Розділ 19. Реалізація та застосування права

Розділ 19

РЕАЛІЗАЦІЯ ТА ЗАСТОСУВАННЯПРАВА

19.1. Реалізація права та її ознаки

Встановлення державою
правових норм не є самоціллю. Право виступає як соціальний регулятор і як вища соці­альна цінність лише тоді, коли його
принципи і норми втілюються в життя, реалізуються в діях
суб’єктів соціаль­ного спілкування.

Сенс права та його
соціальне призначення найповніше розкриваються тоді, коли його приписи добровільно здійс­нюються
його численними суб’єктами. Без реалізації право залишалося б лише формально визначеною і офіційно ви­раженою
декларацією. В процесі реалізації права відбува­ється «матеріалізація»
абстрактних нормативно-правових приписів у конкретні правомірні вчинки суб’єктів права і задовольняються «закладені» в норми
права особисті та соціальні очікування
учасників правовідносин.

Реалізація права — це втілення права в життя, реальне втілення змісту юридичних норм у
фактичній поведінці суб’єктів.

Ознаки реалізації права:

1) відповідність приписам права. Реалізація права — це завжди
правомірні дії суб’єктів права;

2) соціальна
корисність. За допомогою реалізації
правових норм задовольняються
різноманітні особисті та суспільні потреби й
інтереси;

3) процедурність. Реалізація права — це регламентована правом діяльність суб’єктів
права, яка протікає в часі і складається з послідовно здійснюваних вчинків;

4) вольовий
характер. Здійснюючи
реалізацію права, його
суб’єкти діють усвідомлено, свідомо узгоджуючи свої вчинки з
приписами правових норм;

5) державна
забезпеченість. Реалізація
права забез­печується
різними юридичними засобами, у тому числі і державним примусом.

У
процесі правореалізації правові норми мають ефектив­но, без жодних
відхилень перетворюватися у правомірну поведінку, суб’єкти права мають
максимально повно реа­лізовувати можливості, надані правом, і вичерпно викону­вати його
вимоги. Таким чином, можна сказати, що право­ва норма реалізується тоді, коли вона
втілюється у фактич­ній
правомірній поведінці суб’єктів. Проте слід зазначити, що ця теза має
пряме відношення лише до норм, які безпо­середньо регулюють поведінку, хоча
вони й складають основний
масив юридичних норм. Спеціалізовані норми безпосередньо поведінкою не
реалізуються: вони здійсню­ють своє призначення через системні зв’язки з конкретни­ми
нормами, допомагаючи їм у регулюванні поведінки.

Реалізація
права як процес може бути охарактеризована з об’єктивної та суб’єктивної
сторони. З об’єктивної сторони вона є здійсненням дій, передбачених нормами права.
Су­б’єктивна сторона реалізації права характеризує ставлення суб’єкта до правових
вимог, що реалізуються, його установ­ки і вол ю у момент здійснення
юридичних дій. Суб‘ єкт може бути зацікавлений у реалізації права
через усвідомлення громадського обов’язку,
через власну вигоду, або через по­боювання
несприятливих наслідків. Але головне в цьому процесі — точне
слідування правовим приписам.

19.2. Форми реалізації права

Реалізація
права завжди пов ‘язана тільки з правомірною поведінкою. Правомірна поведінка є
вельми різноманітною за
своїм змістом і формами зовнішнього прояву, отже, різ­номанітними є
форми реалізації права. Форми реалізації права класифікуються на різних
підставах:

Форми
реалізації права залежно від суб’єктного складу:

1) індивідуальна. Правові норми
реалізуються в про­цесі
односторонніх правомірних дій індивідів (наприклад, виступ на мітингу);

2) колективна. Правові норми
реалізуються постійними або
тимчасовими колективами індивідів (наприклад, укла­дення колективного трудового
договору).

Форми реалізації права
залежно від участі в правовід­носинах:

1) поза
правовідносинами. Таким
шляхом утілюються в
житті норми, які встановлюють правовий статус і компетенцію
суб’єктів права, а також норми, що фіксують природні права людини і громадянина.
Наприклад, реалізація права
на свободу совісті або права на недоторканність особи може відбуватися
без вступу до яких-небудь відносин з іншими особами;

2) у
правовідносинах. Правовідносини— найбільш поширений варіант
реалізації норми права. В такому випадку суб’єкти реалізують норми права
шляхом використання (управомочений
суб’єкт) і виконання (зобов’язаний суб’єкт).

Форми
реалізації права залежно від ступеня активності суб’єктів:

1) активні позитивні дїі.Таким шляхом відбуваєтьсявикористання права або виконання обов’язку.
Ця форма правореалізації залежить
безпосередньо від активних дій суб’єкта. Ця свідомо-вольова поведінка суб’єкта
права зазвичай реалізується в рамках правовідносин (наприклад, договірних або управлінських);

2) пасивна
форма (бездіяльність суб’єкта). У такий спосіб — шляхом утримання
від дій — реалізуються
правові
заборони, але не тільки вони. Пасивна форма безпосередньої реалізації
характерна, як правило, для дозвільних норм, що закріплюють права і свободи,
невіддільні від особи
(право на життя, честь, гідність, свободу світогляду, особисту
недоторканність, недоторканність приватного і особистого життя).

За
характером і спрямованістю дій суб’єктів виділяють такі форми
реалізації права:

1) дотримання норм права. Ця
форма реалізації права має
місце тоді, коли суб’єкти утримуються від здійснення дій,
заборонених правом. У більшості випадків дотримання права
відбувається непомітно, зазвичай не фіксується. Саме тому його юридичний характер яскраво
не виявляється. Таким шляхом реалізуються заборонні норми права, що вимагають пасивної поведінки (наприклад,
переважна біль­шість норм Особливої
частини Кримінального кодексу);

2) виконання норм права. Воно відбувається, коли
суб’єкти здійснюють покладені
на них юридичні обов’язки. У цих випадках вони діють активно. У цій формі реалізуються зобов’язуючі норми права, що вимагають
активної поведінки (наприклад, норми податкового
законодавства);

3) використання норм права. Ця форма реалізації права полягає в тому, що суб’єкти на
свій розсуд, за власним бажанням використовують
надані їм права. Використання є здійсненням дозволених правом дій. Так реалізуються дозвільні норми права (наприклад, норми
Цивільного кодексу).

Ці три форми реалізації
права, в ході яких юридичні норми втілюються в життя діями самих суб’єктів
права, називають формами
безпосередньої реалізації права (зви­чайні
або ординарні форми).

Безпосередня реалізація
права — це регламентований нормами права процес самостійного здійснення прав і обо­в’язків суб’єктом права без допомоги
спеціально уповно­важених органів і осіб.
Це сфера самовираження особи, її правової активності і життєвої позиції.

Безпосередня реалізація
прав і свобод особи в процедур­ному плані відрізняється за рядом специфічних рис:

1) у даному процесі бере участь тільки
суб’єкт права, а не спеціально
уповноважений орган держави;

2) спеціальна процедура реалізації або відсутня, або безпосередньо випливає із закону;

3) відсутній акт застосування права, що індивідуалізує норму права щодо конкретного
суб’єкта права.

У формах безпосередньої
реалізації права реалізується багато норм, але не всі; виникає немало випадків, коли для реалізації потрібне втручання в цей
процес компетентних органів, посадовців, наділених
державно-владними повно­важеннями. В даному
випадку йдеться про особливу форму реалізації
права — правозастосування.

19.3. Правозастосування, його ознаки і функції

Правозастосування — це владна діяльність компетент­них органів і посадовців, що
забезпечує реалізацію права шляхом винесення індивідуального юридичного рішення
щодо конкретних суб’єктів.

Співвідношення між
поняттями «реалізація права» і « застосування права » по-різному оцінюється дослідниками. Більшість з них
розглядає правозастосування як особливу форму реалізації права. Не заперечуючи проти цього, за­значимо,
що існує корінна відмінність між правозастосуванням і безпосередньою реалізацією права. Суб’єкт безпо­середньої реалізації права самостійно визначає свою пове­дінку
згідно з правовими приписами, а суб’єкт правозасто­сування упорядковує не свою поведінку, а поведінку сторонніх суб’єктів.

Ознаки застосування
права:

1) владний характер. Застосовують право тільки
уповноважені на те компетентні
суб’єкти (державні органи, органи місцевого самоврядування, керівники підприємства тощо);

2) індивідуалізований характер. Застосування права є рішенням конкретної справи, конкретної юридичної ситуації
на основі норм права;

3) процедурний характер. Застосування права має рядстадій і здійснюється
відповідно до встановленої процедури (з метою посилення гарантій законного і справедливого вирішення справи ця діяльність
жорстко регламентована нормами процесуального
права);

4) юридично оформлений характер. Застосування права звичайно
завершується винесенням спеціального (як правило,
письмового) документа — акта
застосування права.

Застосування права є факультативним елементом
меха­нізму правового регулювання. Тому
важливо з’ясувати, в яких випадках воно необхідне.

Підстави
правозастосування:

1) неможливість самостійної,
безпосередньої реалізації права, коли суб’єкти не можуть самі, без допомоги владних органів реалізувати свої права (наприклад,
право на отримання пенсії);

2) необхідність встановлення статусу
суб’єкта права (наприклад, необхідно
зареєструвати громадську організацію, господарюючий суб’єкт, набути громадянства);

3) наявністьспору про право, суб’єктивні права та юридичні обов’язки (наприклад, спір про право власності на земельну
ділянку) j

5) необхідність здійснення владних
повноважень органів державної влади, місцевого
самоврядування, інших владних суб’єктів (наприклад,
заснувати або ліквідувати комунальне підприємство, присвоїти чергове військове або спеціальне звання);

6) невиконання юридичних обов’язків, перешкоджанняв здійсненні прав, вчиненняправопорушення.

У всіх цих випадках
потрібне встановлення та аналіз конкретних обставин справи і винесення в ній юридичного рішення.

Шляхом застосування
права держава та інші уповно­важені на застосування права суб’єкти здійснюють наступ­ні функції:

1) правозабезпечувальна
функція. Застосування права організує дотримання, виконання і
використання правових норм. Наприклад, рішення
суду про визнання права влас­ності на земельну ділянку створює юридичні умови для використання цієї ділянки її
власником, наказ адміністра­ції підприємства про притягнення працівника до дисциплі­нарної відповідальності забезпечує умови для дотримання правил внутрішнього розпорядку;

2) функція
індивідуального правового регулювання. За допомогою індивідуальних правових актів правозасто-совувач «прикладає» правові норми до
певних життєвих обставин і тим самим
конкретизує права і обов’язки суб’єк­тів права. Наприклад, наказом про зарахування на роботу встановлюються конкретна трудова
функція працівника, вироком суду
встановлюється міра покарання і особливості її виконання щодо конкретного засудженого.

19.4. Стадії застосування права

Застосування права є
єдиним і разом з тим складним процесом, що має початок і закінчення. Воно складається з кількох логічно пов’язаних між
собою стадій, у рамках кожної з яких
вирішуються конкретні організаційні та до­слідні завдання. Прийнято виділяти
три основні стадії за­стосування права:

1) встановлення фактичної основи справи. В ході цієї стадії встановлюються і досліджуються тільки факти і обставини, передбачені нормами права, тобто такі,
що є юри­дично значущими. Збір
інформації відбувається за допо­могою
документів, свідчень свідків, речових доказів, ви­сновків експертиз тощо. З’ясування об’єктивної
істини у справі можливе тільки тоді,
коли фактичні обставини зі­брані та
проаналізовані з достатньою повнотою і достовір­ністю. Не менш важливою вимогою є законність методів збору
інформації;

2) встановлення юридичної основи справи. На другій стадії правозастосовувач вибирає
галузь, інститут і норму права, які регулюють ці
суспільні відносини, перевіряє до­стовірність тексту норм права, їхні межі дії в часі, в
про­сторі і за колом осіб, з’ясовує сенс і зміст
юридичних при­писів, кваліфікує ситуацію, що
вимагає вирішення, тобто дає їй
юридичну оцінку;

3) рішення справи і документальне оформлення ухва­леного рішення. На
третій стадії ухвалюється рішення і створюється правозастосовчий акт. Саме в рамках цього етапу правозастосовчого процесу
вирішується доля цієї справи і від того, які
висновки будуть сформульовані в ході рішення, залежить подальший розвиток правовідносин.

Встановлення фактичної
і юридичної основи справи ви­ступає немовби підготовчою стадією застосування норм права. Ухвалення
рішення є завершальною і разом з тим основною стадією. Після цього рішення має бути виконане і конкретні суспільні відносини
реально врегульовані.

Поняття «стадії
застосування права» є логічною кон­струкцією.
У реальній практичній діяльності стадії правозастосування
можуть збігатися. Наприклад, інспектор дорожньо-патрульної
служби встановлює факт перевищен­ня швидкості водієм автомобіля, дає
йому юридичну оцін­ку, кваліфікуючи його як
правопорушення, і виносить рі­шення про зупинку автомобіля і попередження водія
про неприпустимість правопорушень. Усі ці стадії застосуван­ня права в часі відбуваються практично вмить.