Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Аналіз та прогноз злочинності (Лекції)


Тема 3. Кримінологічний аналіз особи злочинця


План:

 

1. Кримінологічні основи дослідження особи злочинця

2. Аналіз розподілу злочинців за кримінологічними видами та типами

3. Виявлені особи, що вчинили злочини, та їх статево-вікова характеристика

4. Розподіл виявлених осіб, що вчинили злочини, за основними кримінологічними ознаками

5. Розподіл виявлених осіб, що вчинили злочини, за видом зайнятості

 

 

 

1Кримінологічні основи дослідження особи злочинця


Однією з основних складових предмета науки кримінології є вчення про особу злочинця. Без нього неможливо до кінця з’ясувати всі інші кримінологічні проблеми, будь-то детермінанти злочинності чи організація боротьби з нею.

З одного боку, детермінанти злочинності пов’язані з об’єктивними соціальними явищами, які негативно впливають на моральне формування людей і проявляються в індивідуаліс­тичних, антисуспільних поглядах, звичках, позиціях, що лежать в ос­нові злочинної поведінки, а з іншого – з обставинами, які сприяють реалізації прояву подібних поглядів, звичок і позицій у конкретному злочині. Здавалось би, вказані явища та обставини незалежні від людини, яка вчинила злочин, і є зовнішніми стосовно неї, але свого криміногенного значення во­ни набувають, формуючи особу злочинця і таким чином трансформуючись у внутрішні детермінанти злочину.

Вивчення особи злочинця у кримінології підпорядковано виявленню закономірностей злочинної поведінки, злочинності як масового явища, їх детермінації і розробці науково обґрунтованих рекомендацій щодо боротьби зі злочинністю.

У філософському розумінні особа – продукт соціального роз­витку, єдність загального, особливого і одиничного. Вона являє собою під­сумок еволюції всього людського роду, успадковує і ві­дображає соціальний досвід усіх попередніх поколінь. Разом з тим, особа вбирає в себе ознаки певного соціального устрою, до якого вона відноситься, які проявляються в її свідомості, світогляді, політичних ідеалах тощо. Отже, особа наділена неповторними ознаками і якостями, які відображають індивідуальний життєвий досвід людини, її буття, обумовлені конкретним змістом її сімейних, вироб­ничих, побутових та інших відносин і зв’язків, тим мікросередовищем, в якому вона живе. Людину як особу формує вся сукупність економічних, політичних, ідеологічних, моральних, правових, побутових, культурних, естетичних та інших умов, які складають зміст громадського та індивідуального буття, їх відображення в суспільній та ін­дивідуальній свідомості. Викладене має важливе значення для правильного розуміння особи злочинця, є основою для роз­криття «механізму» формування подібних осіб, вказує на можливі джерела негативних моральних якостей і антигро­мадських поглядів.

Людина не народжується особою, а стає нею в про­цесі свого розвитку, входження в соціальне середо­вище, засвоєння оточуючої дійсності, ідей, поглядів, норм моралі і звичок, поведінки, властивих соціуму, до якого вона належить. Процес, протягом якого особа розвивається і змінюється, отримуючи конк­ретне соціальне обличчя, називається соціалізацією. Дефектом соціалізації є особа злочинця, яка формуєть­ся поступово. Більшість вітчизняних кримінологів вважає, що немає людей, приречених на вчинення злочинів, зло­чинцем особа стає в процесі дефектів її соціалізації.

Оскільки поняття «особа злочинця» має соціально-правовий характер і поєднує загальносоціальне поняття «особа» і юридичне по­няття «злочинець», то вчинення злочину проявляє в особі тільки її антисуспільну спрямованість, але не розкриває повністю її соціальної сутності. Правильне судження про людину в ці­лому можливе лише на підставі усіх її ознак і проявів як особи. Тому тільки сукупність та співвідношення соціально-позитивних і соціально-негативних якостей дають повне уяв­лення про осіб, які вчинили злочини. Особі злочинця також притаманна певна система морально-психо­логічних переконань, властивостей, уста­новок, інтелектуальних, емоційних і вольових якостей. Морально-психологічні особливості особи злочинця знаходяться у діалектичному зв’язку з її соціальними властивостями, а тому мають розглядатися у цій єдності.

Виходячи з наведеного, можна сказати, що особа злочинця – це сукупність соціально значимих властивостей, ознак, зв’язків і відносин, які харак­теризують людину, винну в порушенні кримінального закону, в поєднанні з іншими (неособистими) умовами та обставина­ми, що впливають на її злочинну поведінку. З цього визначення чітко видно зв’язок між загальносоціологічною і кримінально-правовою сутністю поняття особи злочинця. Негативні соціальні чинники формують особу злочинця лише в тих випадках, коли вони проявляються у самому факті вчинення злочину. Самі ж негативні ознаки і властивості не дозволяють вважати особу злочинцем до скоєння нею злочину. Кримінологів цікавлять як соціально-негативні фактори, що відбилися у свідомості особи і сформували в неї здатність вчинити злочин, так і ті, які сприяли вчиненню конкретного злочину.

Закономірно постає запитання: з якого часу можна говорити про особу злочинця і коли така можливість відпадає, тобто в яких межах існує особа злочинця? Відповідаючи на нього, треба врахо­вувати кримінально-правовий, соціологічний і кримінологіч­ний аспекти поняття особи злочинця. Укримінально-правовому аспекті особа злочинця виникає після визнання її судом винною та вступу вироку суду в законну силу і триває до моменту відбуття покарання та погашення (зняття) судимості. Таке по­ложення має важливе значення, оскільки дає можливість вірно визначити напрями й межі вивчення особи злочинця і саме тих її властивостей, які відіграли вирішальну роль у вчиненні злочину.

Кримінологічна характеристика такої особи теж нерозривно пов’язана із злочином, який вона скоїла. Але кримінологів більше цікавить генезис осо­би злочинця, тобто процес її становлення і розвитку, який розкриває детермінанти її формування. Такий інтерес зникає, коли дана особа перестає бути антисоціально орієнтованою. Таким чином, антисуспільні властивості, які характеризують особу злочинця, існують до злочину і обумовлюють його скоєння, проте визнання конкретної особи злочин­цем можливе лише після і у зв’язку з вчиненням нею злочину.

У вітчизняній кримінології понят­тя особи злочинця трактується по-різному. В одному випадку під ним розуміють особу, яка винно вчинила суспільно небезпечне діяння, заборо­нене кримінальним законом. І злочинців об’єднує тільки те, що вони скоїли злочин. В іншому – робиться наголос на якісну відмінність осо­би злочинця від особи незлочинця. І лише тоді, коли кримінологічне дослідження ставило за мету вивчення особи злочинця, проводився більш детальний її аналіз. При цьому наголошувалось, що антисуспільна спрямованість особи проявляється в її аморальних вчинках, дис­циплінарних, адміністративних та інших правопорушеннях, які ще не носять злочинного характеру, але при повто­ренні все більше набирають кримінальних рис і вказують на реальну можливість скоєння даною особою зло­чину.

Розробляючи ме­тоди вивчення особи злочинця, кримінологи не обмежуються кримінально-правовими чи соціологічними напрацюваннями. Для створення наукової основи боротьби із злочинністю враховуються також психологічні, педагогічні та інші знання, які допомагають визначити мотиви і мету вчинення злочину, а також засоби впливу на особу злочинця. В діяльності правоохоронних органів враховуються кримінально-пра­вові, кримінально-процесуальні й пенітенціарні характеристики особи злочинця.

Так, багато обставин, що характери­зують особу злочинця (вік, осудність, попередня судимість, службове становище тощо), відносяться законодавцем до ознак складу злочину. Ступінь вини й індивідуалізація покарання залежать від пом’якшуючих чи обтяжуючих відпо­відальність обставин (ст.ст. 39, 40, 41, 44, 45 КК України). Кримінологічні дані про особу злочинця допомагають правильно вирішити питання про її звільнення від кримінальної відповідальності (ч.1 ст.51 КК) або покарання (ч.2 ст.50 КК), про заміну кримінального покаран­ня примусовими заходами виховного характеру (ч.З ст.10 КК), передачу справи в товариський суд чи пере­дачу винного на поруки (ст. 51 КК). Відомості про особу злочинця відіграють важливу роль при провадженні попереднього слідства, виявленні причин і умов вчинення злочину (ст. 23 КПК України) та застосуванні заходів щодо їх усунення.

Як бачимо, вчення про особу злочинців має як науково-пізнавальне, так і практичне значення, конкретизуючи у собі проблеми детермінації злочинності та боротьби з нею.

Особі зло­чинця притаманна система ознак, властивостей, якостей, що визначають її як людину, яка вчинила злочин. Будучи різновидністю особи взагалі, особа злочинця має загальні ознаки (стать, вік, фах, освіта, соціаль­ний стан, роль у суспільстві), а також властиві лише особі злочин­ця специфічні ознаки, які визначають і вира­жають характер і ступінь її суспільної небезпеки. Вітчизняні кримінологи поділяють названі ознаки на такі основні групи:

а) соціально-демографічні;

б) кримінально-правові;

в) соціальні ролі і статус;

г) морально-психологічні характеристики.

Соціально-демографічні ознаки особи злочинця включають стать, вік, освіту, місце народження і проживання, громадянство та інші відомості демографічного характеру. Ці ознаки властиві будь-якій особі і самі по собі не мають кримінологічного значення. Але у статистичній звітності стосовно осіб, які вчинили зло­чини, соціально-демографічні ознаки дають важливу інформацію, без якої неможлива повна кримінологічна характеристика особи злочинців. Так, враховуючи таку ознаку, як стать, ми можемо дійти висновку, що злочинність чо­ловіків значно переважає жіночу, особливо при скоєнні тяжких насильницьких зло­чинів. Зокрема, співвідношення вбивств, вчинених жінками і чоловіками, складає 1 до 11, тяжких тілесних ушкоджень – 1 до 35. Але варто зазначи­ти, що в останні роки рівень жіночої злочинності в Україні зростає.

Така ознака, як вік злочинців, дозволяє виявити криміногенну активність різних вікових груп населення (неповнолітніх, молоді, осіб зрі­лого віку). Освітня характеристика вказує на залежність злочинної поведінки від рівня освіти й інтелектуально­го розвитку особи, які значною мірою впливають на потреби й інтереси людини. Скажімо, для тих, хто вчинив хуліганство, грабежі, посягання на особу, характерний низький освітній та інтелектуальний рівень. Місце проживання часто визначає географію злочинності (міська чи сільська), а також характер злочинності у курортних зонах, "спальних” районах міст, новобудовах тощо.

Кримінально-правова характеристика особи злочинця — це дані не лише про склад скоєного злочину, але й спрямова­ність і мотивацію злочинної поведінки, одноосібний чи гру­повий характер злочинної діяльності, форму співучасті (виконавець, організатор, підмовник, пособник), інтенсивність кримінальної діяльності, наявність судимостей тощо. Така характеристика дає уявлення про особу злочинця з кримінально-право­вих позицій. Ця група ознак виражає якості, властиві саме особі злочинця, а не якій-небудь іншій особі, наприклад, аморальній, порушника трудової дисципліни чи законослухняній людині.

Соціально-рольові характеристики розкривають функції індивіда, обумовлені його становищем у системі існуючих суспільних відносин, належність до певної соціальної групи, взаємодію з іншими людьми та організаціями в різних сферах громадського життя (робітник чи службовець, рядовий виконавець чи керівник, неодружений чи гла­ва сім’ї, працездатний чи непрацездатний, безробітний тощо). Ці дані показують місце і значимість особи у суспільстві, яким ролям вона віддає перевагу, а які ігнорує, розкривають її соціальну чи антисоціальну орієнтацію.

Розповсюдженими ознаками осіб, які вчиняють злочини, є низька престижність їх соціальних ролей, відчуженість від навчальних чи трудових колективів і разом з тим орієнтування на неформальні групи з антисуспільними формами поведінки, завищені претензії, для задоволення яких доводиться ігнорувати правові норми. Зрозуміло, що соціально-демографічні ознаки і соціальні ролі характеризують особу злочинця зовнішньо, не розкриваючи її внут­рішнього змісту. Вони найбільше проявляються у мораль­но-психологічних особливостях особи злочин­ця і допомагають з’ясувати, чому дана особа скоїла злочин і яке її внутрішнє ставлення до цього.

Моральні властивості особи включають її світогляд, духовність, погляди, переко­нання, установки та ціннісні орієнтації. Злочинці відрізняються негативним або байдужим ставленням до виконання своїх громадських обов’язків, додержання правових норм, вибором незаконних засобів задоволення особистих потреб, егоїзмом, ігноруванням суспільних інтересів тощо.

Психологічна характеристика особи злочинця включає особливості її інтелектуальних, емоційних і вольових якостей. Інтелектуальні властивості передбачають: рівень ро­зумового розвитку, обсяг знань, життєвий досвід, широту або вузькість поглядів, зміст і різноманітність інтересів тощо. Кримінологічні дослідження показують, що більшість осіб, які скоїли злочини, особливо насильницькі, характеризуються зниженим рівнем загальноосвітніх знань, вузьким світоглядом, а то й розумовою відсталістю, обмеженими здібностями до якоїсь суспільно корисної діяльності.

До емоційних властивостей особи відносять рівновагу і рухомість нервових процесів (вид темпераменту); ступінь емоційного збудження; силу і темп реагуван­ня на різні зовнішні подразники, ситуації тощо. Особам, які скоїли насильницькі злочини, притаманні нестриманість, необдуманість вчинків, агресивність, конфліктність, мінливість у стосунках з іншими людьми. Вольові властивості особи полягають у вмінні сві­домо регулювати свою поведінку, здатності приймати і вико­нувати правильні рішення, досягати поставленої мети. Треба зазначити, що певна частина злочинців володіє сильними вольовими якостями, але вони спрямовані на задоволення антисуспільних потреб та інтересів. Інші злочинці характеризуються слабовіллям, піддатливістю, неспроможністю протистояти впливу осіб, які втягують їх у злочинну діяльність.

Розглянуті нами ознаки, що характеризують особу злочин­ця, перебувають у взаємозв’язку і взаємозалежності. Так, со­ціально-демографічні ознаки особи значною мірою визна­чають її соціальні ролі і разом з останніми є вирішальним фактором у формуванні моральних і психологіч­них якостей особи. Низка ознак може носити альтернативний характер, тобто одночасно їх можна віднести до кількох груп (наприклад, громадянство, партійність).

Комплексне вивчення особи зло­чинців не повинно обмежуватися встановленням окремих ознак, які часто поверхово характеризують особу, а має прово­дитись з необхідною глибиною у їх взаємодії, що є гарантією більш повного виявлення чинників генезису особи злочинця з метою застосування адекватних заходів для її корекції і не допущення скоєння нею нових злочинів.

 

 


2. Аналіз розподілу злочинців за кримінологічними видами та типами


Вивчення злочинців буде неповним і нерезультативним, якщо не систематизувати отримані про них дані за певними критеріями. Боротьба зі злочинністю не може орієнтуватися лише на індивідуальну неповторність кожної особи, водночас вона повинна враховувати неоднорідність контингенту злочинців. Ця проблема розв’язується шляхом розподілу злочинців на окремі групи і типи, що досягається за допомогою класифікації та типології.

Під класифікацією розуміється розподіл статистичної сукупності на групи за певними жорсткими ознаками. У рамках класифікації фактично вивчається не особа у комплексі її характеристик, а контингенти злочинців. При цьому виявляється поширеність серед них тих чи інших ознак. Укримінології найчастіше використовують класифікаційні групування за такими критеріями:

а) за соціально-демографічними даними (стать, вік, місце проживання). У кримінально-правовій статистиці виділяють неповнолітніх з 14 до 18 років, осіб молодого віку (18-29 років), зрілого віку (30 років і старше);

б) за соціально-економічними показниками (освіта, професія, наявність чи відсутність роботи, матеріальне становище тощо);

в) за громадянством (громадяни України, іноземці та особи без громадянства);

г) за станом особи в момент скоєння злочину (алкогольне чи наркотичне сп’яніння, перебування у складі злочинної групи, в місцях позбавлення волі тощо).

Класифікація злочинців можли­ва й на інших підставах. Найпростішим є їх розподіл за видами скоєних злочинів: убивці, злодії, насильники, хулігани, грабіжники, шахраї, хабарники тощо. Даний розпо­діл ґрунтується на виді злочину і менше – на особливос­тях особи злочинця, для якої злочин хоча і суттєва, але не єдина характерна ознака. Безумовно, така класифікація не мо­же задовольнити кримінологів. У кримінальному праві існує також поділ злочинців залежно від ступеня суспільної небезпеки вчиненого діяння. Це особи, які скоїли: особливо тяжкі, тяжкі злочини, середньої тяжкості або менш тяжкі та злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, а також особи, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі та особливо небезпечні рецидивісти.

Як правило, проста класифікація не відображає усієї суті явищ, що досліджуються. Тому, крім таких, які враховують лише одну ознаку, використовують й складніші групування, що включають одночасно дві-три ознаки. Так, у регіонах з’ясовується, якого саме віку і роду занять злочинці вчинили ті чи інші злочини. При багатомірній класифікації можуть застосовуватися математичні методи, які дають можливість певним чином систематизувати контингент злочинців для їх ретельнішого вивчення, зокрема, виявлення напрямів змін у цьому контингенті, груп, що потребують першочергової профілактичної уваги, і т.п. Але з’ясування тільки статистичних показників ще не відповідає на запитання, який характер зв’язків між різними ознаками цієї сукупності.

Типологія є глибшим розподілом злочинців на категорії за ознаками, які причинно пов’язані із злочинною поведінкою. У науковій літературі зазначається, що типологія передбачає вищий рівень пізнання. При цьому умовно виділяються ознаки-прояви й ознаки-причини, які забезпечують змістовний характер розподілу. В основі типології обов’язково лежать суттєві ознаки явищ.

У межах одного типу повинні бути однорідними ознаки-прояви й ознаки-причини; вони мусять відображати певні функціональні закономірності й детермінаційні зв’язки, виявлені в кримінологічних дослідженнях. Так, вчинення крадіжок як ознака-прояв базується на ознаках-причинах стійкої орієнтації особи на незаконні способи забезпечення свого добробуту, її безкарності після скоєння попередніх злочинів, певному злочинному досвіді тощо. Комплекс цих ознак вказує на тип професійного злочинця. Для здійснення типології злочинців треба з’ясувати внутрішню сутність осіб, що групуються, їх глибинну антисуспільну спрямованість і цільову визначеність на певний вид злочинної діяльності. Тип злочинця виражає якісну однорідність суттєвих характеристик багатьох злочинців.

Кримінологічна типологія злочинців, як правило, будується на двох підставах: характері антисуспільної спрямованості особи і глибині та стійкості її асоціальності. Виходячи з першого критерію, злочинців можна розподілити на такі типи:

з агресивно-зневажливим ставленням до людини та її найважливіших благ (життя, здоров’я, честі, гідності тощо);

з корисливо-егоїстичною мотивацією, пов’язаною з іг­норуванням принципу соціальної справедливості і чесної праці;

з індивідуалістично-анархічним ставленням до різних соці­альних інститутів, своїх громадських, службових, сімейних та інших обов’язків;

з легковажно-безвідповідальним відношенням до виконання різних правил техніки безпеки, що проявляється у скоєнні необережних злочинів.

Серед злочинців можна виокремити також такі типи, як послідовно-криміногенний, ситуативно-криміногенний і ситуативний. Критерієм їх розмежування є характер взаємодії соціальної ситуації та особи (що є переважаючим у такій взаємодії – ситуація чи особа).

Послідовно-криміногенний тип формується в мікросередовищі, де норми моралі і права систематично порушуються; злочин випливає зі звичного стилю поведінки й обумовлюється стійкими антисуспільними поглядами, установками й орієнтаціями суб’єкта. Як правило, ситуація, що сприяє скоєнню злочину, активно створюється самими особами. Їх кримінальна поведінка є автономною від зовнішніх обставин.

Ситуативно-криміногенний тип характеризується порушенням моральних норм і вчиненням правопорушень незлочинного характеру, формується і діє в суперечливому мікросередовищі; злочин значною мірою обумовлений несприятливою із соціально-економічної, моральної і правової точок зору ситуацією. До злочину таку особу призводять його мікросередовище і весь попередній антисуспільний спосіб життя.

Ситуативний тип: аморальні елементи у поведінці такої особи та в її мікросередовищі якщо і є, то виражені слабо. Представниками цього типу злочин вчиняється під вирішальним впливом ситуації, що виникла не з їх вини. Водночас така особа (на відміну від випадкового злочинця) може виправдовувати в даних ситуаціях свою і чужу злочинну поведінку або не знати правомірних способів вирішення конфліктів. Так, серед цього типу розкрадачів в основному є люди, які беруть те, що "погано лежить”.

Отже, типологія фіксує не просто те, що найчастіше зустрічається, а закономірне, що є логічним результатом соціального розвитку особи. Вона поглиблює наші знання про злочинців, що сприяє вирішенню загальних завдань боротьби зі злочинністю, і зокрема, підвищенню ефективності індивідуальної профілактики злочинів та ресоціалізації засуджених.


Категорія: Аналіз та прогноз злочинності (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter