Теорія порядку денного у публічній політиці

Теорія порядку денного у публічній політиці

(мікрорівневі концепції політичної комунікації 50-ті – 90-ті рр. ХХ ст.) В останні два десятиліття одним з провідних теоретичних
підходів до вивчення впливу ЗМІ на політичну поведінку є концепція «встановлення
порядку денного». З точки зору даної концепції, вплив ЗМІ на аудиторію носить
свого роду «конструюючий» характер: коли преса, радіо чи телебачення починають приділяти
більш пильну увагу висвітленню тих чи інших подій і проблем, саме ці події і проблеми
починають сприйматися аудиторією в якості найбільш важливих і значущих в порівнянні
з іншими. Формування концепції «встановлення порядку денного» зазвичай пов’язується
з іменами Д. Шоу та М. Маккомбс.

Згідно з Кобом
та Елдером, часто розрізняють системний, або публічний, та інституційний,
або формальний порядок денний.

Системний порядок денний «складають всі проблеми, які звичайно сприймаються
членами політичної спільноти як такі, що заслуговують публічної уваги та містять
питання в рамках законної юрисдикції існуючої державної влади». Це в основному порядок
денний суспільства для обговорення державних проблем, таких, як злочинність та охорона
здоров’я. Кожне суспільство має буквально сотні проблем, до яких, на думку певних
громадян, влада мала б вжити дії. Проте лише невелика частка проблем із системного
порядку денного приймається владою до серйозного розгляду. Як тільки влада усвідомлює,
що з проблемою потрібно дещо зробити, можна говорити, що проблема потрапила до інституційного порядку денного. Є питання,
яким влада погодилась приділити серйознішу увагу. Іншими словами, публічний порядок
денний є регламентом для обговорення, а інституційний — порядком денним для дії,
що вказує на початок процесу політики стосовно цієї проблеми.

Згідно з Кобом,
Дж. Росом та М. Росом, є чотири основні фази встановлення порядку денного — як питання
рухаються між системним та інституційним регламентами. Питання спершу ініціюються,
їхнє вирішення визначається, підтримка питання розширюється, і, в разі успіху, питання
входить до інституційного порядку денного. У ранніх дослідженнях, які були під сильним впливом плюралізму, вважалось,
що державні проблеми завжди рухались від системного до інституційного порядку денного.
Проте дослідження реальних випадків побудови порядку денного швидко виявили недоліки
цієї концепції, і після цього було розроблено декілька різних моделей встановлення
регламенту, які описували рух від держави до суспільства або від суспільства до
держави, у міру їхньої появи в офіційному порядку денному.

Коб, Рос та
Рос першими розробили ці різні моделі після того як провели дослідження встановлення
порядку денного в різних державах. Як виявлено, існують три основні схеми чи моделі
встановлення порядку денного: модель зовнішнього ініціювання, модель
мобілізації та модель внутрішнього ініціювання, кожна
з яких пов’язана з певним типом політичного режиму.

Вони ідентифікують
модель зовнішнього ініціювання з ліберальним
плюралістським суспільством. У цій моделі «питання піднімаються невладними групами
і потім достатньо розширюються для того, щоб досягти спочатку державного [системного]
порядку денного, а потім формального [інституційного] порядку денного. В цій моделі
ключову роль відіграють суспільні групи. Питання спочатку ініціюються, коли група
чітко висловлює незадоволення проблемою і вимагає її вирішення владою. Ці самі групи
намагаються розширити підтримку своїх вимог, у процесі чого окремі скарги поєднуються
в рамках однієї більш загальної проблеми і формуються союзи між групами. Врешті,
ці групи лобіюють, конкурують та з’єднуються з іншими у спробі провести розширене
питання до формального порядку денного. Якщо вони мають необхідні політичні засоби
та досвід і можуть перехитрити своїх опонентів чи адвокатів інших питань та дій,
вони досягнуть успіху у цьому. Отже, Коб, Рос та Рос узагальнюють:

Модель зовнішнього ініціювання застосовується до ситуації,
в якій група поза структурою влади (1) виразно формулює незадоволення (2), намагається
розширити інтереси в питанні на достатню кількість інших груп населення, щоб потрапити
до публічного порядку денного, щоб (3) створити достатній тиск на тих, хто приймає
рішення, щоб просунути питання у формальний порядок денний для його серйозного розгляду.

Потрапляння
у формальний порядок денний не обов’язково означає, що це приведе до сприятливого
рішення влади. Це просто означає, що питання виділене з маси інших для детальнішого
розгляду.

Если вам нужно создать плакат, то воспользуйтесь офсетной печатью плакатов. Ваш плакат будет сделан в кратчайшие строки с учетом всех пожеланий.

Модель мобілізації дуже сильно виділяється і, як вважають Коб, Рос та Рос, є притаманною «тоталітарним»
режимам. Ця модель описує «намагання тих, хто приймає рішення, розширити питання
з формального [інституційного] до публічного [системного] порядку денного». В
моделі мобілізації влада ставить питання у формальний порядок денний без необхідного
попереднього встановлення у публічний. У рамках влади можуть бути суттєві дебати
стосовно питання, а громадськість може нічого не знати про цю політику і її розвиток
до формального оголошення. Можуть бути розголошені певні деталі політики або лише
встановлені загальні принципи, а їх специфікація буде пророблена пізніше. Проте
розширення підтримки нової політичної дії є важливим, оскільки успішне втілення
залежить від реакції громадськості на політику. З огляду на це, лідери влади проводять
засідання та залучаються до кампаній із зв’язку з громадськістю, спрямованих на
мобілізацію суспільної підтримки своїх рішень. «Модель мобілізації описує процес
побудови порядку денного в ситуації, коли політичні лідери ініціюють політику, проте
вимагають підтримки мас громадськості для її втілення… Критичною проблемою є перехід
питання з формального порядку денного до публічного».

За моделлю внутрішнього ініціювання, групи впливу
зі спеціальним доступом до тих, хто приймає рішення, ініціюють політику і не обов’язково
хочуть, щоб вона була розширена та оспорена публічно. Це має свої технічні та й
політичні причини і є схемою встановлення порядку денного, яку можна очікувати в
корпоратистських режимах. За цією моделлю, ініціювання та специфікація відбуваються
одночасно, як тільки група або владний інститут виказує незадоволення та визначає
деякі потенційні вирішення проблеми. Розширення обмежується спеціалізованими групами,
які мають певні знання чи інтереси з цього предмету. Потрапляння до порядку денного
є фактично автоматичним завдяки привілейованому становищу тих, хто бажає вирішення.
Згідно з Кобом, Росом та Росом:

Пропозиції виникають у рамках підрозділів влади або в групах,
наближених до влади. Потім питання розширюється на групи формулювання та обговорення
для того, щоб створити достатній тиск на тих, хто приймає рішення, щоб проблема
потрапила до формального порядку денного. В жодному разі громадськість не залучена
достатньою мірою, та ініціатори не докладають жодних зусиль для введення проблеми
у публічний порядок денний. Навпаки, вони намагаються тримати її поза ним.