Ліквідація системи трьох опор та створення єдиного правопорядку ЄС

Ліквідація
системи трьох опор та створення єдиного правопорядку ЄС

Після підписання Ніццького договору одразу ж було прийнято рішення щодо початку
вироблення нового договору, який би ліквідував існуючи трьохопорну системи, надав
ЄС правосуб’єктність, провів чітке розмежування між союзною компетенцією та компетенцію
держав-членів. Також, важливим завданням залишалося формалізація Хартії основних
свобод статусу та надання їй юридичної сили, еквівалентній до статусу установчого
договору.

Наступним кроком на шляху розвитку європейської міждержавної інтеграції стала
підготовка та укладення Лісабонського договору. Так, 13 грудня 2007 року Лісабонська
угода була укладена. Після належних ратифікаційних процедур, вона набрала чинність
1 грудня 2009 року.

Лісабонська угода врахувала перспективи поглиблення європейської інтеграції.
Замість існуючих установчих договорів залишилось лише два:

1) Договір про Європейський
Союз (ДЄС);

2) Договір про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС), замінив та
значною мірою доповним Договір про заснування Європейського співтовариства).

Реформування охопило всі сфери діяльності
ЄС. Був ліквідований поліструктурний характер ЄС, він отримав свою правосуб’єктність
(ст. 47 ДЄС). Ліквідовувалась трьохопорна структура. Так, питання, які раніше
відносились до І, ІІ та ІІІ опори, відійшли повністю до компетенції інститутів ЄС.
Була значно посилена інституційна структура ЄС. Європейська рада отримала статус
інституту ЄС. Була введена посада голови Європейської ради. Кандидатура на цю посаду
вибиралася на 2,5 роки з правом балотуватися на другий термін. Була введена посада Верховного представника з зовнішніх справ та політиці безпеки. Верховний представник
з зовнішніх справ та політиці безпеки автоматично ставав віце-президентом Європейської
комісії. Також він приймав участь у засіданнях Європейської ради. Кількість депутатів
у Європейському Парламенті була збільшена до 751. Європейський Парламент отримав
право затверджувати кандидатуру на посаду голови Європейської комісії.

Основним способом ухвалення законодавчих рішень стає процедура сумісного прийняття
рішення, але в редакції Лісабонського договору вона отримала назву – «звичайна законодавча
процедура». Щодо голосування в Раді ЄС, треба зауважити, що Лісабонський договір,
містив таке саме положення, яке було передбачено Конституційним договором та передбачав
ухвалення рішення кваліфікованою більшістю голосів. Так, для того щоб рішення було
ухвалено, його повинні були підтримати 55% від членів Ради, не менш 15, та які представляють
не менше 65% населення ЄС

Важливим здобутком Лісабонської реформи стало положення ст. 6 ДЄС, згідно якого
Хартія ЄС про основні свободи отримала таку саму силу, що й установчі договори.
Тобто, вона стала джерелом первинного права. Юрисдикція Суду ЄС зараз розповсюджена
на всі сфери, за винятком простору свободи, безпеки та юстиції та в сфері зовнішньої
політики, безпеки, та оборонної політики (ст.24 п. 1 ДЄС)

Також, варто звернути увагу, що як в ДЄС так і редакції ДФЄС відсутня жодна
згадка про примат права ЄС над правом держав-членів. Натомість, у декларації № 17
до Лісабонського договору, держави-члени підтвердили свою відданість принципу верховенства
права ЄС, що був вироблений в рамках практики Суду ЄС, починаючи зі справи Коста.

Аналізуючи цей договір, ряд вчених приходить до висновку, що на відміну від
Договору про Конституцію для Європи, Лісабонський договір не має стратегічного характеру,
та символізує повернення до попередньої практики поетапної, рутинної еволюції ЄС.
Отже, ухваливши Лісабонський договір, держави-члени відмовились від просування Союза
у бік укріплення наднаціональної «федералістської» моделі. Це підтверджується відсутністю
згадки про прапор, гімн, та девіз ЄС, які були присутні в Конституційному договорі.
Отже, Лісабонський договір перетворився в традиційний для ЄС документ.