Тема ІV. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ХІХ ст. (2)
Зміст сторінки:
Тема ІV. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ХІХ ст.
КРИЗА ТРАДИЦІОНАЛІЗМУ ТА ПОЧАТОК ФОРМУВАННЯ КАПІТАЛІСТИЧНИХ ВІДНОСИН
Лекція ІІ
2. Національно-визвольний рух в західноукраїнських землях в ХІХ ст.
1. Особливості соціально-економічного розвитку західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії в ХІХ ст.
Приєднання українських земель до Австрії відбувалося поступово. Ще в 16 ст. до складу Австрійської імперії увійшло Закарпаття. В 1772 р. за першим поділом Польщі Австрія приєднала до себе Галичину, а в 1774 р. – Буковину. На цих землях було утворено так зване королівство Галичини та Лодомерії з центром у Львові. Воно поділялося на 12 округів, до того ж окремим округом туди ще входила Буковина. Закарпаття, яке потрапило під владу угорської адміністрації, входило до складу Пожонського намісництва і поділялося на 4 жупи. В другій половині ХІХ ст. населення західноукраїнських земель складало 3,5 млн. чоловік, що дорівнювало приблизно 8-9 % від загальної кількості підданих Австро-Угорської імперії.
Інкорпорація західноукраїнських земель супроводжувалася нівелюванням особливостей їх територіально-адміністративного устрою, форм самоуправління, усталених судових інстанцій тощо. Створюючи нові органи влади та призначаючи на них представників пануючих націй (а в умовах Австрії, це окрім австрійців, були поляки, угорці та німці), правлячи кола імперії відсували українців на периферію суспільного життя. Ігноруючи особливості історії, побуту, звичаїв, світогляду українців верхівка імперії прагнула розчинити їх у пануючому етнічному середовищі, позбавити можливості для будь-яких форм національної самоорганізації.
Українське населення підавстрійської України переважно було сільським. У 1900 р. в містах Західної України українці становили лише 14% (понад 75% були поляки). Отже, у західноукраїнському регіоні ще більшою мірою, ніж у підросійській Україні, бракувало національного дворянства та буржуазії. Це не дозволяло українцям відігравати помітну роль в окремих галузях економіки, а також у політичному житті. Посідаючи панівне становище в Галичині, поляки спрямували свої зусилля на латинізацію та спольщення українців. Так, у місцевих школах викладання велося польською мовою, а українською можна було навчатися лише в початкових приватних закладах, де заняття вели дяки. На асиміляцію українців спрямовувалося також упровадження німецької мови в гімназіях та Львівському університеті. Спольщення значної частини української верхівки, перетворення її на слухняне знаряддя імперської політики ще більш закріплювало за українцями статус недержавної, другорядної нації.
Селяни імперії в першій половині 19 ст., як і раніше перебували у кріпацькій залежності. Щоправда, наприкінці 18 ст., за часів правління імператора Йосипа ІІ, в країні була проведена низка реформ, які торкнулися й становища українців в Австрії. Зокрема, покращилося становище селян. Скасовано їх особисте підданство поміщикам, панщина обмежена 3 днями, вони отримали право звертатися до суду, переселятися, одружуватися без згоди пана тощо.
Суттєві зміни в суспільно-політичному та економічному становищі західноукраїнських земель відбулися внаслідок революції, яка охопила Австрійську імперію в 1848 р. Під час цих подій, 23 квітня 1848 р., була скасована панщина, оброк, інші повинності і, таким чином, селяни стали юридично вільними людьми. Але скасування кріпацтва не звільнило селян від економічної скрути. За отриману землю вони повинні були сплачувати великий викуп. До того ж ділянки землі переважно були зовсім незначними за розмірами. Наприкінці ХІХ ст. майже половина селянських господарств в Галичині мала клаптики землі менше 2 га. Таким чином, й надалі західноукраїнське селянство страждало від малоземелля. Усього прошарок бідноти тут складав до 80%.
Найбільше незадоволення у селян викликала втрата сервітутів, тобто давнього права випасати худобу на землі поміщиків, користуватися їх лісом. В першу чергу це розоряло селян-горців, які займалися скотарством. Таке становище вимушувало селян сплачувати будь-яку призначену поміщиком ціну, щоб заготувати собі дрова чи пасти худобу. Десятки тисяч господарств було продано з молотка. Здавалося, що легальне кріпацтво просто замінили економічним пригніченням.
Промисловість і, відповідно, робітничий клас Західної України були слабо розвинуті. Економіка регіону мала аграрну спрямованість (95% населення були селяни) і це становище свідомо підтримував австрійський уряд. І після 1848 р. західноукраїнські землі, за слушним висловом О.Субтельного, залишалися одними «з найубогіших в Європі країв, коморою економічних абсурдів». Нездоланну перешкоду розвитку промисловості, навіть у скромних масштабах, становила конкуренція збоку таких високо розвинутих в економічному плані провінцій імперії, як Чехія, Нижня Австрія, Моравія, які легко зводили нанівець нерішучі спроби імператорського уряду вдатися до індустріалізації Галичини. Ось чому і наприкінці ХІХ ст. переважна більшість підприємств Західної України була дрібною. Незначна кількість великих підприємств тут зосереджувалися на лісорозробці та в нафтовій галузі. В результаті лави західноукраїнського пролетаріату зростали дуже повільно – він становив лише 1% населення.
Безземелля та економічне розорення щороку викидали з сіл багатьох селян. Злидні гнали їх у місто на заробітки, але слаборозвинута дрібна промисловість була не в змозі поглинути цю робочу силу. Отже, існувало масове безробіття, що, врешті-решт, породило таке суспільно явище, як еміграція за океан. Наприкінці ХІХ ст. українська імміграція в США налічувала більш як 200 тис. осіб, в Канаді українці становили 24 тис., у Південній Америці (Бразилія та Аргентина) проживало близько 20 тис. вихідців з України.
Відтак Галичина, Буковина й Закарпаття лишалися аграрно-сировинним придатком Габсбурзької монархії з незначним накопиченням капіталу, низьким рівнем урбанізації, майже непомітною промисловістю, найнижчими заробітками (економічне становище українців Наддніпрянщини було помітно ліпшим) і найвищим відсотком надлишкової робітничої сили.
2. Національно-визвольний рух в західноукраїнських землях в ХІХ ст.
Початок ХІХ ст. характеризувався піднесенням національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Найбільш помітні його вияви торкалися освіти й культури. У центрі західноукраїнського національного відродження першої половини ХІХ ст. стояла “Руська трійця” – демократично-просвітницький гурток, заснований М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем у 1833 р. Поборники українізації освіти й усіх сфер громадського життя краю, члени гуртка записували народні пісні, виголошували українською мовою проповіді в храмах. І.Вагилевич агітував селян підніматися на боротьбу проти національного та соціального гніту. 1837 р. побачив світ літературно-науковий альманах “Русалка Дністрова”, який видавали члени гуртка. На його сторінках можна побачити протест проти асиміляторської політики австрійської адміністрації Галичини, висловлювалося прагнення до єдності всіх українських земель.
Зазначимо, що першим речником незалежності України став галицький священик В. Подолинський, який наприкінці 40-х рр. у публіцистичному творі “Слово перестороги” обґрунтував ідею розбудови в Україні демократичної республіки. Отже, діяльність західноукраїнської інтелігенції сприяла утвердженню серед місцевого населення почуття національної гідності, згуртовувала його для боротьби за свої політичні та економічні права.
Революція 1848 р. в Австрійській імперії призвела до піднесення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. Так, у Львові представники української інтелігенції на чолі з єпископом Г.Яхимовичем 2-го травня 1848 р. створили Головну Руську Раду (ГРР). Остання взяла на себе функції українського національного уряду. Зокрема, створила загони народної гвардії, підняла над львівською ратушею жовто-блакитний прапор, почала видавати газету «Зоря Галицька», яка й започаткувала українську пресу. ГРР також висунула вимоги аграрних перетворень, скасування станової нерівності, надання українцям права на вільний національний розвиток. Безумовно важливим було й те, що ГРР проголосила ідею єдності всіх українських земель.
Суттєвим поштовхом до небаченого раніше піднесення політичної активності в західноукраїнському суспільстві, його організаційного зростання стало прийняття в Австрійській імперії конституції (квітень 1848 р.) та скликання рейхстагу. Новий конституційний устрій надавав певні можливості для громадської діяльності. Тепер українці могли брати участь у виборах до імперського парламенту. Щоправда із ста виділених за законом Галичині місць у парламенті, українці здобули тільки 25 (15 місць посіли селяни, 8 священики, 2 представники інтелігенції). Від Буковини в рейхстаг було послано 8 депутатів.
На засіданнях рейхстагу, який почав працювати у Відні 22 липня 1848р., українці найактивніше ставили питання щодо компенсації землевласникам за скасування панщини та про адміністративний поділ Галичини на дві частини: Східну (українську) і Західну (польську). Але в грудні 1848 р. новий імператор Франц-Йосиф І розпустив парламент, конституція також незабаром була скасована й відновлена абсолютна влада цісаря. Почалося десятиліття реакції. Зокрема, у 1851 р. була розпущена Головна Руська Рада. Але, варто зазначити, що українська громадськість імперії у добу “весни народів” в будь-якому разі отримала неоціненний досвід політичного самовиявлення, реалізації вироблених гасел і пошуку союзників.
У 1861 р. в Австрії було відновлено конституційне парламентське правління. Нова виборча система передбачала створення 4 курій: великих землевласників, торговельних палат, міщан і сільських громад. Виборче право обмежувалося майновим (голосувати могли лише власники майна) і віковим (24 роки) цензом, а самі вибори були двоступеневі. У Відні було створено центральний парламент – рейхсрат, що складався з двох палат – палати панів і палати депутатів, і нараховував разом 525 парламентарів. У верхню палату входили, як спадкові члени, так і призначені імператором пожиттєві депутати (серед останніх українцями були митрополит А.Шептицький та письменник В.Стефаник). Нижня палата парламенту формувалася шляхом виборів депутатів від окремих провінцій.
Слід відзначити, що в цей час власний сейм отримала і кожна провінція імперії. Галицький сейм нараховував 150 депутатів. Серед депутатів першого скликання інтереси великих землевласників тут представляли 44 делегати, торговельних палат – 3, міщан – 28, сільських громад – 74 депутати. Зауважимо, що уряд свідомо намагався збільшити представництво у сеймі саме пануючих класів. Так, якщо для обрання депутатів від курії землевласників достатньо було мати 52 виборщики, то депутата від сільської громади обирало вже 8764 осіб. Беручи до уваги той факт, що великими землевласниками в Західній Україні переважно були поляки та румуни, а українці складали сільське населення, зрозуміло, чому в Галицькому сеймі, який зібрався у 1861 р., українців було всього 49 осіб. Та й надалі доля українців тут не переважала 15%. Останні мали непропорційно мало представників й у віденському парламенті. Так, в 1867 р. до палати депутатів (кількість місць 206) рейхсрату від Галичини, Буковини та Краківського герцогства входило тільки 38 народних обранців.
Треба відзначити, що в Австро-Угорщині (проголошена в 1867 р.) в той період було прийнято низку законів демократичного спрямування. Так, 21 грудня 1867 р. імператор підписав закон про загальні права громадян. Останній проголошував свободу особи, недоторканість житла, таємницю листування, рівність усіх перед законом, свободу зборів, союзів, слова, друку, сумління та віри. Всі народи, які населяли імперію оголошувалися рівноправними, зокрема передбачалися можливості використання національних мов в освіті, діловодстві, суспільному житті. Цей закон, безумовно, мав велике значення, сприяв національному розвитку українців у складі двоєдиної монархії.
Дійсно українці тут мали більш можливостей, ніж у Росії, користуватися власною мовою, створювати національні навчальні заклади (з 1874 р. було дозволено викладати укр. мовою в середній школі), відкривати українські видавництва тощо. Разом з тим відзначене не слід переоцінювати. Так, кількість українських гімназій наприкінці ХІХ ст. дорівнювала всього 6. До того ж шкільна справа в Галичині майже цілком знаходилася в руках у поляків і, відповідно, з 1869 р. польська мова набула офіційного статусу в освіті (у Львівському університеті викладали тільки німецькою або польською мовами) і діловодстві провінції.
В другій половині ХІХ ст. в суспільно-політичній думці західноукраїнських земель виникають дві конкуруючі течії – москвофіли та народовці. Відрізнялися вони, перш за все, підходами до перспектив національно-визвольної боротьби. Соціальну базу москвофільської течії складали греко-католицьке духовенство та поміщики. Москвофіли або русофіли проводили думку, що український і російський народи – це єдиний «панруський» народ, який населяє територію від Карпат до Камчатки. Вони не вірили, що політика Габсбургів забезпечить хоча б мінімальні можливості для українського національного відродження, і робили ставку на російську династію Романових.
Одним з перших у Галичині русофілів був історик, дворянин Зубрицький. З часом до них приєднався і член «Руської трійці» Я.Головацький. Однак вирішального прориву русофільство досягло під кінець 60-х років, коли москвофіли панували майже в усіх культурно-освітніх українських закладах Галичини. В їхніх руках перебували Народний дім, видавництво «Галицько-руська матиця», значна частина преси (головний друкований орган львівська газета «Слово»).
Москвофілам протистояла течія народовців. Вона охоплювала, головним чином, українську молодь – студентів, священиків, представників нечисельної інтелігенції. Їх позиція ґрунтувалася на визнанні того, що українці – це окрема нація, яка проживає на просторах від Кавказу до Карпат, і найкращим засобом самовираження якої є народна говірка. Народовці вважали, що найефективнішим засобом розвитку національної самобутності є пропаганда української мови. В цьому відношенні вони нагадували українофілів Російської імперії. Проте такий вузький підхід виключав можливість порушення гострих соціальних проблем, виступати проти австрійського уряду.
Відносна політична свобода, яка встановилася в Австро-Угорщині, надавала можливість народовцям відкривати українські заклади культурно – освітянського напрямку. Так, в 1868 р. вони заснували у Львові товариство «Просвіта» (голова Вахнянін), яке мало в Галичині 19 філій і 816 читалень. В 1873 р. було утворено Літературне товариство ім. Шевченка. Вищезгадані організації засновували в містах і селах народні бібліотеки, організовували гуртки художньої самодіяльності, влаштовували концерти і театральні вистави. Невипадково, що в той час Галичина стала центром українського друкованого слова. Зокрема, народовці видавали газети «Правда» та «Діло».
В 1890 р. провідники народовців Барвинський, Романчук та інші спробували дійти згоди з австрійським урядом. Ними було укладено політичну угоду з намісником провінції графом Бадені й, таким чином, проголошено так звану «нову еру» в громадському житті Галичини. Йшлося про добровільне зобов’язання народовських депутатів у сеймі бути беззастережно лояльними імперії, і при цьому, як висловився Франко, «мовчати про кривди народних мас». За це граф Бадені обіцяв народовцям кілька чиновницьких посад в адміністративному апараті Галичини, а також відкрити українську гімназію, збільшити число українських кафедр у Львівському університеті, запровадити український фонетичний правопис.
Хоч народовці й сподівалися «нової ери» для українців, але їх дії лише загострили протистояння між українськими політичними угрупуваннями краю. Так, боротьба з “новою ерою” стала головним завданням українських радикалів на чолі з Іваном Франко. Саме під його проводом в 1890 р. була заснована перша в українських землях (як Західних так і Східних) політична партія, яка отримала назву Руська-українська радикальна партія (РУРП). Вона проголосила прагнення до утвердження ідеалів наукового соціалізму і демократичних засад життя суспільства, а також піднесення почуття національної самосвідомості українців і, зрештою визначила мету – боротьба за створення незалежної української держави.
В 1899 р. в Західній Україні виникає також Національно-демократична партія (НДП) на чолі з Романчуком, до якої згодом приєдналися М. Грушевський та І.Франко. Націонал-демократи проголосили довготривалою метою національну незалежність; водночас до найближчих цілей вони відносили автономію та збереження відданості Габсбургам. В інших питаннях партія стояла на ліберальній платформі, уникаючи торкатися гострих соціальних проблем. В тому ж році, з метою обстоювання інтересів українських робітників, М. Ганкевич заснував Соціал-демократичну партію.
Політичні партії в західноукраїнських землях діяли цілком легально і, намагаючись завоювати на свій бік якомога більше виборців, в цілому дотримувалися поміркованого тону. Саме поміркована орієнтація та підтримка з боку таких народовських організацій, як «Просвіта», незабаром перетворили націонал-демократів на найбільш впливову українську партію в Західній Україні.
Таким чином, у другій половині ХІХ ст. західноукраїнці вже мали вагомі здобутки в суспільно-політичному житті. Тоді як у Наддніпрянщині українське національне життя знаходилося під цілковитою забороною, в Галичині та Буковині існували українські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, парламентські представництва та політичні партії. Разом з тим переважна більшість населення потерпала від економічних злиднів, поширеним явищем тут була неписьменність селян, а прошарок національної освіченої еліти був зовсім вузький.