Розділ 7. Громадянське суспільство і держава

Розділ 7

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖАВА

7.1. Громадянське суспільство: становлення концепції

Уперше поняття
«громадянське суспільство» зустріча­ється в Арістотеля, який називав його politike koinonia — політичною спільнотою. «Калькою»
цього терміну в латин­ській мові і став вираз «societas civilis» (громадянське су­спільство). З погляду Арістотеля
громадянське суспільство можливе лише у правильній державі
(«політії»), де грома­дяни беруть «рівну участь у всіх вигодах суспільного жит­тя» і діють «в інтересах загальної користі».
Арістотель не ототожнював державу з громадянським суспільством, але й не
протиставляв їх чітко, бо різні аспекти того та іншого в суспільному житті античного поліса тісно стикалися.

До ідеї «громадянського суспільства»
мислителі повер­нулися в епоху
ранньобуржуазних революцій. Тоді скла­лося кілька різних концепцій
громадянського суспільства, хоча всі вони
ґрунтувалися на ідеї суспільного договору. Згідно з теорією Томаса
Гоббса, суспільний договір
приво­дить до створення
держави, але не суспільства. І лише держава своєю владою забезпечує те злиття окремих людей, яке й є суспільством.

Джон Локк, визначаючи продукт суспільного
договору як «політичне або
громадянське суспільство», прагнув знайти відмінність між «урядом» і «суспільством». Уряд уявляється
ним як похідний від суспільства, яке може встановити, змінити або змістити його. Локк одним із перших формулює, хоча й нечітко, право народу
(громадянського суспільства) на непокору державній владі.

Шарль Луї Монтеск’є ввів відмінність між державою
та громадянським суспільством, указуючи, що
«абсолютна монархія, яку деякі вважають єдиною формою правління у світі, насправді є несумісною із громадянським
суспіль­ством і, отже, не може бути
формою громадянського прав­ління».
Розмежування між державою і громадянським суспільством він обґрунтовував
розподілом приватного та публічного права. Якщо публічне право регулює взаєминиправителів і підвладних, то приватне право
регулює відно­сини між членами
суспільства.

Жан Жак Руссо розмежовував два договори — одним було створене громадянське
суспільство, а другим — дер­жава. В основі громадянського суспільства, з його точки зору, лежить приватна власність,
поява якої призвела до боротьби між бідними та багатими. Для того
щоб забезпе­чити себе і своє майно, багаті
склали хитромудрий план. Вони запропонували заснувати публічну владу
нібито для захисту всіх від взаємних
розбратів. Насправді у суспіль­ному
житті з’явилася ще й політична нерівність. Єдино виправданою основою держави, за Руссо, є новий суспільний договір, учасниками
якого повинне стати все доросле на­селення держави. Тільки тоді громадянське суспільство і держава, що виражає загальні
інтереси і волю громадян, збігатимуться.

Томас Пейн теж вважав,
що не можна ототожнювати такі категорії, як
суспільство і держава. Схожість між ними лише в тому, що вони виникли «природним чином», без якого б то не було втручання
надприродних сил. Суспіль­ство і уряд
відрізняються один від одного і за своїми функціями,
і за походженням. Суспільство виникло тому, що людям важко жити поодинці. Держава виникла унаслідок кровної зацікавленості людського суспільства у
дотриман­ні порядку.

Особливий інтерес
представляють погляди на історію формування громадянського суспільства Адама Фергюссона, викладені ним у книзі «Досвід
історії громадянського суспільства». У Фергюссона громадянське суспільство — це тип політичного порядку,
який захищає та удосконалює ремесло, культуру і
«громадянський дух» через регулярне правління,
правові норми і систему збройної оборони. Фергюссон вважає необхідним створення асоціацій громадян, які пронизували б усе громадянське суспільство,
інакше створюватимуться передумови
для деспотичного правління. Багато в чому ці ідеї лежать в основі
сучасного партійного; плюралізму.

Ще один аспект
громадянського суспільства — його людський вимір —був помічений
Іммануїлом Кантом. Під громадянським
суспільством Кант розумів суспільство, засноване на універсальних правах людини, що виходять за рамки будь-яких приватних правових
або політичних систем. У кантівській
філософії історії постулювалося якесь, загальне
громадянське суспільство, засноване на принципі панування права, як мета людського розвитку.

Таким чином, в епоху
Просвітництва і ранньобуржуаз-них революцій склалося уявлення про громадянське су­спільство як противагу державі, з
одного боку, і громадян­ське суспільство як джерело державної влади, з іншого.

Георг Фрідріх Гегель зробив
спробу філософського осмис­лення співвідношення між громадянським суспільством і державою. Сфера дії держави,
заГегелем, — загальні інтере­си, а громадянського суспільства — приватні інтереси. Громадянське
суспільство є внутрішньо дуалістичним і суперечливим. З одного боку, це арена боротьби всіх противсіх, з іншого — приватний інтерес кожного не може бути реалізований поодинці. Звідси Гегель виводить
необхідність вищої влади держави, яка
має забезпечити справжню сво­боду індивідів замість боротьби всіх проти
всіх. Для цього громадянське суспільство має бути впорядковане політич­ною владою — державою, що стоїть над
ним. Держава є вищим досягненням права,
етичним цілим, у якому зніма­ються суперечності, що мають місце в громадянському співтоваристві.

У 80-і pp. XX ст. з’явилося нове трактування поняття «громадянське суспільство», пов’язане з іменами таких по­літичних мислителів, як Вацлав Гавел, Ендрю Арато та ін.

В.Гавел говорить про три опори, на яких будується гро­мадянське
суспільство: принцип добровільного об’єднання приватних осіб, децентралізація державної влади і деле­гування частини її повноважень неурядовим організаціям. В основі громадянського суспільства — наділений усіма основними правами громадянин. Гавел бачить у громадян­ському суспільстві один
із кращих засобів людської само-реалізації.

Е. Арато під
громадянським суспільством розуміє сферу соціальної взаємодії між економікою і державою, що скла­дається,
у першу чергу, зі сфер найбільш близького спілку
вання (зокрема сім’ї),
об’єднань (зокрема, добровільних), соціальних рухів і різних форм публічної комунікації.
Ара-то та його однодумці сьогодні виходять із
того, що грома­дянське суспільство виступає
як фундамент демократії.

У вітчизняній літературі
можна знайти кілька підходів до визначення громадянського суспільства. Та все ж часті­ше за все його зміст включає всю
недержавну сферу суспіль­них відносин. Як приклад
можна навести визначення громадянського суспільства, подане російським
політоло­гом К.С. Гаджієвим: «Це система
самостійних і не залежних від держави
суспільних інститутів і міжособових відносин, які створюють умови для
самореалізації окремих індивідів і
колективів і через які виражаються і реалізуються при­ватні інтереси і потреби — індивідуальні і
колективні».

7.2. Громадянське суспільство:
поняття і структура

Поняття «громадянське
суспільство» є однією із ключо­вих категорій сучасних суспільних наук — соціології, по­літології,
юриспруденції. У трактуванні цього поняття іс­нують великі розбіжності: від
ототожнення понять «люд­ське суспільство» і
«громадянське суспільство» до ототож­нення понять «громадянське суспільство» і «держава». Найбільш обґрунтованою видається точка зору, що грома­дянське суспільство — це історичний феномен, що
виник на певному етапі розвитку державно організованого, перш за все західного суспільства, і характеризується
самостій­ністю щодо держави.

У структурному
відношенні громадянське суспіль­ство — це сукупність вільних індивідів, недержавних об’єднань громадян і сфера відносин
між ними, не залежна від держави. Воно включає
такі компоненти:

1) вільні,
рівноправні, самостійні індивіди. Основною фігурою громадянського суспільства є людина як особис­тість та її приватні інтереси і
потреби, вільна реалізація яких проходить поза державним контролем. Членами гро­мадянського суспільства є
трудівники й одночасно власни­ки, які мають відчуття особистої гідності, готові узяти на себе ризик ведення своєї справи,
відповідальність за себе та благополуччя своєї
сім’ї.

2) недержавні
об’єднання індивідів. Потреби особи ви­ражаються
та здійснюються через такі компоненти грома­дянського
суспільства, як сім’я, церква, профспілки, партії, елітарні групи, клуби виборців, культурні об’єднан­ня,
наукові асоціації тощо. З одного боку, в громадянсько­му суспільстві кожен має
можливість задовольнити одвіч­ний потяг людини до спілкування — за віковими,
інтелек­туальними, економічними,
спортивними, релігійними, політичними
інтересами. З іншого боку, економічна і со­ціальна сфери життєдіяльності людини знаходять себе саме завдяки функціонуванню громадянського суспільства.

Важливе місце в
структурі громадянського суспільства посідає
так званий третій сектор — сукупність некомерційних організацій, що не ставлять перед собою цілей отримання прибутку (перші два сектори — це
сукупність державних інститутів і підприємницьких структур). Одержуваний унаслідок діяльності таких організацій
дохід не розподіляється між їх
учасниками, а йде на реалізацію цілей
організації;

3) суспільні
відносини між індивідами та їх об’єднан­нями, що розвиваються на основі рівності та самоврядуван­ня. Відносини в середовищі
громадянського суспільства надзвичайно різноманітні: господарські, економічні, сімей­но-споріднені,
етнічні, релігійні, правові, політичні. Харак­терно, що тут переважають не
вертикальні (за підлеглістю), а горизонтальні
(рівнопартнерські та конкурентні) зв’язки. У
цю сферу діяльності людей держава втручається лише тоді, коли громадянському суспільству або окремим
його членам загрожує небезпека, коли
суспільство не може само­стійно впоратися з якоюсь проблемою.

7.3. Співвідношення громадянського суспільства і держави

Громадянське суспільство
є головним чином, соціально-економічною та особистісною сферою життєдіяльності людей, вільною від державного
втручання. В той же час громадянське
суспільство пов’язане з державою і є можли­вим тільки в державно організованому суспільстві.

По-перше, ряд інститутів
є одночасно компонентами і громадянського суспільства, і держави. Такими є,
напри

клад, політичні партії.
Вони акумулюють і формулюють різноманітні інтереси індивідів і соціальних спільнот у єдиний політичний інтерес і
забезпечують їх участь в управ­лінні суспільними та державними справами.

По-друге, межі між
державою і громадянським суспіль­ством мають тенденцію до розмивання. З одного боку, громадянському суспільству держава
делегує частину сво­їх повноважень. Тому в
зарубіжних країнах нерідкими є такі явища як третейські (недержавні) суди, недержавні пенітенціарні установи, альтернативні
(без формальної судової процедури)
способи розв’язання конфліктів. З ін­шого боку, держава бере під контроль сфери діяльності, щораніше були закритими для державного
втручання, напри­клад, регулює економічні
відносини, здійснює інтервенцію в
сімейні справи, якщо це необхідно для захисту від до­машнього насильства.

По-третє, громадянське
суспільство передбачає контроль над державою, оскільки будь-яка державна влада постійно прагне до самозростання і підпорядкування
собі суспіль­ства. Тому або
громадянське суспільство формує і контролює державу, або держава поглинає суспільство і тоді воно
пере­стає бути громадянським.
Контроль громадянського су­спільства над державою здійснюється за допомогою полі­тичних партій (особливо опозиційних), засобів масової ін­формації, вільних демократичних виборів.

Громадянському
суспільству відповідає тип держави, який називають правовим. Правова
держава виступає як система органів та інститутів, які гарантують
і захищають нормальне функціонування
громадянського суспільства.

Принципи взаємодії громадянського суспільства і право­вої держави:

1) визнання державою економічного,
політичного та ідеологічного плюралізму суспільства;

2) безумовне визнання і захист державою
прав людини і громадянина, невтручаннядержави до приватного життя громадян;

3) взаємні обов’язки і відповідальність особи
і держави;

4) взаємна відмова суспільства і держави від використання
насильницьких, незаконних дій;

5) прагнення до соціального миру, партнерства та національної згоди.

Громадянське суспільство
в Україні і пострадянських державах ще тільки належить створити. На досягнення цієї мети мають бути спрямовані зусилля
як суспільства, так і державної влади.

7.4. Держава і соціальне
партнерство

Соціальне партнерство — це добровільна і рівноправна взаємодія між найманими працівниками,
бізнесменами і державою з метою
соціального миру і прогресу, ефективної економіки, захисту прав та інтересів трудящих.

Взаємодія необхідна, щоб
спільними зусиллями вирі­шувати значущі соціальні проблеми, такі, як
бідність, без­домність, сирітство, розгул злочинності, забруднення нав­колишнього середовища. Представники кожної зі
сторін трикутника по-різному усвідомлюють власну відповідаль­ність за ці людські біди, мають різні можливості
та ресурси для допомоги і, нарешті,
різні уявлення про саму природу соціальних проблем.

Поняття «соціальне
партнерство» вперше ввів у обіг англійський філософ та економіст Джон Стюарт Мілль. Основи концепції соціального партнерства була розроблені ідеологами німецької
соціал-демократії наприкінці XIX ст. Крупними ідеологами соціального партнерства є американ­ський економіст Джон Гелбрейт, французький
соціолог Реймон Арон, німецький
економіст Леонард Ерхард.

Елементи соціального
партнерства впроваджувалися з початку XX ст. і в європейських країнах, і в США. У США його прихильниками виступили не тільки ділові кола (як, наприклад, знаменитий Генрі Форд), а
й глава держави (в першу чергу, Теодор Рузвельт і Франклін Рузвельт). Ця концепція набула особливої
актуальності унаслідок світової економічної депресії 1929-1933 pp.

Основні суб’єкти
соціального партнерства:

1) держава і створені нею з цією метою установи (громадські ради, трудовий арбітраж);

2) бізнес, тобто працедавці та їх об’єднання (союзи підприємців);

3) наймані робітники та їх об’єднання (профспілки).

Роль кожного з
учасників цього тристороннього діалогу

змінюється залежно від соціально-політичної
та економіч­ної обстановки в країні. Проте
безперечним є одне: чим краще між
ними відбувається соціальний діалог, тим кра

ще йде формування
соціального партнерства як у цілому в державі, так і в окремих галузях господарства. І,
навпаки, домінування одного з
суб’єктів перекручує саму ідею со­ціального партнерства і призводить або до
тоталітаризму (якщо переважає держава), або до олігархізації (якщо до­мінує бізнес), або до соціального
утриманства (якщо домінує армія найманої праці).

Роль держави у
соціальному партнерстві визначається тим, що держава створює та підтримує його правові та по­літичні основи, зокрема нормативно-правову базу (напри­клад, законодавство про профспілки, про способи
вирішен­ня трудових конфліктів, про
зайнятість, про соціальне за­безпечення).
Інституційно роль держави в забезпеченні соціального партнерства виражається у створенні і функ­ціонуванні
внутрішньодержавних, регіональних і міжна­родних органів, до яких належать:

— ради
(комісії) соціального партнерства, до яких входять
представники бізнесу, держави і найманих робітників. Вони можуть утворюватися
на різних рівнях (організації, галузі, адміністративно-територіального утворення), аж до національного;

— Економічна
і Соціальна Рада Європейського Союзу;

— Міжнародна Організація Праці (є спеціалізованою установою ООН).

Механізм соціального
партнерства у принципі має такий вигляд:

— щодо суспільства держава бере на себе відповідальність за соціальні гарантії, одержуючи натомість легітимність влади та суспільну підтримку;

— щодо підприємців держава забезпечує гарантії
праввласності, сприятливий підприємницький
клімат, підтримку національного бізнесу в зовнішньому світі, одержуючи натомість підтримку з боку підприємців, строге дотримання встановлених державою норм і правил;

— щодо найнятих робітників бізнес зобов’язується забезпечити
їхнє благополуччя (гідну оплату праці та соціальний пакет, охорону праці,
підготовку і перепідготовку кадрів);

— щодо бізнесу наймані
робітники зобов’язуються утриматися від явно деструктивних способів захисту своїх прав та інтересів (економічного і
фізичного терору, висування явно нездійсненних
вимог тощо);

— баланс між суспільством і капіталом будується за принципом: соціально відповідальна
поведінка підприємців в обмін на суспільну підтримку його
інтересів, цілей і дій.

Соціальне партнерство є способом
цивілізованого та ефективного регулювання
соціально-трудових відносин, запобігання або мирного вирішення соціальних конфліктів, гарантією соціальної злагоди і
прогресу. Соціальне партнерство — це шлях до ефективної держави на
основі соціальної консолідації, розширення
суспільної підтримки цілей та дій
влади. Ідея соціального партнерства близька і затребувана широкими народними шарами. Вона виходить з необхідності
об’єднання влади з народом, устрою соціально-справедливого творчого
суспільства, єднання духовного та матеріального.