Тема 2. Україна у складі євроазійських державних утворень
Зміст сторінки:
Тема 2. Україна у складі євроазійських державних утворень
План:
1. Еволюція вищих органів державної влади та права Великого
князівства Литовського
2. Утворення Речі Посполитої Польської. Правовий статус
український земель у складі новоствореної держави
3. Формування території та політичний розвиток Запорозької Січі
4. Відновлення української національної держави в ході
Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького
5. Суспільний і державний лад Гетьманщини у др. пол. XVII ст. – ХVІІІ ст.
1. Еволюція
вищих органів державної влади та права Великого князівства Литовського
Велике князівство Литовське (офіційна назва – Велике
князівство Литовське, Руське та Жемайтійське) – багатонаціональна феодальна
держава, що існувала з 30-х років ХІІІст. до 1596 р., до її складу
входили литовські, білоруські, українські та окремі російські землі. Перша
столиця – Тракай (за іншими даними – Новгородок), з 1323 р. –
м.Вільно (тепер Вільнюс).
Велике князівство Литовське виникло як об’єднання різних
земель і князівств Литви та Західної Русі в результаті еволюції їхніх
соціально-економічних і політичних відносин. Процес державотворення на
литовських землях обумовлювався передусім становленням феодального суспільства,
а на феодально роздроблених західноукраїнських землях – необхідністю політичної
консолідації для захисту інтересів панівної верхівки, суспільного поступу та
боротьби із зовнішніми ворогами. Велике князівство Литовське як ранньофеодальна
монархія утворилося за князя Міндовга (1219 – 1263 рр.).
Утвердження Литви на українських землях розпочалося
1340 р., коли литовський князь посів князівський стіл на Галичині та
Волині. У свою чергу польський король Казимир 1349 р. заволодів Галичиною.
Зрештою, поляки і литовці поділили між собою території, що колись належали
Галицько-Волинському князівству. За договором
1366 р. Галичина, а також землі Холмщини та Белзщини зі складу Волині
перейшли до Польщі, а решта Волині дісталася Великому князівству Литовському. Ще
раніше литовці поширили свій вплив на білоруські території: спочатку приєднали Полоцьке князівство, а наприкінці XIII –
початку XIVст. – Вітебське. Згодом Мінська земля також потрапила до
складу Литви. Залежними територіями стали Турово-Пінське князівство (басейн
р.Прип’яті), а потім Берестейщина, що в західній її частині називалася
Підляшшям.
У середині XIVст. князівство Литовське розпочало
експансію на Наддніпрянську Україну. Скориставшись ослабленням
монголо-татарського ярма, литовський князь Ольгерд поширив свою владу на Чернігівщину та Новгород-Сіверський. Після розгрому
ординців у 1363 р. на р. Сині Води (на території сучасної Вінницької
області) Ольгерд став князем Київським. У 1411 р. до Великого князівства
Литовського було приєднано Подільську землю.
Характерно, що входження українських земель до
Великого князівства Литовського проходило майже без збройної боротьби, криваві
сутички відбувалися тільки з татарами, які вважали ці землі сферою свого
впливу. Литовці здобули прихильність українського населення тим, що воювали з
татарами, виганяючи їх з України, та дотримувалися місцевих звичаїв, мови,
релігії. „Ми старини не чіпаємо і новини не вводимо”, – проголошували вони. І
дійсно, місцеве управління, організації влади галицьких і волинських князів,
норми права, устрій земель певний час залишались без змін.
Таким чином, на початку XVст. утворилася
держава, до якої входили території нинішньої Литви, Білорусії, більшої частини
України (Волинь, Київщина, Поділля, частина Лівобережної України) та західні
землі Російської Федерації. Держава мала офіційну назву – Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Проте в
історичній літературі її часто називають Литовсько-Руською державою,
підкреслюючи, що близько 9/10 території князівства становили приєднані
українські, білоруські та великоросійські землі.
З приєднанням наприкінці XIVст.
величезних східноєвропейських просторів становище Великого князівства Литовського
на зовнішньополітичній арені не поліпшилося. Тиск Тевтонського ордену,
набіги кримських татар, небезпека з боку Московського князівства, яке
проголосило своїм гаслом „збирання руських земель”, спонукали Литву до пошуків
надійного союзника для організації опору зазіханням сусідніх держав. Ним стало Королівство Польське, що переживало
період політичного піднесення.
З укладенням династичного шлюбу між литовським князем
Ягайлом і польською королевою Ядвігою та підписанням у 1385 р. Кревської унії об’єднавча ідея отримала втілення.
Однак на заваді процесу об’єднання став великий князь литовський Вітовт. У 1392 р. Ягайло затвердив
Вітовта довічним великим князем литовським. Городельський сейм 1413 р. надав Литві гарантії того, що
навіть після смерті Вітовта, вона матиме статус держави з власними органами
управління. До 1569 р. Велике князівство Литовське, маючи тісні відносини
з польською короною, існувало як самостійне державне утворення.
Водночас варто зазначити, що інша частина
українських земель – Північне Причорномор’я та Кримський півострів – потрапила
до складу Золотої Орди (Кипчацького ханства), утвореної онуком засновника
Монгольської імперії Чингісхана, – Бату. Вторгнення наприкінці
XIV ст. на територію Золотої Орди середньоазійського правителя Тамерлана
привело до розпаду держави на чотири незалежні ханства – Астраханське,
Казанське, Сибірське та Кримське.
Останнє було засноване 1443 р. намісником Кримського улусу Хаджі-Гіреєм. Воно простяглося на
просторах Криму, Північного Причорномор’я, Призов’я та Прикубані. Проіснувавши впродовж кількох десятиліть як самостійне
державне утворення, Кримське ханство наприкінці XV ст. визнало свою
васальну залежність від Османської імперії.
У цілому для державно-правового розвитку Великого князівства
Литовського в соціальному плані характерним є синтез ранньофеодальних
інститутів незавершеного феодалізму корінної Литви з розвиненими інститутами
пізньофеодального (роздробленого) ладу Західної Русі.
У національному плані сприйняття Литвою розвиненої руської
культури, в тому числі юридичної, консервація давньоруських традицій дали
підставу трактувати Велике князівство Литовське як своєрідного правонаступника
Київської Русі. Староруська мова була в країні державною, православна віра –
основною релігією, адміністрація, військова організація та судочинство
спиралися на руські традиції. Асиміляція литовського елементу була настільки
значною, що Велике князівство Литовське традиційно в літературі іменують
Литовсько-Руською державою, а право цієї держави трактується як литовсько-руське
право. На зламі ХІХ – ХХст. київська школа істориків права аргументувала
концепцію так званого західноруського права, за якою право Великого князівства
Литовського слід включити до історії руського права як таке, що ґрунтується на
давньоруському і поряд зі східноруським (московським) правом є його логічним
продовженням.
Державний лад.
Державний лад Великого князівства
Литовського був синтезом давньоруських і польських державотворчих традицій (з
домінуванням останніх). Це позначилося на всіх державних органах Великого
князівства Литовського. Процес еволюції державного
ладу у Великому князівстві Литовському дослідники умовно поділяють на три етапи.
У XIII – XIVст. вирішення найважливіших питань
внутрішнього та зовнішнього життя країни відбувалося на засіданнях снемів – князівських з’їздах, які в Литві
отримали назву „старії думи”. У них
брали участь усі дорослі чоловіки князівського роду і, навіть, найбільш
авторитетні жінки. У цей період великому князеві
належала законодавча влада лише в одному воєводстві – власній вотчині,
Віленському князівстві. В інших землях законодавча і виконавча влада належала
членам „старих дум” – удільним князям.
У XV ст. влада великого князя посилилася, до нього перейшли
законодавчі функції. Здійснювати державне управління з 1413 р. йому
допомагала державна рада, що
складалася з обласних намісників. Згодом державна рада стала називатися пани-радою. У кінці XV – на початку
XVI ст. пани-рада стала органом
законодавчої влади. До її складу входило близько 80осіб, серед яких 4 католицькі
єпископи, представники місцевої адміністрації та центральної влади.
У середині XV ст. у Литві з’явився шляхетський вальний
сейм. Проте до
1566 р. сейм не мав значного впливу на формування державної політики. Лише
після появи II Литовського статуту до вального сейму перейшла більша частина
законодавчих повноважень. Решта залишалась у компетенції великого князя
литовського. До складу сейму входили представники центральних і місцевих
органів влади, князі, шляхта.
Сейм був органом станово-представницької монархії.
Починаючи з 1507 р., до його складу обиралися лише представники
шляхетського стану. Саме відтоді посада великого князя стала формально
виборною. Вона й надалі передавалась у спадок, але сейм мав затвердити того
представника князівської династії, який мав управлінські здібності. Сейм
скликався з ініціативи князя і складався з двох палат – панів-радних і
шляхетства.
Центральна адміністрація
Литовсько-Руської держави складалася з призначених спочатку особисто великим
князем, а потім за погодженням з панами-радою та сеймом урядовців. Першою
особою тут був маршалок земський, який за відсутності великого князя
головував на зборах панів-ради. Його заступником був маршалок двірський,
який керував князівським двором і всіма придворними. Державною канцелярією
відав канцлер, його заступником був підканцлер. Фінансовими справами займався підскарбій земський, а його заступником
був двірський підскарбій.
Військом командували гетьман
земський (або великий) та гетьман двірський (або польний).
Іншими урядовцями були придворні чини: чашник, кухмістер, ловчий, стольник, кравчий,які, крім виконання своїх безпосередніх
функцій, нерідко виступали в ролі посланців князя чи його представників у
різних регіонах держави чи за її межами.
Місцеву владу очолювали
намісники. Вони призначалися князем з місцевих магнатів або довірених людей.
Важливе місце в системі місцевого самоврядування належало сільським громадам
або „копам”. Управління в громаді
здійснювали обрані на віче на один рік старець чи отаман та громадська рада. Вони забезпечували збір податків, розподіляли
обов’язки між членами громади, здійснювали громадський (копний) суд.
Копні суди діяли на всій українській території. Скликалися для
розв’язання суперечок між сусідами, між членами всієї громади та жителями окремих
громад. Територія копи складалася з кількох десятків сіл. Розглядались як
цивільні, так і кримінальні справи. Серед цивільних переважали суперечки щодо
володіння земельними ділянками, невиконання зобов’язань, шлюбно-сімейні справи.
З кримінальних вирізнялися майнові злочини – крадіжка, пограбування, розбій,
підпал. Практикувалася кваліфікована смертна кара, насамперед, повішення,
спалення, четвертування.
Джерела права та основні
риси права.
До найважливіших литовсько-руських пам’яток права
можна віднести звичаєве право, „Руську правду”, а також привілеї (приватні
закони) литовських князів. Останні поділялися на дві категорії – загальноземські та обласні. Зміст загальноземських привілеїв полягав у
наданні великими князями литовськими певних пільг окремим фізичним особам,
суспільним станам, містам, церквам, монастирям. Найвідомішими серед цієї групи
джерел були:
Шляхетський привілей Ягайла 1387 р. забороняв католикам
одружуватися з православними, доки останні не перейдуть у лоно римської церкви. Городельський привілей 1413 р.
ще більше звужував права православних, їм заборонялося обіймати вищі посади в
державі, брати участь у засіданнях панів-ради, шляхетських з’їздах чи сеймиках. Гродненський привілей 1432 р. і Орокський
привілей 1434 р. гарантували політичні та майнові права
української й білоруської аристократії в разі прийняття католицизму.
Православним князям та боярам було обіцяно не застосовувати до них покарань
інакше, ніж на підставі судового вироку.
Віленський привілей 1457 р. урівнював литовську
та українську шляхту у правах із польською. Їм дозволялося здійснювати
судочинство щодо селян, вони звільнялися від податків і повинностей, отримували
право вільного виїзду за кордон. Водночас шляхті й духівництву заборонялося
селити у своїх володіннях непохожих селян і невільників. Привілеєм фактично був
започаткований процес закріпачення селянства.
Віленський привілей 1492 р. закріпив пріоритетне
становище панів-ради в політичній системі Великого князівства Литовського. Цим
законом князь обмежив власні права. Пани-рада наділялася законодавчими
функціями. Жодне ухвалене разом із князем рішення не могло бути скасовано
князем без погодження з радою.
Від кінця XIV ст. великий князь почав надавати
привілеї окремим землям, воєводствам. У літературі вони отримали назву „уставні
грамоти” або обласні привілеї. Правові
джерела цієї групи визначали правове становище окремої території в політичній
системі всієї держави. У них знайшли відображення також норми кримінального,
цивільного, фінансового права, визначалися права та обов’язки шляхетського
стану, духівництва, міщан тощо.
У другій половині XV ст. з’явилися збірники
законів, які інколи називають кодексами. Першою спробою кодифікації
литовсько-руського права став Судебник Казимира IV Ягеллончика 1468 р. В основу Судебника було
покладено місцеве звичаєве право та судову практику з кримінальних справ.
Своєрідним джерелом права є Литовська метрика – документи й матеріали князівської
канцелярії, перші згадки про яку датуються другою половиною XIV ст. У більш ніж
550 книгах містяться законодавчі акти, судові вироки, декрети, що
вносилися за рішенням князя та панів-радних.
Широка дипломатична діяльність відображена в міжнародних
договорах князів з Тевтонським орденом (1367 р.), Польщею,
південно-руськими князівствами. Найважливішою пам’яткою права Литовсько-Руської
держави були статути. Упродовж 60років литовський уряд тричі здійснював
кодифікацію права, результатом якої стали три Литовські статути: 1529 р. („Старий”), 1566 р.
(„Волинський”) і 1588 р. („Новий”).
Перший Литовський
статут був ухвалений з ініціативи шляхти на сеймі у 1529 р. Він містив
норми державного, цивільного, шлюбно-сімейного, спадкового, земельного,
лісового, мисливського, кримінального та процесуального права. У 30 – 40-х
роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському сталися значні
соціально-політичні зміни. Зміцнилося економічне та правове становище
шляхетства. Значну частину шляхти не задовольняв Литовський статут 1529 р.
Тому шляхта наполегливо вимагала внести в її інтересах зміни до нього. Проект
було затверджено на засіданні сейму 1554 р., а чинності статут набув з
1566 р. Він законодавчо оформив панування шляхти в суспільно-політичному
житті Великого князівства Литовського. Другий
Литовський статут 1566 р. містив норми державного права, судоустрою,
приватного права, кримінальне та процесуальне право.
Третій Литовський
статут 1588 р. був класичним кодексом феодального права, що всебічно
регулював найважливіші суспільні відносини.
Правова неврегульованість окремих суспільних відносин
вимагала термінового заповнення прогалин шляхом видання князями „уставів” та
„ухвал”. З цієї групи правових пам’яток найбільше значення мала „Устава на волоки” 1557 р. У ній
містилися положення земельної реформи Литовського князівства. Селянські землі
поділялися на ділянки – волоки (волока приблизно дорівнювала 22 га). Селянство поділялося на дві
категорії. До першої належали „путні бояри” та селяни, що обробляли князівські
землі. Вони отримували по дві волоки, з яких, сплачували натуральні податки.
Друга група забезпечувалася земельними наділами до однієї волоки для тяглих
селян. Селяни всіх категорій позбавлялися права на земельну власність.
Власниками визнавалися церква, шляхта і великий князь литовський. Селянство
мало право лише на користування землею. Воно переходило у спадок як до дружини,
так і до дітей. Для другої категорії селян різко зростав розмір повинностей.
Тяглі селяни, крім панщини, мали інші види повинностей як натуральних, так і
відробіткових. Волочна реформа заборонила селянам перехід із одного місця на
інше. Як і приватні, князівські селяни також ставали прикріпленими до землі.
„Устава на волоки” фактично запроваджувала кріпацтво на українських землях, що
входили до складу Великого князівства Литовського.
У сільському господарстві впроваджувалася фільваркова
(фермерська) система господарювання на князівських землях. Під фільварок
виділялася найродючіша земля, на якій залежні селяни працювали по два дні на
тиждень. Згідно з „Уставою” тут мали вирощуватися стада великої рогатої худоби,
закладатися ставки та озера. Волочна реформа змінила застарілі органи місцевого
самоврядування на представників великокнязівської адміністрації – війтів та
лавників. Реформа стосувалася не лише селянських земель, а й міських. Міщанам
установлювалися чіткі розміри та види податків.
Речі Посполитої Польської. Правовий статус українських земель у складі
новоствореної держави
На початку XIVст. у Польському королівстві (Царстві Польському)
відбувався процес централізації польських земель. Незворотності об’єднавчі
тенденції набрали за часів князювання Казимира III (1333 – 1370 рр.).
У 1340-х роках до своїх володінь Казимир долучив і західноукраїнські землі –
Галицьку, Белзьку та Холмську, що остаточно були приєднані в 1387 р. Окрім
того, скориставшись із внутрішніх чвар у Литві, 1430 р. Польща поширила
свою владу на Західне Поділля з центром у Кам’янці. Відтоді в адміністративному
аспекті вся територія Польського королівства, включно з українськими землями,
поділялася на Велику Польщу, що
складалася з п’яти воєводств, розташованих на мазовецьких і пруських землях, і Малу Польщу, до якої належали й
приєднані українські етнічні території.
Від кінця XIV ст. (1385 р. – Кревська унія)
впродовж наступних майже 200 років долю більшості українських земель
визначав політичний курс Польського королівства та Великого князівства
Литовського, спрямований на взаємне зближення. Він зумовлювався, поряд з
іншими, двома обставинами:
1) необхідністю організації опору агресії
хрестоносців – Тевтонському та Лівонському орденам (духовно-рицарські ордени),
які становили значну воєнну загрозу для обох держав;
2) появою і
поступовим політичним зміцненням Московського царства, що намагалося розширити
свої володіння за рахунок сусідніх держав, насамперед Литви та Польщі.
Результатом тривалого зустрічного руху
стало затвердження на Люблінському сеймі 1 липня 1569 р. унії, яка
юридичне оформила об’єднання Польського королівства та Великого князівства
Литовського в одну федеративну феодально-кріпосницьку
державу – Річ Посполиту (дослівно
республіка), що проіснувала до 1795 р. Основними
умовами, на яких відбулося об’єднання, були такі:
– на чолі держави ставав король, який обирався на
спільному сеймі представників Польщі та Литви;
– король присягав на вірність обом народам;
– підтверджувались усі права та вольності шляхти та
привілеї окремих осіб;
– укладені до унії міжнародні договори обох країн
денонсувалися, якщо вони були спрямовані проти однієї з договірних сторін;
– запроваджувалася спільна монета;
– узаконювалося право набувати землі для польської
шляхти в Литві та для литовської в Польщі.
Після злиття двох держав в одну Велике
князівство Литовське не втратило повністю своєї самостійності. Воно ще мало у
своєму розпорядженні власне військо, законодавство, окрему адміністрацію, чинну
фінансову систему. Втрати торкнулися донедавна належних їй українських земель –
Брацлавщини, Київщини, Волині, Поділля, Підляшшя, що відійшли до Польщі.
Таким чином, унаслідок Люблінської унії
1569 р. більша частина українських територій підпала під владу Польщі та
стала відкритою для польської колонізації. Українські землі в складі Польщі
були поділені на воєводства: старі – Руське, Белзьке та Подільське й нові –
Волинське, Брацлавське, Київське, а з 1630-х рр. – Чернігівське.