Поняття науки аграрного права

Розділ 2. Розвиток
науки аграрного права

§ 1. Поняття науки аграрного права

Для характеристики юридичної науки базове, фундаментальне значення має загальне поняття науки; його потрібно
розглядати у 2 аспектах: а) як певний процес інтелектуальної
дослідницької ді­яльності із здобуття та вироблення теоретично систематизованихзнань; б) як наслідок нього процесу —
сукупність теоретично сис­тематизованих
знань про природу, суспільство й мислення.

Наука в широкому розумінні є системою знань
про різноманіт­ні форми матерії, про сутність соціальних явищ і
форми їх відоб­раження в свідомості людини, їх об’єктивні властивості та законо­мірності
виникнення, будови, змісту, функціонування, взаємодії та розвитку.

Наука як системне утворення складається з
окремих галузей на­укових знань, які можна умовно поділити на 3
основні групи: при­родничі, суспільні (соціальні) та науки про мислення і
пізнання. Суспільні науки, предметом
дослідження яких є явища суспільно­го життя, за своєю структурою
неоднорідні. Часто витоки суспіль­них наук
містяться у природних явищах, чим пояснюється органіч­ний взаємозв’язок
природничих (об’єктивних) і суспільних (суб’єк­тивних) елементів у багатьох
суспільних науках (наприклад, у нау­ках аграрного, земельного, екологічного
права та ін.). Отже, части­на суспільних наук (у тому числі — аграрно-правова
наука) пере­буває в тісному генетичному та
структурному взаємозв’язку з при­родничими науками. Тому нині важливим є
об’єктивне взаємозба­гачення науки аграрного
права й природничих наук.

Однією із системних галузей знань, що
належить до групи сус­пільних (соціальних) наук, зокрема наук про
політичну та юридич­ну надбудову, є юридична
(правова) наука.

Виходячи із загальних підходів до поняття
науки, юридичну науку треба розглядати
двояко: 1) як процес інтелектуальної дос­лідницької
діяльності вчених-правознавців, спрямований на ви­робництво нових знань про державу й право і
2) як систему знань про об’єктивні властивості держави й права та специфічні
зако­номірності виникнення, будови, змісту,
функціонування та роз­витку державно-правових явищ,
які зумовлюють їх якісну визна­ченість.

У системі юридичної науки можна вирізнити:
1) загальнотеоре­тичні, 2) галузеві, 3) комплексні, 4) прикладні,
5) міжнародно-пра­вові юридичні науки.

Аграрне право України належить до групи комплексних юри­дичних наук і є складовою юридичної науки як
системи знань.

Дослідженням складної й визначальної проблеми
предмета на­уки аграрного права вже на
етапі її становлення займалися про­відні
науковці-аграрники: М. І. Козир, В. В. Петров, Н. І. Тито-ва, В. С. Шелестов, Ф. М. Раянов та ін. Вони
не тільки з’ясували поняття предмета аграрно-правової науки, а й, що важливо,
кого систему й структуру.

Наука аграрного права — це, насамперед,
комплекс, система знань про теоретичні засоби правового
регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі здійснення виробничої
та іншої, пов’язаної з нею, сільськогосподарської діяльності аграрними під­приємствами, фермерськими господарствами,
особистими селян­ськими господарствами громадян та іншими суб’єктами аграрних відносин. Отже, предмет цієї науки включає і
загальні досліджен­ня аграрних
відносин, пізнання закономірностей їх правового ре­гулювання, виявлення
особливостей правових методів впливу на ці відносини,
суб’єктивних прав та обов’язків суб’єктів аграрних від­носин.

Оскільки аграрні відносини формуються на
основі особливос­тей сільськогосподарського виробництва, аграрно-правова наука досліджує ступінь впливу цієї специфіки на
організацію правово­го регулювання. Порівняно з
галузевими юридичними науками, це є
специфічна риса аграрного права. Аграрно-правова наука містить вчення про аграрне законодавство, про
джерела аграрно­го права, виявляє й пояснює особливості цих джерел, їх структу­ру, співвідношення, зв’язок і
взаємозалежність, виходячи із за­гальнотеоретичних
положень — вчення про зовнішню форму пра­ва,
правотворчість, про правовий інститут, галузь права. Вивчен­ню підлягає й практика застосування
нормативно-правових актів аграрного законодавства державними органами та
аграрними суб’єктами.

Наука аграрного права досліджує правові норми,
які в сукуп­ності утворюють комплексну
і спеціалізовану галузь права, з’ясовує ефективність
їх застосування. Отже, правові норми — це також елементи
предмета аграрно-правової науки. Основою дослідження є загальне вчення про норми права та їх
реалізацію.

Аграрно-правова наука аналізує систему аграрного права як га­лузі,
науки і навчальної дисципліни, сприяє конструюванню цієї системи. Предметом
аграрно-правової науки є також методика дос­лідження
аграрних правовідносин і методика викладання аграрно­го права як навчальної дисципліни тощо.

Важливою складовою науки аграрного права є
її історична час­тина, що присвячена вивченню
історії формування аграрного пра­ва як
комплексної галузі права, історії розвитку певного виду пра­вових відносин,
джерел аграрного права, його окремих інститутів, історії
самої науки аграрного права.

Діяльність сільськогосподарських підприємств і об’єднань, фер­мерських господарств, інших аграрних суб’єктів
регулюється не ли­ше за допомогою
норм аграрного права. Ці суб’єкти як учасники земельних, трудових, майнових та
інших правовідносин є водночас суб’єктами
земельного, трудового, цивільного, адміністративного, фінансового, процесуального права. Тому наукові дослідження в галузі аграрного права провадяться з урахуванням
досягнень і тео­ретичних положень інших галузевих правових наук;
передбачають­ся й міжгалузеві комплексні
дослідження.

Аграрно-правова наука досліджує також досвід зарубіжних кра­їн з
юридичного опосередкування виробничих відносин у сільсько­му господарстві, вивчає наукові досягнення в
аграрно-правовій сфері інших країн.

Отже, наука аграрного права як
комплексна інтегрована та спеці­алізована
юридична наука, що базується на комплексній галузі аграр­ного законодавства та однойменній галузі права, є системою знань про аграрні відносини, аграрне право як галузь
права, його систему, предмет і методи правового регулювання, аграрно-правові
норми й правові інститути, аграрне законодавство як систему, практику його
застосування та окремі нормативно-правові акти, що регулюють аг­рарні
відносини з точки зору закономірностей їх виникнення, зміс­ту, функціонування,
взаємодії, розвитку й напрямів удосконалення.

Аграрно-правова наука покликана програмувати правильний і
послідовний розвиток сучасного аграрного законодавства, опра­цьовувати систему правових інститутів аграрного
права України, вирізняти та обґрунтовувати доцільність і суть нових. Важливе
міс­це у системі предмета науки
аграрного права України на сучасно­му етапі має належати дослідженню
правових норм аграрного пра­ва, їх
особливостям, напрямам їх уніфікації та диференціації тощо.

В основу науки аграрного права покладено систему аграрного права як комплексної галузі права. Поряд із
дослідженням загаль­них положень, принципів правового регулювання організації
та здійснення виробничої
сільськогосподарської діяльності суб’єкта­ми аграрних відносин,
аграрно-правовою наукою вивчається кожен із аграрно-правових інститутів як
вчення про цей інститут (особли­ва частина науки аграрного права). У
спеціальній частині аграрно-правової науки
досліджуються основні положення й риси аграрно­го права зарубіжних країн.

Не можна ототожнювати систему галузі
аграрного права й сис­тему науки аграрного права. Незважаючи на тісний
зв’язок, ці по­няття відрізняються. Зміст науки аграрного права, завдяки вклю­ченню
до її складу загальних понять, ідей, класифікацій, завжди ширший за зміст галузі аграрного права. Водночас
слід підкресли­ти, що як система науки
сільськогосподарського права, так і сис­тема сільськогосподарського
права як навчальної дисципліни, тя­жіють до
галузі сільськогосподарського права’.

Наука аграрного права України характеризується певними фун­кціями й методами, які загалом притаманні юридичній
науці як системі. Сучасний етап розвитку
аграрно-правової науки передба­чає необхідність
активізації евристичної, прогностичної, практико-прикладної й політичної
функцій, а також теоретичних методів на­укового
дослідження державно-правових явищ.

Отже, наука аграрного права України —
відносно нова ком­плексна, інтегрована й спеціалізована галузь
юридичної науки, що базується на галузі
сільськогосподарського (аграрного) законодавс­тва та однойменній галузі права, і як системна галузь знань має власний
предмет і методи наукового дослідження.

§ 2. Становлення української науки сільськогосподарського (аграрного) права

Наука завжди є творчим наслідком складних еволюційних нау­кових процесів і характеризується певним наступництвом.

Процес розвитку науки в напрямі
“колгоспне право СРСР” — “аграрне право України” особливо
складний. Він розпочався ще в умовах
колишнього СРСР у 60-70-х рр. XXст. і вже тоді характери­зувався творчим
науковим підходом до оцінки суспільних відносин у сфері сільського господарства (згодом —
агропромислового комплек­су),
їх критичним аналізом і визначенням перспективи. Власну нау­кову позицію щодо зазначених явищ завжди мали
українські вчені: В. 3. Янчук, Н. І. Титова, В. ї. Семчик, В. С.
Шелестов, ІД. В. Бич-кова (Боцян) та ін.
При цьому досить вагомою була їх позиція стосов­но ролі законодавчої бази дня становлення (замість колгоспного пра­ва) нової широкої комплексної спеціалізованої
галузі аграрного права.

Активний розвиток і значне розширення сільськогосподарсько­го (аграрного) законодавства і формування на
його базі комплек­сної, інтегрованої і
спеціалізованої галузі аграрного права стиму­лювали
й формування наприкінці 1960-х — початку 1970-х рр. но­вої галузі юридичної науки — науки аграрного
права.

Однак уже й до цього часу вченими колишнього СРСР, у тому числі й
УРСР, досліджувалися найважливіші проблеми сільсько­господарського виробництва
й використання земель сільськогоспо­дарського
призначення. У межах науки колгоспного та земельного права І. В. Павловим, М.
Д. Казанцевим, М. І. Козирем аналізува­лися
проблеми теорії колгоспного та земельного права; Г. В. Чубу­ковим — питання
правового регулювання праці в колгоспах, між­господарської кооперації;
3. С. Бєляєвою визначалися джерела кол­госпного
права, міжгосподарської кооперації та ін.

В УРСР також досліджували як
загальнотеоретичні проблеми колгоспного права, так і питання розвитку його
окремих правових інститутів. Наукові праці у
цьому плані належать таким вченим, як В. 3. Янчук, Н. І. Титова, Ц. В. Бичкова,
Ю. А. Вовк, В. Л. Мунтян, І. О.
Середа, В. І. Семчик та ін. Земельно-правові та еколого-правові питання
розглядалися В. Л. Мунтяном, Ц. В. Бичковою, ї. А. Дмит-ренком, П. Д. Індиченком, І. С. Цемком та
іншими вченими.

Дослідження у сфері колгоспного та земельного права створили
наукову базу для розробки теорії аграрного законодавства та од­нойменної
правової галузі, її окремих правових інститутів. Тобто витоки аграрно-правової науки беруть свій початок ще в наукових працях
фахівців у галузі колгоспного, земельного права, які вихо­дили у світ задовго до виникнення згаданої науки.

Вперше в юридичній науці думку про існування
нової ком­плексної галузі аграрного права висловлено 1967
р. на сторінках журналу “Советское
государство и право”. Вчені В. М. Чхіквадзе та Ц. А. Ямпольська
зазначали, що в житті намітилось утворення сільськогосподарського права як
комплексної галузі, що охоплює і колгоспне право, й право, яке регулює
діяльність державних сіль­ськогосподарських
підприємств.

1973 р. це положення розвинув М. І. Козир у статті “Советскоесельскохозяйственное право: тенденции
становлення и развития”, де він
вирізнив об’єктивні та суб’єктивні передумови формування сільськогосподарського
(аграрного) права, дав поняття цієї галузі права, її предмета, методу, системи.

Опонентом М. І. Козиря став І. Ф. Панкратов,
який у своїй статті “Сельскохозяйственное право как
отрасль права» Нет осно­ваний” заперечував можливість існування
сільськогосподарського права як галузі права, мотивуючи це відсутністю єдиного
предмета та єдиного методу правового
регулювання цієї галузі. Аналогічни­ми тоді були й погляди В. 3. Янчука
(УРСР), який вважав перед­часним визнання
сільськогосподарського (аграрного) права як га­лузі права.

Протилежну думку висловили у своїх працях 3.
С. Бєляєва, В. В. Петров, А. А. Денисов, О. А. Кічатова, Г.
О. Аксеньонок.

Згодом проблема набуває міжнародного
значення; вивчається та науково аналізується досвід інших країн щодо
регламентації аграр­них відносин. У травні 1972
р. у Флоренції проводився радянсько-італійський “круглий стіл” з питань аграрного права, де
доповіді радянських учених (М. І. Козиря, Г.
О. Аксеньонка, В. О. Кікотя, М. І. Краснова) були присвячені проблемам
аграрного законодавс­тва, формування
аграрного права як галузі права та правової нау­ки, керівництва та управління сільським господарством та ін.

1974 р. в редакції журналу “Советское
государство и право” від­булася
нова зустріч за “круглим столом” де розглядалися питання удосконалення правового регулювання сільського
господарства. Під
час обговорення виявилися різні підходи до розуміння аграр­ного права. Були визначені основні напрями
наукових досліджень у галузі сільського господарства: поєднання
розробки загальнотео­ретичних і конкретних
правових проблем, актуальність теоретич­них досліджень і їх
відповідність потребам практики, проведення комплексних
досліджень тощо.

Більшість учасників дискусії зійшлися в поглядах на визнання комплексної галузі аграрного законодавства, науки
аграрного пра­ва та однойменної навчальної дисципліни. І навіть ті
вчені, які не визнавали аграрного права як
галузі права, не заперечували існу­вання науки аграрного права, а також
потреби в такій навчальній дисципліні. Це
мало істотне значення для розвитку аграрно-право­вих досліджень.

Як бачимо, складність і новизна проблеми зумовили аналіз (на етапі становлення аграрно-правової науки)
переважно загальноте­оретичних проблем
аграрного права.

Наприкінці 70-х і на початку 80-х рр. XX ст.
ученими-юристами колишнього СРСР було розроблено значну кількість праць, присвя­чених
теоретичним проблемам аграрного права, його предмету, ме­тоду, а також
аграрному законодавству як основі формування від­повідної галузі права та ін.
Серед російських авторів, які досліджу­вали
загальнотеоретичні засади аграрного права на етапах його ста­новлення, варто згадати М. І. Козиря, Г. Ю.
Бистрова, І. Ф. Казьміна, В. В. Петрова, А. А. Денисова, 3. С. Бєляєву, О. А.
Кічатову, Ф. М. Раянова, К. А.
Шайбекова, Г. В. Чубукова та ін.

На особливу увагу заслуговують праці М. І. Козиря, В. В. Пет­рова, А. А. Денисова, Ф. М. Раянова, 3. С.
Бєляєвої, Г. Ю. Бистро­ва, К. А. Шайбекова, в яких поєднується розробка
загальнотеоре­тичних і конкретних (практичних) проблем правового регулювання
сільського господарства. У складному процесі становлення науко­вих засад нової
галузі сільськогосподарського (аграрного) права важливу роль відігравали не
лише погляди тих авторів, які послі­довно
запроваджували ідею нової галузі права, а й її противників. У цьому плані істотне значення мали праці І. Ф.
Казьміна, присвячені теорії джерел
сільськогосподарського законодавства, публі­кації І. Ф. Панкратова і В. 3. Янчука (УРСР) та деяких інших уче­них,
які не заперечували галузевого існування сільськогосподар­ського законодавства та науки
сільськогосподарського права.

В УРСР, починаючи з 70-х рр., наука аграрного
права дослід­жує також загальнотеоретичні проблеми аграрного
права та різні сторони механізму правового регулювання суспільних відносин у сільському господарстві. Поряд із цим у працях
українських авто­рів робляться висновки й щодо наявності окремих комплексних спеціалізованих
правових інститутів аграрного права (зокрема, інс­титуту матеріальної відповідальності працівників сільськогосподар­ських
підприємств); й щодо формування в такий спосіб галузевої правової структури.
Серед українських авторів, які розробляли те­орію
аграрного права, слід назвати В. С. Шелестова, Н. І. Титову, Ц. В. Бичкову.

Початок 80-х рр. в УРСР позначився
розширенням аграрно-правових наукових досліджень, всебічним обгрунтуванням
право­вих інститутів аграрного права. Так, у цей
час досить активно ана­лізуються
проблеми аграрного законодавства та аграрного права (Н. І. Титова, Ц. В. Бичкова, В. С.
Шелестов); правового регулю­вання
суспільних відносин в умовах АГІК (Ю. С. Шемшученко, В. І. Семчик, В. К. Попов, Ц. В. Бичкова);
сільськогосподарської кооперації (В. І. Семчик, В.
К. Попов, Ц. В. Бичкова, 3. А. Павло­вич);
майнових відносин у сільському господарстві (В. І. Семчик); договірних відносин аграрних суб’єктів (В. К.
Попов, Ц. В. Бичко­ва, В. В. Долежан);
державного управління АГІК (В. С. Шелестов, 3. А. Павлович);
питання охорони земель сільськогосподарського призначення (В. В. Янчук, Д. А.
Суржан); охорони навколишнього природного
середовища в сільському господарстві (Ю. С. Шемшу­ченко, В. Л. Мунтян, В. І. Андрейцев, В. К. Попов)
тощо.

Введення з 1982 р. у вищих навчальних закладах курсу “Сіль­ськогосподарське право” (нині -т-
“Аграрне право”) та видання 1985
р. у Москві першого підручника з цієї навчальної дисциплі­ни відіграло важливу роль у формуванні
комплексних, система­тизованих знань
з цієї дисципліни у студентів-юристів, що, в свою чергу, позитивно позначилося на подальшому розвитку аг­рарно-правової науки. Слід зазначити, що
українські вчені-юрис-ти (В. 3. Янчук,
В. С. Шелестов, В. В. Долежан) взяли активну участь в обговоренні цього підручника, продемонструвавши твор­чий підхід до своєї праці.

Сучасний стан науки аграрного права України
характеризується інтенсивним розвитком аграрно-правових
досліджень на якісно но­вій основі в умовах
незалежної Української держави, розширенням системи аграрно-правової науки, її предмета за рахунок виникнен­ня нових
правових інститутів і нових аграрних суб’єктів тощо.

Важливим внеском у розвиток української аграрно-правової на­уки
стало видання 1996 р. першого в Україні підручника за редак­цією В. 3. Ярчука — “Аграрне право
України'”.

Аналізуючи аграрно-правову науку України,
можна зробити висновок, що сьогодні вона досліджує широке коло проблем аг­рарного права, і з розвитком суспільних
відносин у галузі сіль­ського
господарства предмет її теоретичних розробок значно роз­ширюється.

З огляду на це, процес становлення та розвитку
науки аграрно­го права України відповідно до предмета її
дослідження й конкрет­них історичних умов
можна умовно поділити на 4 основні етапи:

– перший — кінець 60-х — початок 70-х рр. —
становлення аграр­но-правової науки —
характеризується аналізом переважно загаль­нотеоретичних
проблем сільськогосподарського права;

– другий — початок 70-х — початок 80-х рр. —
розвитку україн­ської науки сільськогосподарського (аграрного) права — супровод­жується
дослідженням теоретичних проблем аграрного законодавс­тва, розробкою перших аграрно-правових
інститутів;

– третій — початок 80-х — початок 90-х рр. — активного розвит­ку української науки аграрного права та формування
її як цілісної комплексної системи
наукових знань — характеризується розши­ренням предмета аграрно-правової науки, поглибленням загально­теоретичних її розробок, всебічним обгрунтуванням
багатьох пра­вових інститутів аграрного права в умовах агропромислового ком­плексу;

– четвертий — початок 90-х рр. — й донині —
інтенсивного роз­витку аграрно-правової
науки на якісно новій основі в умовах не­залежної Української
держави — відзначається розширенням сис­теми
аграрно-правової науки, її предмета завдяки виникненню принципово нових правових інститутів, розширенню
кола аграрних суб’єктів у зв’язку з проведенням земельної та аграрної
реформ, радикалізацією аграрного
законодавства за умов переходу до ринко­вої економіки.

Отже, становлення української аграрно-правової науки характе­ризується певним наступництвом. Науковою базою для
розробки теорії аграрного законодавства України і відповідної пілузі
права, окремих аграрно-правових інститутів
слугували наукові досліджен­ня у сфері колгоспного й земельного права,
які здійснювалися ще задовго до виникнення науки сільськогосподарського
(аграрного) права України. Як бачимо, наука аграрного права України генетич­но пов’язана з наукою колгоспного й земельного
права, а також значною мірою — з
наукою цивільного права.

Українська аграрно-правова наука відігравала важливу роль у системі науки сільськогосподарського (аграрного)
права колиш­нього СРСР у процесі
становлення нової комплексної, інтегрованої та спеціалізованої галузі аграрного права, з’ясування її понят­тя,
особливостей, способів формування, зокрема через становлен­ня її окремих правових інститутів.