
високоморальних (“культурних”) людей виробляється звичка піклуватися про інших;
звичка працювати, в тому числі – працювати над собою. Звичним стає для людини не
завдавати іншим зайвого клопоту, сприймати людей через позитивну
налаштованість, думати про людей хороше, вірити їм. Виховання цих звичок є
необхідним у житті кожного, оскільки у ввічливості без звички обійтися майже неможливо.
Насправді ввічливою може бути лише звично – ввічлива поведінка.

Формування
хороших звичок відбувається в результаті систематичного повторення дій,
спочатку цілеспрямовано осмислених і лише з часом сприйнятих як “звичні”. У
культурі поведінки звички, які формуються внаслідок засвоєння готових форм
моральної поведінки, можуть виявляти зворотній вплив на моральну свідомість в
тому сенсі, що відхід від них збуджує моральні емоції, змушує замислитися над
своїми вчинками, морально оцінити їх, засудити чи схвалити. Щоправда, культура
поведінки включає в себе і множину позаморальних аспектів людського
самовиявлення таких, як: охайність, дисциплінованість, обов’язковість,
елементарна, етикетна ввічливість; а також діяльність, спрямовану на
задоволення естетичних, гігієнічних потреб, в заняттях фізкультурою, в художній
та іншій творчості тощо.

Набути
навики культурної поведінки –
не означає “завчити” відповідні правила, а потім механічно застосовувати їх у спілкуванні, подібне
“прилучення” до культури мало що дасть
і мало чого варте. Необхідно інше – зрозуміти, перейнятися
усвідомленням великого людського сенсу, закладеного у ці зовнішні форми. Тоді
правила хорошої поведінки, краса спілкування стануть вашим переконанням,
“другою натурою” і дотримання їх буде приносити
людині почуття задоволення і радості.

Моральний
аспект культури поведінки включає в себе здатність людини у відповідних формах
висловлювати свої моральні почуття. Які б емоції не відчувала людина по
відношенню до іншої або до інших, вона виявляє їх у відповідних діях, вчинках,
поведінці. Поведінка людини не завжди адекватна її емоційному настрою, і кожен
індивід проявляє свої почуття по-різному. Це залежить від темпераменту,
характеру, волі, але чималу роль у поведінковому висловлюванні почуттів
відіграє виховання людини. Нестриманість у вираженні тих чи інших переживань
або афектів завжди вважалося у цивілізованому суспільстві ознакою
невихованості.

В особистісних
характеристиках культурної людини часто використовуються поняття: “стиль
поведінки”, “манери”, “делікатність”, “тактовність”, “порядність” та ін. Ці
поняття виражають гармонійну єдність внутрішнього світу людини та її зовнішніх
виявів. При негативному відношенні до тієї чи іншої особи вони використовуються
у негативному значенні, як “моветон” (“дурний тон/ стиль”), погані манери,
неделікатність, нетактовність, непорядність. У щоденному використанні не
замислюються про змістовні нюанси даних понять і швидше інтуїтивно, ніж
продумано й раціонально, визначають індивідуальну манеру самовиявлення людини і
її ставлення до людей. Однак сам факт їхнього застосування дає підставу
замислитися над тим, що вони означають.

Такі характеристики
особистості, як ввічливість, делікатність, порядність, тактовність, не
вкладаються в певні нормативи і характеризують не лише “вміння вести себе у суспільстві”.
У них фіксуються здатності людей рахуватися з інтересами й потребами інших, зі
смаком, способом життя, звичками оточуючих; вони, безумовно, передбачають
відповідальність людини за наслідки своєї діяльності, прискіпливе ставлення до
самого себе, доброзичливість у стосунках з ближніми, дисциплінованість,
обов’язковість, точність у виконанні своїх обіцянок, стриманість у прояві
емоцій. Цими поняттями характеризують стиль поведінки й морально-психологічний
тип особистості. Їх зміст пов’язаний із загальною моральною орієнтацією
особистості, з її морально-емоційною чутливістю до оточення, почуттям міри. У
конкретній поведінці людини можуть по-різному проявлятися як найкращі
(позитивні) її моральні якості, так і негативні.

Єдність внутрішнього і
зовнішнього, форми і змісту у поведінці може бути позначене поняттям “стиль”, що
означає спосіб, образ, манеру здійснення вчинків. Поняття стилю може
застосовуватися до всіх конкретних видів діяльності й поведінки: стилю життя,
стилю роботи, стилю керівництва, стилю одягу, мовлення, спілкування тощо.

Стиль можна визначити як
образ поведінки, що відображає типове, найхарактерніше для даної особистості
або групи, відношення до загальних (суспільних) інтересів, виражене в
послідовності дій або вчинків.

Уявлення про загальний стиль
поведінки групи чи людини дає можливість передбачити варіанти поведінки в тій
чи іншій ситуації спілкування або соціального процесу. За стилем поведінки
можна судити про моральну надійність або ненадійність людини чи групи людей,
довіряти їм чи виказувати недовіру.

Особовим проявом стилю
поведінки в моралізаторській літературі часто називають делікатність. Це
поняття також виражає єдність внутрішнього й зовнішнього у поведінці.
Етимологічно, у перекладі з французької – це чутливість, ввічливість, м’якість
у звертанні тощо.

Делікатність – це здатність,
властивість або якість людини поводитися з людьми уважно, не завдаючи шкоди
їхньому самолюбству.

Поняттям “делікатність”
позначається творча здатність моральної свідомості знаходити вірні підходи до
співпричетності у долі іншої людини таким чином, щоб не пробудити в ньому
почуття обов’язку, потреби відплачувати, не напрошуючись на вдячність і не
потребуючи її навіть у думках. Делікатність – це необтяжуваність для інших і
ненав’язливість, це якраз те, що називають природним проявом моральності не за
велінням обов’язку або зобов’язання, а за власною потребою бути потрібним і
корисним людям, потрібним не для себе, а для інших. В делікатній людині
моральний закон діє на рівні інтуїції. Делікатна людина не чекає, коли її
покличуть, а приходить на допомогу тоді, коли вона необхідна і коли вона може
її надати. Тут немає ні лицемірства, ані себелюбства. Вважається, що такі люди
рідкісні, їх просто рідше помічають, оскільки вони не вміють афішувати себе і
не прагнуть привертати увагу до себе заради марнославства або престижу.

Поведінка людини
характеризується також як тактовна й нетактовна. Проблема такту надзвичайно
гостро стоїть там, де мова йде про виховання, лікування, навчання, в
міжособистісних контактах і зв’язках людей.

Такт – це своєрідна міра,
яку якщо порушиш, то прекрасне перетворюється на потворне, а добро – на зло.

Людям властиво чутливо
реагувати на допущену по відношенню до них нетактовність, але зрозуміти й
відчути власну по відношенню до іншого значно важче.

Тактовність багато в чому
передбачена правилами етикету. Легше перерахувати випадки нетактовної
поведінки, ніж вказати людині, як саме вона має виявляти такт. Потрібно мати
достатню чутливість до внутрішнього стану іншої людини, щоб самому для себе
встановити міру дозволеного у своїх словах і вчинках. Такт потребує інколи
замовчування недоліків, які немає можливості ліквідувати, він також потребує
уважного ставлення до інтимних сторін людського життя, вміння не торкатися тих
питань, що є небажаними для іншого, він радить щось не помітити, а про щось
ненав’язливо попередити. Такт інколи використовує доброзичливу іронію, незлий
жарт. Тактовність – своєрідний прояв культурності.

У етикеті потрібно розрізняти дві сторони:
морально-етичну (норму поведінки) та естетичну –
зовнішні форми прояву цих норм, граціозність і красу манер. Неважко побачити, що ці дві сторони мають відносну самостійність. Можна бути, наприклад, доброю людиною, але
проявляти свої щиросердні якості некрасиво,
не витончено тощо. І навпаки, буває, що зла по
натурі людина поводить себе зовнішньо красиво, витончено. В той же час етична і естетична оцінка поведінки людини тісно
переплітаються, складаючи певну єдність. Ще у стародавніх греків
суспільним ідеалом була гармонія доброго і
прекрасного, морального і красивого, внутрішніх якостей людини та їх зовнішніх виявів.

Досягнення гармонійної єдності високих моральних надбань:доброти, чесності в особистому і суспільному житті
і краси зовнішнього; прояву цих якостей є одним із
зовнішніх завдань естетичного розвитку особи. Отже,
в етикеті з’єднуються етика з естетикою.

Однак виховання культури спілкування не зводиться до засвоєння норм «красивої поведінки», тому що ці норми поведінки пов’язані з моральними принципами, моральними цінностями.
Зовнішня культура поведінки є відображенням прояву
і вираження культури внутрішньої, всього духовного
світу і складу особистості. Таким чином, набути навики культурної поведінки – не означає «завчити» відповідні правила, а потім механічно застосовувати їх у спілкуванні, подібне
«залучення» до культури мало що дасть і мало чого
варте. Необхідно інше- зрозуміти, перейнятися усвідомленням
великого людського сенсу, закладеного у ці зовнішні форми. Тоді правила хорошої
поведінки, краса спілкування стануть вашим переконанням, «другою натурою» і
дотримання їх буде приносити людині почуття
задоволення і радості.

Етикет, таким чином,
виступає засобом збереження культурного (цивілізованого) рівня розвитку
суспільства і забезпечує повноцінну міжособистісну взаємодію співгромадян
даного суспільства.

Попри універсальний характер
етикету, є певні особливості його прояву в сім’ї, у громадських місцях, на
роботі.

В офіційній сфері діє міжнародний
принцип, за яким ставлення до особи визначається її статусом чи посадою, яку
вона займає. У цій сфері кожна особа є представником організації, держави, тому
етикетні правила вимагають ставитися до неї з повагою, незалежно від віку чи
статі.

Є певні особливості етикету в
організаціях, де працюють люди. Тут різновидом етикету є службовий. Службовий етикет – це сукупність
найдоцільніших правил поведінки людей там, де відбувається їхня професійна
діяльність – на виробництві, в будь-якій організації (фірмі, заводі, установі,
інституті, концерні, фабриці тощо). Дотримання правил і вимог етикету є
обов’язковим для всіх, адже це сприяє створенню сприятливого клімату для людей,
зайнятих у загальному виробничому процесі. Доведено, що добрий настрій
позитивно впливає як на здоров’я людини, так і на продуктивність її праці. Не
випадково великі фірми та корпорації створюють власні Кодекси честі чи Правила
поведінки, в яких передбачено етичні норми взаємовідносин та правила службового
етикету.

На роботі людина проводить більшу
частину свого життя, а відтак, їй приємніше працювати там, де панує
взаємоповага й усі працівники дотримуються етичних норм та правил етикету. У
службових стосунках доречною формою спілкування є звертання до всіх на «Ви».
Всім відомо, що на «Ви» слід звертатися до людей старшого віку. На «Ти»
звертаються до дітей і близьких знайомих. Але в діловій сфері навіть близьким
людям у присутності інших бажано звертатися одне до одного на «Ви».
Неприпустимим є звернення керівника до підлеглих на «Ти».

Військові вітання є одним із виявів
службового етикету співробітників ОВС, оскільки виступають зовнішньою формою
вияву взаємоповаги та згуртованості військовослужбовців. Існує правило: першим
повинен привітатися молодший зі старшим, підлеглий з начальником, чоловік із
жінкою.

Відносини між
працівниками повинні ґрунтуватися на взаємоповазі, і в питаннях служби вони
звертаються один до одного на «Ви» (положення Про військову ввічливість і
поведінку військовослужбовців Статуту внутрішньої служби збройних сил України).

Службовий етикет передбачає
звертання до старших за посадою людей, називаючи їх на ім’я та по батькові.
Серед молодих співпрацівників прийнято називати одне одного тільки по імені.
Але в присутності інших, до них також звертаються у повній формі. Якщо ви не
запам’ятали прізвища чи імені та по батькові вашого співрозмовника, краще
вибачитися й перепитати ще раз, ніж користуватися займенником «Ви» та
безособовими конструкціями.

Вихований співробітник завжди
пропустить жінку поперед себе, притримає перед нею двері. Якщо вони в однакових
умовах, то чоловік не буде сідати, якщо жінка стоїть. У гардеробі чоловік
допоможе жінці одягтися, хоч у службових умовах він цього може й не робити.
Жінка на роботі також має дотримуватися певних правил (зокрема, на її столі
мають бути лише речі, потрібні для роботи). Чепуритися краще в спеціально
встановленому місці, а не в кабінеті, де знаходяться колеги.

Інтелігентна людина, помітивши
помилку, якої припустився інший працівник, вкаже на неї тактовно та
доброзичливо, до того ж наодинці. Краще, коли людина ставитиметься нетерпляче
не до чужих, а до власних помилок – у цьому разі буде менше підстав для
неприязні співробітників, для виникнення конфліктів.

Дотримання подібних правил є
необхідним інструментом для підтримання нормальних службових відносин і
трудової дисципліни в організації.

Етикет службових взаємин,
підсумовуючи і розвиваючи духовну культуру людства, є логічним вираженням
кращих норм і правил поведінки. Він набуває сенсу обов’язковості повсякденного
поважного відношення до людей, безвідносно до чи їхньої посади, чи до
суспільного статусу. Чемне поводження з жінкою, шанобливе ставлення до старших,
дотримання форм вітання, правила ведення розмови, поводження за столом,
виконання вимог, пропонованих до одягу – усі ці правила пристойності увібрали в
себе загальні уявлення про саму людину, про норми взаємин між людьми в
службовій сфері.

Етикет службових взаємин – це
сукупність найбільш доцільних правил поведінки людей у трудових колективах,
обумовлених найважливішими принципами загальнолюдської моралі і моральності.

На початку XX ст. була широко
відома «Пам’ятка правил поведінки співробітників установи», у якій, зокрема,
зазначалося: «ми проводимо на роботі кращу частину свого життя. Потрібно ж
навчитися працювати так, щоб робота була легка і щоб вона була постійною
життєвою школою».

Виконуючи свої службові
обов’язки, усі ми стаємо об’єктом уваги інших: як ми входимо, як вітаємося, як
сідаємо, їмо, як розмовляємо і як слухаємо, як питаємо і як відповідаємо, усе це
викликає обговорення й осуд, вказує на придатність чи непридатність на роботі.

Для успіху будь-якої діяльності
на роботі необхідно бути ввічливим у спілкуванні з людьми будь-якого рангу; у
робочому (службовому) приміщенні говорити мало і не голосно. По телефону
розмовляти напівголосно і коротко, стежити за культурою мови, ніколи не
дозволяти собі сваритися, бути акуратним в усьому. Час – матеріальна цінність і
економія свого і чужого робочого часу є ефективне джерело виробничих успіхів
усього колективу. Необхідно бути уважним до чужої думки, навіть якщо вона
виявиться невірною, а спростовуючи її, бути терплячим, тактичним і ніколи не
дратуватися. Безтактність ранить того, кому вона адресована і принижує того,
від кого виходить. Етикет службових взаємин стосується усіх – і підлеглих і
керівників. Його правила і вимоги обов’язкові, тому що сприяють створенню
здорового морально-психологічного клімату і гарного настрою. Добре, якщо людина
має почуття гумору і цінує його в інших. Ученими доведено, що гарний настрій
позитивно впливає на здоров’я людини і підвищує продуктивність його праці.
Керівнику завжди необхідно пам’ятати, що зауваження підлеглому варто робити
віч-на-віч. Треба уміти визнати свою помилку, якщо ваше розпорядження виявилося
помилковим; уміти заохочувати, уміти карати; бути коректним, не дозволяти собі
сперечатися по несуттєвих питаннях. Треба бути доброзичливим у відносинах з товаришами
по службі і підлеглими; вести розмову в делікатній формі.

Співробітник будь-якої установи
повинен мати загальну культуру, інтелект, порядність. Однак завжди особливого
значення набуває моральний потенціал.

Основною моральною умовою
службових взаємин між керівниками і підлеглими є збереження гідності інших, так
само як і своєї власної, тому що справді інтелігентна людина не опускається до
неправди, чванства, лицемірства, зазнайства й інших недоліків, що принижують і
ображають навколишніх його людей, а отже, і самого себе.

Ввічливість – головне правило
етикету службових взаємин.

Правила службового етикету
рекомендують залишати за межами установи, підприємства свої проблеми і
неприємності.

У службовому етикеті важливу роль
відіграють і такі моральні якості працівника, як сумлінність, добропорядність,
чуйність, повага, коректність, тактовність, точність, делікатність, чуйність,
скромність і простота, жаль і милосердя.

Основні принципи службового етикету. Службовий етикет
– це загальноприйняті (або декларативно встановлені) правила соціальної
поведінки у професійному спілкуванні в конкретній організації. Це система норм
та атрибутів ділового етикету, притаманна конкретній організації: вимоги до
естетизації внутрішнього середовища організації, стиль спілкування; стандарти
спілкування, ведення справ з суб’єктами зовнішнього оточення організації;
частина заходів щодо формування іміджу організації.

Службовий етикет має, з одного
боку, забезпечувати нормативну регуляцію процесу спілкування нерівних за
соціальним статусом партнерів шляхом вирівнювання їх позицій, але не в
соціальному, а тільки в комунікативному плані. З іншого – зберігати і
підтримувати певну «нерівність» партнерів, що мають різний службовий статус,
для забезпечення належної субординації і дисципліни.

Керівники провідних організацій
звертають особливу увагу на питання ділового спілкування. Відомий американський
підприємець Дж.Рокфеллер, добре розуміючи значення спілкування для ділової
діяльності, сказав: «Вміння спілкуватися з людьми – такий же товар, як цукор
або кава. Але воно є таким важливим, що я готовий платити за це вміння більше,
ніж за будь-яких інший товар у цьому світі».

Однією з функцій службового
етикету є зближення людей з різними соціальними статусами, поліпшення їх
взаєморозуміння та взаємоповаги. Етикет сьогодні – це, насамперед, засіб
спілкування, засіб регуляції взаємовідносин людей, які спілкуються. Можна
навести таку аналогію; без знання норм та правил службового етикету організації
людина схожа на водія який опинився за кермом і виїхав на вулицю, не знаючи
правил дорожнього руху. Організаційна поведінка в сучасних умовах народжує нові
ситуації спілкування, вносить нові етикетні вимоги. Запам’ятати їх всіх неможливо.
Життя набагато складніше, аніж правила, і в ньому трапляються такі ситуації,
які досить важко передбачити навіть у найповнішому зведенні правил етикету.

Можливо, на сьогодні важливішим є
не вивчити правила, а зрозуміти «дух», сутність та зміст етикету, тобто
засвоїти основні принципи. Можна виокремити декілька таких принципів службового
етикету, які є надзвичайно важливими для посадових осіб та працівників.

Перший – це принцип гуманізму,
людяності, який втілюється безпосередньо в моральних вимогах до культури
взаємовідносин: ввічливість; тактовність; скромність; точність.

Ввічливість – форма
взаємовідносин між людьми, сутність яких – доброзичливість, бажання добра іншій
людині. Ввічливість має такі вияви, як уважне ставлення, готовність надати
послуги іншій людині. Добре ставлення до людей – це головна основа моральності
службового етикету сучасної організації.

Тактовність. У латинській мові
слово «такт» означало дотик, почуття. Це те відчуття міри, яке підказує людині
в певній конкретній ситуації передбачливо не акцентувати увагу на помилках і
недоліках іншої людини, не робити їй зауважень у присутності інших осіб, не
ставити запитань, які ставлять співрозмовника в невигідне становище.

Скромність – уміння співвіднести
самооцінку з думками людей, які нас оточують, не переоцінювати себе, не
підкреслювати своєї значущості та не афішувати своїх переваг, вміти при цьому
стримувати себе. Справжня скромність не має нічого спільного зі скутістю,
закомплексованістю. Усе це вияви комплексу сором’язливості, що виникають у разі
недостатнього володіння навичками вільного культурного спілкування. Особа не
знає, як розпочати розмову з іншими, про що говорити, боїться щось або зробити
не так, як треба.

Точність – вміння цінувати своє
слово, виконувати те, що було обіцяно, своєчасно приходити, не запізнюватися.
Існують різні сторони або відтінки ввічливості:

  • коректність;
  • шанобливість, ґречність;
  • люб’язність;
  • делікатність.

Коректність – підкреслено
офіційна, переважно службова й дещо сухувата, холодна ввічливість, особливе
вміння стримувати себе в будь-яких ситуаціях, конфліктах.

Шанобливість, ґречність –
ввічливість, яка підкреслює повагу до людини виявляється у ставленні до літніх
людей, зокрема до жінок похилого віку.

Люб’язність – прагнення бути
приємним і корисним (виявляється в дріб’язкових послугах, уважності).

Делікатність – ввічливість у
поєднанні з особливою м’якістю й глибоким розумінням внутрішнього стану та
настрою інших людей.

Другий принцип службового етикету
– доцільність дій. Сучасний службовий етикет передбачає, що все у спілкуванні
має бути поміркованими простим. Якщо ми не знаємо, як поводити себе в якійсь
нестандартній для нас ситуації, то варто керуватись принципом доцільності і
зручності. Треба пам’ятати, що зручно повинно бути не тільки нам, а й людям, з
якими ми спілкуємося. Реальне життя складне й багатогранне, і тому виникають
ситуації, що не регулюються встановленими правилами і нормами. Сучасний
службовий етикет не догматичний, він передбачає можливість вибору.

Третій принцип службового етикету
– це краса, або естетична привабливість поведінки.

Правила етикету визначаються
вимогами естетики, їх логіка не проста; «непристойно, тому що некрасиво».

Сучасний загальний етикет та
службовий етикет державної установи зорієнтовані на єдність форми та змісту
вчинків їх посадових осіб та працівників. Тому доброзичливе ставлення до людей
має бути естетично оформлене, бо будь-який вишуканий і шляхетний за намірами
вчинок може за формою виглядати непривабливо й безглуздо або й втратити свій
благородний моральний зміст. Найбільше це виявляється в манерах, жестах,
міміці.

Основним принципом поведінки з
точки зору службового етикету можна вважати глибоку повагу до інтересів та
почуттів інших співробітників, усіх громадян, які переступають не лише поріг
державної установи місцевого самоврядування, а й контактують у неформальній
ситуації.

Головна мета професійної
діяльності ОВС – служіння закону, який не є самоціллю, оскільки існує в ім’я
суспільного блага, але тільки за умови, що усвідомлюється суспільством як
втілення справедливості, вияв вищого морального начала і забезпечує нормальне
життя громадян. Тому є неприпустимим, щоб працівник правоохоронних органів
виконував свої обов’язки бездумно, не бачачи за буквою закону живих людей. Таке
легковажне виконання службових обов’язків часто викликає незадоволення з боку
населення діяльністю органів внутрішніх справ у цілому, що, в свою чергу,
негативно відбивається на іміджі правоохоронних органів.

Необхідно нагадати, що незалежно
від особистих політичних поглядів і переконань кожен правоохоронець має бути
прибічником політики, яку влада впроваджує через закон. Він служить закону і
захищає його.

У відносинах правоохоронців з
громадянами неухильно має дотримуватися принцип гуманізму, що виявляється,
зокрема у: ввічливості і доброзичливості; готовності надати допомогу, послугу,
прагнення не турбувати людину без причин; чуйності, делікатності, коректності
та толерантності, повазі, такті тощо. Дотримання цих норм має відбуватися як у
взаємовідносинах з громадянами, так і безпосередньо із самими працівниками органів
внутрішніх справ, що знайшло відбиток у Кодексі честі працівників ОВС,
прийнятому Колегією МВС України у грудні 1996 року та Етичному кодексі
працівника ОВС України, схваленому цим органом 5 жовтня 2000 року.

Службові взаємовідносини
працівників ОВС визначаються службовим положенням і регулюються уставами,
настановами та інструкціями.

Особливістю службової діяльності
працівників ОВС є те, що більшість із них мають справи з матеріалами, які не
підлягають розголосу. Тому без службової необхідності і без санкції
безпосереднього начальника не слід цікавитися, чим у даний час займається той
чи інший працівник, і, головне, не допускати втручання у свою службову
діяльність.

Працівник ОВС – це, в першу
чергу. людина з високою культурою спілкування. Культура спілкування – це вміння
встановлювати зворотний зв’язок, відгукнутися на думки, почуття, турботи й
проблеми іншої людини (це стосується всіх рівнів спілкування). Форми
спілкування змінні, сутність спілкування – незмінна. Велику роль відіграє у
професійній діяльності працівників ОВС культура мови – від вміння чітко
сформулювати власну думку як у мовленні, так і на папері до граматичної та
синтаксичної грамотності.

Необхідно з повагою та увагою
відноситись до старших за званням, віком або суспільним положенням. Якщо в
службове приміщення входить старший за званням або посадою, необхідно встати й
привітати його згідно вимогам Уставу, сідати потрібно тільки після отримання на
це дозволу. За правилами службового етикету, при знайомстві в установі будь-який
чоловік, яку б високу посаду він не обіймав, встає, коли до кабінету заходить
жінка, і чекає стоячи, доки вона не представиться. При цьому жінка називає своє
прізвище, посаду і мету відвідування установи.

Нагадаємо, що костюм – це
найбільш елегантний предмет чоловічого і жіночого одягу. Його форма диктує
зміст. Костюм – це символ соціального статусу й успіху. Він декларує порядок,
здатність підпорядковуватися суворій, обмеженій формі ділового костюму; він є
ідеальним тестом на соціальну зрілість людини. Так само, форма одягу працівника
ОВС повинна відповідати затвердженим зразкам і описам, бути ретельно випрасувана
й утримуватися у бездоганному стані (п.1.3 Загальні положення Наказу №
535). Одяг має бути встановленого зразка, чистим, старанно підігнаним та
відпрасованим, з правильно підібраними пагонами (правила оформлення пагонів
див. Наказ № 535). Носити вицвілий та не відпрасований одяг із деформованими та
забрудненими пагонами не дозволяється. Підкреслимо повну персональну
відповідальність власника костюму за його стан та зовнішній вигляд, а також за
відповідність костюму розміру одягу його володаря.

Щоб не викликати роздратування і
незадоволення колег, співробітників, не можна:

  • приходити на зустрічі із запізненням або
    забувати вибачитися;
  • перебивати чужі телефонні розмови;
  • голосно розмовляти біля чужого робочого
    столу;
  • порушувати межу чужого особистісного
    простору й залишатися у ньому;
  • брати на якійсь час чужі речі й не
    повертати їх;
  • забувати сказати секретарю, колегам, де
    Вас можна знайти;
  • кричати колегам через увесь кабінет;
  • не передзвонювати, коли від Вас чекають
    дзвінка;
  • бути не в змозі швидко відповідати на
    прості запитання;
  • переводити ділову розмову у русло
    обговорення Ваших особистих проблем.

Спілкування є однією з
центральних проблем, крізь призму якої вивчаються питання сприйняття й
розуміння людьми одне одного, лідерство й керівництво, згуртованість і
конфліктність, міжособистісні взаємини та ін. Спілкування допомагає глибше
розглянути процес міжособистісної взаємодії та міжособистісних взаємовідносин.


Magistr.ua
Дізнайся вартість написання своєї роботи
Кількість сторінок:
-
+
Термін виконання:
-
днів
+