Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія України (Лекції)


Тема 5. Козацьке державотворення та становище українських земель у 2-й половині XVII-XVIII ст.


1. Україна після Б.Хмельницького. Руїна

2. Доба гетьмана Івана Мазепи

3. Козацька Конституція 1710 р. Діяльність П.Орлика в еміграції

4. Обмеження та ліквідація козацько-гетьманської державності у ХVІІІ ст. Знищення Запорозької Січі

5. Правобережна Україна у складі Речі Посполитої. Коліївщина. Розподіл українських земель наприкінці ХVІІІ ст.

 


1. Україна після Б.Хмельницького. Руїна


Смерть Б.Хмельницького у 1657 р. застала козацьку Україну на переломі: будівництво національно-державних фундаментів було далеким від завершення, а соціально-економічні та політичні суперечності загострені до краю. Українські землі стали ареною запеклої боротьби між Росією, Польщею, Туреччиною й Кримом.

Гетьман Іван Виговський ( 1657-1659 рр.). Вибір гетьманом ще за життя Богдана його 16-річного сина Юрія був невдалою спробою реалізувати ідею спадкової влади. Тому вже у вересні-жовтні 1657р. старшинська рада передала гетьманську булаву Генеральному писарю Івану Виговському, шляхтичу за походженням. У молодості він навчався у Києво-Могилянській колегії, служив у війську, потім працював у Луцькому суді, був намісником луцького староства, входив до місцевого братства. У 1648 р. був викуплений Б.Хмельницьким із татарського полону і з тих пір виконував обов'язки Генерального писаря Війська Запорозького.

Опозиція й повстання проти Виговського. Наприкінці 1657 – на початку 1658 р. проти нового гетьмана виступили, підтримані Росією, запорожці на чолі з кошовим отаманом Я. Барабашем та козаки полтавського полку на чолі з М.Пушкарем.

У відповідь війська Виговського разом із татарами штурмом взяли Полтаву (червень 1658 р.) і "вогнем та мечем” приборкали повстанців. У братовбивчій війні загинули й потрапили в полон близько 50 тис. людей.

Гадяцький договір. У вересні 1658 р. І.Виговський підписав у Гадячі договір із Польщею. Козацька Україна в межах трьох воєводств – Брацлавського, Київського і Чернігівського – поверталися до Речі, Посполитої на правах автономії. Утворювалося т.зв. "Князівство Руське” із 40-тисячним військом (30 тис. козаків і 10 тис. найманців). Законодавча влада належала національним зборам,  гетьман, що обирався пожиттєво, мав верховну цивільну й військову владу. Унія скасовувалася, а київський митрополит отримував місце в сенаті. Передбачалося відкриття в Україні 2 університетів, достатньої кількості шкіл і друкарень. Однак, під час ратифікації польським сеймом, договір був значно підкоректований на користь польської сторони, а головне, він так і не був втілений у життя.

Війна з Москвою. Конотопська битва. У 1658 р. в Україні розгорнулись військові дії проти московських залог. Москва оголосила Виговського зрадником, а московський князь Баратинський повісив у Києві понад 3 тис. українців. В Україну вирушила 100-тисячна російська армія.

Вирішальний бій відбувся у червні 1659 р. під Конотопом (теп. Сумська обл.). Організувавши надійну оборону і провівши вдалий маневр, українська сторона здобула блискучу перемогу. Полягло 30 тис. московського війська, багато потрапило у полон, у т.ч. князь С.Пожарський, якому татари відрубали голову.

Однак, ця перемога не зміцнила внутрішнього становища Виговського. У вересні 1659 р., в умовах масового антигетьманського руху, він змушений був віддати гетьманські клейноди.

Гетьман Юрій Хмельницький (1659-1663 рр.). Гетьманування Юрія розпочалося в умовах наступу російських військ на Переяслав. Тут, у 1659 р., під тиском князя Трубецького був укладений новий Переяславський договір із Росією, що значно обмежував козацьку автономію. Україна позбавлялася права без дозволу царя переобирати гетьмана, виступати в похід, зноситися з іншими країнами, призначати й звільняти полковників, карати без суду старшин. Крім Києва, російські залоги розміщувалися у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані, а Київська митрополія мала підпорядкуватись московському патріарху.

14 статей цього нового Переяславського договору не тільки значно обмежували українську державність, але й також фальсифікували переяславсько-московський договір 1654 р. Б.Хмельницького.

Посилення московських впливів на Лівобережжі викликало сильну протидію серед частини правобережних полковників і старшини. До того ж, у 1660 р. наступ на Україну розпочала Польща у союзі з татарами. Під Любарем і Чудновим на Волині (теп. Житомирська обл.) поляки оточили московські війська В.Шереметьєва разом із лівобережними козацькими полками Т.Цицюри.

За таких обставин Ю.Хмельницький підписав із поляками Слободищенський або Чуднівський трактат (1660 р.), що повторював умови Гадяцького договору, але без статті про Руське князівство.

Тим самим вирішувалась доля оточеного московського війська, яке змушене було капітулювати. Однак, як і Виговському, Ю.Хмельницькому не вдалося об'єднати навколо себе українське суспільство. У 1662 р. під ім'ям Гедеон Юрій постригся у київські ченці.

Розкол України. На початку 60-х рр. XVII ст. наказним гетьманом Лівобережної України був Яким Сомко (1661-1662 рр.). Йому протистояли ніжинський полковник В. Золотаренко і кошовий отаман Запорозької Січі (у минулому – ад’ютант Б. Хмельницького) І.Брюховецький. Останній незаконно присвоїв собі нечуваний титул "кошового гетьмана” і всіляко намагався догодити козацьким низам та Москві. У найкращій мірі скориставшись своїми якостями "людини улесливої, хитрої і пронозливої”, І.Брюховецький домігся обрання себе гетьманом на Чорній раді під Ніжином у 1663 р. Сомка й Золотаренка згодом було страчено.

На Правобережній Україні у тому ж 1663 р. козаки обрали гетьманом Павла Тетерю, юриста за фахом, що походив із православної шляхти, був переяславським полковником і зятем Б.Хмельницького, Генеральним писарем у Виговського.

Так відбувся розкол козацької України на два Гетьманства – Лівобережне й Правобережне. Причинами цьому було, з одного боку, загострення внутрішніх суперечностей між різними угрупованнями козацької старшини, між старшиною і народними низами, а, з іншого – посилення агресії Росії й Польщі при активній участі Кримського ханства. До того ж самостійну політику в Україні почала проводити Запорозька Січ, що ще більше спричиняло хаос і анархію. Багаторічні війни й спустошення призвели до занепаду й зневіри, а керівники держави не мали хисту Великого Богдана. Розпочалася кривава Руїна, тобто занепад козацької автономії, що відбувався в умовах громадянської війни і військової інтервенції сусідніх держав.

Гетьман Іван Брюховецький (1663-1668 рр.). Прагнучи ще більше вислужитися перед Москвою, Брюховецький у 1665 р. поїхав до "першопрестольної”, де підписав т. зв. "Московські статті” (1665). Відтепер новообраний гетьман мав приїжджати до Москви на затвердження; збір податків з України переходив до царських воєвод; московські залоги мали розміщуватися у всіх найбільших містах Лівобережжя.

Винагородою за такі нововведення стали для Брюховецького багаті маєтки, боярський титул, а також дозвіл одружитися з московською князівною Довгорукою.

Безцеремонне поводження російської адміністрації у Лівобережній Україні викликало масовий протест. Розпочались антимосковські рухи й повстання.

Гетьманування Павла Тетері (1663-1665 рр.). Людина, розумна та освічена, П.Тетеря, за оцінкою істориків, теж відзначався ненаситним користолюбством, егоїзмом і жорстокістю. У покірливості до поляків він зайшов так далеко, що Україну звав польською провінцією, а короля – "природним і власним паном”.

Протягом його гетьманування Правобережна Україна вибухнула цілим рядом антипольських повстань (І.Попенко, Сулимка, С.Височан, В.Варениця, П.Стріла, П.Децик, І.Сербин, В.Дрозденко та ін.).

Великих нещасть зазнала Україна від польського походу 1663-1664 рр. на Лівобережжя; тільки на Київщині й Брацлавщині у 1664 р. загинуло й було взято в полон бл. 100 тис. людей. Тоді, за переказом, була зруйнована могила Б.Хмельницького. Загинули, звинувачені у зраді, І.Виговський та І.Богун, були заслані у Мальборк київський митрополит Й.Тукальський, а також Ю.Хмельницький та полковник Г.Гуляницький. У 1665 р. П.Тетеря втік до Польщі, забравши, а собою військовий скарб, архів, клейноди.

Гетьман Петро Дорошенко (1665-1676 рр.).  Це була людина знана й заслужена у козацькому війську, його дід Михайло гетьманував у 1620-х роках, а батько був полковником. Сам Петро здобув добру освіту і пройшов велику військову й дипломатичну школу під керівництвом Б.Хмельницького; в наступні роки був прилуцьким полковником, згодом Генеральним осавулом та полковником Черкаським, а головне – був щирим та відданим патріотом України.

На жаль, гетьманування П.Дорошенка припало на період, коли Україна, за свідченнями сучасників нагадувала "жахливе вавілонське стовпотворіння”. Найстрашнішим було те, що внутрішній розкол закріпився у міжнародних договорах.

Андрусівське перемир'я (1667 р.). На початку 1667 р. Польща й Росія у с.Андрусові близько Смоленська поділили між собою українські й білоруські землі по Дніпру. До Росії відійшли Чернігово-Сіверщина, Лівобережна Україна, а також на 2 роки Київ (згодом – остаточно). До Польщі відходили землі Білорусі та Правобережна Україна. Запорозька Січ потрапляла у залежність від двох держав – протекторів (пізніше запорожці перейшли під московську юрисдикцію).

Боротьба за єдність українських, земель. Прагнучи змінити становище, П.Дорошенко все більше схиляється до союзу з Туреччиною. На початку 1668р. старшинська рада у Чигирині висловилася за об'єднання Лівобережної й Правобережної України під протекцією Порти. До цього рішення приєдналася і козацька рада, скликана І.Брюховецьким.

У червні 1668 р., після успішного походу Дорошенка на Лівобережжя, українські землі обох берегів Дніпра знову з’єдналися в одне ціле. Гетьманом об’єднаної України став П.Дорошенко (І.Брюховецького козаки стратили).

Однак, незабаром польські війська розпочали наступ на Поділля, московські – на Лівобережжя.

Гетьман Дем’ян Многогрішний (1668-1672 рр.). Після відходу Дорошенка, спочатку наказним, а потім повноправним гетьманом на Лівобережній Україні став Д.Многогрішний, полковник чернігівський, за походженням із простих козаків (сучасники називали його "мужичим сином”). У 1669 р. він підписав із Москвою т. зв. "Глухівські статті", які дещо обмежували присутність російських воєвод в Україні, і, звичайно, не повертали козакам усіх "прав і вольностей”, що мали вони за Б.Хмельницького.

Відновивши певний порядок, Многогрішний почав проявляти самовпевненість і різкість, а головне, намагався закріпити за своїм родом гетьманську булаву. Посипалися доноси старшини; у 1672 р. його із сім'єю було ув'язнено і після тортур заслано в Сибір, де він у злиднях прожив до початку XVIII ст. Д.Многогрішного називають першим політичним в’язнем з України.

Гетьман Іван Самойлович (1672-1687 рр.). Наступний лівобережний гетьман походив із родини священиків (його називали "поповичем”), освіту здобув у Києво-Могилянській колегії, був Генеральним суддею. Як політик, вороже ставився до Польщі, але виступав за порозуміння з турками й татарами. Йому вдалося стабілізувати становище на Лівобережжі, а також проводити активну діяльність по об’єднанню українських земель під владою Московської держави.

Занепад Правобережжя. Тим часом на Правобережжі ситуація різко погіршилася. У боротьбу за гетьманську булаву тут спочатку включився П.Суховій  (1668-1669 рр.), а згодом уманський полковник М.Ханенко (1669-1674 рр.). Останній у 1670 р. в Острозі був офіційно визнаний поляками як гетьман Правобережної України.

Натомість П.Дорошенко, згідно волі Корсунської ради 1669 р., продовжував дотримуватися протекторату Порти з метою створення удільної козацької держави.

Однак проти турецької орієнтації виступили запорожці, зокрема, уславлений кошовий отаман Іван Сірко.

У 1672 р. Порта перемогла Польщу і за Бучацьким договором забрала собі Поділля. Турки визнали у давніх кордонах Українську державу (така назва України в офіційних документах зустрічається вперше), але в їх інтересах було перетворити її у безправного васала.

У 1674 р. наступ на Правобережжя розпочали об’єднані московські й козацькі війська гетьмана Самойловича. Вони розбили загони Дорошенка, а Самойлович навіть був проголошений гетьманом усієї України.

У відповідь турки з татарами перейшли у наступ і жахливо спустошили Правобережжя.

У 1675 р. П.Дорошенко зрікся турецької протекції, а у 1676 р. – гетьманської булави. Він присягнув на вірність цареві і згодом змушений був переїхати до Москви. Протягом декількох років (1679-1682 рр.), був воєводою у Вятці. Помер у 1698 р. у с.Ярополче під Москвою.

Підсумки Руїни. Після нової польсько-турецької війни 1673-1676 рр., до Туреччини, крім Подільського воєводства, відійшли ще південна Київщина й Брацлавщина. На захоплених козацьких землях турки створили т. зв. "Українське князівство”, що його протягом 1677-1681 рр. очолював Ю.Хмельницький, аж поки не був страчений турками у Кам’янці-Подільському.

У 1677-1678 рр. турки й татари з козаками Юрія двічі наступали на Чигирин. Ці чигиринські походи до решти зруйнували козацький край; гетьманська столиця була дотла знищена, а населення, що вціліло, було насильно переселене гетьманом Самойловичем на лівий берег Дніпра.

У 1681 р. був підписаний Бахчисарайський мирний договір між Росією, Туреччиною й Кримом. Відтепер землі між Південним Бугом і Дніпром не повинні були заселятися. У центрі козацького краю (Черкащина) узаконювалася пустка. Як писав С. Величко, "через незгоду тогдашную, козаки всі пропали, самі себе звоювали”.

Іншим договором – "Вічним миром” 1686 р. між Росією й Польщею – закріплювалися права Речі Посполитої на Правобережну Україну, а за Москвою залишилися Лівобережжя і Запорозька Січ.

Поділля з Кам’янцем знаходилось у  складі Туреччини до 1699 р., а потім знову перейшло до Польщі.

Підпорядкування київської митрополії Московській церкві (1685-1686 рр.). Як у політичному, так і у церковному житті України після смерті Б.Хмельницького та київського митрополита Сильвестра Косіва (1657 р.) наступив період важких випробувань та руїни. З 1959 р. в українській церкві з’являються два правителі: митрополит на Правобережжі та проросійський "місцеблюститель” на Лівобережжі. Однак, Московській державі, незважаючи на її активні дії, довго не вдавалося підкорити київську митрополію. Нарешті, у 1685 р. київським митрополитом було обрано луцького єпископа Гедеона (князь Святополк Четвертинський, родич гетьмана Самойловича), який ще раніше догідливо заявив про свою згоду бути рукоположеним у Москві. Від московського патріарха Гедеон отримав висвячення і став митрополитом "Київським, Галицьким і Малої Русі” замість споконвічного титулу "...і всієї Русі”.

З такою переміною погодився царгородський патріарх Діонісій (1686 р.), який дістав від Москви добрий подарунок, але за неканонічність своїх дій був незабаром позбавлений патріаршого престолу.

 



2. Доба гетьмана Івана Мазепи (1687–1709 рр.)


Правління І.Мазепи наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. позначилося внутрішньою стабілізацією Гетьманщини. Цьому сприяли в значній мірі його особисті якості. Народився він приблизно у 1630- 40-х рр. на Білоцерківщині у родині українських шляхтичів, здобув добру освіту та виховання, служив при дворі польського короля, виконував дипломатичні доручення у Західній Європі та козацькій державі. Був начальником особистої охорони та Генеральним писарем у Дорошенка, Генеральним осавулом у Самойловича. Як гетьман, Мазепа протягом тривалого періоду орієнтувався на Росію, а у проведенні внутрішньої політики спирався на старшину, намагаючись витворити станову державу західноєвропейського зразка із збереженням козацького устрою. Він багато зробив для розвитку в Україні освіти, культури, церковного життя, впорядкування господарства та соціально-економічних відносин.

Але не всі заходи гетьмана викликали всезагальне схвалення й підтримку. У 1692 р. проти нього виступив канцелярист Петрик Іваненко, який із запорожцями й татарами намагався звільнити Україну від московського самодержавства і приєднати до Гетьманщини Правобережжя та Слобожанщину.

Також універсал 1701 р. про встановлення двохденної панщини, хоч і обмежував кріпосницькі прагнення старшини, із великим невдоволенням був прийнятий селянами.

Північна війна й Україна. Становище Гетьманщини ускладнилося у зв’язку з російсько-шведською війною 1700-1721 рр. З її початком Петро І зажадав від України значно більших економічних і людських ресурсів, ніж його попередники. Козаки також змушені були брати участь у далеких північних походах і битвах, у важких фортифікаційних та будівельних роботах. Ускладнилася торгівля з європейськими країнами через встановлення загальноросійської державної монополії, запровадження тарифів на закордонні товари, податків на імпорт і експорт. Така протекціоністська політика була спрямована на збут в Україні, значно дорожчих за європейські, російських виробів.

Мазепа й Палій. Протягом 1704-1706 рр. козаки здійснили походи на Правобережжя, західноукраїнські та білоруські землі. Так, у 1704 р. Мазепа оволодів Київщиною й Волинню, пізніше Галичиною. На Правобережжі козакам із наказу Петра І довелось приборкувати народне повстання (1702-1704 рр.) проти польського панування, героєм якого був фастівський полковник Семен Палій. У національно-визвольній боротьбі він, подібно до Хмельницького, намагався опиратися на підтримку широких народних мас. Мазепа справедливо вбачав у ньому свого конкурента, а тому Палій був ним заарештований і відправлений царем у Сибір, звідки повернувся у 1709 р.

Союз із Карлом XII. Політичні, військові і господарські обмеження Гетьманщини неминуче призводили до невдоволення й зростання опозиційних настроїв в Україні. Особливу тривогу серед старшини викликали наміри Петра І  ліквідувати козацьку автономію, а військо перетворити у драгунські полки російської армії. В Україні московські чиновники та військові поводилися, як у завойованому краї, не звертаючи уваги на козацьку старшину. Усі козацькі права і вольності вони розглядали як царський дарунок, що міг бути у будь – який момент скасований. Гетьманщина була для них невід’ємною частиною Російської імперії. Натомість козацька старшина сповідувала концепцію вільного народу, який тільки під тиском певних обставин знаходився у договірних відносинах з московським царем, причому, цар, на їх, думку, повинен був захищати, а не порушувати їх права і вольності.

Приблизно у 1705-1706 рр. Мазепа розпочав таємні переговори зі шведами. Старшина спонукала гетьмана до активних дій, але в умовах шпигунства та окупації України царськими військами, підпорядкування багатьох козацьких полків російському командуванню, неможливо було провести підготовчу роботу. Відомо також, що генеральний суддя В.Кочубей (можливо, із почуття помсти за свою дочку Мотрю, з якою у Мазепи було кохання) і полтавський полковник І.Іскра написали царю донос, але обох їх стратили.

Вирішальний момент наступив восени 1708 р., коли Карл XII повернув в Україну. Мазепа отримав наказ приєднатися до російського війська, але замість цього, він із наявними у нього 2- 4 тис. козаків і майже всією старшиною на початку листопада перейшов через р.Десну і з’єднався з Карлом XII. Згодом був укладений українсько-шведський договір, який передбачав збереження козацьких прав і вольностей, цілісність і непорушність границь України.

Репресії в Україні. Дізнавшись про зраду І. Мазепи, цар наказав Меншикову захопити й знищити добре укріплену й забезпечену гетьманську столицю Батурин. Це було виконано з особливою жорстокістю, причому не обійшлося без зрадництва: старшина Ніс виказав таємний хід. В результаті Батурин, "другим за приклад”, був повністю спалений, бл. 6000 його жителів і оборонців знищено, а розп'яту на хрестах козацьку старшину спустили на плотах униз по річці Сейм.

По всій Україні розпочалася страшна хвиля репресій і терору. Тільки у Лебедині, де діяв спеціальний суд, у жорстоких муках стратили бл. 1000 мазепинців. Каральні акції відбувалися у Ромнах, Глухові та інших містах.

Самого Мазепу відразу було оголошено зрадником і піддано церковній анафемі (прокляттю), його чучело волочили по вулицях, організовуючи публічні розправи. Сім’ї мазепинців арештовували, їх майно конфісковували.

Замість Мазепи гетьманом був призначений Іван Скоропадський. Росіяни надійно заблокували козацькі війська, конфіскували артилерію, скарбницю, прапори та відзнаки, захопили частину військової канцелярії. У 1709 р., після того, як на бік шведів перейшли 7-8 тис. запорожців із кошовим К. Гордієнком, московські війська при допомозі зрадника Г.Ґалаґана знищили дотла Стару (Чортомлицьку) Січ. Запорожці змушені були перебратися у турецькі володіння, заснувавши там Олешківську Січ (тепер м.Цюрупинськ біля Херсона).

Полтавська битва (27 червня 1709 р.). У травні 1709 р. шведські й російські війська зійшлися під Полтавою. Чисельна перевага була на боці росіян, до того ж шведи припустилися ряду помилок, у них не вистачало артилерії й снарядів, а самого Карла XII було поранено.

В ході генеральної битви і під час відступу шведи зазнали цілковитої поразки. Гетьманські війська безпосередньої участі у битві не брали.

Мазепа не довго пережив полтавський погром: у тому ж 1709 р. він помер у Бендерах, а похований був у православному монастирі міста Галац (теп. Румунія).

 

 


3. Козацька Конституція 1710 р. Діяльність П.Орлика в еміграції


В еміграції новим гетьманом став Пилип Орлик (1710-1742 рр.). Він походив із литовсько-чеського роду, навчався у Вільнюсі та Києві, працював у канцелярії київського митрополита, а при Мазепі був Генеральним писарем і найближчим його дорадником.

Свою діяльність в еміграції П.Орлик розпочав із створення й прийняття договору між гетьманом і козаками, що отримав назву "Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького", або ж "Конституція П.Орлика".

Цей документ був прийнятий 5 квітня 1710 р. у Бендерах і складався із 16 статей. Тут передбачалося, що Україна обох сторін Дніпра має бути вільною, а її кордони недоторканими. Стверджувався принцип розподілу і єдності законодавчої, виконавчої і судової влади. Повноваження гетьмана обмежувалися, а його скарб відділявся від державного. Тричі на рік – на Різдво, Великдень і Покрову – планувалося скликати козацький парламент – Генеральну раду. Також фіксувався соціальний захист убогих, сиріт, удовиць.

Конституція П.Орлика випереджувала з багатьох важливих питань тогочасну суспільно-політичну думку й практику. Вона виразно засвідчила демократичні прагнення українського народу і була прийнята задовго до американської (1787 р.) та французької й польської (1791 р.) конституцій – перших конституцій у світі.

Дипломатичні та військові заходи П.Орлика. Намагаючись активізувати боротьбу за козацьку державність, П. Орлик уклав союзний договір із Швецією (1710 р.) та Кримським ханством (1711 р.). Війну Московській державі оголосила Туреччина. Однак наступ об’єднаних козацько-татарських військ на Правобережну й Слобідську Україну у 1711 р. не вдався через грабіжницьку тактику татар. Також контрнаступ московської армії призвів до її оточення турками на р.Прут.

За укладеним між Росією й Туреччиною Прутським (1711 р.) та Андріанопольським (1713 р.) мирними договорами, Москва зобов'язувалася вивести свої війська з Правобережної України і повернути туркам Азов із прилеглими територіями.

У наступних роках П.Орлик проводив активну дипломатичну діяльність в еміграції, намагаючись відстояти ідею української державності і схилити європейських правителів до створення антимосковського союзу держав. Він відомий також, як автор цінного "Щоденника” ("Діаріуша”), багатьох книг та звернень, таких, наприклад, як "Маніфест до європейських урядів”, "Вивід прав України” та ін.

На державній службі у Франції прославився син Пилипа Григорій, що був дипломатом, генералом та польним маршалом.


4. Обмеження та ліквідація козацько-гетьманської державності у ХVІІІ ст. Знищення Запорозької Січі.


5. Правобережна Україна у складі Речі Посполитої. Коліївщина. Розподіл українських земель наприкінці ХVІІІ ст.


Категорія: Історія України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter