Поняття та типологія правових систем сучасності. Критерії їх класифікації

4. Поняття та типологія правових систем сучасності. Критерії їх класифікації

У загальній теорії права «правова система» – поняття, яке характеризує сукупність усіх правових явищ дійсності з точки зору вираження їхньої цілісності і взаємозв’язку, які склалися у певному суспільстві. Дослідження правової системи у взаємодії з економічною, політичною, ідеологічною, моральною, релігійною та іншими системами суспільства, тобто усім комплексом соціальних інститутів і цінностей, властивих певній країні, становить поняття національної (внутрішньодержавної) правової системи як поодинокого явища.

Національна правова система як конкретно-історична соціальна реальність відповідає поняттю правової системи у «вузькому розумінні» і в межах державного кордону має ознаки єдності і суверенності.

Під правовою системою у «широкому розумінні» (правовою сім’єю) мають на увазі більш-менш велику сукупність, класифікацію типів національних правових систем, близьких за конструктивними, техніко-юридичними та іншими особливостями.

Нам здається, що більш доцільно використовувати два терміни:

1) «правова система», під яким слід розуміти комплекс взаємопов’язаних, взаємоузгоджених та взаємозалежних між собою правових явищ і пов’язаних з ними процесів, які розвиваються системно, циклічно та послідовно, а також правових інститутів, які справляють управлінський вплив, за чітко визначеною процедурою, на суспільні відносини з метою їх врегулювання та охорони, враховуючи при цьому і реагуючи на зміни соціального життя держави;

2) «правова сім’я», який розглядається як певна сукупність національних правових систем, об’єднаних на основі ряду спільних ознак. До таких ознак відносяться історичні умови формування і розвитку права, види джерел права, галузей та інститутів права, суб’єкти і процеси правоутворення, право реалізації та право охорони.

Таким чином, термін «правова сім’я» є дещо умовним і об’єднує правові системи певних країн на основі не одного, а цілого ряду критеріїв. Ця обставина обумовлює те, що в залежності від кількості та змісту таких критеріїв може утворюватись різний перелік правових сімей.

Так, на Першому Міжнародному конгресі порівняльного права, що відбувся у 1900 році, виділяли французьку, англо-американську, германську, слов’янську і мусульманську правові сім’ї. У 1919 році члени французького Товариства порівняльного законодавства обмежились класифікацією, що складається із трьох правових сімей: французької, англо-американської, мусульманської.

Німецькі компаративісти К. Цвайгерт та Х. Кьотц за критерій для класифікації правових систем запропонуали «стиль права», який, на їх думку, складається із п’яти елементів: походження і еволюція правової системи; своєрідність юридичного мислення; специфічність правових інститутів; природа джерел права і способи їх тлумачення; ідеологічні фактори. На підставі «стилю права» дослідники виділяють сім правових кіл: романське коло; германське; скандинавське; англо-американське; соціалістичне; ісламське та індуське.

Один із класиків порівняльних досліджень Рене Давид на основі двох критеріїв – ідеологічного (релігія, філософія, свідомість) і техніко-юридичного обґрунтовує виділення трьох основних правових сімей – романо-германської, англо-саксонської, соціалістичної, до яких до того ж додає релігійні та традиційні правові системи. Ця класифікація правових систем і досі є популярною в юридичній науці, оскільки дає можливість без ґрунтовного аналізу особливостей конкретної правової системи, а, зосередивши увагу лише на загальних ознаках і властивостях, визначити, до якої групи правових систем, що об’єднуються в одну правову сім’ю, вона відноситься.

Леві-Ульман, визначаючи різну роль джерел права у правових системах, розрізняє континентально-європейське, англо-американське та ісламське право.

На основі національного критерію Созе-Алль виокремлює індоєвропейські, семітські, монгольські правові сім’ї, права нецивілізованих народів.

А. Армінджон, Б. Нольде, М.Вольф за змістовним критерієм, що залежить від ступеня «спорідненої близькості», при відмові від використання зовнішніх критеріїв – географічних, національних та інших, розрізняють такі правові сім’ї: французьку, скандинавську, германську, англійську, російську, ісламську, індійську.

На думку автора підручника «Загальна теорія держави і права» С.Л. Лисенкова найбільш авторитетним є погляд, що розглядає право як явище, яке має багато елементів. Ці елементи не можуть бути ніким змінені або відмінені, оскільки обумовлені процесами розвитку цивілізації. Якщо приймати до уваги такі постійні елементи, а не виходити із змісту конкретних норм, то різниця між правом різних країн істотно зменшується. Зміст норм може відрізнятися, але спосіб їх створення, систематизації, реалізації, зміни чи відміни є спорідненим. А це і робить можливим групування ряду національних правових систем у правові сім’ї.

Такої ж точки зору дотримуються викладачі Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого професора М.В. Цвік та О.В. Петришин, доцент В.Д. Ткаченко, які найбільш аргументованою вважають класифікацію, що ґрунтується на системі критеріїв. Це дозволяє уникнути одномірності, однобічності при вивченні змісту правових систем. Зокрема, в основу класифікації можуть бути покладені такі критерії:

а) історична ознака – спільність походження;

б) географічні ознаки;

в) своєрідність нормативної основи, ієрархія джерел права;

г) техніко-юридичні особливості, засоби право творення, своєрідність юридичних понять або окремих правових інститутів;

ґ) роль судових органів у право творенні;

д) особливості механізму реалізації і застосування юридичних норм;

е) особливості юридичної ідеології сил, які є при владі, і морально-етичні уявлення в суспільстві.

На підставі вищезазначених критеріїв, вони розрізняють такі основні структурні сукупності правових систем: романо-германське право (його називають ще континентальним), до якого також належить скандинавське, латиноамериканське право і право Японії; англо-американське право, або система «загального права»; соціалістичне право; релігійно-традиційні правові системи, включаючи мусульманське право, індуське, іудейське, канонічне, далекосхідне, традиційне право країн Азії та Африки.

Аналіз романо-германського типу правових систем свідчить про оптимальне поєднання загальних та спеціальних засобів, а також про адекватний вибір останніх, що дозволяє говорити про високий рівень нормативності. Проте відсутність різноманітних джерел права та оптимального ступеня їх поєднання веде до заформалізованості правової системи, відсутності гнучкості в правовому регулюванні. Це в свою чергу може впливати на ефективність правового регулювання та на рівень нормативності типу правових систем.

Серед ознак романо-німецької правової сім’ї можна виділити наступні:

• єдина ієрархічно побудована система джерел писаного права, в якій домінуюче місце займають нормативні акти (законодавство);
• головна роль у формуванні права приділяється законодавцю, який створює загальні юридичні правила поведінки; людина, яка застосовує право (суддя, адміністративні органи тощо) повинна лише точно реалізувати ці загальні норми в конкретних правозастосовчих актах;
• маються писані конституції, які мають вищу юридичну чинність;
• високий рівень нормативних узагальнень досягається за допомогою кодифікованих нормативних актів;
• вагоме положення займають підзаконні нормативні акти (регламенти, інструкції, циркуляри й таке інше);
• розподіл системи права на публічне та приватне, а також на галузі;
• правовий звичай і юридичний прецедент виступають у якості допоміжних, додаткових джерел;
• на першому місці знаходяться не обов’язки, а права людини і громадянина;
• особливе значення має юридична доктрина, яка розробила і розробляє в університетах основні принципи (теорію) побудови даної правової родини.

В англо-американському типі поєднання загальних та спеціальних засобів характеризується таким чином: значна частина загальних правових засобів входить до складу механізму правового впливу поряд зі спеціальними і при цьому порушується оптимальність у корисності перших. До того ж рівень нормативності знижує менш загальний та абстрактний характер юридичної норми, а також можливість її об’єктивації не тільки у нормативно-правових актах, але й у судових прецедентах. Тому рівень нормативності цього типу правової системи – середній.

Серед ознак даної правової сім’ї можна виділити наступні:

• основним джерелом права виступає судовий прецедент (правила поведінки, сформульовані суддями в їхніх рішеннях по конкретній справі, які поширюються на аналогічні справи);
• юридичні прецеденти носять індивідуальний (казуїстичний) характер;
• ведучу роль у формуванні права (у правотворчості) приділяються судам, які у цьому зв’язку займають особливе положення в системі державних органів;
• на першому місці знаходяться не обов’язки, а права людини і громадянина, які захищаються насамперед судом;
• чільне значення має процесуальне (процедурне, доказове) право, що багато в чому визначає право матеріальне;
• відсутні кодифіковані галузі права;
• відсутній класичний розподіл права на приватне і публічне;
• статутне право (законодавство) і юридичні звичаї виступають у якості допоміжних, додаткових джерел;
• юридична доктрина, зазвичай, носить суто прагматичний, прикладний характер.

Особливості права США :

a) в основі лежить право Англії;

b) прецедент трохи обмежений законодавством штатів і федеральним законодавством;

c) законодавство штатів не тільки не збігається, але і може суперечити один одному;

d) тенденціями розвитку законодавства є збільшення обсягу федерального нормотворчості.

В релігійно-звичаєвому та традиційному типах низький рівень нормативності пояснюється тим, що, перш за все, загальні правові засоби (а часто і неправові засоби) мають перевагу над спеціальними. Свою роль у зниженні рівня відіграє і недиференційований характер норми (нерозмежованість нормативного та індивідуальних приписів, правових та моральних, релігійних, звичаєвих, традиційних правил), а звідси і специфічні способи об’єктивації (традиції, звичаї, релігійні джерела тощо).

До сім’ї релігійного права відносяться правові системи таких мусульманських країн, як Іран, Ірак, Пакистан, Судан і ін., а також індуське право громад Індії, Сінгапуру, Бірми, Малайзії та іудейське право – Ізраїлю та ін.

Серед ознак даної правової сім’ї можна виділити наступні:

• головний творець права Бог, а не суспільство, держава, тому юридичні розпорядження дані раз і назавжди, у них потрібно вірити і відповідно строго дотримувати;
• джерелами права є релігійно-моральні норми і цінності, що містяться, зокрема, у Корані, Суне, Іджме і поширюються на мусульман або в Шастрах, Ведах, законах Ману і т. і. та діють у відношенні індусів;
• дуже тісне переплетення юридичних положень з релігійними, філософськими і моральними постулатами, а також з місцевими звичаями утворить у своїй сукупності єдині правила поведінки;
• особливе місце в системі джерел права займають праці вчених-юристів (доктрини), що конкретизують і тлумачать першоджерела і лежать в основі конкретних рішень;
• відсутній розподіл права на приватне і публічне;
• нормативно-правові акти (законодавство) мають вторинне значення;
• судова практика у власному змісті слова не є джерелом права;
• багато в чому заснована на ідеї обов’язків, а не прав людини (як це має місце в романо-германской і англо-саксонської правових родинах).

До сім’ї традиційного права відносяться правові системи Мадагаскару, ряду країн екваторіальної Африки і Далекого Сходу.

Серед ознак даної правової родини можна виділити наступні:

• домінуюче місце в системі джерел права займають звичаї і традиції, які мають, як правило, неписаний характер і передаються з покоління в покоління;
• звичаї і традиції являють собою синтез юридичних, моральних, міфічних розпоряджень, які склалися природним шляхом і визнані державами;
• звичаї і традиції регулюють відносини в першу чергу груп та співтовариств, а не окремих індивідів;
• нормативні акти (писані закони) мають вторинне значення, хоча останнім часом їх приймається все більше і більше;
• судова практика (юридичний прецедент) не виступає як основне джерело права;
• судова влада керується ідеєю примирення, встановлюючи згоду в суспільстві та забезпечуючи його згуртованість;
• юридична доктрина не грає істотної ролі в юридичному житті даних суспільств;
• архаїчність багатьох її звичаїв і традицій.

Що ж стосується змішаного типу (особливо скандинавських правових систем), він характеризується високим рівнем нормативності, у скандинавському підтипі, як за рахунок оптимального поєднання загальних та спеціальних засобів, так і за рахунок узгодження різних способів і форм об’єктивації норм права та адекватності їх застосування у відповідних сферах регулювання. Важливу роль для зростання рівня нормативності у групі скандинавських правових систем відіграє уніфікація законодавства.

В окремих державах спостерігається переплетіння, множинність двох або більше правових систем. Ці правові системи інколи називають «гібридними», оскільки їх важко віднести до якоїсь правової сім’ї – це стосується правових систем Філіппін, Ізраїлю, Японії, Камеруна, Греції, Сомалі, Південно-Африканської Республіки, штату Луїзіана в США, провінції Квебек у Канаді, Шотландії та ін. Ми не погоджуємося із думкою автора з приводу визначення правових систем як «гібридні». Дане поняття відсутнє в юридичній термінології, а тому, на наш погляд, доречніше буде використовувати формулювання «змішаний тип правових систем».

До сім’ї соціалістичного права відносяться правові системи країн Китай, В’єтнам, Корейська народно-демократична республіка, Куба.

У країнах соціалістичної правової сім’ї одержали правове втілення наступні ідеї:

– централізованого керування економікою, господарськими відносинами, що тягло за собою використання імперативних норм, планових регуляторів, детальної регламентації цивільних договорів, правового положення майна і повноважень суб’єктів;

– усуспільнення власності, створення державної, «загальнонародної» власності як основи економіки;

– націоналізації підприємств, банків, господарського майна, а в деяких країнах – землі, інших об’єктів нерухомості;

– регулювання міри праці і споживання і, як наслідок, створення соціально-правових інститутів нормування трудової діяльності і розподілу соціальних благ.

Хід розвитку людства, необхідність вирішення загальнолюдських (загальносвітових) проблем та інші фактори спричинили інтеграційні світові процеси, результатом яких стало формування якісно нової інфраструктури світового порядку, появу міждержавних (міжнародних) об’єднань як універсального, так і регіонального характеру, що здійснюють структуризацію міжнародних суспільних відносин. Все це сприяло виникненню на сучасному етапі розвитку нового типу правової системи – міждержавно-правової. Його поява об’єктивно визначається рядом таких закономірностей як: розширення кола учасників міжнародних відносин, ускладнення та збільшення кількості міжнародних відносин; визнання багатьох людських проблем всесвітніми, глобальними; необхідністю зміни правових засобів та їх адекватністю з цілями міжнародно-правового регулювання, зростанням ролі права у врегулюванні міжнародних відносин.