Принципи аграрного права України

§ 3. Принципи аграрного права України

Принципи — це основні вихідні засади певного суспільного
явища, що якнайактивніше виражають його зміст. Принципи пра­ва — це засади, які закріплені в правових нормах і
відображають закономірності певної галузі права. В них розкриваються системні особливості галузі права, які зумовлюють її
галузеву суть. Проте принципи права
можуть мати й ширший, міжгалузевий характер. Такі загальні принципи
відображаються в галузевих правових принципах.

Сучасний
період розвитку українського суспільства характери­зується такими загальнимиправовими принципами, які повинні ві­дображатися
в законодавстві (в тому числі — й в аграрному):

1) спрямованість на зміцнення юридичних засад
правової демократичної держави;

2) спрямованість на гарантування прав людини;

3) відповідність об’єктивним закономірностям
сучасного суспільного розвитку, його науковим засадам;

4) відповідність усіх нормативно-правових актів Конституції України;

5) врахування ієрархічної послідовності та
внутрішньої гармонії нормативно-правових
актів;

6) підвищення ролі законів як основних елементів
законодавчої системи;

7) кодифіковане
й системне правове забезпечення суспільного розвитку
(для усунення існуючого спонтанного розвитку законодавства, численних фактів його доповнень та змін і
формування стабільного законодавства).

Аграрне право як комплексна, інтегрована й спеціалізована
га­лузь права має систему спеціальних принципів,
наявність яких зу­мовлена особливостями мети
та змісту аграрних відносин. При цьому
слід враховувати 2 таких фактори:

1) селяни своєю
працею створюють життєво необхідні й незамінні блага для всього суспільства: виробляючи сільськогосподарську
продукцію, вони вирішують одну з найважливіших суспільних проблем — продовольчу;

2) аграрні
відносини безпосередньо або опосередковано пов’язані з процесом сільськогосподарського землекористування.

У зв’язку із зазначеним, провідним спеціальним принципом
аграрного права слід вважати пріоритетність
сільського господарства в системі всіх інших
галузей народного господарства. Основноюскладовою цього принципу є пріоритетність
сільськогосподарського землекористування серед інших видів користування землею. Одним із прикладів юридичного закріплення цього спеціального
принципу є Закон України від 17 жовтня 1990 р.
“Про пріоритетність со­ціального розвитку села та агропромислового
комплексу в народ­ному господарстві” (в
редакції Закону від 15 травня 1992 р.). Існує потреба в прийнятті
спеціального, ширшого за змістом, Закону — “Про сільське
господарство”.

Другим
важливим спеціальним принципом сучасного аграрного права є рівність суб’єктів аграрних відносин. Перехід України до ринкових
відносин, урізноманітнення форм власності на землю та майно, підприємницькі засади аграрного господарювання створи­ли
умови для виникнення нових суб’єктів аграрних відносин — фермерських
господарств, особистих селянських господарств, при­ватних аграрних підприємств
та ін. І для якісної зміни правового статусу суб’єктів аграрного
господарювання, які існували раніше, зокрема
сільськогосподарських виробничих та обслуговуючих коо­перативів. Рівність цих
та інших суб’єктів аграрних відносин, в то­му числі великих аграрних державних
підприємств, є закономірним відображенням демократичних засад у розвитку
аграрного підпри­ємництва.

Наступним принципом сучасного аграрного права є право
до­бровільного вибору селянами організаційно-правових форм господарювання на землях сільськогосподарського
призначення, а також ха­рактеру,
напрямів і способів їхньої господарської та іншої діяльнос­ті, як і вільного розпорядження виробленою
(виготовленою) сіль­ськогосподарською та іншою продукцією. Цей
принцип базується на засадах вільного
демократичного вибору форм господарюван­ня й конституційних гарантіях права приватної та інших форм власності.

Специфічним принципом аграрного права є тісний
органічний взаємозв’язок трудових і
земельних відносин, за якого процес сіль­ськогосподарського землекористування означає використання
в процесі трудової діяльності об’єктивних природних властивостей грунтів, зокрема родючості, і внаслідок цього
поєднання людсько­го і природного
факторів — одержання сільськогосподарської про­дукції. Це — найхарактерніший
принцип для основної галузі сіль­ськогосподарського
виробництва — рослинництва.

Ведення
сільського господарства завжди пов’язане з природним виробничим ризиком, кліматичними умовами, тривалим проміж­ком часу між вкладенням праці й одержанням
прибутків виробле­ної (виготовленої) продукції та з багатьма іншими факторами.
То­му в усьому світі сільське
господарство є дотаційним. І для Украї­нистабільна державна підтримка сільськогосподарського товарови­робника має стати постійним принципом державного керівництва сільським господарством, а отже — принципом аграрного права. Дер­жава
повинна забезпечувати охорону земель сільськогосподарсько­го призначення,
створювати соціально-економічні умови життя й праці
селянина.

Надзвичайно
важливе практичне значення має принцип реаль­ної гарантованості суб ‘єктивних прав селян як громадян України й як суб’єктів аграрних відносин. Селянство — це та структурна детермі­нанта, від якої залежить продовольчий добробут
суспільства. Вод­ночас воно уособлює
усталений спосіб життя, є носієм національ­них традицій та добропорядних звичаїв. Проте продовжує існувати великий розрив у реальному забезпеченні
матеріальних, соціальних і культурних
умов життя й праці жителів міст і сіл. Це зумовлює необхідність гуманізації статусу селянина на
сучасних законодав­чих засадах,
забезпечення справедливого розподілу благ у демокра­тичному правовому
суспільстві.

§ 4. Система аграрного права України

Система
галузі права — це закономірно послідовна, повна і внутрішньо узгоджена сукупність складових, основу якої становить правовий
інститут. Вона значною мірою зумовлена принципами права.

Можна стверджувати, що сьогодні аграрне право України
— це комплексна, інтегрована й спеціалізована галузь права, яка історично склалася і являє собою повноцінну систему
аграрно-правових інститутів. Саме їх наявність як головної внутрішньогалузевої
сукупності норм правової спільності є підтвердженням існування окремої са­мостійної галузі права.

Для
аграрного права характерна наявність, насамперед, ком­плексних правових
інститутів. Провідний серед них — інститут права
власності на землю (переважно приватну). Він є наслідком здійснення
радикальних реформ у сільському господарстві — зе­мельної та аграрної,
виникнення аграрних товаровиробників, під­приємницьких
засад їхньої діяльності.

Комплексна юридична природа інституту права власності пов’язана, передусім, з його генетичними зв’язками з
цивільним правом та аграрно-правовою спеціалізацією
норм земельного пра­ва. Останнє зробило
можливим перерозподіл земель сільськогоспо­дарського
призначення між різними аграрними суб’єктами, сприя­ло виникненню нових суб’єктів аграрних відносин.

Комплексну земельно-аграрну правову природу має і новий
пра­вовий інститут — паювання земель. Він був законодавчо започатко­ваний
ЗК 1992 р. та широко задекларований кількома указами Пре­зидента України.

Право
на земельну частку (пай) стосується переважно колишніх членів колективних сільськогосподарських підприємств і є похід­ним від
права колективної власності на землі сільськогосподарсь­кого
призначення. Воно є, по суті, основною формою набутгя се­лянами права приватної власності на ці землі.

Похідним від інститутів права власності на землю та
паювання земель є поширений у практиці інститут
оренди земель сільськогос­подарського
призначення, який здебільшого
використовується аграр­ними суб’єктами, що значною
мірою зумовлює їх юридичну при­роду.

Одним із нових інститутів аграрного права є інститут
фермер­ського господарства, який органічно поєднує норми права, що рег­ламентують
складний комплекс земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та інших відносин.

Правове становище фермерських господарств регулюється пе­реважно спеціальними законодавчими актами аграрного законо­давства.

Найусталенішим правовим інститутом аграрного права є інсти­тут сільськогосподарської кооперації. Ця традиційна організаційно-правова форма ведення сільського господарства пройшла
багато різ­них етапів свого історичного розвитку: вона
була значно спотворена в період колективізації і
відроджена в 90-х рр. минулого століття, ко­ли спочатку на основі Закону СРСР
від 25 червня 1988 р. “Про ко­операцію в СРСР”, а згодом на засадах
спеціалізованого Закону Ук­раїни “Про сільськогосподарську
кооперацію” почали відновлюва­тися
справжні кооперативні принципи аграрного виробництва.

Створення
й функціонування в Україні виробничих і, особливо, обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів потребує по­дальшого вдосконалення їх правового режиму.

Аграрним
законодавством передбачено розвиток і деяких інших організаційно-правових форм ведення сільськогосподарського ви­робництва: особистих селянських господарств,
приватних аграрних підприємств,
сільськогосподарських товариств, а також державних сільськогосподарських підприємств та ін. Це сприятиме формуванню відповідних
правових інститутів аграрного права.

Необхідність
подальших соціальних перетворень на селі потре­бує законодавчого вдосконалення комплексного аграрно-правово­го інституту — пріоритетного соціального
розвитку села. Він був започаткований ще 1990 р. прийняттям
спеціального Закону УРСР “Про пріоритетність соціального розвитку села та
агропромислово­го комплексу в народному
господарстві”, яким передбачались прі­оритети в державних
інвестиціях, принципи еквівалентності това­рообміну
між сільським господарством і промисловістю, в сфері соціального розвитку села, його наукового та
кадрового забезпе­чення тощо.

18
січня 2001 р. було прийнято Закон України “Про стимулю­вання розвитку сільського господарства на період
2001-2004 років”, який визначив
конкретні економічні, фінансові й соціальні важелі розвитку сільського
господарства України.

Подальший
розвиток нормативної бази цього правового інсти­туту спрямований на законодавче
врегулювання форм і методів державної підтримки сільського господарства,
забезпечення нор­мальних соціально-економічних
умов життя та праці селянства.

Тенденцію
до подальшого активного законодавчого розвитку має також інститут
гарантування прав селянина як громадянина й як
працівника сільського господарства, оскільки ці права не повною мірою
закріплені в аграрному законодавстві й ще менше реалізу­ються на практиці.

Активно формується й новий правовий інститут аграрного права — приватизація та паювання майна в
агропромисловому комплексі України. Особливості приватизації майна в АПК пе­редбачені спеціальними актами аграрного законодавства:
Зако­ном України від 10 липня 1996 р. “Про
особливості приватиза­ції майна в
агропромисловому комплексі”, Указом Президента України від 27 серпня 2002 р. № 774/2002 “Про
додаткові захо­ди щодо підвищення рівня захисту майнових
прав сільського на­селення” тощо.

Науковці рекомендують конкретні правові умови вдосконален­ня
цього складного процесу.

Система аграрного права як навчальна дисципліна передбачає послідовну
наявність 3 складових, якими є:

1) загальна частина;

2) особлива частина;

3) спеціальна частина.