Тема 9. Соціальні спільності в політиці
Тема 9. Соціальні спільності в політиці
Будь-яке сучасне суспільство характерне складною диференціацією. Суспільство подріблене на окремі групи, які мають подібні риси та властивості. Відмінності між ними викликають неоднаковість позицій у політичному житті, а значить, і різну соціальну суб’єктність. Суспільна диференціація відображає реально існуюче розшарування населення, відносини рівності й нерівності, асиметрію різних груп і страт, їх володіння ресурсами. Соціальна структура включає в себе всі групи, страти, класи, які мають різні статуси, ресурси й місце в суспільстві. Разом з тим, соціальні спільноти об’єднують населення за інтересами, соціальними, економічними, побутовими умовами, рівнем культури, статусу тощо.
Під соціальною структурою в широкому сенсі розуміють всю сукупність соціальних груп і страт конкретного суспільства, які взаємодіють між собою в рамках політичної системи.
Сучасна політична наука, беручи за головну ознаку соціальну нерівність між соціальними групами, верствами, прошарками, визначає соціальну стратифікацію (лат. stratum – шар, настил і facti – роблю). Під соціальною стратифікацією розуміють суспільну нерівність, різність позицій (статусів), ресурсів і можливостей.
Основи теорії стратифікації закладені Максом Вебером (1864-1920). У соціальний поділ Макс Вебер включає такі критерії, як влада, відношення до засобів виробництва, розміри доходів, багатства. До характеристики класів і груп він залучає і такі характеристики, як рівень освіти, престиж, а також показники соціальної самооцінки. М. Вебер виділяє такі аспекти соціальної стратифікації – економічний, соціальний, політичний, які характеризують три джерела влади.
Макс Вебер, розвиваючи свою теорію, різко критикував соціально-класову теорію К. Маркса. К. Маркс поділяв соціальну структуру в основному на два рівні: клас власників (рабовласники, феодали, буржуазія) та клас, позбавлений власності на засоби виробництва (раби, пролетарі). Саме з класами марксизм та неомарксизм пов’язує соціальну диференціацію суспільства. Клас, який володіє власністю, на думку неомарксистів, домінує в політиці.
Французький соціолог і політолог Е. Дюркгейм у кінці XIX ст. у книзі “Розподіл праці в суспільстві” запропонував теорію функціональної стратифікації. її продовжили Б. Барбер, К. Девіс, У. Мур, які акцентують увагу на тому, що функціональна стратифікація суспільства базується на диференціації соціальних ролей і позицій і є характерною для будь-якого суспільства.
У теорії “соціальної дії” Т. Парсонс визначає такі універсальні критерії соціальної стратифікації: а) “якість”, тобто наявність в особи таких якостей, як знання, компетентність, відповідальність; б) “виконання”, тобто оцінка діяльності особи порівняно з діяльністю інших; в) “володіння” цінностями (матеріальними, духовними). Ранжування цих трьох універсальних критеріїв здійснюється відповідно до переважаючих у суспільстві цінностей. Становлять інтерес теорія У.Л. Уорнера “клас як репутація” і теорія Треймана, яка ґрунтується на престижності професій та владних привілеїв.
До новітніх популярних теорій належить “технократична теорія”, в основі якої лежать критерії поділу суспільства не за власністю, а за знаннями, володінням інформацією, науковою компетенцією. Прибічниками цієї теорії є Д. Белл, Е. Тоффлер, А. Турен та ін.
Американський учений російського походження П. Сорокін ввів у політологію поняття соціальної мобільності. Він виділяє горизонтальну мобільність (перехід індивіда або груп з однієї позиції до іншої, які перебувають на тому ж рівні) і вертикальну мобільність (перехід з однієї соціальної групи на вищий (висхідна) або нижчий (низхідна) рівень соціальної ієрархії. Нерівність П. Сорокін вважав основним джерелом соціального й політичного розвитку.
Широкого поширення отримали теорії середнього (нового) класу (Р. Арон, Д. Белл, С Ліпсет). Середнім класом вважають тих, хто займає середню позицію в суспільстві між вищими й нижчими верствами. Відповідно до свого становища цей клас виступає основною соціальною базою й опорою демократії. До середнього класу в розвинутих країнах Заходу себе зараховують до 70-80 % населення. Представники цього класу уникають крайніх поглядів і у зв’язку з цим стабілізують політичну систему.
Параметри перехідних посткомуністичних суспільств вирізняються незавершеністю процесів соціальної стратифікації. Трансформація соціальної структури в Україні має такі особливості:
– нестабільність соціальної структури затрудняє артикуляцію групових інтересів;
– поглиблення соціальної поляризації посилює суперництво політичних суб’єктів;
– несформованість “середнього класу” заважає формуванню центристських політичних сил;
– соціальна маргіналізація сприяє активізації радикальних (лівих, правих) політичних партій та об’єднань.