Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Адмін. процесуальне право України - Демський Е.Ф.

Глава 6

Докази в адміністративному процесі

 


6.1 Поняття адміністративного процесуального доказування

Вирішальним із завдань адміністративних проваджень є всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної спра­ви, встановлення наявності або відсутності фактичних даних, які мають значення для справи і за допомогою яких встанов­люється істина. На основі фактичних даних у визначеному за­коном порядку суд, орган (посадова особа) встановлює наяв­ність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і запе­речення суб’єкта звернення, заінтересованої особи, осіб, які беруть участь у справі про наявність чи відсутність адміністра­тивного спору чи спору про право або порушення норм права. Порядок і умови встановлення фактичних даних регламенту­ються нормами адміністративного процесуального права.

Фахівці в галузі кримінально-процесуального права вказу­ють, що норми кримінально-процесуального права, які регулю­ють процес виявлення, збирання, закріплення, перевірки та оцінки даних, необхідних для встановлення істини у кримі­нальній справі, становлять інститут доказового права. Цей ви­сновок повною мірою стосується й адміністративного процесу­ального права. Отже, правові норми, що регулюють процес доказування, складають інститут доказового права галузі ад­міністративного процесуального права. Ці норми об’єднані у систему, до якої входять:

а) норми, які регулюють поняття доказів та їх процесуальні джерела (статті 69, 70, 76-81 КАСУ, ст. 251 КУпАП);

б) норми, які регулюють предмет доказування (ст. 137 КАСУ, ст. 280 КУпАП);

в) норми-принципи адміністративного процесу (ст. 7 КАСУ, ст. 7 КУпАП);

г) норми які передбачають обов’язки суб’єктів доказування, та порядок вчинення процесуальних дій щодо збирання, збері­гання, забезпечення та оцінки доказів (ст. 71—75 86 КАСУ, ст. 252 КУпАП).

Визначення поняття доказів на законодавчому рівні (ст. 69 КАС України, ст. 251 КУпАП), на нашу думку, знімає питання щодо дискусії в теорії юридичного процесу стосовно розуміння доказів, порядку і умовах їх дослідження. Отже, доказами є не факти і обставини, а фактичні дані, на підставі яких суд, орган (посадова особа) чи уповноважений суб’єкт встановлюють на­явність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі. Тобто фактичні дані — це інформація, відомості про акти, дії чи бездіяльність, за допомогою яких можна встановити обставини, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи. Водночас В. К. Колпаков зазначає, що інформація може роз­глядатися як доказ за наявності двох умов: а) якщо вона міс­тить дані про наявність або відсутність адміністративного пра­вопорушення, винуватість особи в його вчиненні та інші обста­вини, що мають значення для правильного вирішення; б) якщо вона одержана в порядку та з джерел, передбачених законом.

Доказування є різновидом практичної діяльності, метою якого є пізнання всіх істотних обставин, що мають значення для прийняття правильного рішення.

Обов’язок доказування покладено на сторони адміністра­тивного процесу (ч. 1 ст. 71 КАСУ). Проте в адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача (ч. 2 ст. 71 КАСУ). Більше того, у випадках, коли особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, суд сприяє в реалізації цього обов’язку і витребовує необхідні докази (ч. 3 ст. 71 КАСУ), адже тягар збирання доказів, на відміну від цивільно­го судочинства, лежить не лише на сторонах. В адміністратив­ному судочинстві позивачем, як правило, є фізична чи юри­дична особа, а значна частина доказового матеріалу знахо­диться у відповідача—суб’єкта владних повноважень, що не сприяє позивачеві у збиранні необхідних доказових матеріалів. До того ж необізнаний у бюрократичному механізмі громадя­нин погано орієнтується у тому, які докази можуть підтверди­ти обставини, на які він посилається. У зв’язку з цим на суб’єкта владних повноважень покладено обов’язок надати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. Збирання доказів у про­вадженнях у сфері управління також покладені на суб’єкта владних повноважень за винятком випадків, коли суб’єкт звернення і заінтересована особа доводять обставини, які є підставою для обґрунтування його вимоги чи заперечення. В адміністративно-деліктних провадженнях збирання доказів, їх оцінка теж покладена на орган чи посадову особу, уповнова­жених розглядати і вирішувати справи про адміністративні правопорушення. Наприклад, складання протоколу про ад­міністративні правопорушення, який фіксує вчинення право­порушення і є джерелом доказів, здійснюється за відповідною формою і змістом (ст. 256 КУпАП), встановленими законо­давством уповноваженими на те посадовими чи службовими особами (ст. 255 КУпАП).

На відміну від кримінального закріплення презумпції неви­нуватості (ч. 2 ст. 2 КК України), в адміністративному процесі аналіз зазначених норм дозволяє стверджувати про наявність презумпції правомірності дій позивача, суб’єкта звернення, заін­тересованої особи, особи, яка вчинила адміністративне право­порушення, вимоги яких визнаються правомірними, поки інше не буде доведено у результаті розгляду та вирішення адміністра­тивної справи. В. К. Колпаков з цього приводу влучно зазна­чає, що однією з найважливіших основ права на захист є пре­зумпція доброчинності (виділено нами. — Е. Д.) громадянина та її юридичний варіант — презумпція невинуватості.

Виходячи від зворотного автори навчального посібника «Основи адміністративного судочинства України» використо­вують поняття «презумпція вини» (виділено нами. — Е. Д.) суб’єкта владних повноважень—відповідача, яка означає при­пущення, що повідомлені позивачем обставини справи про рі­шення, дії, бездіяльність відповідача і про порушення права, свободи чи інтересу відповідають дійсності, доки відповідач їх не спростує на основі доказів. Проте презумпція вини не є абсолютною, зазначають вони, з презумпції вини суб’єкта влад­них повноважень не випливає його автоматичний програш у справі, якщо він ніяким чином не відреагував на позов або просто його не визнав. У всіх випадках суд зобов’язаний ухва­лити справедливе і правосудне судове рішення на підставі пов­но і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджене тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні (ч. 3 ст. 159 КАС України).

Таким чином, доказуванням в адміністративному процесі є виявлення, збирання, закріплення, перевірка та оцінка інформації про фактичні дані, на підставі яких суд, орган владних повнова­жень, уповноважена посадова особа встановлюють наявність або відсутність обставин, що мають значення для всебічного, повного і об’єктивного розгляду і вирішення адміністративної справи.

 


6.2 Джерела доказів у адміністративному процесі

Джерела доказів у адміністративному процесі суттєво не відрізняються від тих, що прийняті у цивільному чи криміналь­ному процесі. Тому теорія доказів у адміністративному процесі, її основні положення певною мірою можуть бути запозичені із загальної теорії доказів з урахуванням, звичайно, особливостей адміністративних проваджень.

Джерелами доказів можуть бути:

1) пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, суб’єктів звернення, інших учасників процесу. Ці пояснення оцінюють­ся поряд з іншими доказами у справі. Зазначені особи, які да­ють пояснення про відомі їм обставини, можуть бути допитані як свідки;

2) визнання стороною обставин, якими друга сторона обґрун­товує свої вимоги або заперечення; визнання особою, яка при­тягається до адміністративної відповідальності, своєї провини;

3) показання свідків про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи також допитуються як свідки. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності. Кожний свідок допитується окремо. Головуючий у судовому засіданні приводить свідка до при­сяги, попереджає про відповідальність за завідомо неправдиві показання і за відмову від давання показань. За такими самими правилами допитується свідок за місцем його перебування (проживання), який не може бути присутнім з поважних при­чин у суді, суддею адміністративного суду (у справах про ад­міністративні правопорушення — дільничним інспектором міліції), який знаходиться за місцем проживання (перебуван­ня) свідка.

Допит малолітніх, які не досягли 14 років, і неповнолітніх, у віці від 14 до 18 років, свідків проводиться у присутності (за розсудом суду) або педагога, або батьків, усиновлювачів, опі­кунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі.

Особливістю допиту неповнолітніх є те, що: по-перше, свідки які не досягли 16-річного віку, з якого настає кримі­нальна відповідальність за завідомо неправдиві показання і від­мову від давання показань (статті 384—385 КК України), не попереджаються про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, не приводяться до присяги; по-друге, з метою уникнення впливу на непов­нолітнього за ухвалою суду із зали суду на час допиту непов­нолітнього може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі;

4) письмові докази — це документи, у тому числі електронні, акти управління, листи, телеграми, адміністративні договори (угоди), будь-які інші письмові записи, що містять у собі відо­мості про обставини, які мають значення для справи. До пись­мових доказів належать також звіти, інформація у вигляді слів, цифр, креслень, схем місця події, планів забудови населених пунктів, будинків, розміщення межових знаків та ін. Документ — це результат відображення фактів, подій явищ об’єктивної дійсності і розумової діяльності людини. Якщо доданий до справи документ викликає сумнів або є фальшивим, то особа, яка бере участь у справі, може просити суд (посадову особу) виключити його із числа доказів і вирішити справу на підставі інших доказів або вимагати проведення експертизи;

5) речові докази — це предмети матеріального світу, що міс­тять інформацію про обставини, які мають значення для спра­ви. Наприклад, в адміністративно-деліктних провадженнях — це предмети, на яких залишилися сліди правопорушення (пошкодження внутрішнього обладнання транспортних засобів міського електротранспорту та ін.); в адміністративно-судочин­них провадженнях — це предмети, які були об’єктом неправо­мірних дій суб’єкта владних повноважень (використання елек­тронних носіїв інформації про вибори чи референдуми з пору­шенням правил). Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, які мають значення для справи, показання технічних засобів — швидкості руху транспорту, виміру вмісту спирту в речовині, рівня шуму, радіологічного забруднення та ін. Особи, якими подані речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов’язані з дока­зом та його оглядом;

6) висновки експертів — це письмові документи про об’єктивне, аргументоване, основане на законі вивчення, пере­вірку, аналітичне дослідження, кількісну чи якісну оцінку ви­сококваліфікованим фахівцем чи установою певного питання, явища, предмета, документа, які вимагають спеціальних знань у відповідній сфері суспільної діяльності, що мають значення для адміністративної справи.

Докази, одержані з порушенням закону, судом, органом владних повноважень (посадовою особою) при розгляді й ви­рішенні справи не беруться до уваги (ч. 3 ст. 70 КАС України, ст. 251 КУпАП). Це пряма заборона брати до уваги докази, одержані незаконним шляхом. Правовий порядок і процесу­альна форма збирання, закріплення, перевірки і оцінки доказів виступають як гарантії забезпечення законності й верховенства права у розгляді та вирішенні адміністративних справ.



6.3 Дослідження та оцінка доказів у адміністративному процесі

Дослідження доказів є важливою частиною адміністратив­них проваджень і здійснюється судом, органом владних повно­важень під час розгляду адміністративної справи. Суттєвою складовою дослідження доказів є визначення предмета доказу­вання, який конкретизується з урахуванням кожної адміністра­тивної справи.

Предметом доказування є обставини, якими обґрунтову­ються позовні вимоги чи заперечення позивача і відповідача, доводи і міркування суб’єкта звернення і уповноваженої особи, установлення наявності правопорушення компетентним орга­ном або установлення обставин, які мають інше значення для вирішення справи.

Особливість адміністративних проваджень і полягає в тому, що кожне провадження має відповідні властивості, які відме­жовують один вид проваджень від іншого.

У провадженнях у сфері управління доказуванню підлягають:

1) чи підвідомча справа суб’єкта звернення розгляду даним суб’єктом владних повноважень;

2) чи порушені права та інтереси суб’єкта звернення або заінтересованої особи;

3) чи правомірні вимоги суб’єкта звернення;

4) чи правомірні адміністративні акти, процедурні рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, які оскар­жуються;

5) чи підлягають задоволенню вимоги суб’єкта звернення або заінтересованої особи;

6) чи заподіяно майнову шкоду порушенням прав і закон­них інтересів суб’єкта звернення.

У провадженнях із адміністративного судочинства доказу­ванню підлягають наступні загальні факти:

1) факти протиправних рішень, дій чи бездіяльності органу владних повноважень, що порушують права, свободи чи інте­реси фізичних і юридичних осіб.

2) факти наявності чи відсутності адміністративно-право­вого спору або спору про право;

3) факти наявності інтересів третіх осіб;

4) факти неможливості відмови позивача від адміністратив­ного позову повністю або частково, а відповідача — визнати адміністративний позов повністю або частково;

5) факти необхідності забезпечення доказів;

6) факти щодо невідкладного розгляду і вирішення справи;

7) факти про відмову у відкритті провадження в адміністра­тивній справі;

8) факти залишення позовної заяви без розгляду;

9) факти зупинення та поновлення провадження у справі;

10) факти закриття провадження у справі;

11) чи підлягає позов задоволенню;

12) чи заподіяно рішенням, дією чи бездіяльністю органу владних повноважень майнову моральну шкоду;

13) чи є підстави допустити негайне виконання постанови.

Інші факти включаються до предмета доказування залежно

від конкретних обставин справи. Наприклад, неможливості ви­конання делегованих повноважень чи виконання адміністра­тивного договору, правомірності проведення підрахунку голо­сів на виборах чи референдумі тощо.

В адміністративно-деліктних провадженнях доказуванню підлягають:

1) чи було вчинено адміністративне правопорушення;

2) чи винна дана особа в його вчиненні;

3) чи підлягає вона адміністративній відповідальності;

4) чи є обставини, що пом’якшують і обтяжують відпові­дальність;

5) чи заподіяно майнову шкоду;

6) чи є підстави для передачі матеріалів про адміністратив­не правопорушення на розгляд громадської організації, трудо­вого колективу, а також з’ясування інших обставин.

Не підлягають доказуванню преюдиційні факти та загаль­новідоміобставини (ст. 72 КАС України, ст. 280 КУпАП).

Преюдиційні факти: 1) це факти, що встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, які не доказуються при роз­гляді інших справ, у котрих беруть участь ті самі особи або особа, щодо яких (якої) встановлено ці обставини (ч. 1 ст. 72 КАС України). Це положення ґрунтується на правовій власти­вості законної сили судового рішення, за якими особи, які бра­ли участь у справі, не можуть знову оспорювати в іншому про­цесі встановлені судом факти в такій справі; 2) вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністра­тивний проступок, які набрали законної сили, є обов’язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений ви­рок чи постанова суду (ч. 4 ст. 72 КАС України). Це положення застосовується лише в двох питаннях: чи мало місце діяння; чи вчинене воно цією особою. Наприклад, при відшкодуванні по­зивачеві шкоди, заподіяної корупційними діями за ознаками ст. 8 Закону України «Про боротьбу з корупцією», адміністра­тивний суд не може обговорювати вину відповідача чи встанов­лювати особу відповідача, оскільки ці питання з’ясовані при розгляді справи про адміністративне правопорушення. Але правові наслідки корупційних дій, розмір шкоди, завданої по­зивачеві, підлягають дослідженню.

Загальновідомі обставини, які визнані судом, не потребують доказування. Одні автори вважають, що це — обставини, які відомі широкому колу осіб, у тому числі й складу суду, тому не потребують доказування, а об’єктивність їх існування очевид­на. Це в основному не дії, а події: землетрус, повінь, пожежа, інші стихійні лиха. Інші автори стверджують, що загальновідомість факту обумовлена обмеженістю в часі, просторі й за ко­лом осіб. Що з часом людська пам’ять здатна забувати події, їх деталі і хронологію, що окремі обставини можуть мати не тіль­ки регіональну, а й світову відомість, що окремими особам мо­жуть бути відомі певні факти. Саме тому ці обставини мають бути визнані судом як загальновідомі. Отже, обидві точки зору мають право на існування, однак у всіх випадках такі обстави­ни повинні бути визнані судом загальновідомими.

Визнані факти — це обставини, які визнаються сторонами. Ці обставини можуть не доказуватися, якщо проти цього: по-перше, не заперечують сторони; по-друге, у суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Відповідно до законодавства суд, орган владних повнова­жень (посадова особа) оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням (ст. 86 КАСУ, ст. 252 КУпАП), що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні. При цьому варто звернути увагу, що оцінка до­казів здійснюється судом (суддею), органом владних повнова­жень (посадовою особою) після з’ясування всіх обставин у справі та перевірки їх доказами, заслуховування додаткових по­яснень, свідчень, дослідження додаткових доказів, якщо вони є, і передує прийняттю рішення у справі.

Об’єктом оцінки виступають як докази, так і процесуальні джерела, що їх містять. Оцінка доказів безпосередньо пов’язана з дотриманням законності їх зібрання і перевірки, складання процесуальних документів, урахуванням якісних (допустимості, достовірності доказів) та кількісних (достатності доказів) оз­нак. В оцінці доказів певним чином беруть участь і особи, які є учасниками адміністративної справи, котрі шляхом клопо­тань, заперечень, пояснень висувають додаткові питання і роб­лять власні висновки щодо оцінки доказів.

Усі докази мають однакову силу і не мають для суду, орга­ну, уповноваженої особи наперед встановленої сили. Оцінка доказів здійснюється на підставі принципів: верховенства пра­ва; законності, рівності всіх учасників адміністративного про­цесу перед законом; змагальності сторін; диспозитивності та офіційного з’ясування всіх обставин у справі.


< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
Категорія: Адмін. процесуальне право України - Демський Е.Ф.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter