Розділ 8. Демократична, правова і соціальна держава

Розділ 8

ДЕМОКРАТИЧНА, ПРАВОВА І
СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА

8.1. Поняття, принципи і форми демократії

Уперше термін
«демократія» використав грецький істо­рик Геродот, а найбільш відоме його визначення належить американському президенту Аврааму Лінкольну: «Демокра­тія — це правління народу, вибране народом
і для народу».

Як сучасний юридичний і політичний термін
«демокра­тія» означає:

1) особливу форму організації
державної влади, при якій влада належить всім громадянам, що користуються рівними правами на управління;

3) устрій будь-якої
організації, заснований на принципах рівності її членів, періодичній
виборності органів управління й ухвалення в
них рішень більшістю голосів;

3) світогляд, заснований на ідеалах свободи, рівності, поваги прав людини і меншин,
народного суверенітету тощо;

4) соціальний рух із метою втілення в життя ідеалів демократії.

Проте у будь-якому випадку
демократія як соціальне явище нерозривно
пов’язана з владою. Демократія є способом організації влади й означає перш за все визнання
права на рівну участь всіх
членів того або іншого людського колективу в здійсненні функціонуючої в цій спільноті влади.Демократія постає як одна
з основних форм політичної самоорганізації громадянського суспільства, як суверенітет народу, тобто право народу визначати
конституційний лад своєї держави, брати участь
в управлінні державними і суспільними справами.

Із позицій сучасної
юриспруденції демократія — це та­кий тип держави, при якій всі без винятку громадяни
беруть участь у формуванні і
функціонуванні апарату органів дер­жавної влади і місцевого самоврядування, і здійснюють контроль над його діяльністю.

Принципи демократії:

1) плюралізм у всіх сферах суспільного життя. В
еконо­міці він виявляється як
різноманітність форм власності і господарської
діяльності. У політиці принцип плюралізму означає
багатопартійність, а у сфері ідеології — вільний вираз різноманітних думок,
ідей, концепцій;

2) свобода слова, в т.ч. гласність діяльності всіх суб’єктів політики,
забезпеченням чого є свобода ЗМІ;

3) виборність органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Вибори представницьких
органів влади повинні відповідати певним
критеріям: регулярність, чесність,
загальність, рівність, вільне волевиявлення виборців, таємна подача
голосів;

4) підпорядкування
меншості більшості при ухваленні рішень. Тільки у такий
спосіб є можливим урахування думки переважної частини суспільства й ухвалення рішення, яке носить загальнонародний
характер;

5) урахування думки і
захист меншості. Зокрема, демократія передбачає гарантії прав
національних меншині корінних народів, недопущення
дискримінації за якою-небудь ознакою, існування
і вільне функціонування політичної опозиції.

У сучасних державах
здійснюється перехід від демокра­тії більшості до демократії консенсусу.Інакше кажучи, управління проводиться за
волею більшості, але з ураху­ванням інтересів меншості.

У сучасній державі
використовуються різні форми де­мократичної організації органів державної влади, зокрема
безпосередня і представницька демократія.

Під безпосередньою
демократією розуміється пряме волевиявлення народу або його частини, безпосереднє рі­шення громадянами питань державного
і суспільного жит­тя або вираз думки з цих питань. Інститутибезпосеред­ньої демократії:

1) вибори — форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом
формування найвищих пред­ставницьких органів,
органів місцевого самоврядування, їх персонального складу;

2) референдум (плебісцит) — це всенародне
голосування з приводу
законопроектів, чинних законах та інших важ­ливих питань
загальнодержавного значення, що зачіпають інтереси
народу. Інститут референдуму широко використо­вується як законодавчий
механізм більшістю демократич­них держав
миру;

3) народна законодавча
ініціатива — означає
надання права певному числу виборців вносити
проект закону на розгляд
представницького органу, який в обов’язковому порядку повинен його розглянути. Вона не набула такого широкого поширення як вибори і референдум. Цей
інститут передбачений в Австрії,
Італії, Іспанії, Швейцарії та ін.

Представницька (репрезентативна,
парламентарна) демократія означає здійснення
влади народом через пред­ставницькі органи, які
обираються безпосередньо народом, складаються з його повноважних представників — депута­тів і покликані виражати волю народу. Велике значення у здійсненні влади народу мають
обирані ним посадовці дер­жави, наприклад, всенародно обираний президент. Будь-яка демократична держава будується
на принципі поєднан­ня безпосередньої та
представницької демократії.

8.2. Співвідношення держави і права: основні підходи

Співвідношення держави і
права включає три головні аспекти: єдність, відмінність і взаємодія.

Єдність держави і права має наступні елементи:

1) спільність походження і розвитку. Держава і право виникли в результаті потреб соціально неоднорідного суспільства, що перейшло до відтворюючої економіки.
У розвитку держави і права виділяються схожі історичні тенденції;

2) спільність чинників, що зумовлюють сутність держави і права. Ними виступають соціально-економічні
відносини, ідеологія,
культура, традиції суспільства;

3) спільність соціального
призначення. Право виступає як засіб соціального регулювання, а держава
є механізмом, що забезпечує вплив
права на суспільні відносини.

Є й інші грані єдності та взаємозумовленості цих категорій. Вони, зокрема, виявляються в
ідеї правової держави

Відмінності випливають
уже з визначень цих понять, їхнього
онтологічного статусу та суспільної природи:

1) держава є особливою
політико-територіальною організацією публічної влади, а право — це система офіційно встановлених та охоронюваних норм,що виступають регуляторами поведінки
людей;

2) держава і право
відіграють різні ролі в соціальному регулюванні. Право визначає моделі поведінки людей
у типових ситуаціях, а
держава забезпечу є реалізацію цих моделей,
зокрема за допомогою своєї примусової сили;

3) держава і право
можуть суперечити одне одному.

Тоді виникає феномен
неправової, тоталітарної держави.

Взаємодія держави і
права виражається в їхньому різ­номанітному впливі одне на одного. Вплив держави на право полягає перш за все в тому,
що вона створює, змінює, удосконалює, охороняє від порушень,
запроваджує в жит­тя норми права. Держава або
сама встановлює правові нор­ми, або офіційно визнає ті, що вже діють. Вона може
також делегувати право приймати окремі юридичні акти громад­ським та
іншим недержавним організаціям, надавати силу закону судовим та
адміністративним прецедентам, норма­тивним договорам та угодам.

Це означає, що процес
формування права може йти як зверху вниз, так і знизу вгору, виростаючи з правил пове­дінки, що склалися в суспільстві, і
державі залишається лише закріпити ці
правила в законах. У цьому розумінні право створюється всім суспільством. Але, врешті-решт, право виходить все ж таки від
держави як офіційного пред­ставника суспільства.

Не менш істотним і
різноманітним є зворотний вплив права на державу. Право перш за все легалізує та консти­туює державну діяльність, визначає
її загальні межі. За допомогою права закріплюються внутрішня організація держави, її форма, структура, апарат
(механізм) управ­ління, статус і
компетенція різних органів і посадовців, принцип розподілу влади, оформляються необхідні інститути.

Держава створює право і
для регламентації власної ді­яльності. За допомогою права здійснюються завдання і функції держави, проводиться її
внутрішня і зовнішня по­літика, законодавчо визначається і
закріплюється суспіль­ний лад, стан особистості в суспільстві.

Виділяють два основні типи
взаємодії держави і права:

1) держава стоїть над правом і виступає
як визначальний чинник розвитку права.
Такий тип держави називають етатистським. Йому властиві такі риси:

– безумовний пріоритет інтересів
державної влади перед інтересами особи і суспільства,
обмеження (а подекуди й фактична відсутність) прав і свобод
особистості;

– підпорядкування законотворчості
державній владі, що приводить до феноменунеправового (несправедливого) закону;

– способи формування й
організації влади визначаються не нормативними вимогами, а доцільністю, причому критерії останньої висуває сама
влада;

2) право стоїть над державою,
виступаючи обмежувачем державної влади. Такий
тип держави прийнято називати правовим. Йому властиві такі риси:

– пріоритет інтересів особистості
та суспільства перед державою;

– реальність прав і свобод
особистості, гарантованих державою;

– верховенство
правового закону в системі нормативно-правових актів;

– демократичний
легальний спосіб формування влади;

– розподіл влади;

– зв’язаність влади
правом;

– незалежність і
авторитет судової влади;

-високий рівень загальної та правової
культури громадян;

– взаємна
відповідальність держави та особи.

8.3. Правова держава: становлення ідеї

В історії становлення
ідеї правової держави виділяють дві основні парадигми: Античність і Новий час.
Античні учення відрізнялися
нерозчленованістю понять «суспіль­ство» і
«держава», а уявлення про право носили релігійно-міфологічний характер. Правління права постає в
їхніх працях як протилежність
беззаконню та анархії. Принцип законності
як основоположний для життя суспільства-дер­жави був вироблений уже в повчаннях семи афінських

мудреців,
зокрема Солона. Сократ же довів цю ідею до
до­сконалості.
Із його точки зору, вища справедливість поля­гає в покорі законам, яка
приводить до єднання громадян, однодумства, впорядкованості та гармонії. Його
послідовник Платон ставлення до
законності розглядав як один із кри­теріїв поділу держав на правильні та
неправильні: «… Вва­жається за
краще, щоб володарював закон, а не хто-небудь із середовища громадян». Принцип
правління права, а не Людей,
в завершеному вигляді був сформульований Аріс-тотелем і Цицероном. Останній
стверджував, що державою може
вважатися тільки правове співтовариство.

Із
сучасної точки зору античні уявлення про правління права мають
істотну ваду, а саме — відсутність
положень про
права особи як ознаку та мету правової держави. Сво­бода та
індивідуальні права, що випливають із неї, розумі­лася тільки як
колективна цінність, як якість, властива не всім, а тільки вільним громадянам
певного полісу.

Діячі
ранньобуржузних революцій та епохи Просвітни­цтва розробили ідеї про найважливіші
компоненти право­вої
держави, а саме теорію прав людини й ідею розподілу влади.

Джон Лільберн
(середина XVII ст.) уперше
ввів у обіг поняття
«права людини». Із його точки
зору свобода слова, совісті,
друку, петицій, торгівлі, рівність перед законом і судом, право власності
складають природжені (надані не державою, а Богом і природою) права
людини. Його сучас­ник Джеймс Гаррінгтон
уперше використав термін «верхо­венство права». Джон Локк (друга половина XVII ст.) роз­робив учення про
гарантії забезпечення прав людини, якими є: законність, розподіл
властей, право народу на опір незаконним проявам влади. Шарль Луї Монтеск’є обґрун­тував ідею
верховенства конституції в державі, ідею розпо­ділу влади як гарантії проти тиранії.

Філософське
обґрунтування ідеї правової держави тра­диційно пов’язують з ім’ям Іммануїла Канта. Відповідно до визначення Канта держава — це об’єднання
великої кількості
людей, підпорядкованих правовим законам.

Термін
«правова держава» ввів до наукового і полі­тичного обігу німецький учений Карл Теодор Велькер (1813р.),а Роберт фон Моль дав йому
визначення: правова держава — це
держава, заснована на закріпленні в консти­туції прав і свобод громадян та
забезпеченні їх судового захисту (1829 p.).

Ідея правової держави
розвинулася в працях відомих вітчизняних юристів
(Станіслав Дністрянській, Микола Палієнко). Так, із погляду українського
юриста Богдана Кістяківського правова
держава — це конституційна
дер­жава. «У конституційній державі влада, перетворюючись на правову,
принципово відрізняється від влади в історич­но передуючих конституційній державі типах держави… У конституційній державі влада перестає бути
фактично пануванням людей і
перетворюється на панування право­вих
норм».

У XX ст. ідея
правової держави набула нормативного виразу в конституціях багатьох сучасних країн. У Німеч­чині, Іспанії, Україні ідея правової держави
закріплена безпосередньо, в
конституціях інших держав (Австрія, Греція,
Франція) вона одержала непряме закріплення. Але навіть там, де ідея правової
держави формально не закріп­лена в конституції,
вона фактично реалізується в право­вому
статусі особистості, системі та діяльності органів державної влади.