Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія держави та права зарубіжних країн (Лекції)


Укладач: 

доцент кафедри історії держави та права, к.ю.н., доцент - О.І. Анатольєва

 

2. Держава та право США ( XVIII–XIX ст.)


Війна за незалежність у Північній Америці та утворення США

У XVII-XVIII ст. на Атлантичному узбережжі Північної Аме­рики було засновано перші 13 англійських колоній. Королівські грамоти надавали їм певну автономію у внутрішніх справах. Ще більше значення мали фундаментальні угоди, що укладалися са­мими колоністами.

Залежно від того, кому належало верховенство влади, колонії в середині XVIII ст. поділялися на три групи: коронні, які перебу­вали під управлінням королівських чиновників (південні); приват­новласницькі, що вважалися власністю окремих осіб (Пенсільва­нія, Делавер, Меріленд); колонії, які користувалися самоврядуванням на підставі королівських хартій (Коннектикут, Род-Айленд).

Очолювали колонії губернатори, які призначалися королем або власниками колоній чи обиралися всім населенням. У всіх коло­ніях були представницькі органи, які мали право видавати закони, встановлювати податки. Проте губернатори могли накладати вето на прийняті ними законопроекти. Через високий майновий ценз виборчими правами користувалися від 2 до 10% населення.

У північних колоніях панівне становище в сільськогосподарсь­кому виробництві посідало вільне середнє і дрібне фермерство. У південних - велике плантаційне сільське господарство ґрунту­валося на праці і білих, і рабів. До речі, перших негрів було заве­зено до Північної Америки з Африки на початку XVII ст., а до кінця XVIII ст. праця негрів заступила працю закабалених білих. У південних і центральних колоніях велике землеволодіння регу­лювалося нормами феодального права про майорат, невідчужуваність маєтку тощо. Проте феодалізм, як економічна система, не прижився в англійських колоніях. Не останню роль у цьому віді­грала наявність вільних земель, що дозволяло незаможним колоні­стам іти від феодальних землевласників на Захід, витісняючи при цьому корінних жителів - індіанців.

Натхненні ідеалами «природного права», переселенці, опинив­шись в ізоляції від іншого світу, почали самі створювати закони, за якими збиралися жити. Вже на кораблі «Травнева квітка», яким відпливли емігранти до Америки (1620 р.), було укладено угоду про об'єднання колоністів у єдину громаду, спільно вироблялися закони. Так діяли колоністи і згодом. Поселення утворювали політичні спілки. Уряд Англії скріплював їх хартіями. Так виникали колонії.

На республіканській за духом Півночі набули широкого розвит­ку органи самоврядування, які найчастіше збиралися в церковній парафії. Уповноважені від міст і селищ складали щось на взірець парламенту колоній, який обирав губернатора.

На Півдні (наприклад, у найстарішій з колоній - Віргінії) пану­вали монархічні переконання. Губернатор тут призначався коро­лем, існували дві палати парламенту, панувала англійська церква.

Ідея об'єднання колоній у федерацію виникла ще в середині XVIII ст. Потреба об'єднання зумовлювалася спільністю інтересів колоній у галузі торгівлі. Перший проект федерації розробив видатний американський вче­ний і політичний діяч Бенджамін Франклін у 1748 р. Але уряд Анг­лії відхилив його: він волів бачити колонії розрізненими, щоб лег­ше їх було експлуатувати. Колоністи мусили терпіти всілякі еко­номічні утиски.

Незадоволення переросло у відкриту опозицію, коли Англія поклала на американські колонії тягар довільних податків і побо­рів. Особливо яскравим протестом було «Бостонське чаювання». Англія встановила податок на чай, що ввозився до колоній. 16 грудня 1773 р. у Бостонському порту обурені колоністи вики­нули в море весь чай з корабля, який прибув з метрополії. За це Англія закрила порт і позбавила бостонців права мати свої орга­ни самоврядування.

Навесні 1775 р. колоністи розпочали військові дії проти Англії. Вони спромоглися створити армію, знайти талановитого коман­дувача Джорджа Вашингтона, зібрати кошти для ведення війни. Решту зробили бажання перемогти і повна нездатність англійсько­го уряду правильно оцінити ситуацію.

Війна колоній проти Англії мала революційний, визвольний характер. За своїми цілями і результатами, за рушійними силами війна за незалежність була своєрідною буржуазною революцією: вона ліквідувала пережитки феодалізму, насаджені у свій час Анг­лією, напівфеодальні форми землеволодіння, зокрема спадкову оренду, майорат тощо.

Головними елементами революційної армії були фермери, ре­місники, робітники. Керівництво революцією перебувало в руках купців і фабрикантів Півночі та плантаторів Півдня, чиї економіч­ні інтереси збігалися.

У перебігу визвольної війни революційні маси зуміли приму­сити керівництво армією та країною відмовитися від вагань, від політики змови з англійським урядом і зайняти непримиренні пози­ції. Війна закінчилася перемогою колоній. За миром, підписаним 1783 р. у Версалі, Англія визнала незалежність Сполучених Штатів. Перемога американського народу означала не лише завоювання незалежності, а й створення сприятливих умов для розвитку прогре­сивних на той час буржуазних виробничих відносин, нового права.

На політико-правову ідеологію колоністів величезний вплив справили, звичайно, державні та правові інститути Великої Британії, і насамперед - Велика хартія вольностей 1215 р. Як писав голова Верховного суду США У. Бергер, цей документ мав «особливе значення для американців у 1776 р., яке виразилося в тому, що він був солідною правовою основою для вимог колоністів про надання їм усіх прав, якими англійці користуються відповідно до Великої хартії вольностей. Вони вимагали лише те, що їм законно належало». У хартії був перелік вольностей і гарантій, які стримували сваволю королівської влади. Серед іншого (і це було найважливішим для американських колоністів) регламентувався порядок стягування податків і зборів, установлювалися деякі гарантії правосуддя.

І в наші дні Велика хартія вольностей вважається у США не­формальним історичним джерелом конституційного права. Один з її примірників зберігається в Національному архіві США разом з оригіналом інших суто американських конституційних докумен­тів, а сама хартія підноситься офіційними колами як свідчення стародавньої англо-американської традиції поваги до прав і свобод громадян, втіленої в Декларації незалежності, у конституції, у Біл­лі про права. «Коли ми віддаємо почесті Декларації незалежнос­ті... ми водночас віддаємо данину поваги Великій хартії вольностей, із якої народилася Декларація...»,— пише У. Бергер.

Визначну роль у розвитку концепції природних прав і свобод громадян, в її практичній реалізації відіграла низка документів, які з'явилися в перебігу американської революції. Йдеться насамперед про дві Декларації, прийняті 1776 р.

Одна з них -Декларація прав Віргінії, яка набрала чинності 12 червня 1776 р., тобто на 22 дні раніше Декларації незалежності, правомірно вважається одним із найважливіших документів в історії американського конституціоналізму. Цей документ, що за суттю являє собою Білль про права, зробив найсерйозніший вплив на конституційну творчість незалежних штатів. У ньому містилися розділи, спеціально присвячені правам і свободам громадян. Відомий учений і громадський діяч Німеччини Юрген Кучинський, приді­ливши Віргінській декларації значне місце у своєму аналізі джерел буржуазної концепції прав людини, писав: «Білль про права Віргінії, безперечно, є першим і класичним державним визначен­ням прав людини на капіталістичній стадії суспільного розвитку людства».

Важливим етапом конституційного закріплення прав і свобод стала прийнята на II континентальному конгресі 4 липня 1776 р. Декларація незалежності (І континентальний конгрес 5 вересня 1774 р. створив загальний представницький орган для всіх коло­ній). Автором проекту Декларації був 33-річний Томас Джеф­ферсон - родоначальник демократичної ідейно-політичної традиції у США. Створюючи порівняно невеликий за обсягом документ, Т. Джефферсон спирався як на теорії американських і європейських просвітителів, так і на революційний досвід англійських колоній. Не всі свої демократичні перетворення йому поталанило втілити. Відомо, наприклад, що статтю, яка засуджувала рабство, було ви­далено з проекту на категоричну вимогу Південної Кароліни і Джорджії. Проте створена ним політична теорія Декларації мала яскраво виражений демократичний і революційний характер.

Декларація незалежності складалася з преамбули, чотирьох час­тин, переліку «самоочевидних істин», списку викладів англійсько­го короля і прикінцевої частини, в якій сказано, що «сполучені колонії відтепер є і за правом повинні бути вільними і незалежни­ми державами».

Самий факт проголошення колишніх британських колоній не­залежними суверенними державами (створення США як єдиної федеративної республіки відбудеться з набуттям чинності консти­туцією 1787 р.) був подією виняткової важливості не лише для самих американців, а й для зовнішнього світу. Проте не менше значення мали й положення Декларації, в яких ішлося про людей, суспільство і державу.

Друга частина Декларації починалася просто й урочисто: «Ми вважаємо самоочевидними такі істини: усіх людей створено рів­ними і наділено Творцем певними невід'ємними правами, серед яких - право на життя, свободу і прагнення до щастя».

Насамперед варто зазначити, що принцип рівності поширював­ся аж ніяк не на всіх людей, а лише на білих чоловіків - власників. Усі раби за своїм становищем були не суб'єктами цивільних прав, а об'єктами цивільних правовідносин - купівлі, продажу та обміну. Принцип рівності не поширювався також на корінних жителів Америки - індіанців, які хоча й не були рабами, але цілком вилу­чалися з політичної спільноти. Жінки не мали політичної право­здатності, їхню цивільну правоздатність було обмежено.

Цей перелік прав виглядає досить скромно порівняно з Віргінською декларацією прав. У Декларації незалежності немає згадки про виборчі права, процесуальні гарантії правосуддя, свободу пре­си, свободу віросповідання. Немає в ній і згадки про право приват­ної власності, хоча це зовсім не означало її скасування.

Оцінюючи історичне значення документа, американські вчені відзначали важливість положення про «прагнення до щастя». «Саме ідея про право людини на прагнення до щастя складає святу святих революційної доктрини Декларації незалежності; саме ця ідея, за­вдяки доданій їй величі, вічної загальної форми робить документ виповненим глибоким змістом і хвилюючим для всіх часів».

Найважливіше значення мало також положення Декларації про те, що народ не лише має право скинути небажаний для нього уряд, а й за певних обставин зобов'язаний зробити це.

Одночасно з розробленням проекту Декларації незалежності спеціальна комісія континентального конгресу розробила проект Конституції «Об'єднаних колоній», якого було подано конгресові 12 липня 1776 р., а затверджено 1777 р. Однак цей документ, що іменувався «Статті конфедерації та вічного союзу», набув чинності тільки 1 березня 1781 р. після затвердження його всіма державами (штатами). «Статті конфедерації», власне, були міжнародно-право­вим договором про утворення союзу 13 незалежних держав (кон­федерації) «для спільної оборони, забезпечення своїх свобод, а також взаємного і загального добробуту». Кожна держава (штат) зберігала свій суверенітет у внутрішніх і зовнішніх справах. Члени конфедерації зобов'язувалися надавати допомогу в разі будь-яких посягань на один із штатів.

Для керівництва загальними справами конфедерації (оголо­шення війни, укладення миру і міжнародних угод, призначення і приймання послів, установлення правил карбування монети, ство­рення конфедеративних збройних сил тощо) затверджувався одно­палатний конгрес, який складався з делегацій, обираних законодавчими органами штатів. Кожна делегація мала в конгресі один голос. У періоди між сесіями конгресу його повноваження пови­нен був здійснювати комітет штатів, який складався з делегатів від кожного члена конфедерації.

Повноваження конфедеративних органів були дуже обмежені. Вони не могли приймати рішення з найважливіших питань без згоди більшості членів конфедерації, не мали права примушу­вати членів конфедерації до виконання прийнятих рішень. У них не було також власних фінансових засобів, оскільки вони не могли встановлювати і збирати податки.

Перемога Штатів над Англією була поворотним моментом американської революції. Відтоді її керівна сила - буржуазія та великі землевласники прагнули до роззброєння революційної армії. У вересні 1786 р. під керівництвом Даніеля Шейса сталося перше значне збройне повстання американських трудящих. Вони вимага­ли повного переділу земель та "їх безкоштовного роздавання, доко­рінної реорганізації судів і адміністративних органів, анулювання державних і приватних боргів. Повстанці знищили в судах боргові розписки бідняків, звільнили з в'язниць боржників. Повстання було жорстоко придушене. Але налякані буржуазія і плантатори зважилися на зміну державного ладу.

Вранці 29 травня 1787 р. в будинку філадельфійського Стейт-хауза зібралися 55 делегатів від 12 штатів. Вони прибули до сто­лиці для того, щоб, за висловом Дж. Вашингтона, «привести рево­люцію до щасливого завершення». Створена для захисту інтересів панівних класів конституція не могла не відображати духу американської революції. Вона стала видатним документом свого часу, закріпила в Сполучених Штатах буржуазно-республіканський лад.


Конституція США 1787 р. Біль про права 1791 р.

17 вересня 1787 р. Конвент схвалив проект Конституції, а після ратифікації 3/4 штатів 4 березня 1789 р. вона набула законної сили.

Конституція США 1787 р. складалася з 7 частин (розділів), юридично закріплювала такі основні принципи, як федералізм, поділ влади, стримування і противаги різних гілок влади, незалеж­ність суду і суддів, пріоритет федерального законодавства над законодавством штатів («дуалізм права»), та проголошувала США республікою.

У стислій вступній частині обґрунтовано головні причини роз­роблення і прийняття Конституції - потреба утворення більш до­сконалого союзу, утвердження правосуддя, забезпечення внутріш­нього спокою, організація спільної оборони.

У Преамбулі йшлося про сприяння добробуту тих, хто живий, і про надання їм та їхнім нащадкам благ і свобод. Революційні гасла Декларації незалежності про буржуазні права і свободи аме­риканських громадян не згадувалися.

Упорядники прагнули закріпити права і владу в США за бага­тою меншістю, всупереч демократичній більшості. Отже, структу­ра загальнофедеральних органів влади та їхня компетенція від­повідали передусім інтересам великої буржуазії та плантаторів. У цьому плані Конституція зробила крок назад порівняно з Декларацією незалежності.

Конституція не ліквідувала політичної автономії штатів, але протиставила їй сильну центральну федеральну владу. Конфедера­ція перетворилася на федерацію.

Основоположним принципом Конституції став поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, проголошений свого часу англійським філософом Локком і розвинений мислителем Франції Монтеск'є - «одна влада стримує іншу».

Вища загальнофедеральна законодавча влада доручалася Кон­гресові, який складався з двох палат; нижня — палата представ­ників, верхня - сенат. Двопалатна структура парламенту відобра­жала федеративний устрій держави.

Палата представників обиралася на 2 роки прямим голосуван­ням із загалу громадян, які досягли 25-літнього віку. У той час виборчі округи були рівними за чисельністю виборців (по 30 тис. жителів). Було потрібно також, щоби кандидат у палату представ­ників не менше 7 років був громадянином США і проживав на момент виборів у тому штаті, де обирався.

Члени сенату обиралися законодавчими зборами штатів: по 2 се­натори від кожного. 17-та поправка до Конституції, прийнята 1913 р., зафіксувала, що сенатори обираються безпосередньо населенням штату у спосіб прямих виборів. Кандидат у сенатори мав досягти 30-річного віку, бути громадянином США не менше 9 років і жити у штаті, від якого обрався. Строк повноважень сенаторів становив 6 років. Через два роки третина сенаторів повинна була переоби­ратися.

Головою сенату був віце-президент. Конституція наділила се­нат правом контролю за діяльністю вищих федеральних посадових осіб, зокрема й президента. Якщо 2/3 сенаторів підтримають обви­нувачення, висунуте палатою представників, то винний звільня­ється з посади. У даному випадку сенат діє в порядку імпічменту (резолюція недовіри). Це вважається дійовим засобом обмеження виконавчої та судової гілок влади. Лише за згодою сенату прези­дент може укладати міжнародні договори, призначати послів, членів Верховного суду тощо. Отже, обсяг повноважень сенату - набагато ширший, ніж палати представників, і він є немовби проти­вагою нижній палаті. Варто, однак, зазначити, що палата пред­ставників і сенат наділені однаковими правами щодо законодав­чої ініціативи і прийняття законів.

Як бачимо, компетенція конгресу порівняно з повноваження­ми, визначеними статтями конфедерації, значно розширилася. Він дістав право: видавати закони з питань регулювання зовнішньої та внутрішньої торгівлі, карбування монети, роботи поштових ві­домств, набору й утримання армії, поліції, оголошувати війну, укладати зовнішні позики, встановлювати одиницю мір і ваги, запроваджувати правила про натуралізацію майбутніх американських громадян, видавати акти з управління та організації судно­плавства, а також щодо придушення заколотів. 16-та поправка, прийнята 1913 р., надала конгресові право встановлювати прибут­ковий податок. Передання багатьох прав із відання штатів до феде­ральних органів свідчить про концентрацію центральної влади.

Члени конгресу одержували платню, але під час роботи в зако­нодавчому органі не могли перебувати на державній службі.

Штатам заборонялося вступати у спілки між собою, а також у коаліції з іноземними державами, мати свої армії та військовий флот тощо. Проте в їхньому віданні залишилися цивільне, кримі­нальне, процесуальне право, поліція. Кожен штат міг мати свою конституцію республіканського характеру.

Виконавча влада у США доручалася президентові. Він обира­вся на чотири роки двоступеневими виборами. На першому етапі виборів населення в перший вівторок після першого понеділка листопада високосного року обирало виборщиків, кількість яких у кожному штаті мала дорівнювати загальній кількості представни­ків цього штату в обох палатах конгресу. На другому етапі виборщики обирали президента. Вік кандидата у президенти мав бути не менше 35 років і час проживання в США мав становити не менше 14 років. Президент вступав на посаду лише після того, як принесе присягу. У день інавгурації він мав дати присягу шанувати й до­тримуватися Конституції, виголошував промову програмного характеру.

Президент - глава держави і федеральної адміністрації. Але він міг бути усунутий від посади резолюцією недовіри, прийнятою конгресом. Президент - головнокомандувач армії та флоту, міг призначати і звільняти будь-якого члена свого кабінету. Як глава держави, він здійснював функції представництва: приймав і при­значав послів. За порадою і згодою сенату призначав членів Вер­ховного суду США і суддів федеральної системи. Президент по­кликаний забезпечити точне дотримання федеральних законів, йому надавалося право помилування і відстрочення виконання вироків у справах про злочини проти США (передбачалося, що це право є гарантією від сваволі суддів).

Як глава уряду, президент визначав обов'язки всіх міністрів, посадових осіб США, міг вимагати від керівників департаментів і міністерств письмової думки з будь-якого питання. Президент - єдиний офіційний керівник виконавчої влади.

Аналізуючи взаємовідносини законодавчої та виконавчої влади, слід зазначити, що у випадку розбіжностей між палатами конгре­су президент мав право перенести термін початку сесії, а в разі потреби - негайно скликати засідання палат. Крім того, будь-який законопроект, прийнятий конгресом, мав бути підписаний прези­дентом. Причому якщо протягом 10 днів він не висловиться проти, закон набуває чинності. Якщо ж президент не згоден із законом, він накладав на нього вето. Щоби подолати президентське вето, потрібно повторне прийняття законопроекту 2/3 голосів членів конгресу. Вето введено як гарантія від сваволі законодавців. Водно­час президент не залежав від того, як буде сприйнято палатами проведену ним політику, крім випадків, коли здійснення цієї полі­тики було б неможливим без сприяння конгресу (асигнування, укладення міжнародних договорів тощо).

Вища судова влада перебувала у віданні Верховного суду США. Його члени призначалися президентом «за порадою і зго­дою сенату» і зберігали свої посади довічно. Конституція заборо­няла зменшувати їм платню. Право перегляду законів, прийнятих конгресом, та актів виконавчої влади у разі їх невідповідності Конституції ввірялося Верховному федеральному суду США, але не за прямим уповноваженням Конституції, а як допущена практи­ка, що стала прецедентом від 1803 р.

Крім Верховного федерального суду, у США було створено систему судів штатів і районних судів. За влучним висновком од­ного з американських державознавців, федеральний суд виконував роль своєрідного сторожа при конгресі на той випадок, якщо у складі конгресу виявиться більшість радикалів.

Слід зауважити, що американська конституція складалася влас­никами. Вони чітко розуміли, яку мету повинна переслідувати створена ними конституційна система і які завдання вона покли­кана виконувати. Як зазначав історик В. П. Печатнов, «батьки-фундатори... апробували різноманітні варіанти створення міцної буржуазної держави. Вони цілком усвідомлювали розбіжності своїх інтересів з інтересами народу і в разі потреби були готові до найрішучіших дій».

Саме тому до тексту Конституції нової незалежної держави не було введено спеціального розділу про права і свободи громадян. На час її ратифікації та обговорення ідеологи американської рево­люції розцінювали спеціальний звід гарантій прав і свобод (Білль про права) як конституційну надмірність, висловлюючи думку, що «стримування і противаги» системи поділу влади цілком достатні для забезпечення законності і справедливого правління. «Консти­туція сама по собі, у будь-якому її практичному сенсі та в будь-якому її корисному застосуванні є Біллем про права», - доводив А. Гамільтон.

Як підтверджують американські історики, «батьки-фундатори» вважали права особи «природними», а отже, такими, що не потре­бують фіксації в тексті основного закону. Їх перелік міг нібито бути витлумачений як вичерпний список усіх прав і свобод, що призвело б до зазіхань на ті права і свободи, які до нього не увійшли. Противники введення зводу гарантій прав і свобод у фе­деральну конституцію посилалися також на те, що необхідні права і свободи вже гарантовано громадянам відповідними нормами конституцій окремих штатів.

Відсутність широкого переліку прав і свобод викликала різку критику Конституції з боку анти-федералістів і демократично на­лаштованих законодавців у штатах. Під тиском громадськості но­вообраному конгресові у 1789 р. було запропоновано проекти по­правок, які містять положення про політичні та особисті права громадян. Прийняті 10 поправок, що дістали назву Федерального білля про права, було ратифіковано до 15 грудня 1791 р.

Історично попередником американського Білля про права був британський Білль про права 1689 р., який обмежив владу монарха і проголосив низку прав і свобод його підданих. Громадяни молодої буржуазної республіки не забули сваволі, яку чинила британська корона стосовно своїх політичних і релігійних противників. Тому вороже ставлення до влади країни-метрополії набуло форми недо­віри не до влади взагалі, а до сильної, централізованої влади, яку уособлював федеральний уряд за Конституцією 1787 р.

Отже, Білль про права 1791 р. закріпив такі положення:

— конгресу США заборонялося видавати закони, спрямовані на обмеження свободи слова, преси, зборів, петицій, релігії;

— громадянам США дозволялося зберігати і носити зброю, оскільки для безпеки вільної держави потрібне добре організоване ополчення;

— встановлювалася недоторканність житла;

— заборонялося проводити довільні й необґрунтовані обшуки чи арешти, визнавалася таємниця листування;

— встановлювалося, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності, позбавлений свободи, власності, життя інакше як за вироком суду;

— проголошувалася презумпція невинуватості: тягар доказу­вання вини покладався в усіх випадках на обвинувачів;

— обвинувачуваному надавалося право вимагати, щоб його по­ставили до відома про характер і привід обвинувачення, забезпе­чили очну ставку зі свідками, дозволили користуватися послугами адвоката;

— заборонялося переглядати факт, який був на розгляді присяж­них, з ціною позову, що не перевищувала 20 доларів, інакше як за положенням загального права;

— заборонялося вимагати надмірних застав, стягувати надмірні штрафи, накладати жорстокі й незвичні покарання.

При цьому перелік конституційних прав громадян не повинен був тлумачитись як заперечення або приниження інших прав, що зберігалися за народом. Повноваження, не надані Конституцією та користування якими не заборонено окремими штатами, залишали­ся у віданні штатів.

За положеннями Білля про права чітко простежується ідеологія індивідуалізму, яка виходить із протиставлення особи суспільству й державі в інтересах обмеження влади держави лише певними заборонами в дусі буржуазного конституціоналізму.

Право володіння й розпорядження приватною власністю, бу­дучи економічною основою американської буржуазної держави, побічно, але чітко гарантувалося низкою конституційних приписів.

Політичні свободи, які нелегко дісталися американцям і мали ідеологічно першорядне значення в системі цінностей буржуазно­го конституціоналізму, були сформульовані (хоч і лаконічно) в першій поправці до Конституції. Положення, що стосувалися осо­бистих прав громадян і процесуальних гарантій правосуддя, містилися в 2-й, 3-й, 4-й, 5-й, 6-й і 8-й поправках.

Подальший розвиток США відбувався під знаком зміцнення позицій великої буржуазії. Молода держава відразу ж почала про­водити активну експансіоністську політику, спрямовану на розши­рення своєї території. Через купівлю колоній інших держав (на­приклад, Флориди у Іспанії, Луїзіани у Франції, Аляски у Росії), загарбання мексиканських земель і особливо в результаті зни­щення і виселення індіанців, територія США до 60-х років XIX ст. зросла майже в 9 разів. Нові території перетворилися на штати за процедурою, яка визначалася Великим ордонансом 1791 р. Для цього потрібно було мати певну кількість жителів, свою конститу­цію, і відповідне клопотання до федерального конгресу. Рабство поширювалося на нові землі, що становило серйозну загрозу роз­виткові капіталізму в США.


Громадянська війна 1861–1865 рр. та її вплив на розвиток законодавства США.

Основне питання другої американської революції зводилося до того, чи буде забезпечено подальший розвиток капіталізму у США через знищення рабства і перемогу «вільного фермера на вільній землі» над старим рабовласницьким господарством.

До початку 20-х років XIX ст. у США налічувалося 22 штати. Половина з них були рабовласницькими. Між рабовласниками Півдня та буржуазією Півночі не припинялися конфлікти, особли­во коли в конгресі вирішувалася доля нових штатів. Плантатори були зацікавлені у створенні нових рабовласницьких штатів. Бур­жуазія Півночі виступала проти цього. Від розв'язання суперечки залежав результат боротьби за контроль над великими землями на Заході, а в підсумку - над федеральним урядом. Плантатори праг­нули зберегти свою перевагу в палатах конгресу. До 1861 р. майже всі американські президенти були з південних штатів.

Основні суперечності виникли з приводу митних тарифів. Бур­жуазія Півночі з метою створення переваги для збуту своїх товарів домагалася встановлення високого мита на промислові товари, які ввозилися з-за кордону. Рабовласники виступали проти цього. Так, законодавчі збори штату Південна Кароліна в 1832 р. зажадали повного скасування митних зборів, погрожуючи виходом зі США. Вони посилалися на доктрину «нуліфікації», відповідно до якої штати могли ігнорувати рішення федеральної влади, якщо ті супе­речили конституції. Таке тлумачення було вигідне прихильникам сепаратизму, особливо на Півдні. Це стало початком жорстокої боротьби між двома економічними системами: буржуазною та рабовласницькою.

Восени 1860 р. президентом було обрано одного з найвидатніших діячів Америки, республіканця Авраама Лінкольна. Вихо­дець із бідної сім'ї, він згодом став переконаним противником рабства. Його обрання послужило для рабовласників сигналом до заколоту. «Невідворотний конфлікт» між системою рабства та буржуазною системою найманої праці вилився у відкриту громадянську війну.

У грудні 1860 р. штат Південна Кароліна заявив про свій вихід із союзу. Те саме вчинили ще 10 південних штатів. У квітні 1861 р. почалися військові дії. У результаті 11 південних штатів утворили конфедерацію зі своїм урядом, а 23 штати залишилися в союзі Півночі. Заколот розколов американську державу на дві частини: рабовласницький Південь і вільну Північ. У кожній частині були свій президент, свій конгрес.

У перебігу війни (1861-1865 рр.) уряд США видав закон про гомстеди (20 травня 1862 р.). Він передбачав фактично безкоштов­не роздавання незайнятих земель громадянам США та іммігрантам, які виявили бажання прийняти громадянство США. А. Лінкольн підписав також Прокламацію про звільнення рабів від 1 січня 1863 р., яка стала подією великого політичного значення і, зокрема, вплинула на перебіг громадянської війни. Після опублікування Прокламації боротьба Півночі проти рабовласників Півдня всту­пила в основну фазу. Ці заходи перетворили війну на справжню буржуазно-демократичну революцію, спрямовану на повалення влади плантаторів-рабовласників, на знищення рабства та буржуаз­но-демократичне розв'язання аграрної проблеми.

У 1865-1870 рр. було розпочато заходи, спрямовані на ліквіда­цію рабовласницької системи. У 1865 р. конгрес прийняв 13-ту поправку до Конституції про скасування рабства на всій території США. У 1866 р. було прийнято 14-ту поправку, за якою чорношкірі наділялися цивільними правами: кожен, хто народився у США чи був натуралізований, визнавався громадянином США і того штату, де він проживав. Поправка забороняла штатам обмежувати права громадян, позбавляти їх життя, свободи, власності без належного судочинства. Але південні штати 14-ту поправку тлумачили так, що чорношкірі не отримали виборчих прав, тому на вимогу народу в лютому 1870 р. конгрес прийняв 15-ту поправку до Конституції, яка того ж року набрала чинності. У ній записано, що право гро­мадян не буде заперечуватися чи обмежуватися під приводом раси, кольору шкіри або попереднього рабського становища. Ці допов­нення, як і всі зміни Конституції США, прийняті незабаром після громадянської війни, склали другий цикл поправок. Вони допов­нили Білль про права.

Війна Півночі проти Півдня мала прогресивне, визвольне зна­чення. Знищивши рабство і сепаратизм південних штатів, вона сприяла зміцненню незалежності США. Проте буржуазно-демо­кратичну революцію не було доведено до кінця. Звільнені від раб­ства афроамериканці землі не одержали. Крім того, під натиском білих терористів расову дискримінацію на Півдні було офіційно визнано «чорними кодексами» багатьох штатів, виданими у 1865-1866 рр. «Чорні кодекси» були покликані узаконити расову дис­кримінацію і забезпечити примусовими заходами південні планта­ції робочою силою. Було прийнято, наприклад, закони про заборону бродяжництва, про учнівство (темношкірі діти мали віддаватися білим на навчання, а фактично - на роботу), про заняття певними професіями (заборонялося чорним сільськогосподарським робіт­никам під страхом кримінального покарання розривати трудовий договір раніше встановленого терміну), про заборону шлюбів між білими і чорними та ін.

14-та поправка до Конституції, прийнята конгресом США 1866 р., що зрівняла в правах білих і чорних, викликала різку про­тидію з боку південних штатів, які відмовилися її ратифікувати.

За цих умов радикальні кола північної буржуазії, які мали більшість у конгресі, провели закон «Про реконструкцію Півдня» (2 берез­ня 1867 р.), відповідно до якого у південних штатах було введено режим військової окупації, а їхніх представників усунуто від учас­ті у роботі конгресу, поки південні штати не погодяться на ратифі­кацію 14-ї поправки.

Зламавши опір південних штатів і зміцнивши своє панування, буржуазія почала згортати «реконструкцію». У 1877 р. федеральні війська було виведено з південних штатів, а представники остан­ніх зайняли свої місця в конгресі.

Важливим результатом громадянської війни стало також зміц­нення федерації. У конституційному праві США затвердилося по­ложення: штати не вправі визнавати недійсними федеральні зако­ни, не мають права виходити з федерації.


Категорія: Історія держави та права зарубіжних країн (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter