2.2. Влада як соціальний інститут

2.2. Влада як соціальний інститут

Не менш складним є
визначення поняття «влада». Ан­глійський соціолог Родерік Мартін писав: «Влада, як і любов, — це слово, що постійно
використовується в повсяк­денному мовленні, інтуїтивно сприймається та рідко визна­чається». Влада існує здавна в
безлічі видів, проявів і модифікацій. У своїх головних значеннях влада — це:

1) здатність, право і
можливість тих або інших осіб, органів, установ, систем розпоряджатися ким-небудь, чим-небудь; впливати вирішальним чином
на долі, поведінку та діяльність
конкретних людей, їхні спільноти та інститути за допомогою різного роду засобів — права, авторитету, волі, примусу;

2) державне, політичне,
економічне, духовне та інше панування над людьми;

3) система відповідних державних або інших
управлінських органів;

4) особи, органи, установи,
яким надано відповідних державних,
адміністративних та інших повноважень;

5) монарх, диктатор, полководець,
який одноосібно розпоряджається долею та
життям багатьох людей.

Влада може існувати та
функціонувати лише в межах суспільного відношення, тобто такого відношення, яке існує між людьми (індивідами, їхніми
колективами, соціальни­ми спільнотами). Не може
бути відношення влади між людиною та річчю або між людиною та твариною (навіть якщо тварина знаходиться у
власності господаря, і він може розпорядитися її долею).

Здійснення влади завжди
є інтелектуально-вольовим процесом, коли
владний імпульс, що виходить від владно­го
суб’єкта, перш ніж визначити волю та поведінку під­владного, повинен бути усвідомлений останнім,
сприйнятий його свідомістю.

Суспільні відносини, в
межах яких існує та реалізуєть­ся влада, є різновидом суспільних відносин і
мають назву владних відносин.
Владні відносини завжди є двосторонні­ми відносинами, один із учасників яких є владним суб’єк­том, а інший — підвладним. Виходячи з
загальносоціальної точки зору, обидва вони
є саме суб’єктами, тобто людьми (соціальними спільнотами), наділеними
свідомістю та во­лею, проте в конкретному владному відношенні
поведінка підвладного суб’єкта виступає як
об’єкт впливу владного суб’єкта.

Влада як суспільне
відношення має такі структурні (складові)
елементи:

1) суб’єкти — владний і підвладний. Владний суб’єкт є безпосереднім носієм влади. Ним може бути
індивід, орга­нізація, партія,
соціальна спільнота, держава. Для виник­нення владних відносин суб’єкту необхідні певні якості, перш за все, — воля до влади, тобто
бажання володарювати.

Окрім волі до влади, суб’єкт влади зобов’язаний
бути ком­петентним, знати сутність справи,
стан і настрій підвладних, уміти
використовувати ресурси, користуватися авторитетом (повагою з боку
підлеглих). Звичайно, різні суб’єкти влади наділені
цими властивостями в неоднаковій мірі.

Підвладним суб’єктом
можуть бути люди та їхні об’єд­нання. Влада не може бути однобічною, вона
передбачає підкорення підвладних індивідів. Мотиви підкорення мо­жуть бути різними: страх перед
покаранням; традиція по­кірності; особиста зацікавленість
у виконанні розпоряд­жень; авторитет влади у
підвладних. Підкорення владі — не єдиний спосіб реагування людей на владні накази.
Внаслідок відсутності мотивів для
підкорення наділений владою суб’єкт може зустріти опір (від мирної непокори до збройної
бороть­би) з боку підвладних;

2) об’єкт — поведінка окремих індивідів або
їхньої сукупності, до яких
звернені накази суб’єкта влади;

3) засоби впливу суб’єкта влади на підвладних індивідів. Найбільш поширені з них: примус (зокрема — насильство), переконання (зокрема — заохочення та рекомендація),керівництво, контроль, особистий
приклад. Для сучасного громадянського
суспільства та правової держави характерним є пріоритет ненасильницьких засобів впливу на людську поведінку. Примусові засоби
використовуються лише тоді, коли владні розпорядження
не виконуються добровільно.

Влада є невід’ємною
ознакою суспільства на всіх етапах його розвитку (тому некоректним є словосполучення, що зустрічається в літературі,
«соціальна влада», бо влада за­вжди соціальна). Існують десятки видів влади:
політична, економічна, сімейна,
церковна влада, влада (правління) права і закону, влада партії, влада громадської думки, влада ЗМІ, влада міжнародного
співтовариства тощо.

Найбільш важливим розділенням влади є
розділення на політичну та неполітичну.

Політичною є влада, здатна виступити засобом
реалі­зації та захисту
інтересів великих соціальних спільнот (класів,
станів, народу тощо). Різновидами політичної вла­ди є: влада однієї соціальної спільноти над іншою (напри­клад, панування одного класу над іншим); державна
влада; партійна влада, а також влада
інших політичних організа­цій і
рухів, влада політичних лідерів; влада місцевого само­врядування. Хоча існує точка зору, що влада
державна і влада політична — це одне й те ж явище (проф. М.Й.Бай-тін), але така позиція навряд чи обґрунтована вже внаслі­док того, що політичний світ хоч і «обертається» навколо державної влади, але нею не вичерпується.

Влада усередині тієї
або іншої соціальної спільноти (су­спільства,
колективу, організації тощо) залежно від спосо­бу організації і владарювання може бути демократичною або
недемократичною. Причому цей поділ торкається не тільки політичної влади, а й усякої іншої, пов’язаної з управлінням
колективами, оскільки демократія може бути й неполітичною.

Політична влада в суспільстві
(і перш за все це стосуєть­ся державної влади) може бути легальною (законною) і тіньовою (прихованою,
невидимою, нелегальною). Носія­ми останньої можуть бути неформальні групи у
правлячій еліті, політичні секти, мафіозні
організації тощо.

Серед неполітичних різновидів
влади можна виділити владу сімейну
(батьківську владу, владні відносини по­дружжя) як найбільш важливу та найдавнішу.

З погляду генетичної
зумовленості, залежності в розвит­ку явищ державна влада є первинною щодо держави. Саме потреба суспільства (на певному
етапі його розвитку) у вла­ді з властивостями, притаманними державній владі, і зумо­вили появу держави. Держава виступає як носій державної влади, як та сила, на яку ця влада
спирається, тому вона повинна бути побудована
так, щоб мати можливість про­дукувати владу з особливими властивостями (ознаками), тобто ту владу, яку й прийнято іменувати державною.

2.3. Влада і соціальні норми в первісному суспільстві

Найбільш ранньою формою
об’єднання людей було – первісне стадо. В межах стада відбувалося біологічне формування людини і зароджувалося
суспільство. На зміну йому прийшла родова
громада — група осіб, об’єд­наних загальним походженням, загальною господарською діяльністю, загальним місцем мешкання
і поховання, за­гальними ритуалами. Родова громада складалася з кровних родичів і приймаків (дружин і
чоловіків, узятих з інших громад) і
налічувала кілька десятків людей. Розпо­діл праці здійснювався за вікостатевими ознаками; всі результати трудової діяльності розподілялися порівну між членами громади.

Розростання роду
приводило до відособлення від ньо­го нових родових колективів. їх об’єднання складало пле­м’я — тип етнічної спільноти та
соціальної організації первісного суспільства. Для племені характерні кровні зв’язки між окремими його частинами (родами), спільність території, окремих елементів господарства
(наприклад, полювання),
самосвідомості, звичаїв і культів, елементів управління.

Відносини між родовими
громадами були нерегулярни­ми і, як правило, не виходили за рамки розмежування господарської території та обміну
надлишковими продук­тами.

У родовій громаді
виникали різноманітні, хоч і примі­тивні, суспільні відносини, можливі були
конфлікти. Ко­ординація відносин і
врегулювання конфліктів вимагали керівних основ, влади.

Вищою владою в родовій
громаді були збори всіх дорос­лих членів громади.
Його ухвали (наприклад, рішення про зміну
місця мешкання, про вигнання за межі громади співчлена, що завинив перед іншими) були обов’язковими для всіх. У родовій громаді міг з’явитися одноосібний
лідер (умовно його називають старійшиною). Він не обов’язково був старшим за віком. Лідером міг стати головний
носій знань, життєвого досвіду, або ж
найбільш удачливий мис­ливець,
організатор полювання. Фахівці в галузі етнографії та правової антропології
особливо указують на щедрість як найпривабливішу
для родичів якість лідера.

Дуже схожим було
становище вождя племені з тією лише різницею, що він застосовував свою владу набагато рідше: лише в тих випадках, коли потрібно було вирішити конфлікт між общинами чи вжити заходів до
самозахисту від племені-суперника.
Старійшина і вождь не претенду­вали на привілеї, їхня влада базувалася виключно
на осо­бистому авторитеті та сприймалася
як похідна від влади колективу.

Влада, таким чином, не
була відокремлена від людей, не було розмежування на володарюючих і підвладних осіб. Зрозуміло, не було в первісному суспільстві ні властивогодержаві апарату влади, ні податків, ні чітко
визначеної території, на яку
поширюється влада родової громади.

Відносини між членами
громади регулювалися за допо­могою соціальних норм (правил поведінки). Головними джерелами правил поведінки були міфи,
традиції, звичаї, ритуали, обряди. Вони регулювали роботу,
побут, сімейні відносини, відтворення
населення і рішення конфліктів. Соціальні
норми додержавного суспільства не можуть бути зараховані ні до категорії правових, ні до категорії мораль­них норм. Услід за російським етнографом А.І. Першицемїх називають мононормами. Мононорми — правила пове­дінки, що об’єднують
зародки права, моралі, релігії. При­кладом мононорми є табу — заборона певної дії
(наприклад, полювання на конкретний
вид тварин). Дія табу забезпечу­валася не тільки страхом перед покаранням, а й страхом перед гнівом богів, засудженням або висміюванням з боку громади.

Найбільш поширеним видоммононорм були звичаї — історично сформовані правила поведінки людей, які стали нормами унаслідок багаторазового застосування
впродовж тривалого часу.

Ознаки мононорм:

1) вони складалися стихійно, існували
виключно у свідомості людей і передавалися
з покоління в покоління усно;

2) основним засобом регулювання була
заборона;

3) характерною була
відсутність суб’єктивних прав, виникнення лише зародків позитивних обов’язків. Права та обов’язки члена родової громади
складали одне ціле;

4) виконання мононорм забезпечувалися всім колективом громади, а не спеціальним апаратом примусу, який був відсутній в первісному суспільстві.

Тривалий час мононорми
розглядалися виключно як знака первісного
суспільства, але останнім часом учені визнають існування мононормі в сучасному
суспільстві. Наприклад, заборона вбивства або крадіжки забезпечуєть­ся і моральним, і правовим, і релігійним виливом,
існує у свідомості людей незалежно від формально-юридичного її формулювання, що й ріднить її з мононормами.