Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія України (Лекції)


Тема І. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В НАЙДАВНІШІ ЧАСИ

Давньоруська держава в ІХ-ХІIІ  ст.


1. Київська Русь в контексті міжнародних відносин

2. Феодальна роздробленість на Русі. Утворення Галицько-Волинського князівства

3. Прийняття та затвердження християнства на Русі. Розвиток культури

 


1. Київська Русь в контексті міжнародних відносин


Київський Русі належало помітне місце в міжнародних відносинах X – XIII ст. В зовнішньополітичній діяльності київських князів одним з найважливіших напрямів був південний, який становили відносини з Візантією, бо саме тут найповніше забезпечувалися стратегічні інтереси правлячої верхівки Київської держави. Про це свідчить і хроніка основних подій: 907 р. – переможний морський похід князя Олега на Константинополь; 911 р. – другий вдалий похід і договір князя Олега з Візантією, дуже вигідний для Русі, який забезпечував інтереси її торгівлі; 941 р. – невдалий морський похід князя Ігоря на Візантію; 944 р. – переможний похід князя Ігоря на Константинополь та укладання договору з Візантією, менш вигідного, ніж угода 911 р.; 957 р. – мирне посольство княгині Ольги до Константинополя; 969 – 971 рр. – війна князя Святослава з Візантією, яка закінчилася по суті поразкою, а формально – почесним миром; 988 князь Володимир захопив Корсунь, візантійське місто в Криму, і повернув його в обмін на сестру візантійського імператора, яка стала його дружиною (ці події пов’язані з хрещенням Русі); 1043 р. – відбувся останній морський похід Русі на Константинополь при Ярославі Мудрому, який закінчився поразкою. У стосунках з Візантією київські князі частіше переслідували мету – забезпечити торговельні привілеї для Русі, оскільки Візантія становила найбільш вигідний ринок збуту для надлишків полюддя. І саме з Візантії частіше надходили на Русь речі престижного вжитку для панівної верхівки (ювелірні прикраси, дорогі тканини та ін.).

Важливими для Русі були відносини і з Хозарським каганатом. Інтереси двох держав зіткнулися вже наприкінці X ст., коли князь Олег підкорив сіверян і радимичів, які до того платили данину хазарам. У другій половині 60-х рр. X ст., внаслідок походів князя Святослава, Хозарський каганат був розгромлений і припинив існування. Тоді ж влада Києва поширилася на племена Північного Кавказу і Приазов’я, але після смерті Святослава майже всі ці землі було втрачено. Зникнення Хозарського каганату мало для Русі неоднозначні наслідки. Позитивним було те, що для Русі відкрилася пряма торгівля з країнами арабського Сходу. Негативним було зникнення бар’єру, роль якого виконував Хозарський каганат по відношенню до кочових народів на їх шляху до причорноморських степів, тобто до південних кордонів Русі.

Досить жвавими були стосунки з країнами Західної і Центральної Європи (Німеччина, Польща та ін.), які особливо посилилися при Ярославові Мудрому (його називали тестем Європи), що встановив династійні зв’язки з правителями інших держав; його донька Анна була одружена з королем Франції, інші дочки – з королями Норвегії і Угорщини, сини одружені з сестрою польського князя та онукою німецького імператора. Мати ж Володимира Мономаха (дружина сина Ярослава Всеволода) була дочкою імператора Візантії – Константина IX Мономаха.

У цілому Київська Русь відігравала важливу роль у міждержавних відносинах країн Європи та Близького Сходу.

Надзвичайно важливими для Русі були відносини з кочовими народами причорноморських степів. З 915 по 1036 рр. тут панували печеніги. Їх мирні відносини з Русю скоро змінилися на ворожі. У 972 р. в бою з печенігами загинув князь Святослав. При князі Володимирі боротьба з печенігами набула особливо гострого, жорстокого, запеклого характеру. Саме в цей час з’явилися „богатирські застави”, використовувалася оборонна тактика. У 1036 р. в битві під Києвом при Ярославі Мудрому печеніги зазнали нищівної поразки. Загроза з їхнього боку для Русі була ліквідована.

З 50-х рр. XI ст. по 30-ті рр. XIII ст. в причорноморських степах панували половці. В останній третині XI ст. їхні напади на Русь активізувалися. В умовах загострення князівських усобиць половці в цей час стали справжнім лихом для Русі. Найбільше у боротьбі з половцями уславився Володимир Мономах. Саме з його ініціативи наприкінці XI – на початку XII ст. були об’єднані сили руських князів та здійснено декілька великих походів проти половців, які були розбиті і відступили до Кавказу. Але із затвердженням на Русі феодальної роздробленості половці повернулися і відновили напади на Русь, беручи активну участь в князівських усобицях, особливо в другій половині XII ст. У 70 – 90-х рр. XII ст. об’єднані сили руських князів знову відбили наступ половців. У 1185 р. сталася подія, описана в „Слові о полку Ігоревім”.

 

 


2. Феодальна роздробленість на Русі. Утворення Галицько-Волинського князівства


У другій третині ХІІ ст. феодальна роздробленість остаточно затвердилася на Русі. Утворилося з десяток самостійних князівств, серед них в Південно-Західній Русі: Київське; Переяславське; Чернігівське, де затвердилася династія нащадків Святослава Ярославича; пізніше з нього виділилося Новгород-Сіверське; Волинське, де затвердилася династія нащадків Мстислава Володимировича та Галицьке, де затвердилася  династія Ростиславичів.

Причина феодальної роздробленості на Русі полягає у подальшій еволюції феодальних відносин на Русі, в досягненні ними стадії зрілості, якій і відповідає феодальна роздробленість, як форма організації суспільства. Саме в ХІ–ХІІ ст. вже сформувалися феодальне землеволодіння (князів, бояр, церкви (монастирів)) та категорії феодально-залежного населення ( закупи, рядовичі ), що підтверджують всі редакції "Руської правди". Боярське землеволодіння на місцях призвело до появи сепаратистських настроїв боярства, що заклало соціальну, економічну та політичну базу для роздробленості, на яку опиралися представники різних родин Рюриковичів наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст., коли й відбувався політичний розпад Київської держави.

Ні одна з князівських династій не змогла закріпитися в Києві з-за жорсткої конкуренції, а постійні усобиці розхитували державний організм Давньої Русі, що створювало особливу небезпеку за умов активізації нападів половців в останній чверті ХІІ ст. Отже, державний устрій Русі трансформувався від відносно централізованої держави ранньофеодального типу при Володимирі і Ярославі до конфедерації фактично незалежних князівств-держав з визнанням Києва формальним політичним центром. Водночас є підстави вважати, що і в цей час зберігалася відносна єдність державного організму Давньої Русі, а саме, існувала єдина церковна організація, було спорідненим населення (мова, культура), а також спорідненість династії Рюриковичів. Проте навала Батия все це порушила.

Вже зазначалося, що в Галичині закріпилася династія Ростиславичів. Ростислав був онуком Ярослава Мудрого, сином його старшого сина Володимира, який помер ще за життя батька. Свого розквіту Галицьке князівство за Ростиславичів досягло за правління Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Але в Галицькому князівстві серйозною противагою владі князя були місцеві бояри – наймогутніші на Русі. Галицьким боярам належали великі землеволодіння, вони торгували сіллю і мали сильні дружини. Усобиці князя з боярами, які не хотіли посилення його влади, підривали внутрішню міць Галицького князівства.

У 1199 р. помер останній представник по чоловічій лінії династії Ростиславичів. Галичину захопив волинський князь Роман Мстиславич, праправнук Володимира Мономаха, який об’єднав Галицьке і Волинське князівства. За правління Романа Великого наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. у Південно-Західній Русі визначилася гегемонія Галицько-Волинського князівства. Роман Мстиславич жорстоко придушував опозицію галицьких бояр. Літопис наводить його вислів щодо цього: „Не подушивши бджіл меду не їсти”. Він поширив свій вплив на Київ, здійснив кілька вдалих походів на половців, активно втручався у європейську політику. У 1205 р. під час військового походу Роман Мстиславич загинув у Польщі.

По загибелі у 1205 р. Романа Мстиславича галицькі бояри вигнали його синів Данила та Василька з Галича. На галицький престол бояри посадили трьох синів Ігоря Святославича (героя „Слова о полку Ігоревім”). Їхньою матір’ю була дочка Ярослава Осмомисла. Бояри хотіли мати маріонеток, але Ігоревичі вступили в конфлікт з ними, 500 бояр було вбито, але самі князі загинули. У 20-х рр. XIII ст. боротьбу за батьківський спадок почав Данило Романович (Галицький). Спочатку він з братом закріпився на Волині, яка була їх „вотчиною”. Кілька разів Данило Романович намагався закріпитися в Галичині, але бояри, чернігівські князі та угорці заважали. Тільки у 1238 р. він остаточно зайняв Галичину.

У 1238 р. в битві під Дорогичином Данило Галицький розгромив лицарів-хрестоносців, які захопили північ Волині. У 1240 р. він зайняв Київ, саме перед приходом Батия, його воєвода Дмитро очолив оборону міста. У 1245 р. в битві під Ярославом Данило Галицький розгромив своїх суперників – галицьких бояр, поляків, угорців, сина чернігівського князя, і остаточно закріпив свою владу над Галичиною. Але в цьому році Батий надіслав Данилі Галицькому вимогу „Дай Галич”. Данило Галицький шукає союзників. У 1253 р. від посланців папи римського він отримав королівську корону (тому й вважається першим королем в українських землях), але звільнитися від влади татар не зміг. У 1264 р. Данило Галицький помер. Князем став його син Лев І.

На початку XIV ст. (1303 – 1308 рр.) всі галицько-волинські землі об’єдналися під владою Юрія Львовича, який правив з титулом – „король Русі”. Це був період піднесення Галицько-Волинської держави. У 1323 р. два сини Юрія Львовича – Лев ІІ та Андрій, останні представники династії Романовичів по чоловічій лінії, загинули у боротьбі чи то з татарами, чи з литовцями. Так Галицько-Волинська держава втратила свою династію, а її землі стали об’єктом експансії з боку агресивних сусідів. У 1340 р. Волинь відійшла до Великого князівства Литовського. Тут закріпився син великого литовського князя Гедиміна – Любарт, споріднений Романовичам по жіночій лінії. На Галичину з 1340 р. польський король Казимир III здійснив кілька походів, але їх відбивали галичани. Тільки у 1349 р. Казимир III за погодженням з Угорщиною зміг підкорити Галичину. Власне, у 1349 р. Галицько-Волинська держава припинила існування.

 

 


3. Прийняття та затвердження християнства на Русі. Розвиток культури


Духовне життя – це важлива складова існування будь-якого етносу. Власне, це його культура, все, що він відтворює у сфері матеріального та духовного буття, а культура будь-якого етносу – явище складне та багатогранне, тому й виділяють культуру матеріальну і духовну. Матеріальну культуру представляють: поселення, житлові та інші споруди, побутові речі, знаряддя праці, страви, одяг, взуття, прикраси, витвори образотворчого мистецтва (різьблення, ліплення, вишивка, розпис та ін.) та ін. Зрозуміло, що матеріальна культура панівної верхівки та соціальних низів суспільства відрізнялася. З матеріальною культурою невідривно пов’язана духовна культура, тобто сфера духовного буття давніх русичів, до якої належать: їх міфологія, усна народна творчість, фольклор (билини, дружинні пісні, перекази, легенди, казки, колядки, прислів’я і приказки, магічні заклинання й замовляння та ін.), ритуали, свята, в цілому вся обрядовість, особливо пов’язана з народженням, одруженням та смертю людини, різні культові відправи, особливо свята землеробського календаря та ін. Саме духовна культура дозволяє краще зрозуміти, глибше усвідомити духовний світ давніх русичів, їх психологію, особливості їхнього світосприйняття. Цьому сприяють і релігійні вірування давніх слов’ян.

Дохристиянськими віруваннями давніх русичів було язичництво. На язичницьких віруваннях та звичаях базувалася вся їхня обрядовість, ритуали, свята. Основу язичництва складало багатобожжя. Серед язичницьких богів існувала певна ієрархія (старші та молодші) і функціональне призначення. Найважливішими серед них були: Дажьбог (Хорс) – бог сонця, Сварог – бог вогню і ковальства, Стрибог – бог вітру, Велес – бог худоби і багатства, Лада, Лель – боги кохання, подружнього щастя та ін. У ІХ-Х ст. головним богом на Русі стає Перун – бог грому і блискавки, бог війни, бог князів і дружинників.

Поширення християнства на Русі починається за київського князя Аскольда, який у 60-х роках ІХ ст. разом з частиною дружини приймає християнство, що сталося в результаті його походу (або походів) на Константинополь. Але після вбивства Аскольда відбулося затвердження в Києві нової династії. Перші Рюриковичі були язичниками.

Серед перших правителів Русі з династії Рюриковичів християнство сповідувала княгиня Ольга, проте її син Святослав був запеклим язичником. Ситуація змінилася за її онука Володимира, який виявив себе найбільшим реформатором. Уже в перші роки правління Володимир здійснює релігійну реформу, в якій можна виділити два етапи. На першому етапі він спробував модернізувати язичництво, зібравши в Києві в єдиному святилищі найшановніших в різних землях Русі богів (Перун, Хорс, Дажьбог, Стрибог, Сімаргл, Мокош), намагаючись зробити Київ єдиним духовним центром держави, що повинно було її консолідувати. Але скоро визначилася недостатність цього, відчутною стала потреба в новій, більш досконалій ідеології, в релігії, яка б краще тримала в покорі поневолені маси, задовольняючи соціальні інтереси феодалів. Тому у 988 р. християнство проголошується державною релігією на Русі. Це був другий етап релігійної реформи Володимира.

При Володимирі визначилися організація та устрій християнської церкви на Русі. Була створена митрополія з центром у Києві. Першим Київським митрополитом був Феофілакт, грек за походженням, призначений константинопольським патріархом. Ця практика продовжувалася й далі, окрім поодиноких винятків. У 50-ті рр. ХІ ст. при Ярославі Мудрому митрополитом було призначено слов’янина Іларіона. При Володимирі наприкінці Х ст. у Києві була побудована Десятинна церква, яка дістала назву від того, що князь виділив десяту частину своїх прибутків на утримання церкви на Русі. Тобто вже при Володимирі християнська церква на Русі дістала організацію та міцну фінансову базу.

Із затвердженням християнства на Русі у духовному житті її населення відбуваються радикальні зміни, правда, не відразу, а поступово, шляхом трансформації язичницьких обрядів в християнські, їх своєрідного синтезу, наповнення старих форм новим, вже християнським змістом. Такий компроміс був необхідним, бо створював кращі умови для прискорення перемін у свідомості колишніх язичників для прийняття ними нового світогляду, що було неминучим в умовах християнізації давньоруського суспільства. Ці процеси розтяглися на кілька поколінь, особливо в місцевостях, віддалених від Києва та інших великих міст.

Прийняття християнства відіграло величезну роль у розвитку культури Давньої Русі. Перш за все, це сприяло розвиткові освіти та писемності, центрами яких ставали монастирі (Києво-Печерська лавра та ін.). За Володимира та Ярослава Мудрого вже існували школи та бібліотеки. Відомі берестяні грамоти, написи на стінах, креслення, графіті, що було свідченням поширення писемності. Певний розвиток дістають наукові знання. У Х ст. в Києві діяв відомий лікар Агапіт. Розвивається й література. Серед оригінальних творів ХІ-ХІІ ст. найбільш відомі: "Слово о законе и благодати” (автор Іларіон), "Повчання дітям” (автор Володимир Мономах). Видатним твором давньоруської літератури ХІІ ст. є "Слово о полку Ігоревім”, в якому описується похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. З’являються й перекладні твори – історичні, художні та ін. При монастирях, які були важливими осередками культури, розвивається літописання. Найвідомішим давньоруським літописом, автором якого є Нестор, є "Повість минулих літ” (ХІ – початок ХІІ ст.), пізніше з’являються Київський, Галицький та інші літописи.

Споруджуються визначні пам’ятки архітектури. Окрім вже названої Десятинної церкви, при Ярославі Мудрому у Києві споруджуються собор Святої Софії (на честь перемоги над печенігами), Золоті ворота, Успенські собори в Чернігові та Володимирі-Волинському, церква св. Пантелеймона у Галичі та ін. Зводяться могутні фортифікаційні захисні споруди міст, кам’яні князівські палаци та ін. Високого рівня досягають витвори образотворчого та прикладного мистецтва – іконопис, фресковий розпис, мозаїка, різьблення по каменю, ювелірні вироби (скань, зернь, чернь, інкрустація, чеканка, художнє литво) та ін.

Саме духовне життя Давньої Русі досягло високого рівня. Самі ж творіння давньоруської культурної спадщини засвідчують, що культура Русі була яскравою, високохудожньою, різноманітною, потужною, сягаючи кращих зразків світової культури свого часу. Період Давньої Русі став важливим етапом розвитку українського етносу. Саме у 1187 р. у Київському літопису вперше згадується назва "Україна”. Поява етноніму - етнічної назви "Україна”, засвідчує про консолідаційні процеси в середовищі українського етносу, завершення процесів становлення якого припадає на ХV-ХVІ ст.


Категорія: Історія України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter