Правове регулювання лісокористування в сільському господарстві

§ 5. Правове регулювання використання рослинного
світу в сільському господарстві

Дикорослих рослин використовують у сільському
господарстві для випасання худоби, сінокосіння, збирання дикорослих рослин.
Дикі рослини можуть бути також бур’янами, з якими провадиться боротьба згідно
із Законом України від 14 жовтня 1998 р .”Про за­хист рослин”.

Важливим законодавчим актом у царині
регулювання викорис­тання рослинного світу є Закон України від 9 квітня 1999 р.
“Про рослинний світ”. Згідно зі ст. З
зазначеного Закону рослинний світ становить собою сукупність усіх видів рослин,
а також грибів та ут­ворених ними угруповань на певній території, тобто вони
мають бути частиною екосистеми, а не вилучені з природного середови­ща.
Об’єктами рослинного світу Закон визнає дикорослі та інші
несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохопо­дібні, водорості,
лишайники, а також гриби на всіх стадіях розвит­ку та утворені ними природні
угруповання.

Слід відрізняти правовий режим рослин як
об’єктів природно-ресурсового права і правовий режим рослин як об’єктів аграрно­го
права. Річ у тому, що Закон України “Про рослинний світ” ре­гулює
використання тільки несільськогосподарських рослин, які є природними об’єктами
і частиною екосистеми. Винятком є рос­лини, занесені до Червоної чи Зеленої
книг, — вони лишаються об’єктами природноресурсового права навіть тоді, коли
вилучені з екосистеми. Зірвана чи пересаджена в горщик для квітів дико­росла
рослина стає об’єктом цивільного права, а дикоросла рос­лина, що вилучена з
екосистеми і слугує сільськогосподарським потребам, перестає бути об’єктом
природноресурсового права і стає об’єктом аграрного права. Юридичним фактом
зміни право­вого режиму такої рослини є вилучення її з екосистеми. Можли­ва й
зворотна ситуація: самосіяння сільськогосподарських рос­лин, потрапляння їх до
екосистеми. Якщо це відбулося не на по­лі чи іншому агроландшафті, а в
екосистемі, то така рослина рос­те і розвивається за законами екосистеми,
відтак — стає об’єктом природноресурсового права і перестає бути об’єктом
аграрного права.

Стаття 4 Закону “Про рослинний світ”
визначає правовий ре­жим рослинних ресурсів загальнодержавного і місцевого
значення. До природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення належать
об’єкти рослинного світу в межах природних комплексів загальнодержавного
значення, а також занесені до Червоної чи Зе­леної книг. Інші рослинні ресурси
належать до рослинних ресурсів місцевого значення.

Статті 9 і 10 Закону “Про рослинний
світ” визначають фактич­ні ознаки розмежування загального і спеціального
використання рослин. Такою ознакою є збирання рослинних ресурсів для підпри­ємницької
діяльності. Суб’єкти аграрного права можуть у порядку загального використанняоб’єктів рослинного світу збирати лікар­ську й технічну сировину, квіти,
ягоди, плоди, гриби та інші хар­чові продукти, застосовувати об’єкти рослинного
світу для потреб бджільництва. Вони мають право навіть продавати зібрані в
поряд­ку загального використання рослини, за винятком лікарської і тех­нічної
сировини. Забороняється в порядку загального використан­ня збирати
наркотиковмісні рослини та їх частини. Місцеві ради чи органи Мінприроди можуть
обмежувати використання рослинних ресурсів у разі виснаження природних
ресурсів, різкого зменшення популяційної і ценотичної різноманітності.

Спеціальне використання рослинного світу суб’єкти аграрного права
здійснюють у підприємницькій діяльності шляхом збиран­ня лікарських рослин,
заготівлі деревини під час рубок головно­го користування, заготівлі живиці,
кори, лубу, деревної зелені, деревних соків, квітів, ягід, інших плодів,
лісової підстилки, оче­рету, сіна, випасання худоби. Воно потребує дозволу,
який вида­ється згідно з Положенням про порядок видачі дозволів на спе­ціальне
використання природних ресурсів, затвердженим поста­новою Кабінету Міністрів
України від 10 серпня 1992 р. № 459. Такі дозволи видаються
в межах лімітів, які
встановлюються Мінприроди для рослинних ресурсів загальнодержавного значен­ня і
місцевими радами — для рослинних ресурсів місцевого зна­чення. Положення про
порядок установлення лімітів на спеці­альне використання природних ресурсів
загальнодержавного зна­чення затверджене вищезазначеною постановою Кабінету
Мініс­трів. Ліміти визначаються на підставі нормативів спеціального використання
рослинних ресурсів, які встановлюються органами Мінприроди згідно з Інструкцією
про порядок установлення нор­мативів спеціального використання природних
рослинних ресур­сів, затвердженою наказом Мінекорссурсів від 12 лютого 2002 р. №61.
Дозвіл на спеціальне використання рослинних ресурсів за­гальнодержавного
значення видають органи Мінприроди, рос­линних ресурсів місцевого значення —
місцеві ради за погоджен­ням з органами Мінприроди на місцях. Дозвіл на
спеціальне ви­користання рослинних ресурсів, занесених до Червоної книги
України, видає Мінприроди згідно з Інструкцією про порядок видачі дозволів на
добування (збирання) видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги
України, затвердженою наказом Мінприроди від 1 лютого 1993 р. № 3.

За спеціальне використання природних рослинних
ресурсів справляється збір. Але наразі збір справляється тільки за спеціаль­не
використання лісових рослинних ресурсів згідно з Порядком справляння збору за
спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками
лісового фонду, затвердже­ним постановою Кабінету Міністрів України від 6 липня
1998 р. № 101.2.

Спеціальне використання природних рослинних
ресурсів на праві власності не регулюється Законом “Про рослинний
світ”, але, згідно з ч. 2 ст. 79 ЗК, право власності на земельну ділянку поширюється
і на об’єкти рослинного світу, що на ній знахо­дяться. Тобто суб’єкти аграрною
права — власники земельних ді­лянок — є водночас власниками об’єктів рослинного
світу в ме­жах своїх земельних ділянок. Закон “Про рослинний світ”
перед­бачає, що власники земельних ділянок не сплачують збір за спе­ціальне
використання рослинних ресурсів, позаяк сплачують плату за землю. Дозволом на
спеціальне використання рослин­них ресурсів у цьому разі буде державний акт про
право власнос­ті на землю.

§ 6. Правове регулювання лісокористування в
сільському господарстві

Досі йшлося про використання окремих видів
природних ресур­сів у сільському господарстві. Далі розглянемо використання при­родних
комплексів, тобто екосистем. Природноресурсове право знає правове регулювання
використання різних природних ком­плексів: природно-заповідного фонду,
водно-болотних угідь, рек­реаційних і курортних зон тощо. Але зазначені
природні комплек­си мають здебільшого природоохоронний характер і їх правовий режим
передбачає обмеження сільськогосподарської діяльності. Окремим видом природних
комплексів є ліс, оскільки лісове зако­нодавство регулює сільськогосподарську
діяльність у лісах. Важли­вим актом у цій царині є Лісовий кодекс (ЛК) України.

Стаття З ЛК так визначає поняття лісу: це — сукупність
землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроор­ганізмів
та інших природних компонентів, що в своєму розвитку біоло­гічно
взаємопов’язані, впливають один на одного і на довкілля. Як ба­чимо, ліс є
природним комплексом, який охоплює землі, надра, во­ди, атмосферне повітря,
об’єкти рослинного й тваринного світу, ін­ші природні компоненти у їх
екологічних взаємозв’язках. Специфі­ка правового регулювання природних
комплексів полягає в тому, що використання природних ресурсів у їх межах окрім
відповідно зе­мельного, гірничого, водного, атмосфероохоронного законодавства,
законодавства про тваринний і рослинний світ регулюється також спеціальним
законодавством про цей природний комплекс: у нашо­му випадку — лісовим. Ресурси
лісу, будучи об’єктом регулювання відповідних галузей природноресурсового
законодавства.

Стаття 36 ЛК поділяє ліси України за
екологічним і господар­ським значенням на 2 групи. До першої належать ліси, що
викону­ють переважно природоохоронні функції, зокрема сільськогоспо­дарські
протиерозійні, приполонинні, захисні лісосмуги. До другої — ліси, котрі поряд з
екологічним мають експлуатаційне значення і для збереження захисних функцій,
безперервності та невиснажливості використання яких встановлюється режим
обмеженого лісо­користування. Правовий режим лісів першої групи суворіший і ви­магає
обмеження в їх межах господарської діяльності.

Статті 49 і 50 ЛК вирізняють фактичні ознаки
розмежування за­гального і спеціального використання лісових ресурсів.
Критерієм такого розмежування є обсяги використання лісових ресурсів. У порядкузагального використання лісових ресурсів, суб’єкти аграр­ного права мають
право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання
дикорослі трав’яні рослини, кві­ти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби. Оскільки
ліс є природним комплексом, в розмежуванні загального і спеціального викорис­тання
лісових ресурсів користуються також положенням законо­давчих актів про окремі
види природних ресурсів, що входять до лі­сової екосистеми.

Умовою спеціального використання лісових
ресурсів є отриман­ня земельної ділянки лісового фонду в користування чи у влас­ність.
Така ділянка лісового фонду може надаватися одночасно кільком лісокористувачам.
На праві спеціального використання лі­сових ресурсів можна: заготовляти
деревину під час рубок головно­го лісокористування, заготовляти живицю,
другорядні лісові мате­ріали (пень, луб, кора, деревна зелень тощо). Правовий
режим спе­ціального лісокористування є похідним від правового режиму спеціального
землекористування.

Щодо спеціального використання лісу на праві
власності, то ЛК у ст. 6 проголосив всі ліси виключно власністю держави.
Водночас, положення ЛК суперечить положенням ст. ст. 56 і 79 ЗК, за якими земельні
ділянки лісового фонду загальною площею до 5 га держа­ва може передавати у
приватну власність фізичним та юридичним особам у складі угідь селянських,
фермерських та інших госпо­дарств. Оскільки право власності на земельну ділянку
поширюєть­ся і на ліси, що на ній розташовані, суб’єкти аграрного права, які от­римали
від держави у приватну власність ділянку лісу площею 5 га, можуть докупити у
суб’єктів права приватної власності необмеже­ну кількість земель лісового
фонду. Це положення хоч і суперечить ЛК, але діє, тому що ЗК має переважну
правову силу. Отже, ліси в необмеженій кількості можуть перебувати у приватній
власності суб’єктів аграрного права. Власність на ліси дає цим суб’єктам можливість
здійснювати лісокористування, не отримуючи спеці­альних дозволів за ЛК.

Якщо земельні ділянки лісового фонду
передаються не у влас­ність, а на праві постійного чи тимчасового
землекористування (в тому числі оренди), то, окрім документів, що посвідчують
право спеціального використання земельної ділянки лісового фонду (дер­жавний
акт чи договір), треба отримати також і дозвіл на спеціаль­не використання
лісових ресурсів. Відповідно до ст. 51 ЛК розріз­няються 2 види таких дозволів:
лісорубний квиток (ордер) і лісовий квиток. На відведених земельних ділянках
лісового фонду можна використовувати лише ті ресурси, на які видано спеціальний
дозвіл. Згідно з Правилами відпуску деревини на пні в лісах України,
затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29 лип­ня 1999 р. №
1378, лісорубний квиток видається на рубку деревини і заготівлю живиці.
Лісорубний квиток на рубки головного корис­тування та заготівлю живиці
видається на підставі встановлених лі­мітів лісокористування органами
Державного комітету лісового господарства України. На інші рубки лісові квитки
видаються дер­жавними лісогосподарськими підприємствами, що є постійними
лісокористувачами. Населення одержує від зазначених органів ор­дер на дрібний
(до 10 куб. м) відпуск деревини на пні. Лісовий кви­ток видають державні
лісогосподарські підприємства за рішенням місцевих рад для здійснення інших
видів лісокористування.

На сільськогосподарські угіддя, передані для
потреб лісового господарства, не поширюється дія лісового законодавства — вони використовуються відповідно до загальних норм
аграрного права. Побічна сільськогосподарська діяльність у лісах регулюється По­рядком
заготівлі другорядних лісових матеріалів і здійснення побіч­них лісових
користувань в лісах України, затвердженим постано­вою Кабінету Міністрів
України від 23 квітня 1996 р. № 449. Зок­рема, місця розміщення вуликів і пасік
для бджільництва визнача­ються для суб’єктів аграрного права постійними
лісокористувачами з урахуванням умов ведення лісового господарства та
спеціального використання лісових ресурсів. На ділянках для розміщення вули­ків
і пасік дозволяється спорудження тимчасових (не капітальних) будівель без права
вирубування дерев і чагарників, розчищення та розорювання земельних ділянок
лісового фонду. Розміщення пасік у місцях масового відпочинку людей
забороняється.

Для сінокосіння можна використовувати
незаліснені зруби, га­лявини та інші не вкриті лісовою рослинністю землі, на
яких не очікується природне лісовідновлення. В окремих випадках для за­готівлі
сіна можна користуватися міжряддями лісових культур, плантацій, зрідженими
лісонасадженнями. Початком заготівлі сіна на природних злакових травостоях є
фаза колосіння, а бобових трав — фаза бутонізації — початок цвітіння. У разі наявності
у тра­востої видів рослин, занесених до Червоної книги України, термін заготівлі
сіна визначається за погодженням з органом Мінприроди; термін сінокосіння — в
лісовому квитку.

Випасання худоби, за винятком кіз,
дозволяється на вкритих і не вкритих лісовою рослинністю землях лісового фонду,
якщо це не завдає цим землям шкоди. Місця та термін випасання худоби виз­начаються
в лісовому квитку. Випасання худоби в лісах з викорис­танням собак або без
пастуха (крім огороджених ділянок чи на прив’язі) забороняється. Власники
худоби зобов’язані дотримувати­ся вказівок постійних лісокористувачів щодо
порядку її випасання. Збирання лісової підстилки допускається в окремих
випадках у лісах другої групи, при чому на одній і тій самій площі — не час­тіше
одного разу на 5 років. Збирання лісової підстихки забороня­ється на лісових
ділянках, розташованих у бідних лісорослинних умовах, на ділянках, де ґрунти
піддаються ерозії, та в місцях масо­вого розмноження грибів. Терміни збирання
лісової підстилки і за­готівлі очерету визначаються в лісовому квитку.

Спеціальне використання лісових ресурсів для
сільськогоспо­дарської діяльності, крім розміщення пасік, передбачає сплату збо­ру
за спеціальне використання лісових ресурсів. Розмір збору виз­начається
відповідно до встановлених лімітів і такс на деревину. Порядок його сплати
регулюється Порядком справляння збору за спеціальне використання лісових
ресурсів та користування земель­ними ділянками лісового фонду, затвердженим
постановою Кабі­нету Міністрів України від 6 липня 1998 р. № 1012.