Тема ІV. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ХІХ ст.
Зміст сторінки:
Тема ІV. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ХІХ ст.
КРИЗА ТРАДИЦІОНАЛІЗМУ ТА ПОЧАТОК ФОРМУВАННЯ КАПІТАЛІСТИЧНИХ ВІДНОСИН
Лекція І.
2. Український національно-визвольний рух у підросійській Україні в ХІХ ст. та його прояви
1. Загальноросійський революційний рух в Наддніпрянській Україні в ХІХ ст.
Декабристи та народники, їх вплив на українське суспільство
Відсталість Російської імперії вже у 18 ст. ставала все більш відчутною, що добре розуміли передові діячі країни. В результаті на початку XIX ст. оформилася політична опозиція царату. Спочатку опозиційні царизму діячі брали активну участь в таємних організаціях – масонських ложах, які діяли у 1817 – 1822 рр. Масони кінцевою метою ставили об’єднання всіх народів світу в “розумне суспільство, кожний член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для усіх”. У цілому це був поміркований демократизм. Масонські ложі діяли у Києві – “З’єднаних слов’ян” (1818 – 1822 рр.), в Одесі – “Понт Евксинський” (1817 р.), “Трьох царств природи”, у Полтаві – “Любов до істини” (1818 – 1819 рр.). У діяльності полтавській ложі виразно виявилася її національно-визвольна спрямованість. Її засновниками були С. Кочубей, І.Котляревський, Г. Тарновський та ін. У 1822 р. царський указ заборонив діяльність масонських лож.
У 1821 р. у Полтаві було створено таємне “Малоросійське товариство”, яке очолював Василь Лукашевич. Це була громадсько-політична організація, яка ставила за мету просвітництво в масах, піднесення рівня політичної свідомості, ідею ліквідації кріпацтва та обмеження самодержавства. Що ж до України, то товариство прагнуло будь-яким чином здобути її державну незалежність. Членами організації були С. Кочубей, Г. Тарновський, С. Андрущенко та ін. Її осередки діяли у Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та ін.
З’являються в Україні і організації декабристів – дворянських революціонерів. У 1821 – 1825 рр. діяло “Південне товариство”, керівником якого був Павло Пестель. Воно налічувало 101 члена. Існували три управи товариства: Тульчинська, Васильківська, Кам’янська. Програмним документом була “Руська правда” (автор Пестель). Програмні вимоги: повалення самодержавства, встановлення республіки, скасування кріпацтва, без викупу наділення селян поміщицькою землею, ліквідація станів, надання всім рівних прав та ін. Але Російська держава за устроєм вбачалася унітарною, а національні регіони ніякої автономії чи самостійності не отримували.
У 1823 – 1825 рр. діяло “Товариство об’єднаних слов’ян”, з центром у Новгороді-Волинському. Його організаторами стали брати Борисови, Горбачевський, Люблінський. Усього товариство налічувало до 60 членів. Метою його було визволення слов’янських народів від монархічного деспотизму та іноземного панування і об’єднання їх у федеративну республіку, ліквідація самодержавства, скасування кріпацтва. Досягти цього планували шляхом військового повстання за участю народу.
Восени 1825 р. обидві організації об’єдналися в єдине „Південне товариство”. 14 грудня 1825 р. у Петербурзі відбулося повстання декабристів на Сенатській площі, а 29 грудня 1825 р. повстав Чернігівський полк в Україні. Обидва повстання були придушені, а їх учасники жорстоко покарані.
Слід зазначити, що у пореформеній Росії (друга половина ХІХ ст.) провідним напрямком суспільно-політичної думки й визвольного руху стало народництво. Воно базувалося на системі поглядів О.Герцена та М. Чернишевського про особливий, самобутній шлях Росії до соціалізму.
В Україні народництво набуло значного розмаху. У першій половині 70-х рр. тут панували прихильники М.Бакуніна, які закликали до негайної селянської революції (гуртки “чайківців”, “Київська комуна”). Основним змістом революційної діяльності народників стало “ходіння в народ”, яке виникло наприкінці 1873 р. і охопило переважно Київську, Чернігівську, Полтавську й Харківську губернії. Щодо цього, то особливо резонансними стали події так званої “Чигиринської змови” 1877 р. – спроби народників підняти селян Чигиринського повіту на протиурядове повстання.
У другій половині 70-80-х рр. сталися зміни форм організації і тактики боротьби народників. Коли “ходіння в народ” як тактичний засіб себе вичерпало, виникла потреба в централізованій організації. У 1876 р. утворюється “Земля і воля”. Після її розколу в 1879 р. в українських губерніях виникли організації, які підтримували й “Народну волю” з її методами терористичної боротьби і “Чорний переділ”, що продовжував пропагандистську діяльність серед різних верств населення. Після вбивства у 1881 р. Олександра ІІ групою народовольців на чолі з правнучкою останнього українського гетьмана Разумовського – Софією Перовською та розгрому “Народної волі” період революційного народництва завершився. Починалася доба нової соціалістичної ідеології марксизму.
2. Український національно-визвольний рух у підросійській Україні в ХІХ ст. та його прояви
Організаційне оформлення політичної опозиції царату в українському національному русі починається у 40-х рр. XIX ст., тоді ж простежуються початки його політизації.
У 1846–1847 рр. діяло Кирило-Мефодіївське товариство, в якому було 12 постійних членів, з яких 5 – студенти Київського університету, а інші – вчителі, письменники, поети, професор, чиновники, журналісти, тобто представники інтелігенції. Серед них найбільш відомі були: Василь Білозерський, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Головою організації був історик Микола Костомаров. Серед кирило-мефодіївців виділилося 2 напрями: радикальний, який представляли Шевченко, Гулак і студенти, та поміркований, репрезентований Костомаровим та Кулішем.
Програмним документом кирило-мефодіївців була “Книга буття українського народу” (або “Закон Божий”) і “Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”. В основі їх програмних цілей були покладені ідеї панславізму (ідеї всеслов’янської єдності), тобто визволення українського народу пов’язувалося із визволенням усіх слов’янських народів Європи, а Україні в цьому відводилася месіанська роль – стати ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов’янських народів. Далі потрібно було об’єднати новостворені слов’янські республіки у федеративну державу. Київ ставав центральним містом федеративної спілки. Раз на чотири роки обирали собор (сейм). Населення діставало широкі громадянські права. Проголошувалося повалення самодержавства, ліквідація кріпацтва і скасування станів. Основні положення програми кирило-мефодіївців перекликалися з програмними положеннями “Товариства об’єднаних слов’ян”.
Практична діяльність товариства полягала в тому, що воно пропагувало свої ідеї, твори Т.Шевченка, видало дві прокламації, займалося науковою працею, освітньою діяльністю.
За доносом студента Петрова у березні-квітні 1847 р. у Києві були проведені арешти, товариство розгромлено. У Петербурзі відбулося слідство, в якому брав участь сам Микола І. Найсуворіше покарали Т.Шевченка, якого відправили солдатом до оренбурзьких степів із забороною писати і малювати.
У наступні десять років в українському національному русі спостерігалося затишшя, але наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. XIX ст. знову відбувається активізація українського національного життя. Так, наприкінці 50-х рр. XIX ст. у Київському університеті виник таємний студентський гурток “хлопоманів” у складі В. Антоновича, Б. Познанського, Т. Рильського та ін. У 1861 р. хлопомани разом з іншими українськими діячами створюють у Києві громаду. Незабаром громади виникли і в інших містах України – Харкові, Полтаві, Чернігові та ін. Громади були самодіяльними напівлегальними культурно-освітницькими організаціями української ліберально-демократичної інтелігенції. Існувала громада і в Петербурзі, ядро її склали колишні кирило-мефодіївці – Костомаров, Куліш, Білозерський та ін. У 1861-1862 рр. в Петербурзі ними видавався журнал “Основа”. Громадівці активно займалися видавничою діяльністю (твори Шевченка, М.Вовчка, підручники та ін.). В Україні громадівці працювали у недільних школах, які діяли у 1859–1862 рр. У ці роки діяльність громадівців носила переважно культурницький характер, вони прагнули піднести національну і громадянську свідомість українського народу.
Посилення українського національного руху викликала занепокоєння царського уряду. 18 липня 1863 р. було видано Валуєвський циркуляр, за яким заборонялося друкувати книжки українською мовою, особливо релігійного змісту і навчальні, перш за все для початкового читання народу. Дозволені були лише твори художньої літератури. Також у Валуєвському циркулярі зазначалося, що української мови “не було, немає і бути не може”.
На початку 70-х рр. знову спостерігається активізація українського руху в Росії. Його центром в цей час стала Київська Стара Громада, яка налічувала приблизно 70 чоловік (М. Драгоманов, П. Чубинський, М.Лисенко, М. Старицький, О. Русов, Т. Рильський, О. Кониський, М. Зібер, Ф. Вовк, С. Подолинський, І.Нечуй-Левицький та ін.). Провідником її був В.Антонович.
Громадівці розгорнули активну діяльність. Вони плідно працювали у Південно-Західному відділі Російського географічного товариства, який діяв у 1873-1875 рр. У 1874 р. у Києві відбувся ІІІ Всеросійський археологічний з’їзд, на якому виступали українські вчені. Їх виступи, за свідченням тодішньої преси, “здивували весь вчений європейський світ”. Газета “Киевский телеграф” у 1875 р. фактично стала органом Київської громади. Але в 1875 р. знов починаються урядові репресії. У 1875 р. М. Драгоманова звільняють з Київського університету, де він був професором історії. Посилюються напади на український рух у пресі.
18 травня 1876 р. було видано Емський указ, який заборонив ввозити книжки українською мовою з-за кордону, друкувати книжки українською мовою за винятком історичних документів, але правописом оригінала, та творів художньої літератури, але російським правописом з дозволу цензури. Також були заборонені сценічні вистави, концерти українською мовою і друкування українських текстів до музичних нот.
Нові репресії знову перервали розвиток громадівського руху, який був дуже слабкий, бо його представляла лише купка інтелігенції. Тому достатньо було простої адміністративної заборони, щоб його придушити. Широкі ж народні маси національно не були пробуджені. Звідси й переважання в діяльності громад в Україні у 80-90-х рр. культурництва, аполітизму, свідомого уникання політики. Проте громадівський рух не припинився. Громади продовжували діяти у Києві, Одесі, Харкові, Чернігові, Полтаві та в інших містах. Аполітизм старих громадівців не задовольняв молодих українських діячів, які прагнули більш радикальних дій, тому засновувалися “молоді громади”, встановлювалися зв’язки з революційними народниками.
На початку 80-х рр. ХІХ ст. в Росії назріває революційна ситуація, за умов якої у 1881 р. були видані “роз’яснення” до Емського указу з деякими послабленнями щодо вживання української мови. Так, було дозволено друкувати словники, але російським правописом або давньоруським, дозволені також сценічні вистави українською мовою, але з дозволу цензури і губернатора чи генерал-губернатора. Дозволено друкувати український текст до музичних нот, але теж російським правописом і з дозволу цензури. І зовсім було заборонено засновувати спеціально український театр і трупи для постановки п’єс тільки українською мовою. Проте сам Емський указ не відмінили. Він діяв до 1906 р. і не раз підтверджувався. Тому умови діяльності громад продовжували залишатися складними. У 1882–1906 рр. у Києві видавався журнал “Киевская старина”, який фактично став органом Старої Громади.