Розділ 9. Держава і особистість

Розділ 9

ДЕРЖАВА ТА ОСОБИСТІСТЬ

9.1. Правовий статус особистості, його
структура та види

Різноманітні зв’язки
права та особистості найповніше можуть бути охарактеризовані через поняття правового статусу. У найкоротшому вигляді
правовий статус визна­чається в науці як
юридично закріплене положення осо­бистості в суспільстві. В основі правового статусу лежить фактичний соціальний
статус, тобто реальне становище людини у певній системі суспільних відносин. Право лише закріплює це положення, вводить його
в законодавчі рамки.

Структура правового статусу особистості:

1) правові норми та принципи, що
встановлюють це статус;

2) правосуб’єктність;

3) основні права та
обов’язки;

4) законні інтереси;

5) громадянство (або інше відношення до країни перебування — безгромадянство, іноземне громадянство або підданство);

6) юридична відповідальність.

Серцевину, основу правового статусу
особистості скла­дають її права, свободи
та обов’язки, закріплені в консти­туції
та міжнародно-правових актах.

Набір правових статусів
великий, але в теоретичному плані найбільш істотне значення мають три види.

Загальний правовий
статус — це статус особистості як громадянина держави, члена суспільства. Він визнача­ється перш за все конституцією і не
залежить від різних поточних обставин
(переміщень по службі, сімейного стану,
посади, виконуваних функцій), є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною
статичністю, узагальне­ністю. Зміна змісту цього
статусу залежить від волі зако­нодавця, а не від кожної окремої особи. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх
інших.

Спеціальний, або родовий,
статус відображає особли­вості положення певних категорій
громадян (наприклад, іноземних громадян,
пенсіонерів, студентів, військовослуж­бовців, учителів, робітників, селян, інвалідів, учасниківвійни тощо). Вказані
соціальні групи, базуючись на загаль­ному конституційному статусі громадянина, можуть мати додаткові права, обов’язки, пільги,
передбачені поточним законодавством.
Удосконалення цих статусів — одне із за­вдань юридичної науки.

Індивідуальний статус фіксує конкретику окремої особи (стать, вік, сімейний стан,
виконувана робота, інші характеристики). Він є «проекцією» загального
і спеціаль­них статусів на конкретного
індивіда, інакше кажучи, це сукупність
персоніфікованих прав та обов’язків індивіда. Тверде знання кожним свого особистого статусу, своїх прав, обов’язків, відповідальності, можливостей — ознака право­вої культури, юридичної грамотності. Індивідуальний пра­вовий
статус є рухомим, динамічним, він змінюється разом з тими змінами, які відбуваються в
житті людини.

Розглянуті три види статусу співвідносяться
між собою як загальне, особливе і одиничне. Вони тісно взаємопов’я­зані та взаємозалежні, нашаровуються один на
одного, на практиці нероздільні.
Кожен індивід виступає одночасно в усіх
вказаних статусах. Загальний правовий статус у всіх один, спеціальних статусів — багато, а індивідуальних рівно стільки, скільки індивідів.

9.2. Покоління прав людини

Розуміння прав людини як
властивостей, залежних від людської природи, а не від милості володаря, прийшло тільки в епоху Просвітництва і
ранньобуржуазних револю­цій (XVII–XVIII ст.).

Чеський юрист Карел
Васак, перший генеральний сек­ретар Міжнародного
інституту прав людини у Страсбурзі, у 1979 р. виділив три «покоління» прав людини.

До першого покоління належать переважно
особисті та політичні права: право на свободу слова, на справедливий суд, вибір релігії. Інакше ці права називають
негативними, оскільки вони
закріплюють автономію особистості щодо держави,
оберігають людину від свавілля з боку держави. Перші юридичні акти, що фіксують «негативні» права людини, були створені в ході революцій XVII–XVIII ст. Так, англійський Білль про права 1689 р. — акт, в основ­ному присвячений
діяльності парламенту, — містив по­ложення про заборону тортур і про
право індивідуальних петицій до короля.

Систематизовані зведення прав людини містили
фран­цузька Декларація прав людини і
громадянина (1789 р.) і Конституція СІЛА, яка у 1789-1791 pp. була доповнена першими 10 поправками, що одержали
загальну назву Білль про права. Ці
акти гарантували свободу і недотор­канність особи, непорушність приватної власності, право на самозахист і опір пригнобленню. У XIX ст. особисті, економічні
та політичні права набули формально-юридич­ного
закріплення в більшості діючих конституцій. Тим самим завершився етап
формування першого покоління прав
людини.

До другого покоління
належать соціально-економічні та соціально-культурні права, що гарантують рівність усіх членів суспільства: право на працю,
освіту, право на відпо­чинок, на гідну
винагороду за працю тощо. На відміну від прав першого покоління їх називають «позитивними», оскільки вони містять опис благ, які
людина має право одержувати від суспільства. Ця група прав
людини почала формуватися у середині XIX ст., в умовах індустріальної революції і зростання чисельності та
значення армії на­йманої праці. Так,
Конституція Франції 1848 р. фіксувала право на вільну працю, на соціальну допомогу через без­робіття, старість, сирітство,
інвалідність; у Франкфурт­ській Конституції Німеччини (1849 р.) закріплювалося право на безплатну початкову освіту.

Конституційне закріплення обширної групи
соціальних і культурних прав: на працю і відпочинок, безплатну осві­ту,
матеріальне забезпечення через втрату працездатності, на охорону материнства і дитинства — є однією з нечислен­них заслуг перед людством СРСР та інших країн
марксист­ського соціалізму. У
більшості країн Західної Європи і Північної Америки
соціальні права людини одержали ви­знання після Другої світової війни.

Особисті (громадянські),
політичні, економічні, соціаль­ні та культурні права людини підтверджені і гарантовані Загальною декларацією прав людини 1948
р. і Міжнарод­ною Хартією прав людини
(складається з ряду міжнародних пактів і протоколів до них, відкритих для підписання в 1960-х pp.). Вони визнані більшістю країн світу.

Друга половина XX ст. була відмічена, з одного боку, зростанням національно-визвольного
руху, що спричинило розпад колоніальних
імперій. З іншого боку, на порядок денний постало питання про охорону прав найбільш слабо
захищених, а подекуди й дискримінованих верств населен­ня. Так сформувалося третє
покоління прав людини, або колективні права: право нації на самовизначення, право народу на розвиток, права жінок,
дітей, біженців, націо­нальних меншин.

Наприкінці XX ст. загострилися глобальні проблеми: тероризм, нарощування озброєнь, забруднення навколиш­нього середовища і загрозливе вичерпання природних
ре­сурсів, бідність, голод, невиліковні хвороби. Людство все більш усвідомлює себе як цілісне явище, приходить
до розуміння того, що подолання
кризових явищ залежить від загальних
зусиль народів. Юридичним виразом процесу глобалізації стало формування четвертого покоління прав людини. До них відносять закріплені в міжнародних до­кументах права на мир і
безпеку, на здорове довкілля, на доступ до економічного, наукового і
культурного потенці­алу людства, зокрема — інформаційні права. Деякі учені відносять до четвертого
покоління також права, пов’язані із клонуванням та іншими відкриттями в
біології.

Чотири покоління прав
людини взаємопов’язані й у жодному випадку не відміняють один одного. Колективні права не повинні ущемлювати прав і свобод особистості.

9.3. Права людини і права громадянина

Ці дві категорії прав звичайно
згадуються в одній «зв’яз­ці», проте їх походження та зміст не тотожні, а співвідношення включає не тільки схожість, а й відмінність. Права людини своїм джерелом мають природне, а права громадя­нина — позитивне право.

Права людини — це права, нерозривно пов’язані із са­мим існуванням людини: право на життя, на свободу
в усіх її проявах, право на повагу людської гідності, на опір при­гнобленню.

Ці права є невід’ємними,інакше кажучи, заборонене будь-яке посягання на ці права. Права людини можуть бути обмежені тільки в тій мірі, в якій це необхідно для
захисту прав іншої людини. Права людини є невідчужуваними,іншими словами, людина сама не має права від них відмо­витися, бо без цих прав вона вже не є людиною.
Права людини належать кожному індивіду, незалежно від на­лежності до громадянства тієї або іншої країни,
расової або національної належності.
Кожна людина є носієм природ­них, породжених
самою природою людини прав.

Права громадянина — це права члена державно органі­зованого громадянського суспільства.

Права громадянина є певною дискримінацією негрома-дян
певної держави, оскільки вони не володіють цією гру­пою прав. Під правами громадянина розуміють перш за все можливість
брати участь в управлінні суспільними та дер­жавними
справами: право на об’єднання в партії та громад­ські організації, право обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого
самоврядування. Право на соціальний
захист також в основному належить громадянам
держави.

Цілісність і
взаємозв’язок прав людини і громадянина виявляються в тому, що права громадянина є різновидом • прав людини (їх називають політичними правами людини). Звичайно права людини і громадянина фіксуються в одно­му нормативно-правовому акті (наприклад, такою є
фран­цузька Декларація прав людини і громадянина, конститу­ції більшості
сучасних держав).

Унаслідок того, що всі
права людини і громадянина рівноцінні та взаємопов’язані, вони однаковою мірою ма­ють захищатися державою.
Неприпустимою є зневага од­ними правами під приводом реалізації інших прав. Ціліс­ність інституту прав людини і
громадянина гранично точно виражена у
Віденській декларації Всесвітньої конференції з
прав людини 1993 p.: «Всі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні і взаємопов’язані. Міжнародне співтовариство має
ставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою».