Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія України (Лекції)


Тема 2. Україна-Русь у період політичної роздробленості. Галицько-Волинське князівство


1. Причини та наслідки феодальної (політичної) роздробленості Русі

2. Галицько – Волинське князівство

3. Монгольська навала на Русь

 

Джерела : Повість минулих літ // Літопис Руський. – К., 1989-1990.

                   Галицько–Волинський літопис // Літопис Руський. – К., 1989-1990.

                   (Галицько–Волинський літопис. Упоряд. Р.М.Федорів. – Львів, 1994).

                                            

 

1. Причини та наслідки феодальної (політичної) роздробленості Русі


Розпад великих імперій – закономірне явище у світовій історії. Цей процес характерний для різних періодів людської цивілізації. Цікаво, що частина з них пов’язана зі Східною Європою, з історією Київської Русі, яка вже після Ярослава Мудрого захиталася. Правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава на деякий час призупинили чвари в державі. Але по їх смерті незгоди серед численних представників Мономаховичів розпочалися ще з більшою силою і не припинялися аж до татаро-монгольської навали. В цей час стає очевидним, що форма єдиної автократичної імперії вже не виправдовує себе. Життя потребувало зменшення масштабів об’єднання й наближення державної влади до феодалів, утворення разом із Києвом нових політичних центрів, які на той час були цілком сформованими державами,що рівнялися за територією до західних королівств.

Раніше всіх, у 30-ті роки ХІІ ст., відокремились від Києва ті землі, яким не загрожували половці – Новгород і Полоцьк. Слідом за ними Київ втрачає владу над іншими князівствами, у тому числі над Волинським, Галицьким, Новгород-Сіверським, Переяславським, Чернігівським, які знаходились на території сучасної України. Так почала формуватися нова політична карта руських земель.

В історію цей процес увійшов під назвою феодальної (політичної) роздробленості і був історично зумовлений закономірним етапом суспільного розвитку середньовіччя. Її причини пов’язані не тільки з появою окремих князівств, управління в яких здійснювалось за принципом тогочасної феодальної ієрархії: великий князь, удільні князі, бояри. Вона була обумовлена еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодалізму як у центрі, так і на місцях, появою нового класу землевласників-феодалів, що стають значною економічною й політичною силою і сприяють вирівнюванню центру і периферії.

Підштовхувала до роздробленості Русі також і церковна організація, православні єпархії у містах, які стали осередками утворення незалежних князівств. Місцеві єпископи нерідко освячували прагнення світської влади до самостійності.

Відокремившись від Києва, кожне князівство було цілком суверенним і мало не тільки визначати "лад земельний”, тобто внутрішній порядок, а й право війни й миру, право на самостійну зовнішню політику. Але це не свідчило про остаточний занепад Києва. Місто, як і раніше, продовжувало розвиватися, залишаючись заповітною мрією всіх князів. Вони прагнули закріпитися в ньому, розповсюдити свій вплив на інші руські землі, відстоювали свій варіант об’єднання Русі. Серед династій, що вели багаторічну боротьбу за Київ, були Юрійовичі з володимиро-суздальської династії, Ольговичі з чернігівської, Мстиславовичі з київської та ін.

В цей час формується декілька політичних осередків, які прагнуть об’єднати руські землі: північний на чолі з Володимиром-на-Клязьмі, південний з Києвом, а згодом і західний - Галицько-Волинське князівство.

Отже, хоч роздроблення Давньоруської держави вважалося, з одного боку, прогресивним явищем (відбувалося формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, розвиток культури), з іншого – мало свої вади: не припинялися міжусобиці між князями, а від цього терпів народ, послаблювалася обороноздатність, тиск на руські землі сусідів, князівства продовжували дробитися.

Перші літописні згадки етноніма "Україна”. Територія, на якій формувалася українська народність, продовжувала називатись Руссю. Народ називав себе руським, русинами, а свою мову – руською. Разом з тим, у ХІІ ст. уперше з’явився термін "Україна”, який став етнонімом наших земель. Уперше зустрічається у літописному оповіданні про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під 1187 р. Народ жалкував за князем і літописець записав "О нем же Оукраина много постона”. Під 1189 р. той же київський літописець називає Україною пониззя Галицької землі, він пише, що князь Ростислав "приїхав до України Галицької, взяв два городи Галицькі”.

У ХІІІ ст. літопис відносить це ім’я до прикордонної з Польщею території Галицько-Волинського князівства по Західному Бугу: "Данило тоді вернувся додому і поїхав із братом Васильком і забрав Берестій, і Угровськ, і Верешин, і Столп’є, і Кошов, і всю Україну”.

Назва "Україна” протягом наступних століть у зв’язку з формуванням українського народу, набуває нового значення. З ХVІ ст. вона застосовується в офіційних актових матеріалах стосовно територіальних одиниць більшої частини краю. Так, у постанові сейму Речі Посполитої (1580 р.) зазначалося, що селянські виступи охопили "Україну Руську, Київську, Волинську, Подільську й Брацлавську”. Назву "Україна” знаходимо в листах Богдана Хмельницького, творах Гійома Боплана ("Опис України”), П’єра Шевальє ("Історія війни козаків проти Польщі”) тощо.

У науково-публіцистичній літературі існують різні тлумачення походження терміну "Україна”. Одні автори пов’язують цю назву з порубіжними землями південно-західної Русі, інші –  зі словом "край”, "країна” (у значенні "рідний край”, "рідна країна”, "рідна земля”).

 

 


2. Галицько-Волинське князівство

Коли Наддніпрянщина під ударами кочівників дедалі більше занепадала, зростало значення західних земель – Галичини та Волині. Ці землі були родючими і багатими. Тут розвивались землеробство, скотарство, ремесла, добувалася сіль, активно велася торгівля.

Галичина стала окремим князівством за Ростиславовичів. Ростислав Володимирович був онуком Ярослава Мудрого. Після його смерті сини Рюрик, Володар і Василько сіли в містах  Перемишль, Звенигород  й  Теребовля. Галицькі землі об’єднав в одне князівство син Володаря Володимирко (1124-1153 рр.).  В 1144 р.  він переносить столицю  з  Перемишля в м. Галич, із того часу його земля починає називатись Галицькою і виходить з-під контролю Києва.

Особливо піднявся авторитет князівства за Ярослава Осмомисла  (1153-1187 рр.). Він брав участь у боротьбі за Київ, посилав свої полки проти половців, постійно вів боротьбу з місцевими боярами, користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував зв’язки не лише із сусідами, а й з Візантією та Священною Римською імперією. Завдяки такій політиці, Ростиславичі зуміли оборонити свою землю від нападників-сусідів, захистити її кордони.

Волинська земля теж мала давні державницькі традиції й об’єднувала територію колишніх племінних союзів дулібів,бужан та волинян. Вона лежала на торговому шляху з Києва на Захід і відокремилась від центру в середині ХІІ ст. при князюванні правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяславича.

Але згодом Волинь перетворилася на своєрідну федерацію менших князівств. Був свій князь у Луцьку, були князі в Пересопниці, Дорогобужі та ін. Одні князівства виникали, інші – зникали. Серед волинських міст, крім Волиня, Червена, Белза, стали відомими Володимир, Пересопниця, Дорогобуж, Острог, Дубно, Корець, Муравиця.

Підняв авторитет землі Волинської Роман Мстиславович (1170-1205 рр.), який, повернувшись із Новгорода після смерті батька, заволодів престолом на Волині. Згодом постійно звертає свої погляди на сусідню Галичину, де всевладне боярство вело боротьбу із синами Ярослава Осмомисла.

Утворення Галицько-Волинського князівства. Протягом довшого періоду між Волинським князівством і Галичиною розвивалися жваві економічні й культурні стосунки. Спільними в них були і вороги-сусіди – Польща й Угорщина. Все це і стало передумовою їх, об’єднання. Роман розпочав цю історичну справу ще у 1188 р., коли після смерті Ярослава Осмомисла бояри запросили його до Галича. Але тут він довго не втримався. Лише у 1199 р., після смерті останнього Ростиславовича,  Романові вдається закріпитися у Галичині й об’єднати її з Волинню в одне князівство – Галицько-Волинське. Одночасно він підпорядкував собі Київ.

Таким чином, на європейській карті наприкінці XII ст. утворилася нова політична одиниця, лідери якої поставили перед собою мету відродити минулу славу руських земель на теренах теперішньої України.

Літописи, хроніки, легенди, пісні високо оцінюють діяльність Романа Мстиславовича. Він змальовується розумним, хоробрим, енергійним. Літописець називає його великим князем "царем на Русі”, "самодержцем всея Русі”, причому слово "самодержець” вперше в літописі вжито саме стосовно нього. Нова держава мала власну економічну основу, бо знаходилася на шляху Буг-Дністер, тримала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Роман вів запеклу боротьбу з галицькими боярами, посилав свої полки проти половців, постійно боронив західні рубежі від угорців і поляків. В одному з походів князь загинув у 1205 р., у битві з військами Лешка Білого на Віслі, залишивши двох малолітніх дітей – Данила й Василька. Скориставшись цим, бояри намагалися не допустити зміцнення великокнязівської влади, закликають на допомогу угорців і поляків, інших руських князів. Розпочалася 40-річна боротьба за престол.

Але юний князь Данило Романович, знайшовши підтримку на Волині, повів боротьбу за Галич, зумів припинити міжусобиці і поновити єдність галицько-волинських земель.

Данило Галицький.  Син князя Романа Мстиславовича й Анни народився, можливо, у 1201 р., адже відомо, що в рік смерті батька йому виповнилося чотири роки. Походження матері не достовірне. Одні джерела її відносять до візантійського двору, інші до боярського роду Волині.

Сироті Данилові прийшлося зустрітися з безліччю труднощів. Підрісши, він, разом із братом Васильком, розпочав боротьбу з боярами за об’єднання галицько-волинських земель, яка набирала характеру визвольної війни за державну незалежність. Данило розпочав цю справу з Волині. Здобув Володимир (1214 р.), Берестя й Забужжя (1219 р.), Луцьк (1225 р.), пізніше Белз. Згодом, опираючись на сили Волині, Данило повів війну за Галич. Ця боротьба вимагала великих зусиль. Правда, він знайшов допомогу зі сторони Мстислава Пересопницького, який видав за нього свою дочку. У 1237-1238 рр. Данило остаточно осів у Галичині, волинські землі віддав братові. У 1238 р. отримав перемогу над Тевтонським орденом, війська якого захопили Дорогочин. Збираючи руські землі, у 1239 р. заволодів Києвом. Він укріплює існуючі міста, будує нові. У 40-х рр. з’являється м. Холм – нова князівська резиденція, у 50-х рр. – м. Львів.

Серед основних напрямків внутрішньої політики Данила значне місце займає організація державного апарату, який формувався з вірних йому бояр. Найпомітнішими тут були посади двірського – заступника князя в справах війська, суду, "печатника” – охоронця державної печатки, канцлера, міністра закордонних справ.

Данило проводив активну зовнішню політику. Його міжнародному авторитетові сприяло коронування папською короною 1253 р. у м. Дорогочині. Отримавши корону, князь надіявся на допомогу Заходу у боротьбі з татарами. Однак цього не сталося. Данило Галицький помер у 1264 р., але назавжди залишився в українській історії визначною постаттю, збирачем південних руських земель у єдину державу, який разом із братом Васильком активно протидіяв монголо-татарській загрозі.

 

 


3. Монголо-татарська навала на Русь


У 20-роках ХІІІ ст. на Сході Європи  з’являються азійські кочівники – монголи, що, об’єднавшись у середньовічну Монгольську державу на чолі з Чінгіс-ханом, розпочали підпорядковувати собі численні народи Північного Китаю, Сибіру, Середньої Азії, інші території.

Прийшовши в східноєвропейські землі, монголи, або, як їх ще називали, татари у 1222 р. розбили половців. Останні звернулися до руських князів за допомогою. Порадившись, русичі спільно з половецьким ханом Котяном виступили в похід, долаючи опір авангардних сил завойовників. Головна битва відбулася 31 травня 1223 р. на берегах річки Калки, яка впадає в Азовське море. Через чвари, неузгодженість, відсутність єдиного командування, амбіційність, русько-половецьке військо зазнало поразки.

Галичани на чолі з Данилом і Мстиславом першими кинулись в бій, воювали хоробро, але половці, злякавшись, почали відступати й зім’яли галичан. Згодом були розбиті й інші полки. Татари ще довго переслідували переможених, але через Дніпро не пішли. Згодом відступили до Азії, на жаль, не назавжди. У 1237 р. розпочався їх новий похід у Європу під проводом хана Батия. Вони спустошили Волзьку Болгарію, міста Північно-Східної Русі. Не зумівши пробитися до Новгорода, татари повернули на південь. Як страшна чорна хмара, йшла татарська орда, знищуючи на своєму шляху все: людей і міста. Після них земля ставала пусткою, як після сарани. У 1239 р. було завойовано Переяславщину й Чернігівщину. У 1240 р. Батий з’явився під Києвом, де Данило залишив свого намісника воєводу Дмитра, і обложив місто з усіх сторін. Не дочекавшись запропонованої здачі міста, татари розпочали штурм. Розбили стінобійними машинами міські мури, кинулися на вулиці Києва, ламаючи відчайдушний опір киян. Останнім острівком оборони була Десятинна церква, де загинули всі її захисники. В полон був узятий Дмитро, але за хоробрість хан дарував йому життя і залишив при собі. Це було друге пограбування Києва від часу нападу в 1169р. суздальського князя Андрія Боголюбського.

Оволодівши Києвом, татари пішли на Волинь і Галичину. Пограбували й зруйнували там усі міста – Володимир, Кам'янець, Ізяслав, Галич та ін. Крем’янець і Данилів вистояли. Залишивши їх, татари поспішили на Захід, спустошивши Закарпатську Русь, угорську, сербську, польську й болгарську землі. Але відчайдушний опір русичів, інших слов’янських народів, важкі переходи через Карпати, не дозволили завойовникам йти в Європу. У 1242 р. чехи двічі розбивають їх військо. Хан повертає на Схід. Орда ще раз прасує руські землі, згодом осідає на Волзі, заснувавши державу Золота Орда із столицею в м. Сарай.

Занепад Галицько-Волинського князівства. Після смерті Данила князівство на деякий час втрачає свої позиції. На початку XIV століття., скориставшись чварами у Золотій Орді, Галичина та Волинь за князя Юрія І (1301-1315), який теж прийняв королівський титул, знову об’єдналися, піднявши свій авторитет на міжнародній арені. Сини Юрія І Андрій і Лев ІІ (1315-1323) продовжували політику батька. Але у боротьбі з татарами брати загинули. Спроба  наступного князя Юрія ІІ Болеслава втримати державу від розпаду продовжувалась до 1340 року. Смерть цього останнього князя-короля відкрила дорогу до занепаду Галицько-Волинського князівства. Його територією заволоділи Литва, Польща, Молдавія.


Підсумки

Феодальна (політична) роздробленість Русі була закономірним явищем в історії східнослов’янської державності. У цей період у літописах вперше з’являється термін "Україна” (1187 р.) та створюється Галицько-Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі. Галицько-Волинське князівство  (1199 – 1340 рр.) відіграло важливу роль в об’єднанні південних руських земель, стало праобразом майбутнього українського державотворення, але згодом через низку зовнішніх і внутрішніх факторів зійшло з політичної арени Європи.


Категорія: Історія України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter