Культура України у першій половині ХХ ст.

3. Культура України у першій половині ХХ ст.

3.1. Культура України початку ХХ ст.

На початку ХХ
ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні
традиції ХIХ ст., а з іншого – йшов активний пошук нових форм, використання досягнень
інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:

1) збереження
національно-культурних традицій (народницька теорія);

2) орієнтація на західноєвропейський
процес в царині художньої культури (“європеїзація”, “космополітизм”,
“модернізм”).

Традиційні тенденції в царині літератури – романтизм і неореалізм
поєднувалися з розвитком футуризму, символізму. Так, фахівці виділяють “нову школу”
української прози (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська). І.Франко писав, що
представники цієї школи прагнули цілком “модерним” європейським способом зобразити
своєрідність життя українського народу. Такий напрям в українській літературі, як
футуризм, насамперед пов’язаний з М.Семенком, який був одним з його головних теоретиків,
фундатором першого літературного об’єднання футуристів (Київ, 1913р.)

На початку століття
в українській літературі помітне місце займали письменники, творчість яких у роки
радянської влади замовчувалася або спотворювалася. Серед них В.Винниченко – діяч
Центральної Ради, прозаїк, драматург, твори якого характеризувалися різноплановою
проблематикою (сільське і міське життя, зображення різних соціальних груп). Б.Летант
– поет, прозаїк, видавець творів Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського в перекладах
на польську і німецьку мови. Популярністю користувався В.Пачовський, тематика творів
якого досить широка: любовна лірика, історичні події минулого. Над драматичною поемою
“Золоті ворота”, де підкреслювалася національна ідея, В.Пачовський працював
декілька десятиріч. У драмі “Сонця руїни” описані події 1663-1687 рр.,
даються портрети П.Тетері, Ю.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Самойловича.

Початок нашого
сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний
стиль, який об’єднує динаміку фольклорної виразності і кращі традиції класики. У
цьому напрямі розвивалася творчість М.Леонтовича, К.Стеценка, Я.Степового, які по-новаторському
осмислили творчу спадщину М.Лисенка.

В Україні в галузі
живопису і графіки активно працювали такі майстри, як О.Мурашко, О.Новаківський,
І.Трут, П.Ковжун, М.Сосенко, М.Бойчук. Більшість з них мали європейську освіту і
перебували під впливом сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг
український скульптор О.Архипенко – творець нового напряму в мистецтві.

У цей час значні
досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 р. М.Лисенко започаткував
у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний
театр М.Садовського, у 1915 р. І.Мар’яненко заснував Товариство українських акторів.
Театри і трупа Наддніпровської України і Галичини ставили п’єси Л.Українки, О.Олеся,
В.Винниченка, вони прагнули освоїти світову класику, зверталися до творів європейських
авангардистських авторів. У 1916 р. Л.Курбас став організатором “Молодого театру”
у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися завдання оновлення українського
сценічного мистецтва.

З’являється український
кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же
актор О.Олексієнко ставить фільми за творами І.Котляревського, М.Гоголя, М.Старицького.
Перший український постановник і оператор Д.Сахненко був творцем таких фільмів,
як “Наталка Полтавка”, “Запорозька Січ”, “Богдан Хмельницький”,
в яких брали участь видатні українські актори – М.Садовський, М.Заньковецька, Л.Лінницька.

В Україні продовжувався
прогрес науки. В умовах піднесення національно-визвольного руху активізувалися історики,
етнографи, філологи. Д.І.Яворницький пише історію Запорозької Січі, історію періоду
козаччини – І.Крип’якевич, ряд визначних праць зі сходознавства – А.Кримський. Наукове
товариство ім. Т.Шевченка, яке очолив М.Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки
понад 100 томів “Записок наукового товариста”, 35 томів “Етнографічного
збірника”, 15 томів “Матеріалів з української етнології”, 15 томів
були підготовлені історико-філософською секцією.

Культура України
розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 р. кабінет міністрів Росії
визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 р. в Україні не було жодного
державного навчального закладу, де викладання велося б українською мовою. На початку
першої світової війни активізувався наступ на українство: заборона мови, масові
арешти і заслання інтеліґенції. Це насамперед стосувалося території Галичини, зайнятої
Росією в ході воєнних дій.

Після повалення
царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, створювалися умови
для прискореного розвитку національної культури. Вже в березні 1917 р. у Києві були
відкриті дві українські гімназії. За активною участю Генерального секретаріату освіти
Центральної Ради здійснювалося переведення шкіл на українську мову викладання, в
різних регіонах України було створено понад 80 українських гімназій.

3.2. Основні напрями культурного
розвитку України у складі СРСР

Після завершення
громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського
Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний
розвиток України у 20-і роки – один з разючих феноменів української історії. Серед
майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники
більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності,
що не здійснилася. В умовах непу, внутрішньопартійної боротьби допускалися
елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну
підтримку.

Політика “українізації”. Радянська влада в галузі
ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала
назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення
кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури,
видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації
враховувало два аспекти:

1) українізація як така;

2) створення необхідних умов для
всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин.

Освіта. Серйозні успіхи були
досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство “Геть
неписьменність!”, до початку 1930 р. в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації
неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів.

У 1934 р. для
всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1-4 класи), семирічна
(1-7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов’язкова початкова освіта.

В Україні розвивалася
і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікуми). Якщо в 1927 р. середніх
спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік,
то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч.

Кількість студентів
вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і
за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 р., робітничих факультетів, заснованих
в 1921 р. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного,
технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів
складали діти робітників та селян.

Наука. Результатом і разом
з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука,
як фундаментальна, так і прикладна. У розвиткові української науки найактивнішу
участь взяли видатний природознавець зі світовим ім’ям В. Вернадський, мікробіолог
і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський,
гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, літературознавець С. Єфремов,
О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є. Патон, який
запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко
відомі за межами України.

Серед гуманітарних
підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої
очолив М. Грушевський, який в 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував
роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну
комісію, редагував журнал “Україна”, “Наукові збірники” історичної
секції.

Література. Після революції особливим
драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний
процес. З’явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія,теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення “лабораторним
шляхом” “чисто пролетарської культури”, яка відповідала б “пролетарській
психіці”. В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських
теорій були В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий.

Український футуризм,
який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність.
Оформилися організації футуристів. У 1922 р. у Києві вони створили “Аспанфут”
(“Асоціація панфутуристів”), у Харкові діяв “Ком-Космос”, в
Одесі – “Юголіф”. Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних
форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство,
європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів
було відносно багато колишніх символістів (О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Терещенко).

Ще в роки революції
на чолі з М. Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися
на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків
світової літератури (М. Рильський, П. Філіпович, М. Драй-Хмара). Пізніше опоненти
цієї групи назвали їх “неокласиками”.

У першій половині
20-х років з’являється “теорія боротьби двох культур” (української і російської),
яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д.Лебідь. Прихильники
цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували
необхідність її розвитку. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.

Різноманітність
пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх
об’єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників “Плуг” (А. Головко,
О. Копиленко, П. Панч, П. Усенко). Учасники Спілки пролетарських письменників “Гарт”,
серед яких були В. Сосюра, І. Кулик, М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Смолич, підкреслювали
свою підтримку комуністичної партійності. У 1927 р. був створений ВУСПП (Всеукраїнська
спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла
Спілка письменників “Західна Україна” (М. Ірчан, Ф. Малицький, А. Турчинська).

Гострій критиці
в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської
Літератури, 1925–1928 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива
масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації
літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації,
що виразилося у лозунгу: “Геть від Москви”.

Небувалу популярність
у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр
Леся Курбаса “Березіль”. Режисер виводив український театр на шлях європейських
пошуків нових засобів виразності.

Всесвітня слава
прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О.Довженка разом з фільмами
“Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”. Стилістика, створена Довженком,
поклала початок напряму, який визначають як “український поетичний кінематограф”.

Українське образотворче мистецтво на початку ХХ ст. розвивалось у руслі
основних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українські художники були добре
ознайомлені з кращими зразками світового мистецтва. Видатними живописцями жанру
побуту був М. Пимоненко (1862—1912), пейзажисти С. Васильківський, В. Орловський, П. Шевченко, І. Труш, К. Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван Труш, брати Федір та Василь
Кричевські, Олекса Новаківський. До історичної тематики звертались Ф. Красицький,
М. Самокиш, М. Івасюк. Це період особливого сплеску авангардного мистецтва. Визначилися групи, які розвивали традиції
українських і російських передвижників. Художники, які увійшли до “Асоціації
революційного мистецтва України”, розвиваючи національні традиції, використовували
форми візантійського і староукраїнського живопису. На західноєвропейські зразки
орієнтувалися художники, які входили до “Об’єднання сучасних художників України”.
Київський художній інститут став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва.
Сюди в цей час повертається Казимир Малевич – основоположник такого модерністського
напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень
найпростіших геометричних фігур.

Ще тяжчі часи
переживала українська культура в роки Другої світової війни. Дуже багато творчої
інтелігенції — літераторів, науковців, артистів загинули в боях, померли від голоду.
Провідною тематикою мистецтва і літератури став патріотизм, героїзм, захист Вітчизни,
праця на перемогу.

Музична культура. ХХ ст. збагатило українську музичну культуру чудовими творами К. Стеценка (1882–1922),
М. Леонтовича (1872–1921), Ф. Вериківського, В. Верховинця, М. Віленського, П. Демуцького,
П. Козицького, К. Данькевича, А. Кос-Анатольського,
В. Косенка, Б.Лятошинського, Григорія та Платона Майбород, Л.Ревуцького, Я.Степового,
А. Філіппенка, А. Штогаренка, М. Скорика, Л. Колодуба, І. Шамо, Є. Станковича, Л.
Дичко, Ю. Рибчинського, І. Кириліної. Великий вплив на розвиток музичної
культури та музики мало професійне музичне мистецтво ХІХ, ХVІІІ ст., попередніх
поколінь, музична пісенно-фольклорна творчість, етнографічне музикознавство.

Світове визнання здобули українські співаки С. Крушельницька, О.Петрусенко,
Б.Гмиря, М.Литвиненко-Вольгемут, М.Гришко, З.Гайдай, І. Паторжинський, І. Козловський,
Д. Гнатюк, Б. Руденко, Л. Руденко, А. Солов’яненко, Д. Петриненко та О. Гришко,
майстри сцени О. Сердюк, Н. Ужвій, А. Бучма,
Г. Юра, Ю. Шумський, В. Добровольський та ін. Світову славу здобув Київський хор О. Кошиця, хор ім. Г. Верьовки під керівництвом
народного артиста України академіка А. Авдієвського, капела «Думка», ансамбль танцю України ім. П. Вірського,
Український державний симфонічний оркестр, народний самодіяльний хор Л. Ященка, капела бандуристів, хори «Київ», «Хрещатик».

Архітектура. Українська архітектура
ХХ ст. вагомим внеском лягла в скарбницю української та світової культури. У зодчестві
того часу панівним стилем в архітектурі і мистецтві був модерн (фр. moderne – сучасний,
новий). Його принципи руйнували канони інших стильових напрямів, зокрема класицистичного,
відкривались можливості для творчого розвитку на основі національних традицій. Митці
часто ставали на позиції розуміння прекрасного в раціональному. Для споруд раціоналістичної
спрямованості характерні витонченість, тендітність, графічність ліній, площинність
фасадів. Митці ототожнюють прекрасне з легкістю, прозорістю, простором.

Раціоналістичний
модерн спрощував і виявляв функції об’єкта в декорі споруди. Раціоналістичний модерн
перетворював корисне у витончене.

На початку ХХ
ст. в Україні творили такі видатні архітектори, як А.І. Бернардацці, Л.А. Владек,
В.В. Городецький, О.Б. Мінкус, Ф.А. Троунянський,
Ф.Н. Неструх, О.В. Кобелєв, П.Ф. Альошин,
Е.П. Бродтман, О.М. Вербицький, В.О. Осьмак, О.М. Гінзбург, К.Н. Рженішевський,
О.Л. Красносельський, В.С. Скоробагатов. Майже всі вони працювали в стилі модерн,
ведучи пошук пластичних можливостей нових конструкцій та матеріалів, виробляючи
нову пластичну мову.

Яскравою спорудою
раціоналістичного модерну є критий Бессарабський ринок у Києві (1909-1912) — проект
архітектора Г.Ю. Гая за участю П.Н. Бобрусова. Площа споруди 3000 м²,
висота 30,6 м, вражає оголеністю конструкцій та інтер’єром, який майже не декорувався.
Фасад будинку від Хрещатика оформлено декором з елементами народної творчості, надвіконня
другого поверху прикрашає геометричний орнамент. Горельєфи «Селянин» та «Молочниця»,
які виконав скульптор Т. В. Руденко, органічно вписуються у фасад. Визначальними
особливостями споруди є конструктивна виразність та природність матеріалів.

Раціоналісти
підкреслювали залежність архітектурної форми від суспільних потреб, природну властивість
матеріалу та розважливу ощадливість.

У стилі неокласицизму
збудовано в 1911-1913 рр. будинок Педагогічного музею (нині Будинок учителя) на
Володимирській вулиці в Києві (архітектор П.Ф. Альошин). Його творчості належить і сучасне приміщення НАН України. У 1902–1905
рр. у стилі «ранній ренесанс» збудовано споруду Держбанку (архітектори О.В.
Кобелєв та О.М. Вербицький).

У класичному
стилі в 1897–1900 рр. за проектом В.В. Городецького збудовано споруду історичного
музею.

Кожен з напрямів
мистецтва, архітектури має свої особливості. Для імпресіонізму, наприклад, це передання
суб’єктивного враження художніми засобами, асоціативність, гра кольору і звуку,
складна метафоричність.

Для експресіонізму — це нервова емоційність, символіка, ірраціо­нальність, гіперболічність, відсутність
барв або контрастів.

Для сюрреалізму
характерне спирання на підсвідомість людини, синергетичність, запис першого, що
прийшло в голову, і викликаних цим асоціацій, це психічний автоматизм, який має
за мету реально відобразити функціонування думки (Андре Бретон).

В українському
авангарді окремою постаттю стояв скульптор кубофутурист Олександр Архипенко (1887–1964).
Живучи і працюючи за кордоном, він здобув світове визнання.

3.3 Особливості розвитку української
культури в умовах тоталітаризму

У 1929 р. багаторічна
внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його
прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні,
руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під
жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику
українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури
були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було
покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані
контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.

У 1932 р. з’явився
термін “соціалістичний реалізм”, який був проголошений єдиним правильним
методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння
міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними
якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти,
які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва.
Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі
такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони
ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм,
який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою
будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві.

Щоб придушити
вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові
репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ “розстріляного
відродження”. У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення
України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення
були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед
судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель,
студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації
не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи
проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований
М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди
ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

Після війни було
відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з “українським
буржуазним націоналізмом” припадає на 50-і роки. Це відбилося, зокрема, в таких
документах ЦК КП(б) України, як “Об искажении и ошибках в освещении истории
украинской литературы в “Очерке истории украинской литературы”, про журнали “Вiтчизна”
і “Перець”.