Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія України (Лекції)


Тема 4. Національно-визвольний рух у другій половині ХVІ - середині ХVІІ ст.
Держава Богдана Хмельницького


1. Люблінська (1569 р.) і Берестейська (1596 р.) унії. Княь К.-В. Острозький

2. Козацькі війни наприкінці XVI ст.

3. Гетьман П.Сагайдачний та його доба

4. Козацько-селянські повстання у 20-30-тих роках XVII ст.

5. Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Утворення козацько-гетьманської держави

 

Джерела:  Боплан Г.Л. де. Опис України. – К., 1990 (Львів, 1990)

                   Літопис Самійла Величка. – К., 1991

                   Літопис Самовидця. – К., 1971

                   Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К., 1992

                   Універсали Б.Хмельницького / І.Бутич, І.Крип’якевич. – К., 1998

                   Шевальє  П. Історія війни козаків проти Польщі. –  К., 1993

 


1. Люблінська (1569 р.) і Берестейська (1596 р.) унії. Князь В.-К. Острозький


Люблінська унія 1569 р. – угода про об’єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством у єдину державу Річ Посполиту ("справа народна”). Об’єднання було вигідне, насамперед, Польщі, і, щоб схилити на свій бік литовську, українську та білоруську шляхту, польський король Сигізмунд ІІ Август надав їм деякі привілеї, а тим, хто виступав проти унії, пригрозив суворими репресіями. Врешті угоду було укладено: до Польщі відійшла Волинь, Брацлавщина, частина Поділля й Київщина. Литва зберегла за собою право на свої державний герб і печатку, законодавство, міністрів, військо, фінанси й адміністрацію. Натомість спільними ставали володар, сейм і сенат, монета, зовнішня політика, право землеволодіння на території всієї держави.

Після унії, як про це писав М. Грушевський, Литва втратила всяке значення як окрема держава і стала частиною держави Польсько-Литовської. На українських же землях від унії виграла лише місцева шляхта, яка була зрівняна у своїх правах із шляхтою польською. Повсюди встановлювалася всеосяжна система політичного, економічного та духовного поневолення народу, відбувався "занепад українського життя”. Польські пани примусово запроваджували католицизм, закривали православні церкви, осередки української культури та освіти. У відповідь на створення магнатсько-шляхетської Речі Посполитої в Україні розгортається та шириться національно-визвольна боротьба народних мас, що вилилася наприкінці XVI ст. у селянсько-козацькі війни під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка.

Таким чином, Люблінська унія погіршила загальну ситуацію в Україні. Але, як зауважив І.Крип’якевич, "при всіх негативних наслідках дала принаймі одну користь, що всі українські землі були злучені в одну цілість”, між ними не стало кордону, а це сприяло консолідації українського народу.

Берестейська церковна унія 1596 р. – на Берестейських соборах того року  сталася визначальна подія: єдина православна церква розкололася на дві – традиційну православну та нову уніатську, або як її почали пізніше називати – греко-католицьку. Київська митрополія, зберігаючи всі свої обряди, звичаї, права та привілеї, розірвала зв’язки з Константинополем і об’єдналася з Римом, підпорядкувавшись папському престолу.

Один із найвпливовіших українських магнатів, князь Костянтин Острозький, ще за два роки до цієї події розробив свої "артикули” – умови на яких українська церква могла піти на об’єднання: збереження обряду, заборона католикам забирати православні церкви, заборона переходити на латинський обряд, зрівняння православного духовенства в правах із католицьким, повідомлення в справах унії патріархів, повідомлення про те Москви й Молдавії, поліпшення внутрішніх справ православної церкви та відкриття шкіл для православного духовенства. Але оскільки ці "артикули” не були проголошені  на Соборі, князь обурився й виступив проти такої таємної та односторонньої ініціативи українських єпископів.

В цілому завдання, що їх мала вирішувати унія, можна визначити таким чином:

1. Унія з Римом мала ліквідувати церковний розлад у Київський митрополії;

2. Унія в умовах латинізації та полонізації мала зберегти східний обряд віросповідання, що забезпечувалося спеціальною папською буллою;

3. Унія мала припинити процес  окатоличення й ополячення українського народу та сприяти пробудженню національної свідомості;

4. Унія мала захистити українську мову, як найважливішу національну ознаку;

5. Унія мала створити передумови для появи національної інтелігенції. Формальне зрівняння в правах із католиками відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню та вищу освіту;

6. Нова церква мала стати виразником та захисником інтересів свого народу за відсутності української держави;

7. Нарешті, унія оцінювалася польським урядом та папським престолом, як реальна можливість розширити сфери впливу католицької церкви, стабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Речі Посполитій, а в перспективі окатоличити й колонізувати український народ, інші національні меншини.

Уніатська віра сама по собі не була чимось шкідливим, але методи якими вона впроваджувалася, силовий тиск з боку керівництва Речі Посполитої на чолі з королем, який в універсалі від 15 грудня 1596 р. проголосив, що рішення саме уніатського собору є обов’язковим для всіх віруючих, фактично ставив православну церкву поза законом, закріплюючи за прибічниками унії церковні посади, монастирі та їх землі. Саме тому Берестецька унія, задумана як інструмент порозуміння, призвела до сильного протистояння, стала символом розбрату, ворожнечі і насильства.

Слід зазначити, що якщо значна частина української шляхти перейшла до римсько-католицького табору, та на захист православної віри піднялася нова сила українського суспільства – козацтво.

Князь Василь-Костянтин Острозький (1527-1608 рр.). Молодший син славного лицаря та оборонця православної церкви, гетьмана Литовського, князя Костянтина. Національна стійкість останнього, як писав П. Куліш, значила багато для нашої Руси. Цю національну стійкість та тверду православну віру набув від батька його син, князь Василь-Костянтин Острозький, який і підняв славу своїх предків на найвищий щабель.

Василь-Костянтин Острозький зібрав у своїх руках величезне багатство – йому належало 25 міст, 10 великих містечок та 670 сіл. Увесь XVI вік пішов на подальше розширення маєтностей та придбання нових земель. В 24 роки він став старостою Володимирським і воєводою Волинським, з 1560 р. – воєводою Київським. Піклуючись про захист від татарських набігів, він сприяв укріпленню, обновленню та перебудові пограничних замків, збільшенню залог, організації розвідувальної служби з невеликих кінних відділів – польових страж, що стояли на татарських шляхах. Свою резиденцію, місто Острог, воєвода сильно укріпив, обніс замкову гору муром і поробив міцні башти. Не раз він ставав на чолі війська і переможно бив ворога. Так, у 1575 р. він розбив татарських нападників під Синявою, у 1577 р. – під Дубном, а в 1578 р. – під Острогом.

Князь був великим шанувальником науки, освіти і мистецтва та щедрим меценатом. У 70-х рр. XVI ст. своїм коштом він започаткував школи у Києві, Турові, Володимир-Волинському. Він заснував також Острозьку академію – першу вищу школу в Україні, важливий осередок європейської науки.

Під патронатом князя в академії працювали видатні педагоги та вчені: Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко, Тимофій Михайлович, Василь Суразький, Діонісій Палеолог, Кирило Лукаріс та інші. Учнями її були майбутній гетьман Петро Сагайдачний, архієпископ Мелетій Смотрицький, чернець Іов Княгинський, ієромонах Киприян та багато інших, які були знані не тільки на український землі, але й далеко за її межами.

За ініціативою і при фінансовому забезпеченні з боку Костянтина Острозького в його острозькому замку у 1577 р. була побудована друкарня, в якій деякий час працював відомий російський першодрукар Іван Федоров. Тут були видані такі першодруки, як "Буквар” (1578 р.), "Новий завіт із Псалтирем” (1580 р.), "Острозька біблія” (1581 р.), а також листівка "Хронологія” у віршах Андрія Римші (1581 р.). Особливо велике значення мала "Острозька біблія”, яка була набрана церковно-слов’янською мовою в староукраїнському варіанті, зрозумілому широкому загалу простих людей. Передумову до книги написав сам Костянтин Острозький. Помер Василь-Костянтин Костянтинович Острозький у лютому 1608 року і похований в Острозі, у Богоявленському замковому храмі.

 

 


2. Козацькі війни наприкінці XVI ст.


Першим керівником великих козацько-селянських повстань, що розпочалися в Україні наприкінці XVI ст., був Криштоф Косинський, гетьман українського козацтва. Родом із Підляшшя, виходець із середовища небагатих шляхтичів. Тривалий час жив на Запоріжжі і в нагороду за військові заслуги дістав від короля маєток і землю. Але один із князів Острозьких, білоцерківський староста, не допустив Косинського до володіння цією нагородою. Тоді Косинський розпочав боротьбу за встановлення справедливості, яка вилилася в козацько-селянське повстання проти польської влади взагалі. Скоро його військо досягло близько п’яти тисяч. Воно швидко поповнювалося за рахунок запорозьких, а також реєстрових козаків і втікачів із панських маєтків: селян та всякої шляхетської челяді, які не могли більше терпіти знущання своїх господарів. Повстання 1591-1593 рр. охопило Київщину, Брацлавщину і Волинь.

Підтримані місцевим населенням, повстанці в грудні 1591 року оволоділи фортецею й містом Біла Церква та замком у Богуславі, захопили там артилерію та військові припаси. Ще перед цим запорожці обрали Косинського своїм гетьманом. Відтак повстанці заволоділи Трипіллям і Переяславом. Польський король Сигізмунд ІІІ послав проти них військо на чолі з князем Язловецьким, однак той не зміг нічого вдіяти. Восени 1592 р. Косинський захопив Київський замок. Це серйозно сполошило польський уряд. Король оголосив збір шляхти Київщини, Волині та Поділля і долучив до них регулярні війська й угорських найманців. Похід очолив князь Костянтин Острозький, який добре знав козацьке бойове мистецтво. Під містом П’яткою 2-9 лютого 1593  р. відбулася жорстока битва між повстанцями і шляхетським військом. Стояли морози, завивала хуртовина, умови для бою були особливо важкими. Зазнавши великих утрат, обидві сторони після переговорів покинули поле битви.

Повернувшись на Запоріжжя, Косинський почав готувати нові сили для продовження повстання. Він звернувся за допомогою до Москви й отримав звідти гроші, зброю, боєприпаси. В травні 1593 р.  2-х тисячне козацьке військо вирушило із Січі й незабаром узяло в облогу Черкаси. Черкаський староста Олександр Вишневецький розробив підступний план. Він розпочав переговори з повстанцями. Косинський був запрошений до Черкас і там його по-зрадницькому вбили. Козаки змушені були відступити на Запорозьку Січ, на яку, скориставшись обставинами, напала орда Кримського хана.

Повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594–1596 рр.). Северин (Семерій) Наливайко був родом із м.Гусятина на Поділлі (тепер Тернопільська обл.), його батько, ремісник-кушнір, був закатований слугами польського магната Калиновського. Мати разом із дітьми перебралася в Острог, де Северин та його брат Дем’ян (згодом відомий філософ і письменник) здобули освіту. Маючи лицарську вдачу та допитливий розум, кмітливий юнак подався на Запоріжжя, де вдосконалювався у військовій майстерності, не раз брав участь у походах на турків і татар.

Повернувшись до Острога, вступив на службу до князя Костянтина Острозького сотником надвірних козаків. За свідченням польського сучасника історика М. Бельського "Це була людина гарна зовні і незвичайних здібностей... до того ж славнозвісний пушкар”.

Наливайко сумлінно виконував свої обов’язки сотника, виконував усі накази князя і навіть боровся проти Косинського під П’яткою, але згодом став на сторону гноблених мас. Він підібрав собі відчайдушних кіннотників, зорганізував з них добре озброєне військо, готове йти на всяку небезпеку й у боротьбі з поляками знайшов підтримку запорожців, зокрема, гетьмана Григорія Лободи. Обидва ватажки на заклик Австрії у 1594 р. ходили у похід на турків у наддунайські землі. Повернувшись на Україну, Лобода осів на Київщині, а Наливайко спершу допомагав повсталим білоруським селянам, а потім перейшов на Волинь. Їх війська безоглядно нищили польські маєтки та католицькі центри. 16 жовтня 1594 р. повстанці при допомозі міщан визволили місто Брацлав. Наприкінці року повстанці здобули добре укріплений замок і місто Луцьк.

Навесні 1595 року Наливайко при допомозі білоруських повстанців громить литовських феодалів і визволяє міста Луцьк, Бобруйськ, Могильов, а повстанський загін на чолі з козаком Матвієм Шаулою оволодіває Пропойськом. Для литовсько-польського панування в Білорусії та в Україні утворилася серйозна загроза. Уряд Речі  Посполитої кинув на придушення повстання трьохтисячне каральне військо під командуванням коронного гетьмана Станіслава Жолкевського.

Поблизу Білої Церкви війська Наливайка, Лободи і Шаули об’єдналися й нараховували приблизно 4 тис. чол. До приходу туди військ Жолкевського, вони розгромили гарнізон Білої Церкви й підпалили замок. Повстанські війська були приведені в бойовий порядок. Велика надія покладалася на артилерію, яка складалася з 20-30 легких гармат, на озброєнні повстанців були також гаківниці. Але великим тягарем для війська були козацькі жінки, діти та поранені, які шукали для себе тут захисту. Побачивши, що добре озброєному польському війську важко протистояти, повстанці вирішили перейти на лівий берег Дніпра. Війська поляків швидко наздоганяли їх. У квітні 1596 р. під Гострим Каменем, недалеко Трипілля, відбулася жорстока битва. Обидві сторони зазнали значних втрат. Поляки відступили до Білої Церкви, а козаки дійшли до Дніпра, переправилися човнами і стали в Переяславі. Тут вони намагалися укріпитися й надіялись, що польські війська облишать їх переслідувати. Але ті також переправилися через Дніпро і козацькому табору прийшлося відступати далі на південний схід у степи. Була надія, що польський полководець не схоче переслідувати їх у небезпечних бездорожніх місцях, але той вів погоню далі і поставив собі за мету знищити всіх повстанців.

Під Лубнами, над Солоницею, козаки були вимушені зупинитися, щоб перепочити й привести себе в порядок. Вони укріпилися на високому місці, із виглядом на всі боки. Почалася облога, що тривала два тижні.

У важких умовах спеки й відсутності води, повстанці хоробро оборонялися й робили часті вилазки. Але поляки оточили їх тісним кільцем, звужували його і постійно обстрілювали з гармат. В таборі не стало пашні для коней та їжі для людей. В тісному місці назбиралося багато трупів, які розкладалися й несли різні пошесті. Серед війська вибухнула незгода. За зрадницькі переговори з ворогом був убитий Лобода та обраний новий гетьман, але частина угодовськи настроєної старшини продовжувала переговори з польською стороною. Умови були дуже важкими. Повстанці були змушені видати старшину, віддати всі гармати, рушниці і амуніцію, також корогви і срібні труби, за це їм було обіцяно життя і вільний вихід із табору. Але 28 травня, коли Жолкевському були видані Наливайко і Шаула, недотримавшись умов перемир’я, польське військо накинулося на безборонних і вчинило над ними криваву розправу. Ніхто не був помилуваний. З багатотисячного табору втекло ледь півтори тисячі. Польський сейм наклав на козаків баніцію, тобто проголосив їх поза законом, конфіскував козацькі маєтки і наказав винищити козацтво взагалі. У квітні 1597р. після жорстоких тортур Наливайка привселюдно страчено у Варшаві.

 

 


3. Гетьман П.Сагайдачний та його доба


Події перших двох десятиріч XVII ст. тісно пов’язані з діяльністю гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Його вважають найвидатнішою фігурою, яку висунуло козацтво до Б.Хмельницького. Він прославився не лише як полководець, але й як державний діяч, захисник української культури. Значною мірою цьому сприяло його навчання протягом кількох років в Острозькій академії.

Сагайдачний виступає в ролі керівника козаччини саме тоді, коли польський уряд, наляканий повстаннями 90-х років XVI ст. і зміцненням  козацтва, намагається його приборкати. Враховуючи співвідношення сил і реально оцінивши ситуацію, гетьман не йде на відкриту конфронтацію з польською владою, балансуючи між інтересами Варшави і Запорозької Січі, опираючись при цьому на силу козацького війська. Гетьман провів військову реформу козацтва, перетворивши його з тимчасових "партизанських” формувань на регулярне військо, в якому був запроваджений порядок, міцна дисципліна. За гетьманування Сагайдачного  кількість українського війська збільшилася  до 50 тис. чол.

Українське козацтво розгорнуло справжню національно-визвольну війну проти турецько-татарської агресії. Гетьман розробив стратегію цієї боротьби. Він поставив завдання: наносити первинні удари по ворогу, випереджаючи його напади на Україну, знищити флот, зруйнувати найважливіші порти. Запорожці атакували одночасно кілька фортець, але основного удару завдавали якомусь найвпливовішому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп та інші міста. Особливо успішними були походи в другому десятиріччі, коли козаки захопили Синоп (1614 р.). У наступному році вони загрожували самій столиці Османської імперії, спаливши дві пристані. Найвизначнішим був похід 1616 року, коли січовики взяли штурмом фортецю й спалили Кафу – головний ринок работоргівлі. Сила й значення українського флоту настільки зросли, що козаки майже повністю контролювали Чорне море.

У 1618 р. на прохання польського уряду 20 тис. козаків  на чолі з Сагайдачним узяли участь у поході на Москву. Запорожці розбили військо князів Пожарського та Волконського, підійшли до царської столиці і розпочали облогу. Місту загрожувала страшна небезпека. Але у вирішальний момент гетьман наказав припинити штурм. Ймовірно, він не бажав зміцнення Речі Посполитої за рахунок московської держави, котра могла бути потенційним союзником у майбутньому.

У 1620 р. Сагайдачний провів дві політичні акції, що були спрямовані проти Польщі. З усім Військом Запорозьким він без дозволу короля вступив до Київського братства, яке виступало проти політики уряду Польщі, відіграючи одночасно роль культурного й наукового центру України. Тим самим, як стверджує О.Апанович, гетьман зробив безпрецедентний для свого часу історичний крок – "поставив зброю на охорону культури, освіти, тобто гуманізував зброю”. Вирішальну роль відіграло козацтво у відновленні вищої православної ієрархії на Україні, що була скасована 1596р. за Брестською унією. Уряд Речі Посполитої оцінив ці події як державний злочин і видав універсал про арешт православних ієрархів. Але на захист стало Запорозьке військо.

Хотинська війна. У 1620-1621 рр. козакам довелося воювати разом із польським військом проти Туреччини, яка вирішила завоювати Польщу і знищити козацтво. Козацька рада ухвалила виступити проти ворога, але обумовила свою згоду рядом вимог: визнання прав козацтва, збільшення реєстру, визнання вищої православної ієрархії, свободи віросповідання та ін.

Саме в Хотинській битві (1621 р.) найповнішою мірою проявився талант гетьмана як полководця, який на противагу стратегії пасивної оборони розвивав наступальну стратегію концентрованого раптового удару. Під Хотином Сагайдачний започаткував серію нічних рейдів, що завдавали великих втрат турецькій армії (25% від загальних втрат), викликали паніку та розгубленість серед ворогів.

Поряд з атаками і нічними рейдами, гетьман застосував новий тактичний прийом – залповий вогонь з мушкетів із максимально близької відстані. Внаслідок бойових дій ворог втратив близько 80 тис. чоловік і змушений був погодитись на укладання мирного договору. Вирішальна роль у цій перемозі належить саме козакам. Навіть представники польського табору відзначали, що козаки не тільки винесли на своїх плечах тягар війни, а й взагалі врятували Річ Посполиту від загибелі.

Але, не зважаючи на це, угода між Туреччиною й Польщею була спрямована проти козаків. Замість вдячності, польський уряд зобов’язався заборонити їм судноплавство по Дніпру й вихід у Чорне море.

Козаки першими пішли з-під Хотина, не задоволені умовами договору. Сагайдачний, поранений отруйною стрілою, через кілька місяців (10 квітня 1622р.) помер. Видатний історик Д.Яворницький писав, що "Петро  Конашевич-Сагайдачний – найвидатніша особа козацтва протягом усього його історичного існування ...”.

 

 


4. Козацько-селянські повстання 1620-1630-х рр.


Це був період нового піднесення антифеодального й національно-визвольного руху, викликаного посиленням експлуатації й безправ’я народних мас, а також політикою національно-релігійної дискримінації. Однією з причин було те, що польський уряд у жовтні 1621 р. наказав залишити в реєстрі лише 3000 чол. (під Хотином їх було більше 40 тис.), а всіх інших негайно повернути до своїх панів. До того ж, саме в ці роки закінчився термін "слобод”, коли з метою освоєння земель магнати й шляхта звільняли селян від податків і панщини.

Відбувається кілька великих повстань, в яких провідною силою виступає козацтво. До козаків приєднуються селяни. Повстання охоплюють переважно Черкащину, Київщину, частину Поділля й Волині. Очолюють їх досвідчені козацькі ватажки Марко Жмайло (1625 р.), Тарас Трясило (1630 р.), Павло Бут (1637 р.) Яків Остряниця і Дмитро Гуня (1938 р.). Повстанці здобули кілька перемог над польсько-шляхетськими військами. Дії козаків і селян знайшли відображення в народних переказах, легендах, піснях. Вони також оспівані у творах письменників і поетів. Наприклад, Т. Шевченко присвятив повстанцям вірш "Тарасова ніч”, в основу якого знаходиться опис подій, коли під час повстання 1630р. козаки увірвалися в польський табір і знищили т.зв. Золоту роту – особисту охорону коронного гетьмана, котра складалася із 150 шляхтичів із найзначніших родин.

"Ординація війська Запорозького” (1638 р.). Внаслідок козацьких повстань 1620-1630 рр. польський уряд змушений був піти на деякі поступки. Козацький реєстр був збільшений до 6 тис., а пізніше – до 8 тис. Але в другій половині 30-х рр. Річ Посполита вирішує остаточно приборкати український народ, в першу чергу козацтво. З цією метою на Дніпрі будується, по-перше, фортеця Кодак. По-друге, у лютому 1638 р. Сейм схвалив "Ординацію”, яка значно урізала права козацтва. Реєстр зменшувався до 6 тис. Ліквідовувалася виборність старшини. Реєстрове козацтво мав очолювати старший комісар із шляхтичів, призначений сеймом. Осавул і полковники теж призначалися зі шляхти. Жоден козак без дозволу комісара не міг піти на Січ. Міщанам заборонялося не тільки вступати в козаки, але й навіть віддавати заміж за них своїх доньок. Передбачалася відбудова фортеці Кодак, зруйнованої козаками у 1635 р. під проводом Івана Сулими.

Таким чином, польсько-шляхетській владі вдалося придушити козацько-селянські повстання. Причини поразок полягали, насамперед, у переважанні сил магнатів і польської шляхти, котрі мали у своїх руках державний апарат, армію, були краще організовані, ніж повстанці. Повстання мали стихійний, переважно неорганізований характер. Учасники їх були значно гірше озброєні. Жодне з них не поширювалося на всю Україну. Тактика повстанців носила, як правило, оборонний характер. Ці та інші недоліки були враховані ватажками великого повстання, що розпочалось після десятиліття так званого "золотого спокою” (1638 - 1647 рр.).


5. Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Утворення козацько-гетьманської держави.


Категорія: Історія України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter