Становлення та розвиток основни теорій менеджменту

1. Перші друковані документи з управління державою: «Артхашастра» і
«Закони Ману»

“Артхашастра” – давньоіндійський трактат, зібрання практичних настанов
про життя, користь, засоби існування людини, суспільства та держави. Цей трактат систематизував уявлення давньоіндійського
суспільства про управління господарством, зовнішню політику, військове мистецтво,
форми і методи здійснення влади, правила поведінки правителів і чиновників, побудову
державного апарату тощо. До
наших днів дійшла лише Артхашастра, яка була складена у IV ст. до н. е. міністром Каутільєю.

В „Артхашастрі” серед
чотирьох видів узаконення дхарми:

– царського указу

– священного
закону

– судового
рішення

– звичаю

–– вищою силою володіє царський указ. Якщо священний закон не узгоджується
з дхармою, встановленою царським указом, то слід застосовувати дхарму, бо інакше
книга законів втрачає свою силу. В ієрархії джерел права священний закон мав перевагу
над судовим рішенням і звичаєм.

Оскільки закон базується на істині, то правитель повинен
підпорядковуватись йому. Проте найважливішим принципом політичних дій виступає земна користь (артха). Правитель у своїх діях повинен керуватися інтересами зміцнення
держави, політичною користю, навіть порушуючи релігійні обов’язки. Земна користь
має перевагу над дхармою. „Лише земне корисне є головним”. Каутілья розглядає політику
як одну із галузей знань поряд з філософією, теологією тощо.

У Давньому Китаї панівною політичною ідеологією була
ідеологія, в якій значне місце займала ідея божественного походження і характеру
царської влади. Міф про божественне походження і характер земної влади був представлений
у моноперсональній версії (особа верховного правителя піднебесної (імператора) –
єдина точка зв’язку з вищими небесними силами.

Таким чином, вся влада сконцентровується в особі правителя
у вигляді внутрішньої сили, а всі інші службові особи і державний апарат лише помічники
і провідники влади правителя.

У II ст. до н. е. з’явився кодекс поведінки населення
– Манавадхармашастра, або Закони Ману.
Цей збірник настанов приписують міфічному прабатькові людей Ману – це був перший
цар, який передав людям Божі етико-правові настанови про походження світу і суспільства,
касти, шлюб, регламент життя, правила успадкування, покарання тощо.

У «Законах Ману» вперше держава не обмежується лише правителем.
Тут дають його узагальнений образ, вказуючи необхідні складові елементи: цар, радник,
країна, фортеця, казна, військо, союзники. Також приділено увагу питанню основних
елементів держави, які перебувають у розпорядженні правителя – армія, скарбниця,
місто, територія.

Держава у «Законах Ману» постає у формі деспотії, де
управляє одноособово цар. Зміст управління полягає у підтриманні встановленого богами
порядку за допомогою вмілого застосування покарання – «данда» (палка). «Покарання
управляє всіма людьми», покарання є запорукою дотримання закону. Крім того, „покарання
є правитель, це – керівник…” „Якщо б цар не карав постійно тих, хто має бути покараний,
сильніші засмажили б слабших як рибу …, не було б ні у кого власності і нижчі зайняли
б місце вищих …, всі варни були б зруйновані, всі закони були б порушені і настало
б всенародне повстання … Де діє чорне, червонооке покарання, яке знищує злочинців,
там піддані не обурюються, якщо вождь добре наглядає”.

Покарання – дуже важливе для підтримки правопорядку.

Сильна влада царя – основа порядку. Для реалізації державної
влади слід використовувати і радників, і шпигунів; побудована система управління
аж до сіл, за ними треба шпигувати.

Правителі повинні поважати брахманів, дослухатися до
їх порад. У правителя вся повнота влади: внутрішня і зовнішня політика, суд і т.д.

Ідеї, на яких базується політична теорія брахманізму
у «Законах Ману»:

1)джерело влади правителя божественне (тому протистояти
його владі – смертний гріх);

2)головним способом забезпечення порядку є примус;

3)верховенство релігійного закону над царським законодавством.

«Закон губить, якщо його порушують, охороняє, якщо його
дотримують, тому закон не можна порушувати щоби порушений закон не покарав нас».
«Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто його вчинив».

2.
Погляди Конфуція, Платона, Аристотеля і Макіавеллі на управління державою

Прихильником традиційних старих порядків виступив видатний
мислитель давнього Китаю Конфуцій (VI-V ст. до н.е.). Він говорив про себе, що лише викладає традиційні погляди,
не придумуючи нічого нового.

Конфуцій мав учнів, яким і викладав свою доктрину. Вони
записали його вислови у книзі «Лунь юй»
(«Бесіди і висловлювання»).

Головним у політичній доктрині конфуціанства є вчення
про ідеальну державу, основною метою якого є досягнення гармонії між правителем
і підданими, забезпечення такого соціального порядку, де би кожен жив згідно з природою.
Політичний ідеал Конфуцій бачив не у майбутньому, а в минулому.

Умовою суспільного поступу Конфуцій вважав особисті чесноти:
„великодушністю здобувається народ, відповідальність породжує довіру; старанність
гарантує успіх; добротою врешті можна змінити і виховати людей”.

Важливою у етичному вченні Конфуція є ідея „жень” (гуманність), яка у його розумінні
означала любов, покору і вірність підданих правителеві. Ідея „жень” служила для
обґрунтування необхідності об’єднання на основі старих традицій.

Загалом Конфуцій надає великого значення вихованню і
проповідує ідею морального вдосконалення людини.

Відповідно виховані – шляхетні люди – повинні здійснити
перетворення у суспільстві, почавши їх у сім’ї, яку Конфуцій вважав природною одиницею.
Влада правителя подібна до влади батька над членами сім’ї чи роду. Так само існуючі
у сім’ї залежності і зв’язки (дружини і дітей від чоловіка) мають бути відображені
у державних відносинах і обґрунтовують природжену і непорушну залежність підданих
від пануючих.

Основою підпорядкування і порядку Конфуцій називає правило:
«якщо висувати справедливих і усувати несправедливих, то народ коритиметься».

Загальним принципом взаємних відносин має бути принцип:
„не роби іншим того, чого не бажаєш собі”. Належить використовувати і як базу системи
управління.

„Управляти – означає чинити правильно”. Тобто, правитель
одним із обов’язків має також виховання підданих, які, у свою чергу, повинні коритися
йому як батькові. Ідеальне правління має базуватися на «взаємності» і «золотій середині»,
«людинолюбстві», які творять «правильний шлях («дао»), яким іде кожен, хто хоче
жити щасливо, тобто в гармонії зі собою, з іншими людьми і зі світоглядом. «Золота
середина» означає поміркованість, середина між обережністю і нестриманістю. «Людинолюбство»
– повага до батьків і старших; «взаємність» – не робити іншим того, чого не бажаєш
собі. Дотримання чи недотримання цих моральних вимог є підставою поділу людей на
благородних і простолюдинів.

„Якщо управляти народом за допомогою законів і підтримувати
порядок за допомогою покарань, народ прагнутиме ухилитися і не відчуватиме сорому.
Якщо ж управляти народом за допомогою чеснот і підтримувати порядок за допомогою
ритуалу, народ знатиме сором і він виправиться.”

Важливою функцією правлячих є необхідність визначати
кожному його місце у суспільстві. Правитель є божеством, „сином неба”, якому всі
зобов’язані підпорядковуватися як Богові. Цар у концепції Конфуція одночасно є батьком
своїх підданих. „Правитель має бути правителем, підданий – підданим, батько – батьком,
син – сином” – «принцип виправлення імен», кожному «імені» відповідає статус, а
відтак – обов’язки. Правитель тільки на кілька сходинок вивищується над общинниками,
які складають звичайну сім’ю, тільки велику.

Державу Конфуцій розглядає як механізм підтримання порядку
і спілкування між людьми, що регулює відносини між тими, хто управляє, і тими, ким
управляють.

Сила державної влади не може опиратися лише на накази
та систему покарань, бо порядок і спокій у державі гарантує добровільне і свідоме
підпорядкування владі. Конфуцій говорив про помірковане правління.

Загалом Конфуцій у своєму вченні прагнув показати засади
для об’єднання, централізації Китаю, який був роздроблений на численні царства.
Із об’єднанням Китаю у 221 р. до н.е. доктрину Конфуція було офіційно відкинуто,
а її прихильників переслідували. Однак, це не було довго і настав ренесанс конфуціанства.
Конфуціанство у поєднанні з легізмом у ІІ ст. до н.е. було визнане офіційною ідеологією.

Ідеальна держава трактується Платоном (в
діалозі “Держава”), як реалізація ідей і максимально можливе втілення
світу ідей в земному суспільно-політичному житті — в полісі. Ідеальна справедлива
держава — це досягнення тієї відповідності, яка існує між космосом в цілому, державою
і окремою людською душею. “Право і справедливість полягають у тому, щоб кожен
мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не позбавлявся свого”. Ідеальна
держава Платона — це справедливе правління кращих. Платон поділяє природно-правове
положення Сократа про те, що законне і справедливе — одне і те ж, оскільки в їхній
основі лежить божественне, у Платона ще й ідеальне, начало. Правління філософів
і дія справедливих законів для Платона в “Державі” — два взаємопов’язаних
аспекти одного ідеального проекту.

Ідеальна держава, як правління кращих і знатних, — аристократичний
державний устрій. Цей кращий, за Платоном, тип державного устрою можна назвати двояко:
якщо з правителів виділиться хто-небудь один, це буде монархія, якщо правителів
декілька — аристократія. Ідеальному (аристократичному) державному устроєві Платон
протиставляє чотири інших, розміщуючи їх у порядку прогресуючого псування державності.
Розглядаючи увесь цей цикл деградації, Платон створює цільну динамічну картину політичного
життя і зміни його форм.

Виродження ідеальної аристократії призводить до тімократії,
під якою Платон має на увазі крітсько-спартанський тип державного устрою. Така держава
буде вічно воювати. А війна, за Платоном, — “головне джерело особистих і суспільних
бід, коли вона ведеться”.

Псування, захопленої війною і чварами, тімократичної
держави призводить, в результаті зосередження значних багатств у приватних осіб,
до олігархії. Цей лад базується на майновому цензі, владу мають тільки багаті, бідняки
не беруть участі в правлінні.

В результаті зміни олігархії в державі встановлюється
демократія, яка, на думку Платона, “здійснюється тоді, коли бідняки, здобувши
перемогу, певну частину своїх противників знищать, інших виженуть, а решту прирівняють
і в громадянських правах, і в заміщенні державних посад, що при демократії, в більшості
випадків, робиться за жеребом”. Рівність при демократії зрівнює рівних і нерівних.

Демократія, сп’яніла свободою у нерозбавленому вигляді,
перероджується у своє продовження і протилежність — тиранію. Надмірна свобода перетворюється
у надмірне рабство. Тиран, власне, добивається влади, як “ставленик народу”.
Тиранія — найгірший вид державного устрою, де панує беззаконня, знищення більш або
менш видатних людей — потенційних противників, — постійне інспірування потреби у
провіднику, підозри у вільних думках і численні страти під надуманою підставою зради,
“очищення” держави від тих, хто мужній, великодушний, розумний, багатий.
Тиранія — панування найгіршого, оточеного натовпом негідників. Критика тиранії,
яка міститься в VIII книзі платонівської “Держави”, є, напевне, найбільш
повна і грунтовна у світовій політичній літературі. Подальший розвиток і помітна
зміна в ряді положень політичної філософії Платона чітко відображена в таких його
пізніших діалогах, як “Крітій”, “Політик”, “Закони”
— це останній значний твір філософа. Тут значна увага приділена закону та його значенню
у суспільно-політичному житті. “Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон
не має сили і знаходиться під чиєюсь владою. Там же, де закон — владика над правителями,
а вони його раби, я вбачаю спасіння держави і всі блага, які тільки можуть дарувати
державам боги”, — підкреслював Платон. Закони встановлюються для загального
блага держави в цілому, а не якоїсь обмеженої групи, що захопила владу. Важливим
в концепції Платона і новим для політичної та правової думки є увага до ідеологічного
забезпечення функціонування держави, яке полягає в поширенні серед населення переконання
про божественність і непорушність встановленого порядку та законів, тобто, по суті,
йдеться про своєрідний державний міф, комплекс філософсько-міфологічних уявлень,
які повинні бути сприйняті населенням і, тим самим, забезпечити однодумство громадян
і зміцнення соціально-політичного устрою і законопорядку в державі.

Саме з іменем Арістотеля, який жив у 384–322
рр. до н.е., пов’язане зародження політичної науки як окремої науки.

Арістотель зробив спробу всесторонньої розробки науки
про політику. Політика як наука в нього тісно пов’язана з етикою.

Держава, за Арістотелем, виникає природним шляхом для
задоволення життєвих потреб, але мета її існування — досягнення блага людей. Держава,
у порівнянні з сім’єю та поселенням, — вища форма спілкування, в якій і завдяки
якій всі інші форми людського спілкування досягають своєї мети і завершення. Держава
— це достатня для самостійного існування сукупність громадян. А громадянином, згідно
з концепцією Арістотеля, є той, хто може брати участь у законорадчій (законодавчій)
та судовій владі даної держави.

Кожній формі держави відповідає своє поняття громадянина,
свої підстави наділення того або іншого кола осіб сукупністю громадянських прав.
Форму держави Арістотель характеризує, як політичну систему, яка уособлюється верховною
владою в державі. З огляду на це, форма держави визначається кількістю правлячих
(один, небагато, більшість).

Крім того, розрізняються правильні і неправильні форми
держави: у правильних формах правителі мають на меті загальне благо, в неправильних
— тільки своє особисте благо. Трьома правильними формами держави є монархічне правління (царська влада), аристократія і політія, а відповідними неправильними
формами є — тиранія, олігархія і демократія. В свою чергу, кожна форма має кілька видів, оскільки
можливі різноманітні комбінації формотворчих елементів.

Найбільш правильною формою держави Арістотель називає політію. Це така форма держави,
в якій править більшість в інтересах загального блага. Політія, за Арістотелем,
є своєрідним поєднанням олігархії і демократії, їхніх кращих сторін, будучи вільною
від недоліків і крайнощів двох останніх. По суті, арістотелівська політія означає
не тільки особливу форму держави; вона, одночасно, є теоретичною конструкцією політичної
форми влади взагалі. У цьому аспекті вона служить своєрідним еталоном для реально
існуючих державних форм і критерієм для визначення рівня їхньої політичності або
неполітичності, відхилення від норм політичної справедливості.

Політичне правління — це, згідно з Арістотелем, правління
законів, а не людей. “Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається,
того, щоб владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб владарювала людина,
той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось
тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими
людьми; навпаки, закон — врівноважений розум”. Панування людини, замість розуму
і закону, на думку Арістотеля, може призвести до зловживання владою і можливої тиранії.

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражена його
політична природа, ідея права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість
людей до доброчесності і політичної справедливості, до розумного способу дії і поведінки.
Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках морально
дозволеного тільки шляхом покарання, бо, “взагалі кажучи, пристрасть підкоряється
не переконанням, а тільки силі”. Поєднання в законі авторитету розуму і державної
сили робить його незамінимим засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних,
так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним, при цьому, є якість
самого закону. “Зрозуміло, — писав Арістотель, — що для суспільного виховання
необхідні закони, а для хорошого — необхідні хороші закони”.

Політичні погляди Макіавеллі викладені
ним у працях “Державець”, “Роздуми про першу декаду Тита Лівія”,
“Історія Флоренції”.

Важливе місце у поглядах Макіавеллі відводиться державі, яку він розуміє, як політичний
стан суспільства, тобто відношення влади і підпорядкування, їхні взаємовідносини,
наявність відповідним чином організованої політичної влади, юстиції, права та законів.

Держава
виникає наступним чином: спочатку людей було мало і вони жили,
як і тварини, самостійно. Потім, зі збільшенням їхньої кількості, вони об’єдналися
і для захисту вибрали найхоробрішого, зробили його своїм керівником і почали йому
підпорядковуватися. З такого спілкування з’являється усвідомлення доброго і поганого,
вчинків чесних і добрих та злих і шкідливих. І для того, щоб не було взаємних образ,
люди встановили закони і покарання для їхніх порушників. Звідси виникає усвідомлення
потреби правосуддя. Тому, при виборі правителя люди стали надавати перевагу вже
не сильному, а мудрому і справедливому. Важливим компонентом держави у концепції
Макіавеллі є політична влада, як
повноваження, могутність, сила, яка проявляється у здатності правлячих осіб примушувати
підданих до послуху.

Джерелом розвитку держави є боротьба різних політичних
сил, головним чином аристократії і народу. Вона і приводить до тієї чи іншої форми
держави.

Форми
державного правління, вважав Макіавеллі, залежать та­кож
від числа правлячих, цілей, які вони ставлять, від якості тієї чи іншої форми. Він
відтворює концепцію Полібія про виник­нення держави і коловорот форм правління. Правильні форми правління, на його думку, монархія, аристократія і демократія,
метою яких є загальне благо, часто перероджуються в неправильні — тиранію,
олігархію й охлократію, метою яких є власна користь правлячих. Слідом за античними
авторами він також віддає перевагу змішаному з правильних форм правлінню — «змішаній
республіці». її суть у тім, що система державних орга­нів включає аристократичні
і демократичні установи, які взає­мно стримують зазіхання на інтереси тієї чи іншої
частини на­селення, визначають вид державного режиму, є компромісом між знаттю і
народом.

Політика — стратегія і тактика утримання влади і збереження
держави. Владу здобувають різними способа­ми, у т.ч. і шляхом злочинів, помітив
Макіавеллі. Якщо государ прийшов до влади за допомогою народу, він повинен намагати­ся
удержати його дружбу, що зовсім не важко, тому що народ вимагає тільки, щоб його
не гнітили. Він більш від усього пови­нен побоюватися презирства і ненависті підданих.