Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія та культура України (Лекції)


Тема 2. Україна в умовах російської, австрійської та австро-угорської імперій. Національний та культурний поступ українського народу


План:

 

1. Головні тенденції розвитку українських земель у першій половині ХІХ ст.

2. Соціально-економічна та суспільна модернізація України у другій половині ХІХ ст.

3. Основні риси економічного розвитку України на початку ХХ ст.

4. Визначальні тенденції розвитку української культури ХІХ – початку ХХ ст.

 

 


 

1. Головні тенденції розвитку українських земель у першій половині ХІХ ст.


Політичні і соціальні зміни, які відбулися в Україні в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст., були спричинені в першу чергу новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХVIIІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила велика частина правобережних українських земель аж до Дніпра. На південних кордонах зникло Кримське ханство (приєднане до Російської імперії у 1783 р.), яке наприкінця ХV ст. становило постійну воєнну загрозу для населення України. Почався процес внутрішньої консолідації більшості українських земель у складі Російської імперії. Однак до середини ХІХ ст. ця територія все ж залишалася політично й економічно дезінтегрованою. Тому однією з найхарактерніших ознак становища українських земель у складі Російської держави був регіоналізм – виділялися чотири великих регіони, котрі відрізнялися суспільно-політичним і культурним становищем: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережжя та Південна (Степова) частина.

Становище і розвиток української нації у ХІХ ст. має певні особливості, які роблять цей період не тільки унікальним, а й знаковим у її історії. По-перше, маємо звернути увагу на розділення українських територій між кількома державами. На жаль, само по собі це становище не було для українського народу унікальним. Проте, з одного боку, тут можна говорити про набуття суспільного досвіду формування абсолютно нових явищ як економічного, так і політичного життя в контексті еволюції у складі держав різних не тільки за рівнем розвитку, а й за своєю цивілізаційною спрямованістю. З іншого боку, становище розділення українського народу в ХІХ ст. сприяло формуванню внутрішнього розколу не тільки на регіональній основі, а й на ідеологічному рівні, створюючи розбіжності у світосприйнятті українців західних регіонів від частини нації інших українських земель.

По-друге, доба ХІХ ст. характеризується стрімкими темпами у розвитку економічних та соціальних змін у суспільстві. Насамперед варто звернути увагу на формування нових верств населення, без яких подальший розвиток української нації був би просто неможливий. Йдеться про появу інтелігенції як найбільш суспільно активної частини населення, яка поступово перебирає на себе роль духовної еліти, а також верстви підприємців, які забезпечували можливість динамічного розвитку економічної складової життя нації. Проте відсоткова частина українців серед підприємців була досить невелика і мала тенденцію до зменшення відповідно до розміру капіталу. Водночас національна інтелігенція виявлялась малоактивною і здебільшого лояльною до влади. Однак на ці процеси наклало свій відбиток бездержавне становище української нації, яке розпочалося з другої половини XVIII ст. з поступової ліквідації української автономії спочатку на Слобожанщині, а потім і на Гетьманщині та у результаті поділів Польщі і вдалих перемог Росії у ході російсько-турецьких воєн кінця XVIII – початку XX ст. Переважна більшість українських земель – Слобожанщина, Лівобережжя (Гетьманщина), Правобережжя, Південь (Новоросія) увійшли до складу Російської імперії. Західноукраїнські землі – Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття відійшли до Австрійської (з 1867 р. Австро-Угорської) імперії.

Населення Східної України наприкінці XVIII ст. становило 7,5 млн осіб, а близько 1860 р. 13,5 млн. На Західній Україні мешкало відповідно 2,5 і 5 млн.

Отже, Україна перебувала у складі двох найбільших імперій. Вона існувала у іншій політичній системі порівняно з тією, в якій була до цього. Великі імперії спиралися на деспотичну розгалужену бюрократичну систему, озброєну чисельну армію, на жорстокі кріпосницькі порядки. Приєднані в різні часи до Російської імперії українські території – історико-географічні регіони – були цілісною територіальною одиницею. Землі, що становили 9/10 від загальної площі України, українські історики та громадські й політичні діячі називали Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною. Офіційно Україна у складі Росії називалася «Малоросія» або «Юго-Западная Русь». Російський уряд ще наприкінці XVIII ст., остаточно покінчивши з автономією України, для зручності управління створив у першій половині XIX ст. на її території дев’ять губерній, об’єднаних у три генерал-губернаторства. На території Слобожанщини й Лівобережжя було засновано Слобідсько-Українську, яку в 1835 р. перейменували на Харківську, Чернігівську та Полтавську губернії, що утворили Малоросійське генерал-губернаторство. На Правобережній Україні та Волині у 1832 р. у звязку з польським повстанням 1830 – 1831 pp. царський уряд утворив Київську, Подільську та Волинську губернії, обєднані в Київське генерал-губернаторство.

Водночас активно йшли процеси інтеграції до складу Російської імперії південних територій Новоросії та західних територій колишньої Речі Посполитої. Заселення Новоросії розпочалося ще із середини XVIII ст. у формі військової колонізації: в ролі службових селян передусім поселили сербів, румунів та інші християнські етноси з Османської імперії. Другий етап освоєння, що тривав з кінця XVIII ст. аж до середини XIX ст., проходив під домінуванням економічних важелів: пасовища і родючі чорноземи степу мали використовуватися для ведення сільського господарства. Одночасно погляд російського уряду спрямовувався на Чорне море: нові порти мали надати новий імпульс зовнішній торгівлі та служити військовим стратегічним цілям.

Російська імперія заохочувала селян переселятися до Новоросії обіцянками привілеїв. Державні селяни з України, серед яких багато козаків, а також селяни з внутрішніх областей Росії, переселялися в Південну Україну. Дворяни одержували тут земельні володіння за тієї умови, що вони заселять їх селянами. Крім того, з початку XIX ст. в Південну Україну запрошували іноземних колоністів з різних країн, насамперед, з Німеччини. Вже починаючи з 1780?х років, на нижньому Придніпров’ї на території колишньої Запорозької Січі поселялися ні­мецькі меноніти, що іммігрували із Західної Пруссії. Німецькі колоністи одержували виділені їм відносно великі земельні ділянки, а також їм надавали певні привілеї, зокрема, звільнення від військової служби, право на самоврядування та свободу віросповідання. Після того, як німці, котрі іммігрували в період пізнього Середньовіччя в здавна полонізовані міста Західної України, вже вдруге за рахунок колоністів утворилася німецька меншина в Україні. Так звані чорно­морські німці виправдовували очікування уряду, і багато з них стали процвітаючими хліборобами і підприємцями.

Поряд з державною колонізацією продовжувалася стихійна міграція селян у напрямку степу. Державні селяни і кріпаки з України та Росії перебиралися на новоосвоєні землі, що обіцяло не тільки кращі економічні перспективи, а й так би мовити вільнішу моральну атмосферу. Проте з часом кріпосний лад поширився й там. Держава передавала високопоставленим сановникам великі землеволодіння. Так, князь О. Вяземський отримав поблизу Січі не менш як 200 тис. десятин (приблизно 2 тис. км2). На цій, спочатку незаселеній землі, російські дворяни поступово поселили російських і українських залежних селян. Проте частка кріпаків залишалася у Новоросії меншою, ніж у Правобережній Україні.

Російська держава започаткувала також ініціативу щодо заснування міст у Новоросії, наприклад, Катеринослава (нині – Дніпропетровськ) у 1783 р. Найважливішим новим містом стало у 1794 р. портове місто Одеса, що невдовзі перетворилося на економічний центр нового регіону. В Одесі сконцентрувалась зовнішня торгівля через Чорне море. Місто стало найважливішим портом Російської імперії з експорту зерна. Населення Одеси стрімко зростало: від 12 500 жителів у 1808 р. і понад 40 тис. у 1820 р. до 69 тис. у 1840 р. У 1856 р. Одеса з понад 100 тис. мешканців була третім за величиною містом Російської імперії. Місто стало багатонаціональним: окрім українців та росіян тут жили євреї, греки, болгари, вірмени, німці, італійці та французи. Проте українці залишалися меншиною: найбільше місто України було найменш українським3. Однак на початку ХХ ст. в Одесі, Катеринославі, Олександрівську, Бердянську, Херсоні, Кривому Розі, Нікополі та інших південноукраїнських містах частка українського населення досить швидко збільшувалась, зокрема, за рахунок промислового працевлаштування місцевого селянства. Лише на заводах та фабриках міст Півдня України, за даними державної комісії 1901 р., працювало близько 70 тис. селян, що становило 18,5 % від сільського населення, яке займалося в регіоні неземлеробською діяльністю4.

Південноукраїнські землі наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст. відрізнялася від інших земель України та й Російської імперії в цілому швидким приростом населення, своєю етнічною строкатістю, значними темпами зростання сільського господарства та торгівлі, більш вільнішим від інших територій України соціальним устроєм, що характеризувалось меншою кількістю кріпаків і більшою соціальною мобільністю, а також підприємницьким та космополітичним духом перших поселенців.

У період чотирьох поділів Польщі (1772 – 1795 рр.) найбільша частина існуючої з часів Середньовіччя Речі Посполитої потрапила під російське панування. Однак національно-патріотична частина польської нації не змирилася із втратою державної самостійності, тому польське питання стояло досить гостро у внутрішній і зовнішній політиці Російської імперії ХІХ ст. Водночас польське питання суттєво впливало на російську політику щодо українців, які на початку ХІХ ст. залишалися досить залежними від польського дворянства.

Російська політика щодо корінних польських земель відрізнялася від політики щодо східних регіонів колишньої Польської держави. Створене у 1815 р. Царство Польське, на південно-східній периферії якого жили великі групи українців, одержало широку автономію. Втім, ця автономія, як і у випадку української Гетьманщини у XVII ст., по-різному інтерпретувалася обома сторонами. Це стало причиною польського повстання 1830 – 1831 рр. Останнє поставило крапку в експерименті щодо автономії Царства Польського5. Власність польських дворян, що повстали проти царя, була конфіскована. На теренах колишньої Польської держави, що увійшли до складу Російської імперії, було уніфіковано адміністративну систему та запроваджено офіційну російську мову. Багато поляків втратили свій статус у системі регіонального урядування, значна частина змушені були емігрувати. Втім, лояльні до російської політики польські магнати змогли зберегти свої соціальні й економічні прерогативи.

Для українських селян, які залишались кріпаками польських землевласників-католиків, майже все залишилося по-старому й після 1830 р. Їхні права за російським зразком були обмежені навіть більше, водночас зростали повинності. Населення таких маєтків залишалося під впливом поляків, які й надалі розвивали польську систему освіти в Україні. Проте після поділів Речі Посполитої російський уряд повів активну боротьбу проти уніатської церкви. Ще за часів Катерини II було скасовано майже всі уніатські єпархії і чимало українців-уніатів (частково в примусовому порядку) повертались в лоно православ’я.

У першій третині ХІХ ст. землі Північного Причорномор’я та Приазов’я поділили на три губернії – Херсонську, Катеринославську та Таврійську, у 1812 р. до них приєднали Бессарабську область, і все це адміністративне утворення назвали Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство. У 1815 р. до Російської імперії було приєднано Холмщину і Підляшшя, які в 1831 р. увійшли до складу Сідлецької, Люблінської і Гродненської губерній.

Під владою імперії Габсбургів знаходились Східна Галичина, Буковина і Закарпаття. Наприкінці XVIII ст. на захоплених внаслідок трьох поділів Речі Посполитої землях австрійський уряд утворив коронний край – Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові, у складі якого штучно об’єднав українські етнічні землі з частиною польських земель. Коли у 1867 р. постала Австро-Угорська імперія, то Галичина і Буковина залишилась в австрійській частині – Цислейтанії, а Закарпаття потрапило до угорської частини – Транслейтанії.

Австрійська коронна земля «Королівство Галичина і Лодомерія» охоплювала не тільки більшу частину української Галичини, а й великі частини Малопольщі на Заході, переважно заселеної поляками. Незважаючи на своє королівське найменування, Галичина наділялась лише обмеженою політичною автономією, по суті вона була просто адміністративною одиницею. Назва Галичина у XIX ст. виявилась двозначною, тому власне Галичину, місцевість навколо Львова, часто позначають як Східну Галичину. До коронної землі Галичини належала до 1849 р. також Буковина, заселена, крім українців, румунами та євреями. Заселені українцями землі Закарпаття й далі підпорядковувались угорській владі.

Політично ключову групу Західної України становили представники німецько-австрійської бюрократії та армії, однак, у соціальному та культурному сенсі домінуючою верствою у Галичині залишалися польські поміщики, на Буковині – румуни, а в Закарпатті – мадяри. Євреї, виконуючи функції крамарів та ремісників у містах і шинкарів у селах (на службі в польських дворян), відігравали свою традиційну роль посередників. Українці, яких офіційна влада називала Kuikenen, а вони самі себе – русинами, у Східній Галичині та в Північній Буковині становили більшість лише у сільській місцевості.

Реформи, запроваджені наприкінці XVIII ст. за правління Йосифа II, призвели до певного поліпшення правового і соціального становища кріпаків. Втім, польське дворянство докладало зусиль до того, щоб зберігалися економічна залежність і панщинні повинності українських селян. В економічному сенсі Східна Галичина та Буковина мали переважно аграрний характер. Відносно щільне, на відміну від Східної України, заселення та відсутність вільних земель для колонізації загострювали земельний дефіцит і продовольче питання. Старі економічні зв’язки Галичини були перервані поділами Польщі, тому в межах Австрії вона відігравала роль відсталої периферії.

Греко-католицька церква стала для українців Галичини єдиною організаційною опорою проти сильного польського тиску. Австрія надала уніатській церкві рівноправність, у якій їй відмовила Польща, і у 1808 р. Львівського єпископа призначено Галицьким митрополитом. Ще у 1771 р. для закарпатських українців-уніатів заснована Мукачівська єпархія. Для греко-католицького духовенства Марія Терезія в 1774 р. заснувала у Відні теологічну семінарію – Барбареум. Її місце у 80?х роках ХVIII ст. зайняла семінарія у Львові. Заснований у 1784 р. Львівський університет став німецьким університетом, в якому найважливішою мовою викладання до 1824 р. була латина. У межах Руського Інституту в період між 1787 і 1809 рр. читалися церковнослов’янські українські лекції. Водночас створювались засади українськомовної системи початкової шкільної освіти. Внаслідок реакції в Австрії й опору польського дворянства система освіти в Галичині пізніше зазнала фіаско. Однак була створена база для культурно-релігійного відродження. Реформи створили основи для сталої лояльності українських селян і священнослужителів стосовно австрійського імператора, що стало підставою для назви русинів «Тірольці Сходу».

Таким чином, українські землі тепер входили до складу двох держав: Австрійської (приблизно 15 %) та Російської (понад 80 %) імперій. Загалом можна стверджувати про те, що, як російській, так і австрійській імперській владі вдалося нівелювати прагнення до самоврядування на території України та підпорядкувати ці землі центральним та місцевим органам влади й управління.

У соціально-економічній сфері пануючими продовжували залишатись феодально-кріпосницькі відносини. Поміщикам належало 70 % усіх земель. Сільське господарство було малопродуктивним, оскільки базувалося на відсталій системі землеробства, примітивних знаряддях праці. Поміщики намагалися збільшити свої прибутки за рахунок посилення експлуатації селян і збільшення панщини, оброку, зменшення земельних наділів. Усе це супроводжувалось повним безправ’ям селян, які цілковито залежали від волі поміщиків.

Низька економічна ефективність феодально-кріпосницької системи призвела до її кризи. Різке зростання населенняй кількості міст в імперії, розвиток товарно-грошових відносин у Європі сприяли розширенню внутрішнього й зовнішнього ринку. Це, у свою чергу, вимагало збільшення виробництва сільгосппродукції, особливо хліба (зерна). Виробництво хліба та іншої продукції на продаж, тобто розвиток товарного землеробства, підривало натуральний характер господарств, феодально-кріпосницьку систему, вимагало інтенсифікації виробництва за рахунок його раціоналізації, впровадження передових досягнень агрономії, застосування найманої праці і машин, що призводило до зрушень і у соціальній структурі суспільства (збільшення такої верстви як наймані робітники).

Поступово відбувається процес товаризації сільського господарства. Одним із проявів цього були чумацькі промисли, тобто торгово-візницька діяльність, пов’язана із продажем солі, вяленої риби, дьогтю, хліба тощо. У середині XIX ст. чумаки завозили в Україну більше 8 млн пуд. солі щорічно, використовуючи для цього до 150 тис. возів. Чумакування сприяло первісному нагромадженню капіталу і соціальній диференціації сільського населення.

На той час селяни України розділялися на три основні групи: поміщицькі, державні, вільні і козаки (останні за своїм станом фактично нічим не відрізнялися від вільних селян). На Правобережжі закріпачені (поміщицькі) селяни становили 58 % населення,на Лівобережжі – 38 %, у Південній Україні – 25 %. У цілому селяни-кріпаки в 1838 р. складали 40 % населення України.

На Лівобережній Україні (Полтавська, Харківська і Чернігівська губернії) поряд із зерновими вирощували також тютюн, коноплі і частково цукровий буряк. На Правобережжі (Київська, Волинська, Подільська губернії) спеціалізувалися на вирощуванні озимої пшениці і цукрового буряку. На Південній Україні (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії) – пшениці на експорт і тонкорунному вівчарстві.

У промисловості відбувається так званий промисловий переворот — процес заміни мануфактурного виробництва з його ручною ремісничою технікою великим машинним фабрично-заводським виробництвом з вільнонайманою працею робітників. Він забезпечував впровадження у виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. Усі підприємства поділялися на три групи: поміщицькі, купецькі, державні. Основна частка промислового виробництва припадала на перші дві групи. Якщо в першій чверті XIX ст. кількість поміщицьких та купецьких підприємств була приблизно однаковою (50/50), то близько 1860 р. співвідношення дорівнювало 94:6 на користь купецьких, що вказувало на занепад поміщицької промисловості й успіх нової, капіталістичної.

Найрозвинутішими у першій половині XIX ст. були такі галузі промисловості:

– цукрова (перші цукрові заводи в Україні збудовані у1824 p. в с. Трощино Канівського повіту та у містечку Орловці Черкаського повіту на Київщині, у с. Макошин на Чернігівщині). Далі розпочалася «цукрова лихоманка».У 1861 р. було вже 229 цукрових заводів, які давали великі прибутки. Значна частина тодішнього центру Києва була збудована на «цукрові» гроші. Україна давала 3 млн пуд. цукру за сезон, або 80 % загальноімперського виробництва. До 1824 р. 1 фунт цукру коштував 2 руб. та вироблявся з кубинської сировини, згодом його ціна впала до 13 коп. і він став загальнодоступним. Українські підприємці – Яхненки, Симиренки, Терещенки – стають в один ряд з титулованими цукрозаводчиками – графами Бобринськими, Потоцькими та ін.;

ґуральництво (винокуріння). На горілку в Україні переганяли до третини врожаю жита. З 1800 р. виробництво горілки зросло з 6 млн відер до 40 млн;

– суконна промисловість. У 1805 р. в Україні працювало 27 суконних заводів, а в 1859 р. їх кількість зросла до 160. У 1860 р. в Україні виробляли 2 млн 200 тис. аршинів сукна. Центрами суконного виробництва стали Дунаївці на Поділлі та Клинці на Чернігівщині;

– кам’яновугільна промисловість. У цій галузі добували 6 млн пуд. вугілля на рік, що становило 33 % загальноімперського. Донбас вийшов на друге місце в імперії за кількістю його видобутку, поступаючись лише Домбровському басейну (Польща).

Великого розвитку набуває торгівля, в якій вагому роль почали відігравати ярмарки. В Україні проходило 40 % від усіх ярмарків Російської імперії. Значний товарообіг здійснювався на ярмарках Харкова: Хрещенському, Троїцькому, Успенському, Покровському. Найбільша частка зайнятості у промисловості та торгівлі за національним розподілом належала росіянам, українцям та євреям. Так, серед власників фабрик росіяни становили 44,6 %, українці – 28,7 %,євреї – 17,4 %, решта 9,3 % припадало на інші національності.

Через чорноморські й азовські порти вивозилося товарів на суму, що у 1825 р. дорівнювала 11 % загальноросійського експорту,а у 1860 р. ця цифра сягала уже 32,2 %. Головним товаром експорту було українське зерно і сільгосппродукти. У 1853 р. експорт пшениці досяг величезної цифри – 1 млн 302 тис. т.

Близько 1860 р. в Україні діяло 40 тис. млинів, 18 макаронних підприємств, 100 салотопень, 254 шкіряних і 54 миловарних підприємств. За 1825 – 1860 pp. кількість промислових підприємств збільшилася майже втричі. Отже, наприкінці 50?х років XIX ст. українська промисловість досягла значних успіхів. А у таких галузях як цукрова, кам’яновугільна, винокурна промисловості вона набула загальноімперського значення.

Характерною особливістю цього періоду була невідповідність між потенційними можливостями України (велика територія, значна кількість населення, родючі землі, наявність значних запасів корисних копалин тощо) та реальним промисловим розвитком, який гальмувався закріпаченим становищем селянства, нерозвинутим ринком вільної робочої сили та ін. Основна частина промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію. Особливість промислового розвитку України полягала в тому, що вона мала сільський характер – підприємства знаходились у селах, а не в містах, і на них працювали сезонно здебільшого кріпаки.


Категорія: Історія та культура України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter