Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Етика та естетика (Лекції)


Тема 1. Професійна етика: сутність, основні принципи та категорії


План:

 

1. Специфіка професійної етики працівників органів внутрішніх справ

2. Види шоку залежно від характеру травмуючого фактору, невідкладна допомога

а) справедливості

б) законності

в) гуманізму

 


Вступ. Сучасні соціальні, економічні, політичні, правові і духовні перетворення, розширення демократичних засад у житті нашого суспільства супроводжуються розширенням різних форм власності, появою капіталів, грошових і майнових накопичень, які ведуть за собою радикальні зміни криміногенної обстановки, різкий ріст злочинності й інших правопорушень, занепад духовності серед значної частини громадян, зростання проявів правового і морального нігілізму, неповаги до законів, що в кінцевому рахунку привело до загострення соціальної напруженості.

Злочинне середовище в цих умовах одержало сприятливу можливість для акумуляції ресурсного і функціонального потенціалу. Зростає її масштабність, організованість і професіоналізм. Злочинні дії здобувають характер виняткової суспільної небезпеки і цинізму. Усе це висуває перед правоохоронними органами нові завдання, що породжують, у свою чергу, необхідність вибору інших пріоритетних напрямків як у службово-оперативній діяльності, так і в підготовці кадрів, забезпечення готовності до прийняття нестандартних рішень. Зокрема, це відноситься і до проблеми підвищення моральних якостей і культурного рівня співробітників, що у сучасних умовах стають найважливішими елементами їхньої професійної компетентності.

 

 


1. Специфіка професійної етики працівників органів внутрішніх справ

 

Етичні вчення XIX-XX ст. за всіх нових акцентах мали щось спільне з класичними вченнями Нового часу, що в них не було суворих виходів в область моральних вчинків. Вони, в цілому, залишалися філософсько-теоретичними. Так, наприклад, розглянуті в попередньому параграфі найбільш дискутовані до теперішнього часу нормативні альтернативи, пов'язані з утилітаризмом, деонтологією і перфекционизмом, мають між собою те спільне, що жодна з них не має в собі однозначної морально зобов'язує змісту, не трансформується в адекватну моральну практику.

Починаючи приблизно з 60-х років XX ст., теоретична етика стала істотно видозмінюватися - купувати конкретний, практично орієнтований характер, усередині неї виявилася особлива лінія розвитку, що одержала назву прикладної етики. Безпосередньо це було пов'язано з розвитком нових - перш за все біомедичних - технологій, застосування яких породило суто практичні ситуації, що вимагали певних, емпірично фіксуються і перевіряються відповідей на філософсько-етичні питання про межі життя і смерті, цінності життя, межах автономії особистості. Прикладна етика, власне, і є така область знання і поведінки, яка має справу з практичними моральними проблемами, що носять прикордонний та відкритий характер. Найяскравіші показові приклади таких проблем - евтаназія, трансплантація органів, аборти та ін Вони прикордонних, так як стосуються фундаментальних моральних принципів, цінності самого життя. Вони відкриті, тому що мають форму дилеми, кожне з взаємовиключних рішень якої піддається моральної аргументації. Щодо них в суспільній свідомості відсутній нормативне згоду. І ще питання, а чи можливе воно взагалі?

Більше конкретно етико-прикладні проблеми характеризуються наступними ознаками. По-перше, вони виникають у публічних сферах життя, що припускають і вимагають кодифікованого (юридичного, адміністративного, професійного) регулювання та контролю, в зонах інституційного поведінки, де вчинки за визначенням мають усвідомлений і суспільно нормальний характер. Це - такі проблеми, доля яких вирішальним чином залежить від свідомо вираженої волі суспільства, втіленої у відповідній інституційної організації життя. Наприклад, в результаті страти гине значно менше людей, ніж від сімейних сварок і вуличних бійок, проте саме вона, а не сімейні сварки і вуличні бійки є предметом прикладної етики, тому що в цьому випадку мова йде про свідомої дефінітивного вираженої волі суспільства, цілеспрямованому акті держави. По-друге, для вирішення цих проблем недостатньо однієї доброї волі, моральної рішучості. Потрібно ще професійна строгість суджень. Тут моральна обгрунтованість вибору найтіснішим чином пов'язана з адекватним знанням предмета вибору. Не можна, наприклад, виробити морально зважене ставлення до трансплантації органів без відповіді на питання про медичні критерії людського життя. По-третє, з питання моральної кваліфікації цих проблем серед фахівців і в громадській думці панують протилежні по суті, але співмірні за питомою вагою і громадському статусу позиції. Так, точки зору на користь евтаназії і проти неї однаково апелюють до етичної категорії милосердя, претендують на істинність і легальність. По-четверте, вони не можуть бути вирішені в рамках казуїстичній методи, хоча і мають казусний характер, вони є відкритими не тому, що не знайдено логічно бездоганного їх обгрунтування, а тому, що вони не мають його, вони завжди одиничні і вимагають щоразу приватних, одноразових рішень. Тут доречна аналогія з юридичною практикою, де найдосконаліші закони не звільняють від суду, покликаного спеціально засвідчувати, конкретно досліджувати кожен випадок їх порушення. І, нарешті, по-п'яте, спосіб прийняття рішень тут також (продовжуючи аналогію з судом) є публічним, процесуально оформленим, частіше за все він здійснюється через особливі етичні комітети, в яких представлена вся сукупність що відносяться до справи інтересів і компетенцій. У разі етико-прикладних проблем як би виноситься назовні, назовні той виявлений ще Аристотелем внутрішньоособистісний механізм раціонального зважування і боротьби мотивів, який передує прийняттю морально осудного рішення.

Характеристика проблем прикладної етики як відкритих невипадково викликає асоціацію з відкритим суспільством. Ці проблеми конституюється і отримують адекватне вираз у відкритому суспільстві, оскільки йому властиві світоглядний плюралізм, віротерпимість. Вони є відкритими саме в масштабі суспільства; окремі індивіди або групи людей, як правило, мають відносно цих проблем цілком певні і однозначні судження. Інша специфічна риса відкритого суспільства як найбільш сприятливого середовища для розвитку прикладної етики полягає в тому, що воно гарантує та постійно розширює права людини, з акцентованим пристрастю оберігаючи їх у тих випадках, коли індивід належить до різного роду меншин. У даному випадку істотно важливо те, що кожна особистість сама по собі, без опосредствующее зв'язків з особливими спільнотами (станом, етногрупи, професією і т.д.) і незалежно від своєї корисності, визнається самоцінною, користується в цій якості певними громадськими і державними гарантіями. Ще одним чинником, що сприяє появи прикладної етики, є надзвичайний прогрес пізнання, яке проникає в інтимні, особистісно-утворюють глибини життя, а також розвиток універсальних і дорогих технік та технологій, кожен випадок застосування яких стає суспільно значимою подією, зв'язаних з великим ризиком (генна інженерія, використання атомної енергії, тощо) та величезними матеріальними витратами.

Моральні питання, що мають етико-прикладний характер, виникають у різноманітних сферах практичної діяльності. Відповідно прикладна етика існує як збірне позначення сукупності багатьох конкретних прикладних етик -- біоетики, екологічної етики, етики господарювання, політичної етики, етики науки та ін Найбільш розвиненою з них, на прикладі якої переважно і будуються узагальнення про прикладну етики є біоетика (біомедична етика).

Питання про наукове й практичне статус конкретних видів прикладних етик не має на сьогоднішній день однозначного рішення. Очевидно, що вони не є частинами, розділами етики як науки про мораль. Вони в такий же і навіть, можливо, в більшою мірою належать відповідним спеціальним областей знання: біомедична етика - біології та медицині, етика науки - наукознавство і т.д. Прикладна етика є новою, всередині себе різноманітну область знання та суспільної практики, що виникає на стику етики та інших конкретних форм науково-практичної діяльності. Вона тісно стикається і частково збігається з професійною етикою, але не тотожна їй. Відмінності стосуються, по крайней мірі, двох пунктів. Професійна етика конкретизує загальні моральні вимоги стосовно своєрідності відповідної професії і займається головним чином нормами, правилами поведінки, а прикладна етика має своїм предметом конкретні моральні ситуації. Перша розглядає професійне поведінку, поведінку людини всередині професії і від її імені, друга -- загальнозначущі проблеми, що охоплюють людей різних компетенцій і що стосуються самого особистісного буття індивідів, а не окремих аспектів його діяльності.

Питання про предмет прикладної етики, її співвідношенні з етикою у традиційному значенні терміна залишається предметом суперечок серед фахівців. Різні думки про це можуть бути згруповані в чотири позиції: прикладна етика є додатком етичної теорії до практики і сходить своїми витоками до античної старовини; являє собою новітній варіант професійної етики; виступає як сукупність особливого роду практичних моральних питань сучасності; може бути інтерпретована як нова стадія розвитку етики, характеризується тим. що теорія моралі прямо замикається з моральної практикою суспільства. Безперечним однак є те, що прикладна етика в нині - один з найбільш активних точок зростання етичних знань і накопичення морального досвіду.

Різновидом прикладної етики є етика професійна.

За сучасних умов, коли формуються ринкові відносини, розбудовується громадянське суспільство і правова держава, зростання вільного саморегулюючого першопочатку в праці, підсилення моральних чинників у системі її стимулів, гуманізація різних сфер праці веде до постійного розширення кола професій, що претендують на формування власних моральних кодексів. Крім традиційно відомих медичної, педагогічної та юридичної, поряд з дипломатичною та військовою етикою, рішуче заявляють про себе адміністративна і депутатська етика, міліцейська і спортивна, етика вченого й журналіста, інженера і працівника сфери обслуговування. Дедалі більш очевидним стає те, що прогресивний розвиток сучасного суспільства, усіх боків суспільного життя залежить від рівня загальноосвітньої та професійної підготовки, загальної культури, моральних якостей працівників - активних і мислячих учасників історичної творчості. Безумовно, кожна трудова діяльність (незалежно від професії) базується на моральній системі суспільства. В її лоні можуть обґрунтовуватися особливі моральні норми, що відбивають специфіку професійної діяльності.

Професійна діяльність, об'єктом якої виступають живі люди, утворює складну систему взаємоперехідних, взаємозумовлених моральних стосунків. До цієї системи належать перш за все:

а) ставлення спеціалістів до об'єкта праці (слідчий - обвинувачений, лікар - хворий, вчитель - учень);

б) стосунки спеціаліста з колегами;

в) ставлення спеціаліста до суспільства.

Ці стосунки вивчаються професійною етикою. Конкретизація ж загальних моральних принципів і норм таких стосунків відповідно до особливостей того чи іншого виду професійної діяльності являє собою "професійну” мораль. Вона виникає у зв'язку з суспільним розподілом праці, що поклав початок відокремленню соціально-професійних груп. З їх утворенням виникла потреба в регулюванні стосунків між професіоналами та професіоналів з клієнтами. Спочатку це було невелике коло професій, котрі у процесі подальшої спеціалізації праці все більше диференціювалися, у результаті чого виникали все нові й нові професії. Залежно від конкретних історичних умов переважала та чи інша сфера професійної діяльності. Ставлення до неї суспільства визначає її цінність. Моральна оцінка професії суспільством зумовлюється двома чинниками: по-перше, тим, що дана професія дає об'єктивно для суспільного розвитку, по-друге, тим, що вона дає людині суб'єктивно, а саме в плані морального впливу на неї. Будь-яка професія, оскільки вона існує, виконує певну соціальну функцію. Представники цієї професії мають своє суспільне призначення, свої цілі. Та чи інша професія визначає вибір специфічного середовища спілкування, яке накладає відбиток на людей незалежно від того, хочуть вони цього чи ні. Всередині кожної професійної групи складаються певні специфічні зв'язки і стосунки людей.

Залежно від об'єкта, знарядь праці, прийомів, що використовуються, і завдань, які вирішуються, виникає неповторна своєрідність ситуацій, труднощів і навіть небезпеки, які вимагають від людини певного типу дій, психологічних реакцій. У кожній професії свої моральні «спокуси», моральні «доблесті» і «втрати», виникають певні суперечності, конфлікти, виробляються своєрідні засоби їх вирішення. До професійної діяльності людина залучається з її суб'єктивним світом почуттів, переживань, устремлінь, способом мислення, моральних оцінок. Серед різноманітних ситуацій у професійних стосунках починають виділятися найбільш типові, які й характеризують відносну самостійність професій, її специфічну моральну атмосферу. А це, у свою чергу, зумовлює специфіку вчинків людей, своєрідність моральних норм їх поведінки. Отже, як тільки професійні стосунки набули якісної усталеності, це привело до формування особливих моральних настанов, що відповідають характеру і змісту праці, відображають практичну доцільність певних стосунків як між членами професійної групи, так і самої групи з суспільством.

Морально-професійні нормиісторично розвивалися від конкретного до абстрактного. Спочатку їх значення було надто конкретним і пов'язувалося з певними реальними діями чи предметами. І лише в ході тривалого історичного розвитку їх смисловий зміст набуває загального, власне морального значення.

Кожна епоха має свій комплекс вироблених морально-професійних норм, які стають певною духовною реальністю. Морально-професійні норми можуть жити своїм власним життям і перетворюватися на об'єкт осмислення, вивчення, аналізу і засвоєння, стають силою, що спрямовує поведінку представника тієї чи іншої професії.

Витоки професійної етики простежуються ще в рабовласницькому суспільстві. Давньогрецький філософ Аристотель вважав її особливою галуззю етичного знання. Припускають також, що давньогрецький лікар, «батько» медицини Гіппократ розробив вперше в історії професійний кодекс у формі клятви лікаря як вихідний пункт розвитку професійної етики. Пізніше теоретичною проблематикою професійної етики займалися і. Бентам, Ш. Монтеск'є, О. Конт, Е. Дюркгейм та ін.

У феодальну епоху професійний розподіл праці досягає свого помітного розвитку, про що свідчить поява численних морально-професійних кодексів, статутів, заповідей цехів, чернецьких та лицарських орденів, купецьких гільдій, суддів тощо. Спочатку ці кодекси виражали прагнення представників панівного класу закріпити за собою привілеї займатися розумовою працею, а пізніше ця тенденція почала виявлятися і серед людей так званих вільних, творчих професій (художників, акторів, письменників тощо). У період Середньовіччя виросла ціла піраміда суворо регламентованих моральних стосунків, верствово-корпоративних розмежувань, які обросли застарілими правилами, казуїстикою.

У новий час, з утвердженням буржуазних відносин, як відомо, триває професійний розподіл праці, зберігаються і поглиблюються професійні суперечності. Анархія капіталістичного виробництва, жорстка конкуренція, невпевненість у завтрашньому дні, індивідуалізм у боротьбі за виживання сприяли створенню замкнених кланів, корпоративних груп. Разом з розвитком буржуазного суспільства, подальшого формування професій набуває розвитку й морально-професійна свідомість. Моральний склад людини зумовлювався «кастовістю» професії, що мало вплив на ставлення «професіоналів» до справи, поведінку в повсякденному житті, у суспільстві. Наприклад, професійна епіка бізнесменівамериканського великого бізнесу є визначальним чинником не тільки їх ставлення до своєї праці (відданість «босу», «фірмі»), а й особистих якостей морального складу.

Мораль буржуазного суспільства була пройнята духом корпоративності - на перший план виставлялись інтереси професійної групи, а вони за своєю сутністю виражають не професійну, а саме вузькокорпоративну мораль. Неважко помітити, що наше сучасне життя дуже нагадує згадані вище об'єктивні умови існування корпоративної моралі. З проявами її нам доводиться стикатися майже щоденно, наприклад, у працівників торгівлі, водіїв громадського транспорту, чиновників усіх рівнів тощо. Корпоративна мораль захищає окремі групові інтереси, створює особливі норми поведінки і оцінки вузького прошарку людей, які часто протистоять нормам суспільної моралі й носять у своїй суті антисоціальний характер. Інколи, з точки зору суспільства, ці норми корпоративної моралі виступають як явний аморалізм, своєрідна антимораль, перевернуті норми моралі. У сучасному суспільстві існуванню подібної моралі в окремих соціальних і професійних групах сприяє розбалансованість ринку і фінансової системи, кризовий стан виробництва, що збільшує спокусу для морально нестійких людей скористатися професійним і службовим становищем для вирішення власних проблем за рахунок оточуючих. На перешкоді цим явищам можуть стати як моральний осуд, так і заходи правового характеру, що покликані зупинити антисуспільну поведінку людей, котрі керуються у своїй діяльності нормами корпоративної моралі.

Узагальнюючи викладене, слід зазначити, що морально-професійні норми є невід'ємною частиною загальнолюдської моралі та конкретно-історичної моральної системи. Морально-професійні норми, професійно-етичні кодекси, як і моральна система суспільства взагалі, історично і соціальне тісно пов'язані з конкретною епохою, є «дітищем» свого часу, відображенням конкретно-історичних суспільних відносин. Оскільки морально-професійні норми не ізольовані, а є складовою частиною загальної моралі суспільства, і водночас відбивають специфічний характер професійної діяльності, то і професійна етика є частиною загальної етичної теорії.

Професійна етика, крім того, це прикладна соціально-філософська дисципліна, яка вивчає походження, сутність, специфіку, суспільні функції морально-професійних норм і стосунків, закономірності їх розвитку на різних історичних етапах. Із цього визначення випливає, що об'єктом вивчення професійної етики є специфічні, морально-професійні норми, стосунки, а також норми, принципи, заповіді пануючої у суспільстві моралі, трансформовані до особливостей того чи іншого виду професійної діяльності, що регулюють поведінку професіоналів при виконанні ними функціональних обов'язків, санкціонованих громадською думою і особистими переконаннями професіоналів.

Морально-професійні кодекси, що стали частковим еквівалентом суспільної моралі, виковують такі соціальні функції:

- пізнавальну, яка реалізується у відображенні об'єктивних процесів суспільно-професійного розподілу праці за конкретних історичних умов;

- регулятивну (забезпечується взаємозв'язок спеціалістів з суспільством; набір специфічних прийомів праці);

- ціннісно-орієнтаційну (даються уявлення про моральний ідеал професіонала, професійні обов'язок, честь, совість, справедливість тощо).

Професійна етика покликана дати теоретичне обґрунтування сутності трансформації загальних норм і принципів моралі до специфічних умов професійної діяльності людей відповідно до уявлень про професійний обов'язок, благо, добро і зло, справедливість, совість, честь та інші моральні цінності.

Слід підкреслити, що професійна етика розвивається на перетині теоретичного, нормативного і прикладного складників (компонентів) етики, її зміст визначається специфічними завданнями конкретного виду професійної діяльності. На теоретичному рівні розглядаються сутність, специфіка морально-професійних відносин, їх місце і роль у житті суспільства, сучасний стан і тенденції розвитку.

Завдання професійної етики в тому, щоб вивчити складний процес віддзеркалення професійних стосунків у моральній свідомості, у морально-професійних нормах, провести чітку межу між морально-професійними явищами і явищами професійної майстерності, вивчити суспільні завдання, цілі професії і їх значущість у соціальному прогресі, саме цим сприяючи їх успішному виконанню.

Нормативний рівень концентрує в собі вивчення та обґрунтування практичних рекомендацій, конкретних моральних норм. При цьому важливо підкреслити, що професійна етика не створює норм, особливих нормативів для спеціалістів тієї чи іншої професії. У такому разі вона перестає бути наукою, перетворюється на моралізаторство.

Завдання професійної етики щодо свого об'єкта - морально-професійних стосунків на прикладному рівні полягає у сприянні й втіленні гуманістичних імперативів у специфічні умови професійної діяльності, встановленні меж бажаного, дозволеного і неприпустимого, обґрунтуванні морально-професійного ідеалу та певного зразку, еталону, взірця поведінки, нормативного ідеалу в конкретній сфері професійної діяльності.

Професійна етика далека від дріб'язкової регламентації поведінки людей. Вона своїми рекомендаціями виробляє у працівників здатність до максимальної моральної орієнтації, до встановлення моральних кордонів застосування творчих прийомів, тим самим визначаючи лише основні моральні норми і принципи професійної поведінки. Спосіб же поведінки у кожному окремому випадку визначається самою особистістю, стає справою її морального досвіду, професійного такту.

У професійній етиціможна простежити зв'язок тих чи інших видів діяльності й морально-психологічних якостей, поєднання суспільних інтересів із спрямованістю, інтересами і покликанням окремої особистості. Потреби практики визначають ціль тієї чи іншої професії і вимагають від працівників відповідного профілю необхідної кваліфікації (професіоналізму, компетенції), з одного боку, її етичної підготовки, що передбачає теоретичне освоєння норм і принципів моралі для застосування їх у професійній практиці, — з іншого. Кожна людина в силу обставин життя постійно тією чи іншою мірою втягується у рольове спілкування з різними професіоналами, наприклад, з лікарем, юристом, педагогом тощо. При цьому вона очікує від них не тільки кваліфікованого виконання їх обов'язків щодо задоволення її потреб, інтересів, а й уважного, увічливого до неї ставлення. Тому професійна етика покликана дати рекомендації професіоналам, посадовим особам, у тому числі й керівникам, щодо моральної складової у виконанні професійних функцій.

Внаслідок цього моральна характеристика працівника не може обмежуватися його широкими соціальними позиціями, а за необхідності має поширюватися на його суто професійні властивості, розглядатися завжди під кутом зору стосунків, що формуються у рамках даної професії, її місця і ролі у житті суспільства.

Призначення професійної етики полягає не тільки в тому, щоб розкрити об'єктивні причини виникнення, закономірності й тенденції розвитку морально-професійних відносин, не тільки конкретизувати зв'язки моральних норм, принципів та оціночних суджень сучасної моралі, уявлень про добро, справедливість відповідно до особливостей професійної діяльності, а й показати сам характер впливу цих загальнолюдських моральних норм і принципів на практику професійних стосунків, розкрити те, як вони відбиваються у свідомості представника тієї чи іншої професії та втілюються в його поведінці, ставленні до людини як споживача професійних послуг.

Професійну етику не меншою мірою цікавлять і «антиномії професійних вчинків», які виявляються у конфліктних формах поведінки, і в зв'язку з цим - розкриття засобів розв'язання конфліктів у рамках конкретної професії. На підставі цього вона пропонує практичні рекомендації з урахуванням конкретних історичних умов і суспільних завдань. Професійна етика покликана також дати рекомендації щодо розкриття причин деформації морально-професійної свідомості, і шляхів, методів її викорінення.

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що сенс і призначення професійної етики пов'язані з гуманізацією суспільної праці. Закладені в традиційних морально-професійних кодексах, кодексах честі лікаря, юриста, педагога, журналіста та ін., гуманістичні імперативи мають загальнолюдське значення. У наш час, завдяки технічній могутності та ефективності, людина виявляється здатною скоїти (через неуважність, некомпетентність, безвідповідальність) багато зла, внаслідок чого гинуть люди, матеріальні й духовні цінності. Зростає диспропорція між скоєним людиною і її здатністю нести моральну відповідальність. Це стає однією з передумов виникнення морально-професійних чи етичних кодексів широкого кола сучасних професій.

Сучасні соціальні, економічні, політичні, правові і духовні перетворення, розширення демократичних засад у житті нашого суспільства супроводжуються розширенням різних форм власності, появою капіталів, грошових і майнових накопичень, які ведуть за собою радикальні зміни криміногенної обстановки, різкий ріст злочинності й інших правопорушень,занепад духовності серед значної частини громадян, зростання проявів правового і морального нігілізму, неповаги до законів, що в кінцевому рахунку привело до загострення соціальної напруженості.

Злочинне середовище в цих умовах одержало сприятливу можливість для акумуляції ресурсного і функціонального потенціалу. Зростає її масштабність, організованість і професіоналізм. Злочинні дії здобувають характер виняткової суспільної небезпеки і цинізму. Усе це висуває перед правоохоронними органами нові завдання, що породжують, у свою чергу, необхідність вибору інших пріоритетних напрямків як у службово-оперативній діяльності, так і в підготовці кадрів, забезпечення готовності до прийняття нестандартних рішень. Зокрема, це відноситься і до проблеми підвищення моральних якостей і культурного рівня співробітників, що у сучасних умовах стають найважливішими елементами їхньої професійної компетентності.

Діяльність правоохоронних органів завжди знаходилася під пильною увагою суспільства, оскільки вона тією чи іншою мірою торкається інтересів усіх його членів і її результати самим безпосереднім образом позначаються на забезпеченні безпеки особистості, суспільства і держави, реалізації їхніх законних інтересів. Робота правоохоронних органів сполучена з безліччю моральних проблем, породжених специфікою цілей, змісту, форм, методів і засобів їхньої діяльності. Вже одне те, що забезпечувати правопорядок, спокійне життя громадян, захист їхніх прав, воль і власності приходиться з використанням примусових заходів і обмеження прав особистості, викликає цілий комплекс протиріч як у суспільній, так і індивідуальній свідомості.

При цьому особливого значення набуває чітка постановка суспільством завдань, що стоять перед правоохоронними органами, визначення їхніх функцій і повноважень, можливих і припустимих засобів боротьби з правопорушеннями. Надання суспільством співробітникам правоохоронних органів не тільки правовий, але і моральної санкції на проведення відповідної діяльності по охороні і захисту прав громадян з використанням владних повноважень накладає на цих співробітників високу відповідальність за строге і точне дотримання законності, з одного боку, і, з іншого боку — меж припустимості дій, пов'язаних з виконанням службових обов'язків. І в тім, і в іншому випадку йдеться про моральні вимоги до поводження працівників міліції, інакше кажучи, про професійну етику.

Особливості професійної етики працівника правоохоронних органів визначаються основною сутністю їхньої діяльності, визначеною Конституцією України: людина є вищою цінністю. Визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина — обов'язок держави. Саме виконання цього обов'язку і здійснюється в першу чергу правоохоронними органами, що визначається директивними державними і відомчими документами. Моральні і гуманістичні аспекти діяльності міліції визначені також Законом «Про міліцію».

У цьому контексті слід зазначити: уже сьогодні наше суспільство досягло такого рівня демократичності і цивілізованості, що й у таких строго регламентованих структурах, як правоохоронні органи, гуманізм, моральність і культура (ці поняття у світоглядних установках особистості є взаємозалежними) співробітників набули величезної значущості. Як показують соціологічні дослідження і як це відзначається в цілому ряді документів керівництва, дотримання законності і службової дисципліни визначається насамперед не тільки і, напевно, не стільки вимогливістю керівників, скільки моральними установками і культурною вихованістю працівників.

У багатьох випадках ці якості впливають на ефективність службової діяльності більше і відіграють значнішу роль, чим професійна компетентність (що, звичайно ж не зменшує необхідності постійного підвищення професіоналізму). Не випадково сьогодні настійно висувається вимога проводити докладний аналіз моральних якостей і культури працівників під час їхньої атестації чи переатестації у висуванні на більш високу посаду. Іншими словами, моральність і культура співробітника розглядаються як найважливіші професійні якості, що визначають його готовність до забезпечення будь-яких службових задач, бажання їх виконувати, почуття відповідальності за їхнє виконання з найбільшим результативним ефектом.

Недооцінка цих факторів породжується досить розповсюдженою думкою, що службова діяльність працівників міліції настільки суворо регламентована законами, підзаконними актами, статутними положеннями, інструкціями, вимогами службової дисципліни, що при належному рівні вимогливості керівництва будь-який працівник буде успішно виконувати свої функціональні обов'язки. Думка ця є хибноючерез ряд причин.

По-перше, сучасне суспільство, у тому числі і діяльністьміліції, знаходиться в умовах постійної зміни, причому ця динаміка носить винятково інтенсивний, часом навіть непередбачений характер, через що адміністративно-правові документи і накази можуть визначити діяльність працівника тільки загалом, їхню інтерпретацію стосовно тієї чи іншої конкретної ситуації найчастіше визначає керівник службового колективу (де не останню роль грає моральний компонент), а часом і сам виконавець.

По-друге, усі документи службово-правового характеру (у тому числі накази) не містять чітко визначених рішень для будь-якої ситуації, але лише передбачають рамки, у яких ці рішення повинні прийматися. Рамки ці бувають здебільшого настільки широкі, що в залежності від рівня моральної культури і вихованості працівника поставлена задача може бути вирішена як формально, бюрократично, так і творчо - максимально результативно і з «людським обличчям».

По-третє, функціональні обов'язки можна виконувати по-різному. Можна в мінімально припустимому обсязі, тобто, «від і до», компенсуючи це створенням видимості кипучої діяльності, а можна працювати з максимальною віддачею, викликаючи «вогонь на себе», самовіддано перетворюючи інтереси служби в сенс свого життя. Визначає характер виконання службового обов'язку в цьому випадку лише моральність працівника, його совість.

По-четверте, у діяльності будь-якого співробітника правоохоронних органів обов'язково є в наявності елемент таємності, конспіративності, причому, як уже зазначалося, у багатьох ситуаціях немає рішення, яке чітко б визначалося службовими документами, нормами права (особливо це характерно для оперативно-розшукових служб). Тому в багатьох випадках він змушений діяти у відповідності зі своїми моральними поняттями добра і зла, справедливості, обов'язку, честі тощо. І тут існує важлива відмінність діяльності працівника міліції від усіх інших сфер соціальної життєдіяльності: відсутність морального контролю з боку суспільної думки. Таким чином, у даному випадку єдиним суддею правильності, тобто справжньої моральності його дій, є його культура і його моральність, його совість.

І, нарешті, по-п'яте, загальновідомо, що між право слухняною і злочинною поведінкою лежить досить широка «прикордонна смуга», яку неодмінно проходить особистість, і де вона духовно деформується, перш ніж починає чинити злочинні діяння.

Підсумовуючи сказане, можна дати визначення такого поняття, як «професійна етика». Професійна етика — галузь етичної науки, що вивчає систему моральних норм і принципів, які діють у специфічних умовах взаємин людей у сфері визначеної професії; ця специфічна дія як загальноетичних норм, так і особливих норм професійної моралі, що носять аналітично-рекомендаційний характер, виникають і існують у даній професійній групі.

Перед сучасною юридичною етикою стоїть ціла низка завдань, які випливають із основоположних принципів етичного і професійного характеру. Зупинимося детальніше на цьому питанні. Хоча в нашій літературі воно не досить розроблено, все ж можна виділити завдання юридичної етики:

— дати теоретичне обґрунтування таким принципам загальнолюдської моралі, як гуманізм, справедливість, патріотизм, солідарність, які є першоосновою аналогічних принципів права, базисом правосвідомості;

— з'ясувати моральний зміст таких принципів правосуддя, як законність, презумпція невинуватості, гласність, прилюдність, незалежність суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів-захисників і підкорення їх тільки закону;

— дати оцінку доказів за внутрішнім переконанням об'єктивній істині, забезпечити обвинуваченому права на захист тощо;

— обґрунтувати моральні засади діяльності юриста взагалі й зокрема прокурора, слідчого, судді, адвоката-захисника, працівника органів МВС;

— виробити рекомендації стосовно формування розвинутої моральної свідомості прокурора, слідчого, судді, адвоката-захисника, працівника органів МВС з метою усунення деформацій морально-професійної свідомості у юридичній практиці;

— обґрунтувати шляхи підвищення правової і моральної культури у кримінальному і цивільному судочинстві;

— вивчити моральні стосунки учасників кримінального і цивільного судочинства з метою розробки рекомендацій для їх оптимізації, розв'язання суперечностей і конфліктів, які виникають у процесі тривалої юридичної практики;

— з'ясувати методологічне значення діалектики моральної і правової свідомості й розв'язати проблему ефективності морального виховання учасників юридичного процесу, співвідношення суспільних і особистих інтересів у ньому.

Усі вищезгадані завдання юридичної етики випливають з наступних положень:

— цінності людської особистості й гуманного ставлення до неї;

— полегшення стану підозрюваного, обвинуваченого і підсудного, турбота про потерпілого та інших учасників процесу;

— необхідності боротьби щодо захисту прав людини, забезпечення їх гарантій, за торжество добра, справедливості, виключення зла в міжособових стосунках, у стосунках особистості та суспільства;

— правильного поєднання особистих і суспільних інтересів, правової і моральної самосвідомості;

— глибокого розуміння необхідності застосування в юридичній практиці механізмів морального і правового регулювання суспільних відносин і забезпечення на цій основі суспільного і морального прогресу, морального оновлення сучасного суспільства.

У цілому всі вказані проблеми юридичної етики і її основоположні завдання знаходять своє відображення у низці законів, зокрема, законах України «Про прокуратуру», «Про адвокатуру», «Про статус суддів», «Про нотаріат», «Про міліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність», а також у відповідних їм положеннях і наказах.

При цьому професійна етика працівників міліції принципово відрізняється від етики абсолютної більшості інших професій (виключення складають військовослужбовці, медики, моряки, льотчики, фахівці деяких інших професій, що працюють в умовах чи то ризику, чи то пов'язаних зі здоров'ям і життям людей) своїм переважно деонтологічним характером (від греч. deon — належне). Одне з основних відмінностей моралі від інших форм суспільної свідомості полягає в тім, що її норми не є суворообов'язковими, надають право широкого вибору і санкціонуються винятково силою впливу суспільної думки. Але щодо вимог, які висуваютьсядо працівників міліції, ці умови виявляються в багатьох випадках недостатніми, і етичні норми здобувають тут виключно обов'язкового характеру і забезпечуються адміністративними санкціями.

Перед працівником міліції висувається ряд специфічних моральних вимог. Частково вони містяться в службових нормативних документах - таких, як, наприклад, уже згадуваний Кодекс честі, і тоді вони носять деонтологічний характер, а частково виробляються в процесі набуття службового досвіду і утворення службових традицій морально-психологічним кліматом колективу працівників тієї чи іншої служби правоохоронних органів. В узагальненому вигляді моральні вимоги до працівника міліції полягають у наступному:

  • відношення до людини як до вищої цінності, повага і захист прав, свобод і людської гідності відповідно до міжнародних і вітчизняних правових норм і загальнолюдських принципів моралі;
  • глибоке розуміння соціальної значущості своєї ролі і високого професіоналізму, своєї відповідальності перед суспільством і державою як працівника правоохоронної системи, від якого значною мірою залежать суспільна безпека, охорона життя, здоров'я, правової захищеності багатьох людей;
  • розумне і гуманне використання наданих законом працівнику правоохоронних органів прав у строгій відповідності з принципами соціальної справедливості, цивільного, службового і моральногообов'язку;
  • принциповість, мужність, безкомпромісність, самовідданість у боротьбі зі злочинністю, об'єктивність і неупередженість під час прийняття рішень;
  • бездоганність особистої поведінки на службі й у побуті, чесність, непідкупність, турбота про професійну честь, суспільну репутацію працівника правоохоронних органів;
  • свідома дисципліна, ретельність та ініціатива, професійна солідарність, взаємодопомога, підтримка, сміливість і морально-психологічна готовність до дій у складних ситуаціях, здатність до розумного ризику в екстремальних умовах;
  • постійне удосконалювання професійної майстерності, знань в області службової етики, етикету і такту, підвищення загальної культури, розширення світогляду, творче засвоєння необхідного для служби вітчизняного і закордонного досвіду

Перераховані вимоги дають досить чітке уявлення про ті моральні якості, якими повинен володіти працівник правоохоронних органів. Водночас на різних рівнях ці моральні якості розрізняються за пріоритетністю. Це можна відслідкувати за їхньою класифікацією по групах:

1. Відношення до оточення: скромність, гордість за свою професію, повага, почуття гідності та честі - стосовно себе самого й інших, совість, справедливість, вимогливість, правдивість, ввічливість, порядність, доброзичливість, постійна готовність прийти на допомогу.

2. Відношення до виконання службових обов'язків: мужність, витримка, стійкість, рішучість, дисциплінованість, принциповість, сміливість, ініціативність, чесність, безкорисливість, ретельність, самостійність, діловитість, творчий підхід.

3. Ставлення до власної країни, суспільства, держави, народу: патріотизм, відданість, вірність обов'язку, відповідальність, самовідданість.

Однією з головних вимог, що висівається до працівника правоохоронних органів, є вимога гуманності і терпимості. Співробітник органів повинний постійно пам'ятати, що його робота - це робота лікаря: його службова діяльність включає лікування і профілактику захворювань. Різниця лише в тім, що лікар лікує хвороби фізичні і психічні, а працівник органів - соціальні. Але так само, як і лікарю, йому приходиться мати справи з людьми, з якими трапилося лихо, людьми хворими, хоча вони не завжди це усвідомлюють. Звичайно, є злочинці і є потерпілі. Останні викликають співчуття і бажання надати їм допомогу і підтримку. А перші, зрозуміло, повинні понести покарання. Найпростіше приховатися рятівною фразою: «Сам винний». Але давайте продовжимо наше порівняння. Чи не так уже не винний хворий фізично? Насправді дуже багато хвороб породжуються з вини хворого: алкоголь, нікотин, безладний спосіб життя, недотримання режиму, інші «надмірності» — у результаті ослаблення імунітету організму. Можна, звичайно, сказати, що хворий карає сам себе, а злочинець - інших, але і це не зовсім правильно — і хворий карає інших: рідних і близьких, змушених страждати через його захворювання і доглядати за ним, генетичне своїх дітей, що народжуються ослабленими чи хворими, суспільство, що повинне витрачати засоби на його лікування тощо. І злочинець теж не народжується таким, він стає ним, причому чималу роль тут відіграють суспільні умови, навколишнє середовище. І карає він себе при цьому, як і хворий, тому що, прирікаючи себе на злочинний спосіб життя, неминуче буде змушений пережити чимало страждань. І йому, «соціальному хворому», попри все те обурення, а часом ненависть і відразу, що він викликає у пересічних людей, так само, як і звичайному хворому, потрібна людська доброта.

Доброта — теж ліки, і вона може лікувати часом навіть ефективніше, ніж найсуворіше покарання. Згадаємо роман Гюго «Знедолені». Головний герой — Жан Вальжан був закоренілим злочинцем, точніше, він став таким, оскільки з боку людей він зустрічав тільки несправедливість і жорстокість і платив їм тим же. І от одного разу він обікрав священика, що притулив його в себе — украв його єдину цінність: срібні свічники. Вальжана спіймали жандарми і привели до священика на упізнання. Яке ж було його потрясіння, коли священик завірив жандармів, що сам подарував йому ці свічники, і дійсно подарував їх йому! Доброта священика переродила Вальжана, і вся подальша дія роману - це величезний перелік добрих справ, зроблених Вальжаном, що характеризувалися найбільшою самовідданістю, часом самопожертвою і безкорисністю. Можна сказати, що приклад цей книжковий, що в житті все насправді не так «красиво і шляхетно», і це переважно буде правдою.

Алеразом із тим у реальному житті існує чимало випадків, коли доброта робила з колишніх злочинців людей і людей чудових. Прочитайте «Педагогічну поему» А.С. Макаренка. Там усе правда, це просто художній (надто цікавий) виклад процесу перевиховання колишніх злодіїв, повій, хуліганів у гідних людей. Макаренко «лікував» їх, причому лікував добротою. Доброта ця бувала суворою, часом надто твердою, але це була доброта і любов до людей! І вона дала прекрасні результати — у Макаренка практично не було невдач. І якщо ми говоримо, що лікар — гуманна професія, то не менш гуманною мусить вважатися професія працівника правоохоронних органів. Співробітник органів повинен бути гуманним, любити людей, без цієї якості, як і лікар, він не може стати повноцінним фахівцем. Так, часом йому приходиться бути твердим, навіть жорстоким, але в цій твердості - вища доброта!

На особливу увагу заслуговує така професійна якість як справедливість. Мабуть, ця якість, це почуття є найбільш важким — у тому розумінні, що, виносячи справедливе рішення, дуже непросто знайти єдине правильне. Власне кажучи, діяльність будь-якого працівника міліції базується на принципі справедливості, і в ім'я торжества цього принципу вона і створюється. Чому ж він представляється найбільш важким? Насамперед тому, що як діяння, так і його наслідки ніколи не мають однозначний характер, а завжди являють собою деяке сполучення злого і доброго. Працівник міліції, виносячи рішення, зобов'язаний точно розрахувати міру того й іншого, що часто буває дуже непростим завданням: недарма як слідство, так і судові процеси тривають часом місяцями.

Згадаємо фільм чудового американського режисера Стенлі Креймера «Нюрнберзький процес». Хоча він і художній, але майже буквально повторює всі перипетії реального судового процесу над членами верховного трибуналу гітлерівської Німеччини. На перший погляд, гітлерівські судді однозначно представлялися злочинцями: саме вони виносили жахливі вироки, за якими вбивали, знищували в газових камерах, піддавали катуванням багато тисяч людей. Але і самі судді, і їхні адвокати доводили абсолютну невинність підсудних! Так, затверджували вони, всі інкриміновані підсудним факти — правда. Але чи винні в них судді? Завжди, починаючи з найдавніших часів, суддя був лише служителем закону, він просто виконує те, що йому пропонують. Так, дійсно, закони були бандитськими, антилюдяними. Але не судді їх придумали. Вони просто, як і завжди, служили закону — у цьому священний обов'язок кожного судді. Винний тільки законодавець, саме він підлягає суду, а судді винні тільки тоді, коли вони псують закон. У даному випадку цього не було, і тому вони невинні. Цей процес тривав кілька тижнів, і зрештою суд виніс безумовно справедливий вирок: судді винні! Так, злочинний сам закон, але у суддів був моральний вибір: служити цьому закону чи ні. Вони вибрали перше, хоча і розуміли, що закон злочинний, а тому вони цілком розділяють провину разом із законодавцем. Судді були засуджені, але як непросто було перед світовим демократичним співтовариством довести, що цей вирок справедливий.


Категорія: Етика та естетика (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter