Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія України (Лекції)


Тема V. НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА В ПЕРІОД РЕВОЛЮЦІЙНОЇ КРИЗИ
ТА НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1900-1921 рр.)


1. Земельна реформа П.Столипіна в Наддніпрянщині та її наслідки

2. Перша світова війна та її події в українських землях

 


1. Земельна реформа П.Столипіна в Наддніпрянщині та її наслідки


З 1906 по 1911 рр. в Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала назву «столипінської» за ім’ям її автора і втілювача в життя, голови Ради міністрів П.Столипіна. Основні положення реформи були викладені в указі 9 листопада 1906 р. Уряд під час революції 1905-1907 рр. домагався стабілізації становища в країні в напрямі перебудови земельно-аграрних відносин, створивши стан заможних селян, який став би новим соціальним підґрунтям влади. Водночас передбачалося відвернути селян від боротьби за поміщицьку землю та послабити земельний голод в країні, переселивши значну частину селян на вільні землі на сході імперії. Все це, на думку уряду, повинно було послабити соціальне протистояння на селі.

У Російській імперії селянам належало 165, в Україні - 91 млн. десятин надільної і 5,4 млн. десятин приватної землі. Землевласники в Росії володіли 53, в Україні - 10,9 млн. десятин. Тому уряд вирішив розв’язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння, конфіскація якого, на погляд П.Столипіна, не могла радикально змінити становище селян. Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів:

1) руйнування общини, яка відіграла значну роль у масових селянських виступах 1905-1907 рр., і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частки в особисту приватну власність;

2) надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;

3) організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Кожний селянин мав право вимагати від громади виділення замість черезсмужних земель однієї компактної ділянки - відрубу. Передбачалося переселення на хутори. У власність передавалися надлишки землі понад норму на одну душу, якщо селянин заплатить за них громаді за викупною ціною 1861 р., коли ціни були нижчими. Для виходу з общини потрібна була згода сільського сходу, проте, якщо він не давав її протягом 30 днів, селяни наділялися землею за розпорядженням земського начальника. У громадах, де не було переділу землі протягом 2 років, вона закріплювалася у власність обов’язково і незалежно від бажання селян, а за надлишки землі не треба було платати взагалі.

За законом про землеустрій від 29 травня 1911 р., у селах, де були проведені землевпоряджувальні роботи, земля автоматично переходила у спадково-подвірне землеволодіння.

Здійсненням земельної реформи займалися Міністерство внутрішніх справ та Головне управління землеустрою і землеробства, на місцях — губернські та повітові землевпоряджувальні комісії.

Що ж принесла Столипінська аграрна реформа Україні? За час її здійснення землю в індивідуальну власність на Правобережжі закріпило 48,9 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %. У 1906-1912 рр. утворено 226 тис. хуторів, або 5,1 % усіх господарств. Позики для купівлі землі Селянський банк надавав у розмірі 95 % купівельної ціни, під хутори — 100 %. Проте через встановлені Селянським банком високі ціни на землю більшість селян не могли користуватися його допомогою. Протягом 1906-1916 рр. банк продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, піднявши ціни із 105 крб. у 1907 р. до 136 крб. у 1914 р. за десятину. За цей час банк скупив 579 поміщицьких маєтків із 572,2 тис. десятин землі.

Столипінська аграрна реформа збільшила масштаби переселення з українських земель до Сибіру та Далекого Сходу. Їхали українські селяни, головним чином, з Лівобережжя, а саме з Чернігівської та Полтавської губерній, де найгостріше відчувався земельний голод, поширена була відробіткова система. Протягом 1907-1912 рр. з України виїхало близько 1 млн. осіб. Однак багато селян (приблизно 25%) повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії. 

Отже, столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала проведення агрономічних заходів. У 1909-1913 рр. продуктивність сільського господарства зросла у півтора рази. Земські агрономи організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Реформа сприяла промисловому піднесенню в країні, яке починається в 1909 р.

Не зважаючи на зростання посівних площ, валового збору зернових, товарності сільськогосподарського виробництва, реформа не змогла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула 2 млн., разом з цим бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними. Реформа також не створила, як передбачалося, нового соціального підґрунтя царизму в особі заможних селян. Останнє пояснювалося тим, що не тільки біднота а й заможні селяни, хуторяни, прагнули до перерозподілу поміщицької землі, чого реформа якраз не передбачала. Отже, останній чинник і був визначальним у тому, що реформа так і не досягла своєї політичної мети.

 

 


2. Перша світова війна та її події в українських землях


Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум’ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) i Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово в її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу,  3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й тi ж цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.

Серед основних суперечностей, що призвели до війни, були стосунки між Росією й Австро-Угорщиною, Росією і Німеччиною. Через своє особливе геополітичне становище Україна з неминучістю потрапила до сфери першочергових інтересів ворогуючих коаліцій. Вона була одним із неодмінних об’єктів обопільних розрахунків і зазіхань, а від так - і одним із епіцентрів воєнного протиборства.

Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини: Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні сторони фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного, В російській армії нараховувалося 3,5 мли. українців, в австрійській - 250 тис. Війна розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила український рух.

Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля. Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну. За версією деяких істориків, в німецьких колах існувала думка щодо створення самостійної державності в Україні, як чинника послаблення Росії та перешкоди для її безпосереднього впливу на Європу.

Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну, зокрема Східну Галичину, Північну Буковину й «Карпатську Русь» (Закарпаття). Важливо зауважити, що політичні сили Польщі, в разі відродження під час війни польської державності, планували включити до неї галицькі та західноукраїнські землі як «історично польські». Румунія також мала наміри приєднати землі Бессарабії й частину Буковини.

Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут Галицьке генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. Її митрополита А.Шептицького було депортовано до Суздалю.

Австро-угорська влада, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і також розгорнула проти них репресії. Отже, уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції. Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.

Уже в перший день війни - 1 серпня 1914 р. - вони об’єдналися в Головну Українську Раду (ГУР), яку очолив К.Левицький, з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. з добровольців - молодих вихованців організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт» — був сформований легіон (згодом полк) Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. чол. Полк УСС (командир Г. Коссак) було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно. Більшість українських партій – УНП (Міхновський), частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, виступила на підтримку Росії. Зокрема, Петлюра у газеті "Украинская жизнь” надрукував відповідного змісту Маніфест "Війна та українці”. ТУП на чолі з М.Грушевським (створено в 1908 р.) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету. Частина УСДРП на чолі з В.Винниченком взагалі засудила війну, яка була вигідна лише буржуазії і виступила за її перетворення на війну громадянську проти пануючих класів. Найбільш вороже щодо Росії були налаштовані соціалісти (УСДРП, «Спілка»), які  емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України - СВУ. Серед них - В.Дорошенко, Д.Донцов, М. Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосив утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії. Вони розраховували на те, що в перебігу війни буде знищено основу національного гніту - царизм. У поширеній СВУ відозві «До українського народу в Росії» на Росію покладалася вся відповідальність за розпочату війну, зазначалося, що не варто боятися приходу австрійського війська (в ньому сотні тисяч галичан - «Січові стрільці»), яке допоможе стати господарем власної долі, принесе «свободу і волю» й, врешті, «вільним і незалежним краєм стане Україна в злуці з Австрією».

У роки війни значна частина України перетворилася в район запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія декілька разів переходила із рук в руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914-1916 рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн. десятин.

У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40 % господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів’я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47 %. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. — лише 2849. На 1917 р. з 4 млн селянських господарств 1,8 млн дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7 % працездатних чоловіків. Погіршення становища народних мас обумовило хвилю страйків робітників, низку селянських повстань, а зрештою призвело до виникнення наприкінці 1916 р. в Російській імперії політичної кризи.

Таким чином, Перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві імперії і прискорила їхній крах. Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні могутнім потоком вливалися в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодержавства. Українство накопичувало національно-визвольну енергію, чітко усвідомлювало, що без активізації національної боротьби неможливо відродити українську державність.


Категорія: Історія України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter