Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.

Розділ 7

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖАВА


7.1. Громадянське суспільство: становлення концепції

Уперше поняття «громадянське суспільство» зустріча­ється в Арістотеля, який називав його politike koinoniaполітичною спільнотою. «Калькою» цього терміну в латин­ській мові і став вираз «societas civilis» (громадянське су­спільство). З погляду Арістотеля громадянське суспільство можливе лише у правильній державі («політії»), де грома­дяни беруть «рівну участь у всіх вигодах суспільного жит­тя» і діють «в інтересах загальної користі». Арістотель не ототожнював державу з громадянським суспільством, але й не протиставляв їх чітко, бо різні аспекти того та іншого в суспільному житті античного поліса тісно стикалися.

До ідеї «громадянського суспільства» мислителі повер­нулися в епоху ранньобуржуазних революцій. Тоді скла­лося кілька різних концепцій громадянського суспільства, хоча всі вони ґрунтувалися на ідеї суспільного договору. Згідно з теорією Томаса Гоббса, суспільний договір приво­дить до створення держави, але не суспільства. І лише держава своєю владою забезпечує те злиття окремих людей, яке й є суспільством.

Джон Локк, визначаючи продукт суспільного договору як «політичне або громадянське суспільство», прагнув знайти відмінність між «урядом» і «суспільством». Уряд уявляється ним як похідний від суспільства, яке може встановити, змінити або змістити його. Локк одним із перших формулює, хоча й нечітко, право народу (громадянського суспільства) на непокору державній владі.

Шарль Луї Монтеск'є ввів відмінність між державою та громадянським суспільством, указуючи, що «абсолютна монархія, яку деякі вважають єдиною формою правління у світі, насправді є несумісною із громадянським суспіль­ством і, отже, не може бути формою громадянського прав­ління». Розмежування між державою і громадянським суспільством він обґрунтовував розподілом приватного та публічного права. Якщо публічне право регулює взаєминиправителів і підвладних, то приватне право регулює відно­сини між членами суспільства.

Жан Жак Руссо розмежовував два договори одним було створене громадянське суспільство, а другим дер­жава. В основі громадянського суспільства, з його точки зору, лежить приватна власність, поява якої призвела до боротьби між бідними та багатими. Для того щоб забезпе­чити себе і своє майно, багаті склали хитромудрий план. Вони запропонували заснувати публічну владу нібито для захисту всіх від взаємних розбратів. Насправді у суспіль­ному житті з'явилася ще й політична нерівність. Єдино виправданою основою держави, за Руссо, є новий суспільний договір, учасниками якого повинне стати все доросле на­селення держави. Тільки тоді громадянське суспільство і держава, що виражає загальні інтереси і волю громадян, збігатимуться.

Томас Пейн теж вважав, що не можна ототожнювати такі категорії, як суспільство і держава. Схожість між ними лише в тому, що вони виникли «природним чином», без якого б то не було втручання надприродних сил. Суспіль­ство і уряд відрізняються один від одного і за своїми функціями, і за походженням. Суспільство виникло тому, що людям важко жити поодинці. Держава виникла унаслідок кровної зацікавленості людського суспільства у дотриман­ні порядку.

Особливий інтерес представляють погляди на історію формування громадянського суспільства Адама Фергюссона, викладені ним у книзі «Досвід історії громадянського суспільства». У Фергюссона громадянське суспільство це тип політичного порядку, який захищає та удосконалює ремесло, культуру і «громадянський дух» через регулярне правління, правові норми і систему збройної оборони. Фергюссон вважає необхідним створення асоціацій громадян, які пронизували б усе громадянське суспільство, інакше створюватимуться передумови для деспотичного правління. Багато в чому ці ідеї лежать в основі сучасного партійного; плюралізму.

Ще один аспект громадянського суспільства його людський вимір був помічений Іммануїлом Кантом. Під громадянським суспільством Кант розумів суспільство, засноване на універсальних правах людини, що виходять за рамки будь-яких приватних правових або політичних систем. У кантівській філософії історії постулювалося якесь, загальне громадянське суспільство, засноване на принципі панування права, як мета людського розвитку.

Таким чином, в епоху Просвітництва і ранньобуржуаз-них революцій склалося уявлення про громадянське су­спільство як противагу державі, з одного боку, і громадян­ське суспільство як джерело державної влади, з іншого.

Георг Фрідріх Гегель зробив спробу філософського осмис­лення співвідношення між громадянським суспільством і державою. Сфера дії держави, заГегелем, загальні інтере­си, а громадянського суспільства приватні інтереси. Громадянське суспільство є внутрішньо дуалістичним і суперечливим. З одного боку, це арена боротьби всіх противсіх, з іншого приватний інтерес кожного не може бути реалізований поодинці. Звідси Гегель виводить необхідність вищої влади держави, яка має забезпечити справжню сво­боду індивідів замість боротьби всіх проти всіх. Для цього громадянське суспільство має бути впорядковане політич­ною владою державою, що стоїть над ним. Держава є вищим досягненням права, етичним цілим, у якому зніма­ються суперечності, що мають місце в громадянському співтоваристві.

У 80-і pp. XX ст. з'явилося нове трактування поняття «громадянське суспільство», пов'язане з іменами таких по­літичних мислителів, як Вацлав Гавел, Ендрю Арато та ін.

В.Гавел говорить про три опори, на яких будується гро­мадянське суспільство: принцип добровільного об'єднання приватних осіб, децентралізація державної влади і деле­гування частини її повноважень неурядовим організаціям. В основі громадянського суспільства наділений усіма основними правами громадянин. Гавел бачить у громадян­ському суспільстві один із кращих засобів людської само-реалізації.

Е. Арато під громадянським суспільством розуміє сферу соціальної взаємодії між економікою і державою, що скла­дається, у першу чергу, зі сфер найбільш близького спілку вання (зокрема сім'ї), об'єднань (зокрема, добровільних), соціальних рухів і різних форм публічної комунікації. Ара-то та його однодумці сьогодні виходять із того, що грома­дянське суспільство виступає як фундамент демократії.

У вітчизняній літературі можна знайти кілька підходів до визначення громадянського суспільства. Та все ж часті­ше за все його зміст включає всю недержавну сферу суспіль­них відносин. Як приклад можна навести визначення громадянського суспільства, подане російським політоло­гом К.С. Гаджієвим: «Це система самостійних і не залежних від держави суспільних інститутів і міжособових відносин, які створюють умови для самореалізації окремих індивідів і колективів і через які виражаються і реалізуються при­ватні інтереси і потреби — індивідуальні і колективні».

 


7.2. Громадянське суспільство: поняття і структура

Поняття «громадянське суспільство» є однією із ключо­вих категорій сучасних суспільних наук — соціології, по­літології, юриспруденції. У трактуванні цього поняття іс­нують великі розбіжності: від ототожнення понять «люд­ське суспільство» і «громадянське суспільство» до ототож­нення понять «громадянське суспільство» і «держава». Найбільш обґрунтованою видається точка зору, що грома­дянське суспільство — це історичний феномен, що виник на певному етапі розвитку державно організованого, перш за все західного суспільства, і характеризується самостій­ністю щодо держави.

У структурному відношенні громадянське суспіль­ство — це сукупність вільних індивідів, недержавних об'єднань громадян і сфера відносин між ними, не залежна від держави. Воно включає такі компоненти:

1) вільні, рівноправні, самостійні індивіди. Основною фігурою громадянського суспільства є людина як особис­тість та її приватні інтереси і потреби, вільна реалізація яких проходить поза державним контролем. Членами гро­мадянського суспільства є трудівники й одночасно власни­ки, які мають відчуття особистої гідності, готові узяти на себе ризик ведення своєї справи, відповідальність за себе та благополуччя своєї сім'ї.

2) недержавні об'єднання індивідів. Потреби особи ви­ражаються та здійснюються через такі компоненти грома­дянського суспільства, як сім'я, церква, профспілки, партії, елітарні групи, клуби виборців, культурні об'єднан­ня, наукові асоціації тощо. З одного боку, в громадянсько­му суспільстві кожен має можливість задовольнити одвіч­ний потяг людини до спілкування — за віковими, інтелек­туальними, економічними, спортивними, релігійними, політичними інтересами. З іншого боку, економічна і со­ціальна сфери життєдіяльності людини знаходять себе саме завдяки функціонуванню громадянського суспільства.

Важливе місце в структурі громадянського суспільства посідає так званий третій сектор — сукупність некомерційних організацій, що не ставлять перед собою цілей отримання прибутку (перші два сектори — це сукупність державних інститутів і підприємницьких структур). Одержуваний унаслідок діяльності таких організацій дохід не розподіляється між їх учасниками, а йде на реалізацію цілей організації;

3) суспільні відносини між індивідами та їх об'єднан­нями, що розвиваються на основі рівності та самоврядуван­ня. Відносини в середовищі громадянського суспільства надзвичайно різноманітні: господарські, економічні, сімей­но-споріднені, етнічні, релігійні, правові, політичні. Харак­терно, що тут переважають не вертикальні (за підлеглістю), а горизонтальні (рівнопартнерські та конкурентні) зв'язки. У цю сферу діяльності людей держава втручається лише тоді, коли громадянському суспільству або окремим його членам загрожує небезпека, коли суспільство не може само­стійно впоратися з якоюсь проблемою.

 


7.3. Співвідношення громадянського суспільства і держави

Громадянське суспільство є головним чином, соціально-економічною та особистісною сферою життєдіяльності людей, вільною від державного втручання. В той же час громадянське суспільство пов'язане з державою і є можли­вим тільки в державно організованому суспільстві.

По-перше, ряд інститутів є одночасно компонентами і громадянського суспільства, і держави. Такими є, напри клад, політичні партії. Вони акумулюють і формулюють різноманітні інтереси індивідів і соціальних спільнот у єдиний політичний інтерес і забезпечують їх участь в управ­лінні суспільними та державними справами.

По-друге, межі між державою і громадянським суспіль­ством мають тенденцію до розмивання. З одного боку, громадянському суспільству держава делегує частину сво­їх повноважень. Тому в зарубіжних країнах нерідкими є такі явища як третейські (недержавні) суди, недержавні пенітенціарні установи, альтернативні (без формальної судової процедури) способи розв'язання конфліктів. З ін­шого боку, держава бере під контроль сфери діяльності, щораніше були закритими для державного втручання, напри­клад, регулює економічні відносини, здійснює інтервенцію в сімейні справи, якщо це необхідно для захисту від до­машнього насильства.

По-третє, громадянське суспільство передбачає контроль над державою, оскільки будь-яка державна влада постійно прагне до самозростання і підпорядкування собі суспіль­ства. Тому або громадянське суспільство формує і контролює державу, або держава поглинає суспільство і тоді воно пере­стає бути громадянським. Контроль громадянського су­спільства над державою здійснюється за допомогою полі­тичних партій (особливо опозиційних), засобів масової ін­формації, вільних демократичних виборів.

Громадянському суспільству відповідає тип держави, який називають правовим. Правова держава виступає як система органів та інститутів, які гарантують і захищають нормальне функціонування громадянського суспільства.

Принципи взаємодії громадянського суспільства і право­вої держави:

1) визнання державою економічного, політичного та ідеологічного плюралізму суспільства;

2) безумовне визнання і захист державою прав людини і громадянина, невтручаннядержави до приватного життя громадян;

3) взаємні обов'язки і відповідальність особи і держави;

4) взаємна відмова суспільства і держави від використання насильницьких, незаконних дій;

5) прагнення до соціального миру, партнерства та національної згоди.

Громадянське суспільство в Україні і пострадянських державах ще тільки належить створити. На досягнення цієї мети мають бути спрямовані зусилля як суспільства, так і державної влади.

 


7.4. Держава і соціальне партнерство

Соціальне партнерство — це добровільна і рівноправна взаємодія між найманими працівниками, бізнесменами і державою з метою соціального миру і прогресу, ефективної економіки, захисту прав та інтересів трудящих.

Взаємодія необхідна, щоб спільними зусиллями вирі­шувати значущі соціальні проблеми, такі, як бідність, без­домність, сирітство, розгул злочинності, забруднення нав­колишнього середовища. Представники кожної зі сторін трикутника по-різному усвідомлюють власну відповідаль­ність за ці людські біди, мають різні можливості та ресурси для допомоги і, нарешті, різні уявлення про саму природу соціальних проблем.

Поняття «соціальне партнерство» вперше ввів у обіг англійський філософ та економіст Джон Стюарт Мілль. Основи концепції соціального партнерства була розроблені ідеологами німецької соціал-демократії наприкінці XIX ст. Крупними ідеологами соціального партнерства є американ­ський економіст Джон Гелбрейт, французький соціолог Реймон Арон, німецький економіст Леонард Ерхард.

Елементи соціального партнерства впроваджувалися з початку XX ст. і в європейських країнах, і в США. У США його прихильниками виступили не тільки ділові кола (як, наприклад, знаменитий Генрі Форд), а й глава держави (в першу чергу, Теодор Рузвельт і Франклін Рузвельт). Ця концепція набула особливої актуальності унаслідок світової економічної депресії 1929-1933 pp.

Основні суб'єкти соціального партнерства:

1) держава і створені нею з цією метою установи (громадські ради, трудовий арбітраж);

2) бізнес, тобто працедавці та їх об'єднання (союзи підприємців);

3) наймані робітники та їх об'єднання (профспілки).

Роль кожного з учасників цього тристороннього діалогу

змінюється залежно від соціально-політичної та економіч­ної обстановки в країні. Проте безперечним є одне: чим краще між ними відбувається соціальний діалог, тим кра ще йде формування соціального партнерства як у цілому в державі, так і в окремих галузях господарства. І, навпаки, домінування одного з суб'єктів перекручує саму ідею со­ціального партнерства і призводить або до тоталітаризму (якщо переважає держава), або до олігархізації (якщо до­мінує бізнес), або до соціального утриманства (якщо домінує армія найманої праці).

Роль держави у соціальному партнерстві визначається тим, що держава створює та підтримує його правові та по­літичні основи, зокрема нормативно-правову базу (напри­клад, законодавство про профспілки, про способи вирішен­ня трудових конфліктів, про зайнятість, про соціальне за­безпечення). Інституційно роль держави в забезпеченні соціального партнерства виражається у створенні і функ­ціонуванні внутрішньодержавних, регіональних і міжна­родних органів, до яких належать:

ради (комісії) соціального партнерства, до яких входять представники бізнесу, держави і найманих робітників. Вони можуть утворюватися на різних рівнях (організації, галузі, адміністративно-територіального утворення), аж до національного;

Економічна і Соціальна Рада Європейського Союзу;

Міжнародна Організація Праці (є спеціалізованою установою ООН).

Механізм соціального партнерства у принципі має такий вигляд:

щодо суспільства держава бере на себе відповідальність за соціальні гарантії, одержуючи натомість легітимність влади та суспільну підтримку;

щодо підприємців держава забезпечує гарантії праввласності, сприятливий підприємницький клімат, підтримку національного бізнесу в зовнішньому світі, одержуючи натомість підтримку з боку підприємців, строге дотримання встановлених державою норм і правил;

щодо найнятих робітників бізнес зобов'язується забезпечити їхнє благополуччя (гідну оплату праці та соціальний пакет, охорону праці, підготовку і перепідготовку кадрів);

щодо бізнесу наймані робітники зобов'язуються утриматися від явно деструктивних способів захисту своїх прав та інтересів (економічного і фізичного терору, висування явно нездійсненних вимог тощо);

баланс між суспільством і капіталом будується за принципом: соціально відповідальна поведінка підприємців в обмін на суспільну підтримку його інтересів, цілей і дій.

Соціальне партнерство є способом цивілізованого та ефективного регулювання соціально-трудових відносин, запобігання або мирного вирішення соціальних конфліктів, гарантією соціальної злагоди і прогресу. Соціальне партнерство — це шлях до ефективної держави на основі соціальної консолідації, розширення суспільної підтримки цілей та дій влади. Ідея соціального партнерства близька і затребувана широкими народними шарами. Вона виходить з необхідності об'єднання влади з народом, устрою соціально-справедливого творчого суспільства, єднання духовного та матеріального.

< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
Категорія: Теорія держави і права - Крестовська Н.М.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter