Формування території та політичний розвиток Запорозької Січі

3. Формування
території та політичний розвиток Запорозької Січі

Слово „козак” з’явилося в українському лексиконі в
1490-х роках. Козак – вільна особа, принципово ворожа до
феодально-кріпосницької системи. Центром зосередження козацтва стало Запоріжжя,
куди стікалися утікачі з українських земель Королівства Польського та Великого
князівства Литовського. Саме тут, на численних
островах, у болотистій місцевості можна було знайти захист від кріпосників і
переслідувачів.

Іншим джерелом козацтва були ухідники – ватаги козаків, що влітку осідали в гирлах річок,
вдавалися до полювання, рибальства, бортництва, чумацької справи. На зиму
більша частина ухідників поверталася до своїх домівок, де продавала здобуте за
літо.

Від тих та інших степове життя вимагало великого
завзяття й мужності. Промислами займалися найбільш підприємливі та енергійні
люди, готові переборювати будь-яку небезпеку, зокрема – боронитися від набігів
кримських татар. Це змушувало козаків об’єднувати зусилля, створювати
укріплення, що називалися засіками. Сама назва „січ” походить від слова
„сікти”, тобто зводити укріплення з порубаного дерева. З часом розрізнені січі
об’єднувалися в єдину військово-політичну організацію, що називалася Запорозькою Січчю.

Запорозька Січ стала притулком для всіх,
хто протестував проти соціального і національного гніту, хто боровся за волю.
Сюди приймали людей, незважаючи на національність чи соціальне походження. Крім
українців, що становили переважну більшість, були багато росіян, білорусів,
литовців і грузинів. Потрапляли на Січ італійці, французи, навіть араби.

До наших днів не збереглося достовірних
свідчень про місце закладення першої козацької Січі. Проте історична пам’ять
народу пов’язує будівництво першої фортифікаційної споруди на острові Хортиця з
іменем Дмитра Вишневецького (1556р.) – волинського магната, який зібрав
для боротьби з татарами кілька сотень своїх земляків. Саме Дмитра Вишневецького
історична традиція називає засновником Запорозької Січі. У
подальшому військовий центр Січі – кіш переходив з місця на місце, змінюючи
своє розташування впродовж майже 250 років вісім разів. Коли 1775р.
Запорозьку Січ було ліквідовано КатериноюII, частина козаків перенесла
Січ у гирло Дунаю, де вона існувала впродовж 1775 –1828рр. під назвою
Задунайська Січ.

Землі Запорозької Січі займали майже всю територію
нинішньої Кіровоградщини, всю Дніпропетровщину, на Миколаївщині – лівий берег
Бугу, частини Херсонської, Запорозької, Донецької та Харківської областей. За
свідченнями сучасників, Вольності (володіння) запорозьких козаків становили
близько 87тис. квадратних кілометрів. Населення Запорожжя в останній рік
його існування за офіційними підрахунками становило близько 120 тис. чол., із
них козаків-січовиків – 15тис.

Територіально Вольності запорозьких козаків спершу
поділялися на вісім, а до середини XVIII ст. на десять паланок, із яких три
містилися на правому березі Дніпра, а сім – на лівому. Паланка являла собою певну територіальну одиницю. Кожна з паланок
мала свій адміністративний центр – містечко, селище чи село, в якому
розташовувався орган управління – паланкова адміністрація, їй
підпорядковувалися лише хутори посполитих (селян) та одружених козаків.

Заможні козаки освоювали територію паланки та
закладали зимівники і слободи – своєрідні спостережні пункти, які слугували для
оборони від турецьких набігів із півдня. Зимівники та слободи лише формально
підпорядковувались адміністрації Запорозької Січі. Фактично ж вони мали значну
автономію, а їх залежність визначалася припискою господаря до одного з
козацьких куренів.

Запорозька Січ мала більшість ознак державності:
територію, населення та верховну владу. Проте в сучасному розумінні її назвати
державою не можна. Так, зокрема, вона не мала свого громадянства. Спершу козаки
були підданими Литви, потім Речі Посполитої, пізніше Гетьманщини, зрештою,
московського царя. В неї не існувало повнокровної економіки, фінансової
системи, господарської інфраструктури, власних грошей. Не було міст, узагалі
кам’яних будівель. Навіть за часів найвищого розвитку населення Запорожжя не перевищувало
100тис. осіб. Але фактично від часу заснування до повної ліквідації
Запорозька Січ зберігала свій автономний статус.

Політичний устрій Запорозької Січі базувався на
принципах козацької демократії. Йдеться про народовладдя в межах одного
суспільного стану – козаків. Лише вони мали право на вирішення внутрішніх
справ, могли обирати, бути обраними, мали право обіймати військові,
адміністративні, судові посади. У Запорозькій Січі хоча й перебували особи, що
не належали до козацького стану, вони не були ані рабами, ані кріпаками.
Майнова нерівність існувала, але мала лише економічний, а не юридичний
характер. Багатші не мали права-привілею над біднішими. Різниці між дуками
(козацька аристократія) і голотою (плебсом) у правовому аспекті не існувало. Частина
голоти мешкала в самій Січі, в курені, перебувала на утриманні коша, працюючи в
паланках і зимівниках. Взаємини регулювалися не нормами писаного права, а
звичаєвим правом військового товариства. Козацька правосвідомість
забезпечувалася повагою до традицій та заборон, які мали силу закону.

Найзаможніша козацька верхівка у другій половині
XVIст. стала основною опорою для формування військових охоронних
підрозділів – реєстрового козацтва.
У 1572р. польський король Сигізмунд II Август доручив організувати з
козаків загін, який контролював би діяльність козацтва на Запорожжі. Перший
загін складався із 300 низових козаків, які отримували по 2,5 злотого на
квартал на сукно та жупан. Їх усіх було внесено до списку (реєстру). Відтоді
вони перебували на державній службі. Військо Запорозьке реєстрове
розташовувалося на північ від Січі. Йому надавалися військові клейноди, зокрема
прапор, бунчук, печатка тощо. Реєстровці зобов’язувалися тримати на Січі
власний гарнізон, кількісний склад і матеріальне забезпечення якого не були
чітко визначені.

Реєстровці мали низку привілеїв. Вступаючи до складу
реєстрового козацтва, вони виходили з-під юрисдикції поміщиків, звільнялися від
влади воєвод і старост, якщо проживали на королівських землях. Вони звільнялися
від податків, мали право купувати землю, вести торгівлю, отримувати за службу
платню та зброю. Реєстрові козаки мали право судитися своїми козацькими судами.
Щоправда адміністрація Речі Посполитої будь-коли могла розігнати реєстрове
козацтво, а ті, хто викреслювався зі списків, мали повернутися до своїх
господарів.

Отже, козаки поділялися на низових, або запорозьких, реєстрових, а також тих, що жили у
прикордонних містах і не мали офіційного статусу.

Структура та функції органів
влади Запорозької Січі.

За формою правління Запорозьку Січ відносять до типу демократичної республіки. Органом
прямої демократії виступала козацька рада. В ухваленні законів та
управлінні справами безпосередню участь брали всі члени Війська Запорозького,
тобто увесь козацький стан. Раді належала вся повнота законодавчої та
адміністративної влади. Вона ухвалювала закони, виносила рішення з
найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики, обирала урядовців і
контролювала їх діяльність. Вона збиралася залежно від ситуації у різних
місцях. Загальновійськова велика рада збиралася щорічно на початку січня – на
свято Хрещення Господнього (Водохреща).

Обговорення справ і ухвалення рішень мали такі етапи:
після оприлюднення пропозицій кошового усі розташовувались у два кола: одне
складалося зі старшин, а друге – з „черні”, яка вимагала одностайного вирішення
справи і силою змушувала приєднатися до рішення більшості.

Виконавча влада на Запорожжі належала кошу, тобто обраним на козацькій раді
посадовцям. Усього була 21 посада, на яких перебувало по кілька урядовців
одного звання. Наприклад, курінних отаманів було 38 (за кількістю куренів),
гармашів (артилеристів) – 8, канцеляристів – 20, полкових писарів – 9. Загалом
у владних структурах Запорозької Січі перебувало 120 осіб
командно-адміністративного персоналу. Найвище становище в апараті управління
мали військові начальники, очолювані кошовим отаманом. За сучасною
термінологією він був головою Запорозької республіки, головнокомандувачем
збройних сил і військовим комендантом Січі. Кошові отамани, як і решта
управлінців, щорічно обиралися на козацькій раді, знімалися з посад або
продовжували обіймати їх на наступний термін. При кошовому отамані діяла група
радців – дорадчий орган, до складу якого на довічних засадах входили козацькі старійшини – авторитетні
військові та курінні старійшини у відставці.

До складу військових начальників також входили:

– Військовий
суддя – здійснював суд над козаками,
призначав начальника артилерії, інколи заміщав кошового отамана.

– Військовий писар керував канцелярією,
вів листування від імені усього Війська Запорозького.

– Військовий осавул наглядав за
дотриманням козаками порядку на Січі, стежив за поповненням продовольчих
запасів війська, організовував виконання судових рішень, провадив дізнання щодо
вчинених злочинів як на Січі, так і на територіях паланок.

Окрім перелічених посадовців, статус військової
старшини мали й курінні отамани – обрані
керівники військових підрозділів, що називалися куренями.

Середню ланку виконавчої адміністрації становили військові чиновники, на яких
покладались обов’язки допомоги військовій старшині у здійсненні управління
козацьким військом. З-поміж них вирізнявся довбуш, який не лише збирав козаків на раду, а й мав бути присутнім
під час виконання судових вироків. До його компетенції також належала
організація стягнення податків і торговельного мита. Своєю чергою військовий
пушкар відав
козацькою артилерією, йому підпорядковувалася військова в’язниця. Військовий
тлумач виконував
обов’язки перекладача. Кантаржей наглядав за дотриманням еталону мір і ваг на всій території
Запорожжя.

Остання ланка козацької адміністрації складалася з похідної та паланкової старшини. Похідний полковник був командиром
полка. Окрім нього, до складу полкової старшини входили полкові осавул та
писар.

Як зазначалося, влада паланкової старшини поширювалася
на сімейних козаків і некозаків, що мешкали поза межами Січі, у слободах і
зимівниках. Паланковий кіш очолював
полковник, йому допомагали інші управлінці. До повноважень паланкового
полковника належали судові функції аж до засудження на смертну кару.

Уся адміністрація Запорозької Січі разом з козаками підлягала
владі Речі Посполитої. Але не завжди бунтівне Запорожжя виконувало її волю.
Наприкінці XVIст. Січ налагодила тісні контакти з Туреччиною, Угорщиною,
Австрією, Московським царством, ставши таким чином суб’єктом міжнародного
права.