Поняття конституційної реформи в Україні

2. Поняття конституційної реформи в Україні

Ще в 1989 р. в одному з найбільш авторитетних теоретичних видань колишнього
Союзу Радянських Соціалістичних Республік журналі „Советское государство и право”
з’явилася рубрика „Правова реформа. Законопроектні роботи”. Щоправда, перелік під
цією рубрикою охоплював практично увесь предметний спектр законопроектних робіт,
включаючи пенсійне і земельне законодавство, законодавство про свободу совісті,
про страйки тощо. У наступному році до неї додалася рубрика „Конституційна реформа”.
Наприкінці того ж року у Москві відбулася Всесоюзна науково-практична конференція
на тему „Формування соціалістичної правової держави”, на якій була заслухана доповідь
тодішнього Міністра юстиції СРСР В. Ф. Яковлєва „Правова реформа: тенденції і перспективи”.
На той час правова реформа розглядалася доповідачем у контексті політики так званої
„перебудови”, із її орієнтацією на формування соціалістичної правової держави. Основними
напрямами, за „якими реально йде правова реформа”, міністр назвав:

1) правове забезпечення
політичної реформи;

2) правове забезпечення економічної реформи;

3) судово-правову
реформу.

Як відомо, в наступні роки відбулися суттєві зміни у розвитку соціально-економічних
і політичних процесів, що призвели до руйнування СРСР і утворення на території колишніх
союзних республік самостійних держав, у тому числі незалежної України. Ця обставина
стала об’єктивною умовою, котра значно посилила необхідність реформування суспільства
і новоутвореної держави.

На даний момент в Україні здійснюється
конституційна реформа. Її основним джерелом
і головним завданням є реформування конституційного ладу держави. Це обумовлено
тим, що системна конституційна реформа проводиться з метою „забезпечення динамічного
розвитку української державності… підвищення реальної ролі партій і структур громадянського
суспільства і включення демократичних інститутів, що відповідають європейській моделі
розвитку сучасної демократичної держави”.

Загалом необхідно визнати, що у сучасній
історії Українського народу проголошення його незалежності 24 серпня 1991 р. і прийняття
Конституції України 28 червня 1996 р. – дві надзвичайно важливі для нашої держави
і суспільства події, які мають всі підстави вважатися визначальними віхами на шляху
розбудови України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової
держави. Адже, час, що минув дозволяє остаточно переконатися в тому, що започаткований
цими документами новий етап у розвитку суспільства і держави спричиняє сьогодні
нагальну потребу реформування інститутів публічної влади, подальшого вдосконалення
правових засад життя суспільства і держави, тобто здійснення конституційної реформи
всеохоплюючого, комплексного характеру.

Як відомо, ще в 1997 р. в Інституті законодавства Верховної Ради України була розроблена Концепція державно-правової реформи
в Україні, схвалена в листопаді 1997 р. на Всеукраїнській науково-практичній
конференції, а пізніше – Комітетом Верховної Ради України з питань правової політики.
Багато її вагомих положень знайшли відображення у практичних заходах, стосовно здійснення
в нашій державі парламентської, адміністративної, судово-правової та муніципальної
реформ, які тісно взаємопов’язані між собою, доповнюють одна одну, і які відобразились
у єдиній реформі – конституційній.

У шеститомній „Юридичній енциклопедії” реформа загалом тлумачиться, як „… процес кардинальних, часто тривалих
за часом перетворень відповідних сторін суспільного життя, державно-правових інститутів,
окремих структур, тощо. Реформи, як правило модернізують і змінюють форму та зміст
відповідних суспільних відносин, не порушуючи при цьому їхніх принципових засад”.

У Концепції
„Правової реформи в Україні”, що підготовлена робочою групою з реформування економічного
законодавства в Україні, утвореною відповідно до Угоди між Урядом України та Світовим
Банком про надання гранту Фонду інституційного розвитку, конституційна реформа,
зазначається окремим напрямком. Вона розуміється як така яка має, „… передусім
закріпити пріоритет прав людини, верховенство закону як основоположний принцип функціонування
всіх ланок державного механізму”.

В уже згадуваному
проекті „Загальної концепції державно-правової реформи в Україні” схваленої на засідання
Вченої ради Інституту законодавства Верховної Ради України 19 червня 1997 р. зазначається,
що метою державно-правової реформи в Україні є створення дієвої системи державного
забезпечення та захисту конституційних прав і свобод людини, гідних умов її життя,
а основними напрямками: парламентська, адміністративна, судово-правова та реформа
місцевого самоврядування.

Виходячи із
вищевикладеного можна стверджувати, що сучасна
конституційна реформа в Україні – це особлива управлінська програма дій, що їх приймає народ,
верховна державна влада, які змушені в умовах побудови громадянського суспільства
та правової держави, які постійно і об’єктивно змінюються, відновлювати їх єдність
і тим самим забезпечувати нову якість разом з тим утверджуючи новий режим законності,
який і виступає як ціль перетворень, що здійснюються народом чи владою. А до традиційних парламентської, адміністративної,
судово-правової та муніципальної реформи, які являються відносно окремими напрямками
конституційної, необхідно додати реформування
(або започаткування) громадянського суспільства і напевно, що визнати цей напрямок
пріоритетним.

Разом з тим необхідно визнати, що головним, при будь-якому політико-правовому
визначенні шляхів конституційної реформи, є орієнтація на те, щоб створити дієвий
механізм політичної відповідальності, досягти мети конституційної реформи – створення
громадянського суспільства і демократичної правової держави, становлення і розвитку
сучасної системи українського конституціоналізму. У цьому зв’язку, з урахуванням
кінцевої мети конституційної реформи, необхідно констатувати відомий факт, що конституціоналізм
відноситься до тих конституційних явищ, що виникли значно раніш, ніж сформувалися
уявлення про них. На наш „правовий ґрунт” вони були „пересаджені” зі сторонньої
соціально-політичної і правової дійсності з порушенням, особливо на перших етапах
становлення нового конституційного ладу в Україні, правил міжсистемної міграції
правових форм.

При цьому мета сучасного етапу конституційної реформи знаходиться
поза сферою самої Конституції, її змін. Ціль
реформи – створення системи вітчизняного конституціоналізму, гідного III тисячоліття
людської цивілізації, і визначення найбільш ефективних засобів досягнення мети.

На даний момент суспільство
вагітне конституційною реформою. Її необхідність постійно обґрунтовується Президентом,
Парламентом, Урядом України, інститутами громадянського суспільства, вона систематично
обговорюється у пресі. Однак давайте скажімо собі відверто, що за цією реформою
стоїть: її нагальність, як така, що змінить на краще життя українців, чи це просто
новий виток боротьби за владу За роки незалежності Україна пройшла майже всі форми
правління державою. Тож слід зазначити, якщо ми збираємося проводити реформу, а
не „палацовий переворот”, значить нова влада має бути більш ефективною, економіка
країни при ній розвиватиметься по-іншому.

В умовах нинішньої кризи, на мій погляд, слід мобілізувати зусилля
на проведенні в максимально короткі строки конституційної реформи і повніше використовувати
владні інститути – Президента, Парламент, Уряд України. Потрібно ухвалити відповідні
закони, потім серйозно придивитись, які перепони заважають подальшому розвитку і
консолідації суспільства.

Слід вести постійний діалог з суспільством, з регіонами, аби був
якомога ширший резонанс і розширювалось коло учасників дискусій з тим, аби більш
відшліфованими були пропозиції правлячої еліти. У цьому розумінні не можна не погодитись
із тими науковцями які вважають, що не треба поспішати з прийняттям нового або внесенням
радикальних змін до існуючого Основного Закону України, адже головне – це забезпечення
балансу прав і обов’язків кожної гілки влади і сам механізм формування влади. Нова
Конституція нашої держави повинна бути такою, яка б не порушувала Конституцію громадянина,
тобто була б зосередженою на захисті прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.