56. Об’єднана Європа як історичний та геополітичний проект

Об’єднана Європа як історичний та геополітичний проект

Континентальні концепції – «нові праві» 

Ці концепції знаходять своє вираження в пошуках оптимальної моделі європейської інтеграції, що дозволяє самостійно формулювати єдиний геополітичний курс, без якого Європа не зможе протистояти американському впливу і залишиться політичним карликом. У світлі глобальних загроз перед європейцями стояло завдання перетворити розколотий континент в єдине ціле.

З 60-х років XX в. загальновизнаним лідером «нових правих» був французький філософ Ален де Бенуа. Одним з перших він висунув проект «Федеральна імперія». Вона представляла собою етнічно диференційований конгломерат різнорідних держав, стратегічно інтегрованих в єдиний геополітичний блок. Модель об’єднаної Європи була їм виражена у формулі: «Єдина Європа ста прапорів».

На початку 60-х років XX в. другий проект «юної Європи» – «Європа від Владивостока до Дубліна» висунув один з найактивніших «нових правих» – бельгійський консервативний революціонер Жан Тіріар.

Довгий час Тіріар очолював загальноєвропейський рух «Нова Європа», яке прагнуло до створення «Європейської імперії». Він вважав, що основою глобального євразійського проекту XX в. повинна стати вісь Дублін – Владивосток, що включає Урал, Сибір, Далекий Схід, які стануть продовженням «великого простору Європи», що протистоїть США. При цьому росіянам у разі утворення такої осі Тіріар обіцяв європейське громадянство, політичну і фінансову стабільність і реванш над США. У будівництві «Європейської імперії», яка б об’єднувала незалежні етнічні групи, він бачив порятунок від мондіалізму США.

«Нові праві» невпинно підкреслюють континентальність свого геополітичного проекту, протиставляючи Європу атлантичному Заходу. При цьому вони заохочували регіоналістські тенденції всередині об’єднаної Європи, оскільки регіони зберегли європейську традицію, а мегаполіси «заражені духом американізму». У рамках цієї геополітичної моделі вирішальним європейським альянсом має стати союз Франції та Німеччини, навколо яких об’єднається «Середня Європа».

Виділяють два акти які зіграли важливу роль в процесах розвитку інтеграції єдиної Європи:

Керівники урядів «європейської шістки» (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція) – 23 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом). Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар’єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті— створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили). Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію під назвою «Римські договори».

7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський. Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так званні «три колони» Європейського Союзу:

– «перша колона» — Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви «Європейське      Економічне Співтовариство»).

– «друга колона» — спільна зовнішня політика та політика безпеки;

– «третя колона» — співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.

Об’єднання Європи – це одне із самих значних геополітичних подій XX століття. Європейський Союз набагато перевищує можливості окремо взятої країни. Це спільнота з необмеженим терміном дії, що має свої власні інститути, власне обличчя, реальну владу, яка грунтується на обмеженні суверенітету окремих держав і передачі повноважень Співтовариству. В результаті масштабної і глибокої інтеграції Європейський Союз став потужним геополітичним центром.