Метод права соціального забезпечення

Метод права соціального забезпечення

Метод правового регулювання – це
сукупність прийомів і засобів, за допомогою яких держава забезпечує необхідну
поведінку учасників правовідносин.

Ознаки методу правового регулювання:

• порядок виникнення, зміни та припинення правовідносин
• юридичне становище учасників правовідносин
• характеристика встановлення прав та
  засобів забезпечення виконання зобов’язань.
• засоби забезпечення виконання обов’язків.

Соціально-забезпечувальні відносини виникають на
підставі юридичного фактичного складу, який має три елементи:

1. соціальний
   ризик
2. волевиявлення особи
3. рішення уповноваженого державою органу про
   призначення чи відмову в призначенні того чи іншого виду соціального
   забезпечення

Правовий статус учасників соціально-забезпечувальних
правовідносин характеризується тим, що між ними немає ні відносин влади і
підпорядкування, ні відносин рівності. Держава, в особі уповноважених органів,
виступає зобов’язальним суб’єктом, а особа має право вимагати від держави
надання тих чи інших видів соціального забезпечення.

Більшість соціально-забезпечувальних відносин мають не
договірний характер. Умови, порядок, види соціального забезпечення визначаються
виключно законодавством.

Санкції за правом соціального забезпечення мають
правовідновлюючий, а не штрафний характер.

Право є
регулятором суспільних відносин. Але таке регулюван­ня здійснюється в певному
порядку в рамках закону шляхом вста­новлення правил поведінки учасників
суспільних відносин – гро­мадян і організацій з наданням їм певних прав і
покладенням на них відповідних обов’язків.

І тому другим критерієм диференціації галузей права, який
має допоміжне значення є метод правового регулювання суспільних відносин. На
відміну від предмета галузі права, який окреслює ко­ло суспільних відносин,
метод дозволяє повніше охарактеризувати природу цих відносин, виявити їхні
відмінні юридичні ознаки і цим точніше визначити межі правового регулювання.

Метод визначається як сукупність способів юридичного
впливу з боку держави на суспільні відносини, на поведінку людей, як учасників
цих відносин з метою забезпечення їх поведінки відповідно до норм права.

Згідно загальної теорії права метод правового регулювання
будь-якої галузі права характеризується такими ознаками, як юри­дичний факт, правосуб’єктність і санкція.

Юридичний факт – визначені нормами права певні життєві об­ставини
(дії, події), які є підставою виникнення, зміни чи припи­нення правовідносин.

Правосуб’єктність – юридичне становище учасників цих
відно­син, порядок формування їх прав і обов’язків.

Санкція – спосіб охорони прав і забезпечення виконання
обов’язків.

У сфері соціального забезпечення правовідносини виникають
на підставі не поодинокого юридичного факту, а певного, визначе­ного нормами
цієї галузі права послідовно здійснюваного комплек­су юридичних фактів. У
літературі називають його юридичним фактичним складом. За відсутністю такого складу
юридичні наслідки не настають. Так, наприклад, для одержання такого виду
соціального забезпечення як пенсія за віком недостатньо лише до­сягти
встановленого законом пенсійного віку. Крім цього, не­обхідно мати певний
трудовий (страховий) стаж, а також необхідно звернутися з відповідною заявою до
органу з соціального забезпе­чення (районного (міського) відділу Пенсійного
фонду), який пови­нен прийняти рішення про призначення такої пенсії.

Роль окремих юридичних фактів також неоднакова. Навіть
один і той самий юридичний факт для одних правовідносин у сфері соціального
забезпечення може бути основною підставою для їх ви­никнення, для других – їх
зміни, для третіх – їх припинення. На­приклад, смерть пенсіонера є підставою
припинення виплати пенсії і водночас основною підставою для надання допомоги на
по­ховання та для переоформлення, наприклад, пенсії за віком на пенсію в разі
втрати годувальника.

Основною рисою галузевого методу правового регулювання є
за­гальне юридичне становище суб’єктів, їх правовий статус.

Суб’єктами правовідносин з соціального забезпечення
виступа­ють: громадянин чи сім’я, з одного боку, і державний орган з
соціального забезпечення – з другого.

Громадянин, як учасник правовідносин з соціального
забезпе­чення, наділяється не лише галузевою правоздатністю, а й правом
вимагати надання йому конкретного виду соціального забезпечен­ня, а державний
орган з соціального забезпечення зобов’язаний на­дати його за умов і в порядку,
встановлених законом.

Відповідно до загального правила державні органи, які
призна­чають різні види соціального забезпечення, лише застосовують норми
права, але самі їх не встановлюють. Тобто всі права і обов’язки суб’єктів
правовідносин встановлені законом і не можуть змінюватись за угодою сторін, як,
наприклад, у цивільному чи тру­довому праві. Але суб’єкти мають рівні права в
реалізації наданих їм прав та обов’язків, оскільки між ними не встановлюються
взаємостосунки влади та підпорядкування, як, наприклад, в адміністративному
праві. Обидві сторони зобов’язані виконувати вказівку закону. І рівність сторін
проявляється тут у виконанні ни­ми волі законодавчої влади.

Право соціального забезпечення з метою охорони прав і
забез­печення виконання обов’язків суб’єктами правовідносин передбачає лише
правообмежуючі санкції, які полягають у зменшенні об­сягу правомочностей в
одержанні соціальних виплат або послуг. Наприклад, припинення виплат пенсій і
допомог, надання послуг або утримання пенсії чи допомоги, зайво виплачених
внаслідок зловживань, позбавлення права на допомогу по тимчасовій втраті
працездатності у випадку порушення режиму, встановленого ліка­рем тощо.

Оскаржити рішення державного органу або посадової особи в
разі виникнення спорів про надання пенсій, допомог чи соціаль­них послуг
можливо як в адміністративному, так і в судовому по­рядку.

Будь-який галузевий метод правового регулювання
суспільних відносин характеризується не однією певною ознакою, а завжди являє
собою властивий тільки даній галузі комплекс засобів і спо­собів впливу на
суспільні відносини. Зазвичай основними є імпера­тивний та диспозитивний
способи регулювання. Імперативному способові правового регулювання властивий
метод влади і підпо­рядкування. Він притаманний, наприклад, адміністративному
пра­ву. Диспозитивному – метод юридичної рівності. Найяскравіше він виражений у
цивільному праві.

Галузевий метод нормативного регулювання соціального
забез­печення являє собою певну комбінацію імперативного та диспози­тивного
способів регулювання. Диспозитивний спосіб регулювання знаходить своє вираження
в тому, що правомочний суб’єкт, тобто, громадянин чи сім’я мають право
звертатися за тим чи іншим ви­дом соціального забезпечення, а державний орган з
соціального за­безпечення зобов’язаний надати таке забезпечення відповідно до
чинного законодавства. Тобто, державний орган з соціального за­безпечення
підпорядкований припису закону. Разом з тим він має право вимагати від
громадянина подання відповідних документів, необхідних для призначення того чи
іншого виду соціального за­безпечення, оскільки в разі ненадання громадянином
таких доку­ментів йому не може бути призначений цей вид соціального забез­печення.
В цьому проявляються елементи імперативного способу.

Метод права соціального забезпечення використовує обидва
ці способи разом з застосуванням таких прийомів, як дозвіл, припис, заборона.

Дозвіл застосовується для регулювання поведінки фізичних
осіб. Це означає, що громадянам надається можливість на свій роз­суд
претендувати на той чи інший вид соціального забезпечення на умовах і в
порядку, визначених законом. Припис – це обов’язок громадянина чи органу
соціального захисту вчиняти певні дії, пе­редбачені законом. Він застосовується
для регулювання поведінки як державних органів, які зобов’язані в разі
звернення громадяни­на за тим чи іншим видом соціального забезпечення за
наявності законних підстав надати таке забезпечення у відповідності до зако­ну,
так і до громадян, які зобов’язані подати у визначений термін документи, що
містять достовірні відомості, чи виконати певні дії, наприклад, пройти огляд
МСЕК, для своєчасного призначення державним органом того чи іншого виду
соціального забезпечення. За­борона – це покладення на суб’єктів
соціально-забезпечувальних правовідносин обов’язку утримуватись від конкретних
дій. Цей прийом правового регулювання у праві соціального забезпечення
застосовується нечасто і закріплюється у нормі права як прямо, на­приклад, при
розподілі коштів Пенсійного фонду чи фондів соціального страхування заборонено
використовувати ці кошти не за прямим призначенням, так і опосередковано,
наприклад заборо­на підприємствам і організаціям видавати недостовірні
документи.

Специфіка методу права соціального забезпечення обумовлена також
аліментарним характером зобов’язань в деяких правовідно­синах. Соціальною
аліментарністю називають спосіб надання дер­жавою всіх видів соціального
забезпечення і обслуговування на справедливій основі безоплатно або на
пільгових умовах, безеквіва-лентно з урахуванням певного зв’язку з працею чи
іншою суспільно-корисною діяльністю, але не в порядку відповідних дій за нову
зустрічну працю, без застосування договірних засад, в об­сязі нормального рівня
прожиття із спеціальних фондів соціально­го забезпечення (Пенсійного фонду,
фондів соціального страхуван­ня, а в окремих випадках з Державного та місцевих
бюджетів).