Виховання в середні віки: церковне, рицарське, бюргерське, стихійне

Виховання в середні віки: церковне, рицарське, бюргерське,
стихійне

Епоха європейського середньовіччя охоплює
часовий період V-поч. XVI ст. Християнська
церква стала головною ідеологічною силою, яка визначала весь розвиток культури і
освіти в цю епоху.

Церква категорично заперечувала
майже всю спадщину античної культури, крім латинської мови. Латинська мова стала
мовою тогочасної європейської освіченості. Цією мовою велося богослужіння в католицькій
церкві, вона ж була i мовою науки. Нею були написані основні твори церковної літератури,
зокрема богослужбові книги.

В епоху, що розглядається, у Західній
Європі склалися такі основні типи виховання й освіти: церковне, рицарське, бюргерське та стихійне. Окремим було виховання жінок.

Церковне виховання – основний тип середньовічного виховання.
Воно здійснювалося у християнських родинах i головним чином в церковних школах,
які тоді були найпоширенішими.

У церковних школах практикувалися суворі покарання, оскільки вони,
як стверджувалося, сприяють спасінню душі, виганяють диявольське начало з людини,
полегшуючи цим шлях до спокутування гріхів.

Церковні школи, які призначались тільки
для хлопчиків, ділилися на кілька різновидів: монастирські, соборні (або кафедральні) та парафіяльні.

Монастирські школи, які відкривалися
при монастирях, були внутрішніми i зовнішніми: у перших навчалися хлопчики,
яких батьки віддавали в монахи i які жили в монастирях; зовнішні школи відвідували
хлопчики мирян.

При єпископських резиденціях відкривалися соборні або кафедральні школи (при кафедрі єпископа).
Вони також ділилися на внутрішні і зовнішні.

Найбільш поширеними були парафіяльні школи. Ці школи виникали при парафіяльних церквах, утримувалися священно­служителями
і призначалися для навчання дітей парафіян.

У всіх церковних школах вчителями були
духовні особи. Освіта мала строго теологічний характер. Всю істину шукали у святому
письмі і вивчали “на зубок” лише канонічні (дозволені церквою) підручники й інші
священні книги. Навчання будувалося переважно на запам’ятовуванні текстів із священного
письма i коментарів до них.

У парафiяльних школах, де група учнів
складала, як правило, 3-10 хлопчиків віком 7-15 р., навчали читати, писати, рахувати,
а також церковного співу.

Читати вчилися буквоскладальним методом. Він ґрунтувався
на механічному запам’ятовуванні, оскільки матеріалом для читання служили релігійні
книги, написані латинською мовою i їх зміст був недоступний дітям. Після опанування
читанням вивчали письмо, техніка якого була такою ж складною.

Лицарське виховання одержували
діти світських феодалів. Його метою було виробити у майбутніх лицарів
(“панів землі i селян”) кріпосницьку мораль, навчити вести себе у “вищому товаристві”
i дати вiйськово-фiзичну підготовку через часті озброєні сутички між феодалами.

Середньовічне лицарство ставилося з
презирством до всіх видів праці, включаючи i розумову. Навіть елементарна грамотність
аж до XII ст. не вважалася обов’язковою. Тому багато представників лицарського стану
(графів, герцогів) у період раннього середньовіччя були неграмотними.

Міське (або бюргерське) виховання з’явилося
у зв’язку з ростом міст i розвитком торгівлі у X-XI ст. та появою нового соціального
стану – горожан (бюргерів).

Ці школи були двох різновидів. Ремісники
відкривали свої цехові школи, а купці свої гільдійські школи. Поступово вони були
перетворені на початкові магістратські школи, які утримувались коштом мiського
самоврядування – магістрату.

У цих школах вперше почали навчати
дiтей рідною мовою та звертати увагу на повідомлення корисних знань. У системі міського
виховання загально-освiтня підготовка поєднувалась з професiйно-прикладною.

Виховання й освіта жінок також мали становий характер. Дівчата знатного
походження виховувались у сім’ях або в пансіонах при жіночих монастирях, де їх навчали
читання, письма, латини, благородних манер. Дівчата з непривілейованих станів вчилися
ведення господарства, рукоділля та релігійних настанов.

Стихійне
виховання дітей селян. Здійснювалося батьками
у повсякденній праці та носило практичний характер. Його складові: фізичне (витривалість,
спритність, фізична сила), трудове (формування трудових навичок, участь у праці
з дорослими), моральне (підкорення батькові, феодалу, слухняність, тілесні кари),
релігійне (заучування молитви, участь в обрядах) виховання.