15.4-15.6. Нормативний договір

15.4. Нормативний договір

Нормативний
договір — це угода між двома і більше суб’єктами правотворчості, що
встановлює правові норми, обов’язкові
для невизначеного кола осіб і розраховані на багатократне застосування. Нормативний договір є
основною формою в
системі міжнародного права, і все ширше викори­стовується в національних системах права (наприклад, Федеральний договір Російської
Федерації у 1992 p.).

Ознаки
нормативного договору:

1) специфіка
сторін, які
найчастіше виступають як носії
публічних інтересів (держава, її органи, соціальні колективи);

2) створюється
двома і більше суб’єктами правотворчості в результаті їхньої взаємної
згоди;

3) має
форму офіційно опублікованого письмового правового акта;

4) містить
у собі нормативно виражені взаємні права і обов’язки сторін (конвенціональні норми);

5) спирається на особливі
юридичні санкції і особливу процедуру
розгляду спорів, конфліктів;

6) маєпродовжуваний в часі характер. Саме ця ознака дозволяє відрізнити власне
нормативний договір від разових
угод про співпрацю;

7) у вигляді конкретизації
нормативного договору виступають
підзаконні акти і субдоговори між конкретними юридичними і фізичними особами.

Нормативні
договори разом із правовими звичаями з’яви­лися як історично перші цивілізовані способи юридичного оформлення і закріплення спільної
діяльності людей на принципах
права. Договір (consensus) широко
застосовувався в такій розвиненій правовій системі як Стародавній Рим.

Класифікація
нормативних договорів в науці не встоя­лася,
але їхня специфіка є помітною в різних галузях права. Тому прийнято виділяти договори
конституційні, адміні­стративні,
цивільно-правові, міжнародні тощо. Велике практичне
значення має поділ усіх нормативних договорів на договори про компетенцію і договори про взаємодію. Договори про
компетенцію відіграють важливу роль у сфері
конституційного та адміністративного права, визна­чаючи компетенцію органів державної
влади і розмежову­ючи
предмети їх ведення. Наприклад, таку роль відіграв Конституційний договір України від 8 червня1995 p., яким
розмежовувалися предмети ведення і повноваження найвищих органів державної влади. Договори про взаємо­дію — це численні угоди про дружбу і співпрацю між дер­жавами, договори між суб’єктами федерації, генеральні угоди між профспілками та урядом у рамках
соціального партнерства.

Крім того,
розрізняють координаційні та субординаційні нормативні договори. При укладенні координаційних договорів встановлюється рівне
правове положення договір­них
сторін (наприклад, між державами або суб’єктами федерації). Субординаційні нормативні договори
уклада­ються між
нерівними за статусом суб’єктами, наприклад, між федерацією/конфедерацією та її окремими суб’єктами (наприклад, договори про приєднання
до Європейського Союзу
нових держав-членів).

За сферою дії
розрізняють міжнародні та внутрішньо­державні
договори. Міжнародний договір — це угода між суб’єктами міжнародного права і, в
першу чергу, між дер­жавами,
покликана регулювати виникаючі між ними від­носини шляхом встановлення, припинення або зміни
їхніх взаємних прав і
обов’язків. Існують різні види міжнародних договорів: двосторонні і багатосторонні; політичні, еконо­мічні договори і договори, що
укладаються зі спеціальних питань.
У ряді держав (у т.ч. в Україні) міжнародні дого­вори, в
яких беруть участь ці держави, розглядаються як складова частина національної правової системи.

Яскраво
вираженим прикладом внутрішньодержавного нормативного договору
може служити колективний до­говір, що укладається на підприємствах і
установах між працедавцями (адміністрацією) і
працівниками в цілях регулювання
їхніх трудових, соціально-економічних та

інших відносин.
Зміст колективного договору складають взаємні
зобов’язання сторін із питань праці, заробітної платні, відпусток, медичного обслуговування та соціально­го забезпечення у разі втрати
працездатності, скорочення робочих
місць, із питань навчання новим спеціальностям і підвищення кваліфікації. Усі умови і зобов’язання сторін,мають
неодмінний характер для підприємств і установ, на які вони поширюються. У них
містяться загальнообов’яз­кові правила поведінки, що мають, проте, строго
обмеже­ний, локальний характер.

15.5. Релігійний текст

Релігійний текст — це священна для віруючих книга або послання глави церкви (релігійної
організації), що містить, разом
з релігійними, правові норми. Точніше кажучи, в такому тексті релігійні і правові приписи складають
нероз­ривну єдність. Прикладом
релігійного тексту може служити Біблія, Тора, Коран,
енцикліки (вселенські послання) римського
папи тощо.

Ознаки
релігійного тексту як
джерела права:

1) документальний(письмовий) вираз нормативних приписів;

2) богонатхненний
характер. Передбачається,
що викладені в
релігійному тексті норми стали відомими людям завдяки одкровенню (діалогу Бога і людини), яке зазнав, пророк, святий, блаженний. Наприклад, Декалог (Десять заповідей), за
переказами, був наданий Мойсею Богом на горі
Синайській, а він, у свою чергу, ознайомив з ними єврейський народ;

3) переплетення правових і релігійних, а
іноді й моральних норм у рамках одного документа. Наприклад, припис Корану про майнові права жінки
свідчить: «А коли ви від­ даєте їм їх майно, то беріть до них свідків. І
достатньо Аллаха як рахівника!»;

4) персональний
характер, інакше
кажучи, на відміну від
інших правових форм, релігійний текст поширюється тільки на віруючих, що належать до
певної релігії (або, конфесії/толку в рамках релігії). Наприклад, індуїзм як релігія та система права визнає поділ
людей на касти, але він поширюється тільки на індусів;

5) метафорична і, як правило, казуїстична форма викладу приписів. Наприклад, Сунна свідчить,
що пророк

Мухаммед подарував своїй дочці подушку, коли
вона вихо­дила заміж: на основі цієї притчі склався правовий інститут приданого в мусульманському праві.

Норми, що
містяться в релігійних текстах, неоднорідні за своїм характером. їх можна поділити на доктринальні
(віроповчальні), етичні, обрядово-богослужебні, правові. І хоча ці види норм тісно пов’язані
між собою, між ними є певні
відмінності як за функціональним призначенням, так і за характером впливу на соціальні відносини.

Правовими
нормами слід вважати релігійні норми, які через їх визнання державою або через
характер самих су­спільних
відносин, або з інших причин набули властивості норм права. Такі норми в різних релігіях можуть мати ек­лектичний
характер або утворювати цілі системи.

Релігійні тексти признаються як
нормативно-правові акти в рамках систем
канонічного (християнського) права і мусульманського права. Крім того, в
Ізраїлі релігійний текст — Тора — діє разом зі світським правом. Додатковим стосовно релігійного тексту джерелом
права виступають його
тлумачення, розроблені богословами, мудрими людь­ми, церковними авторитетами. Наприклад, як таке
додат­кове джерело тлумачення для Тори виступає Талмуд, для Корану — фетви, що виражають окремі
релігійно-правові течії
мусульманського вчення про право (сунітські, шиїт­ські тощо).

15.6. Юридична доктрина

Специфічним
джерелом права, яке існує з найдавніших часів, є доктрина.
Наприклад, давньоримськими право­знавцями і владою як джерело права визнавалися
відпо­віді знавців права (responsa).

Юридична
доктрина — це науково оформлені концеп­туальні
ідеї, спрямовані на вдосконалення правового регу­лювання. У системі національного права України і
деяких інших країн
юридична доктрина використовується при розробці нових законів. У системі
міжнародного права юридична
доктрина використовується як самостійне, хоча й допоміжне джерело.

Специфіка цього
джерела полягає в тому, що воно не є результатом
нормотворчої діяльності органів держави або певних соціальних спільнот, вираженим у нормативно-правових актах, договорах, судових рішеннях і звичаях.

Юридична доктрина — це розроблені та обґрунтовані вченими-юристами положення з проблем
права, які мають властивості соціального регулятора суспільних
відносин.

Юридична доктрина права
включає обґрунтування і розробку принципів,
понять, термінів, конструкцій, юри­дичних засобів, трактувань етимології, генезису, суті, поняття, системи, структури, розробки,
дії, вдосконалення позитивного права,
наслідків його порушення тощо.

Ознаки юридичної доктрини як джерела права:

1) соціальна значущість. Джерелом права є не будь-яка концепція, а тільки така, яка є теоретико-прикладною розробкою актуальної для суспільства
юридичної проблеми. Наприклад, теорія
розподілу влади, розроблена Дж.Локком і Ш. Л .Монтеск’е, була затребувана
практикою переустрою держави в епоху ранньобуржуазних революцій;

2) наукова
обґрунтованість. Джерелом права може бути тільки логічно викладена,
аргументована наукова теорія, яка підтверджена
практикою;

3) авторитетність. Необхідно, що доктрина була запропонована висококваліфікованим ученим відповідній доктрині спеціалізації. Наприклад, у міжнародному
праві існує доктрина Кальво про
неприпустимість збройного втручання з
боку якої-небудь держави у внутрішні справи іншої держави з метою стягування з останньої боргів. Автор вказаної доктрини був відомим аргентинським юристом
і дипломатом;

4) практичне значення. Юридична доктрина є джерелом права тільки тоді, коли її можна використовувати для розвитку та/або вдосконалення
законодавства, впорядкування суспільних відносин, не врегульованих правом. Загальновідомою є роль доктрини
природного права для формування інституту прав людини
і громадянина. Проте й у правозастосовчій діяльності
непоодинокими є звернення до доктрини. Наприклад, у судах загального права Англії допускаються посилання на такі
авторитетні видання, як книга Г.Бректона «Про закони
та звичаї Англії». У нашій країні для вироблення рішення правозастосовувачі нерідко звертаються до доктринальних
положень, систематизованих у науково-практичних
коментарях до різних нормативно-правових актів.

За наявності в доктринальних
розробках вказаних ознак їх можна віднести до
юридичної доктрини як джерела права.

Єдина думка щодо змісту
поняття «юридична доктрина» відсутня. Більшість
учених вважають, що доктрина є юри­дичною
наукою, а також актами тлумачення законодавства. Разом із тим, інші розрізняють поняття «юридична доктри­на» , «акти
тлумачення права» й «юридична наука», визначаючи доктрину як новелістичну теорію, що відображає наукову думку, яка
через свою глибину й авторитетність потребується
суспільною практикою і певним чином впли­ває на законодавця.

Доктринальні положення
набувають зовнішнього оформ­лення за рахунок інших правових явищ (у першу чергу — судової практики, а
також нормативно-правових актів). Сприймаючи доктрину, вони деталізують її положення, додаючи їм характер конкретних
правил поведінки.

Роль учених-юристів у
формуванні права, його сучас­них норм і
принципів велика і безперечна. Але в сучасних умовах
співвідношення науки і чинного права докорінно змінилося. Правом стають лише
норми, прийняті компе­тентними
органами держави. У сучасних умовах жодне джерело, підготовлене вченими-юристами, не має загаль­нообов’язкового
характеру і в кращому разі містить реко­мендації, побажання, як саме слід розуміти ту або іншу норму права, що слід зробити з метою подальшого вдо­сконалення
законодавства. Ці рекомендації можуть вра­ховуватися і законодавцем, і правозастосовчим органом. Але на рішення законодавця і правозастосовувача
впли­вають також політична
кон’юнктура, стан законності і багато
інших чинників.

Отже, юридична доктрина є
неформальним джерелом, джерелом права в ідеальному розумінні. Правосвідомість юристів, їхні погляди, сформульовані
в наукових концеп­ціях, впливають на
процес формування і застосування права.